 |
I ВКІНЦІ (Федеріко Гарсіа Лорка)
|
|
|
|
Альбатрос (Шарль Бодлер)
Щоб їм розважитись, веселий гурт матросів
Серед нестримних вод розбурханих морів
Безпечно ловить птиць, величних альбатросів,
Що люблять пролітать слідами кораблів.
На палубу несуть ясних висот владику.
I сумно тягне він приборкане крило,
Що втратило свою колишню міць велику,
Мов серед буйних вод поламане весло.
Мандрівник зборканий знесилено ступає!
Плавець повітряний незграбний і смішний!
Той тютюновий дим у дзьоб йому пускає,
А цей, дратуючи, кульгає, мов кривий.
Поет подібний теж до владаря блакиті,
Що серед хмар летить, мов блискавка в імлі.
Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій
Він крила велетня волочить по землі.
Із збірки «Колишнє й недавнє»: Колишнє (Поль Верлен)
Один одного слід у цім житті прощати,
I це щасливими, повірте, зробить нас.
Нехай судилися скорботи нам і втрати,
Та будем плакати принаймні водночас.
В нас душі сестрами з'єднались би навіки
В солодких прагненнях і в чистім колі мрій,
I хай там десь шумлять жінки і чоловіки,
Пили б ми забуття в печалі золотій.
Мов діти, будемо, дві дівчинки невинні,
усім здивовані, як першої весни,
Що журяться в саду, у темних буків тіні,
Про те й не знаючи, що прощені вони.
Тихенький дощ падає на місто... (Артюр Рембо)
Так тихо серце плаче,
Як дощ шумить над містом.
Нема причин неначе,
А серце ревно плаче!
О, ніжно як шумить
Дощ по дахах, по листю!
У цю тужливу мить
Як солодко шумить!
Відкіль цей плач, не знати,
В осиротілім серці?
Ні зради, ні утрати,-
Відкіль журба, не знати.
Найтяжчий, певне, сум -
Без гніву, без любові,
Без ревнощів, без дум -
Такий нестерпний сум.
|
|
|
Прощання (Райнер Марія Рільке)
(Переклав Василь Стус)
Так наскрізь я відчув, збагнув прощання смисл,
і ще збагнув, як темно-невловиме,
жорстоке щось, ледь дружбою значиме,
лиш промайнуло й кануло кудись.
Так гребля рветься — прямо на очах.
Мене, накликаного, проминули.
Будь сам. Дивись: жінок таємний чар
явивсь малим, і білим, і знебулим.
І жоден оклик — більше не про мене,
найтихше накликання не збагнеш
тепер, напевно. І зозуля з теміні
сливових віт летить від тебе теж.
Поет (Райнер Марія Рільке)
(Переклав Василь Стус)
Від мене віддалилась ти, годино,
крила ударом ранивши мене.
Я сам. І де уста свої подіну?
Що з ніччю діятиму? Що — із днем?
Не маю ні коханої, ні роду,
ні краю, у якому мав би жить.
Та все, чим я збагачую природу,
мене, дозріле, щедро багатить.
КРАСА У ВИГНАННІ (Гійом Аполлінер)
Тікай веселко-ворожбитко
Тікайте гожі кольори
Сховатись мусиш ти і швидко
Мене інфанто не кори
I вже веселка у вигнанні
I той хто міг її створить
Але поглянь на вітрі рвянім
Натомість прапор майорить
ПРЯДКА ВОЛОССЯ (Гійом Аполлінер)
Русявого волосся прядка
Не муч мене і не неволь
А в тебе чи жива ще згадка
Про спліт химерний наших доль
Монмартр Отейль і ти мов мрія
Тут тихий шепіт перебіг
Я пам'ятаю день коли я
Переступила твій поріг
Ця згадка-прядка нині впала
Додолу мов осінній лист
Дві долі наші напропале
Із днем згасаючим злились.
I ВКІНЦІ (Федеріко Гарсіа Лорка)
Гинуть часу лабіринти,
стіни рушаться і стелі.
(Залишається пустеля).
Гине серце -
бажань система.
(Залишається пустеля).
Гинуть мрії про цілунки
й сонячні містерії.
Залишається пустеля.
Стелеться пустеля.
Дівчини спів у церковнім хорі (Олександр Блок)
Дівчини спів у церковнім хорі
Про всіх потомлених на чужині,
Про всі кораблі, що в далекім морі,
Про всіх, що забули радісні дні.
|
|
|
Так линув голос її в склепіння,
І промінь сяяв на білім плечі,
І співало в промені біле одіння,
І кожен стояв і слухав, ждучи.
І всім ввижалось, що радість буде,
Що в тихий затон кораблі впливли,
Що в краї чужім потомлені люди
Життя ясного собі досягли.
Солодкий голос, проміння тендітне,-
І тільки при царських вратах дитя,
Причетне тайнам, плакало, бідне,
Що вже нікому нема вороття.
Сіроокий король (Анна Ахматова)
Болю безвихідний, слався тепер!
Вчора король сіроокий помер.
Вечір осінній задушно палав.
Муж мій вернувся й спокійно сказав:
"Знаєш, із ловів його принесли,
Тіло під дубом столітнім знайшли.
А королева, така молода,
Сивою стала до ранку. Шкода!.."
Люльку свою на каміні знайшов
I на роботу нічну він пішов.
Буду я доню будити від сну,
В сірі очиці її зазирну.
А за вікном тополине гілля
Шепче: "Немає твого короля..."
| Ні, не під чужинним небозводом Вирієм я тішила судьбу — Я тоді була з своїм народом, Там, де мій народ, на лихо, був. 1961 ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ У страхітливі роки єжовщини я простояла сімнадцять місяців у в'язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось «упізнав» мене. Тоді жінка з голубими губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ніколи в житті не чула мого імені, спам'яталася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки): - А це ви можете описати? І я сказала: - Можу. Тоді щось схоже на посмішку промайнуло тим, що колись було її обличчям. 1 квітня 1957 Ленінград | |||
| ПОСВЯТА У такому горі никнуть гори. Кам'яніє тікищем ріка. Незворушні лиш в'язниць затвори, Поза ними «каторжанські нори» І журба, як смерть, гірка. Ще для когось, може, віє легіт, Ніжне сонце за Неву спада - Ми не знаєм, будневі підлеглі, Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт Та важкий державний крок солдат. Дзвонять нам заутрені зловіщі. Брук столичний одичів, знімів. Збіжимось — мерці од нас живіші! Сонце низько, та Нева у вічі Зблискує надією в імлі. Врешті — вирок... Сльози рятували: Назавжди.відрізнена од всіх, Мов на площі — навзнак — зґвалтували, Пси у підворітні недорвали,— Йдеш, немов сновида... В мертвий світ... Де тепер сестриці безталанні Двох моїх осатанілих літ? Сніг сибірський, може, їм востаннє Шелестить з-під місяця й не тане? Всім їм шлю прощальний свій привіт. Березень 1940 | |||
| ВСТУП Це було в ті. часи, як всміхався Тільки мрець: розквитався — і рад. Наче зайвий доважок, гойдався При в'язницях своїх Ленінград. А коли, одурілі від муки, Уже ткалися в'язнів полки, їм уривчасту пісню розлуки Паровозні ридали гудки. Зорі смерті стояли над нами, І безвинна судомилась Русь Під кривавими каблуками І під шинами чорних «марусь». І Забирали тебе на світанку, Мов на цвинтар, тебе провела. Плачуть діти тобі наостанку, На божниці свіча опливла. На устах твоїх — крига ікони, Смертний піт на чолі... Смертна мить... Як стрілецькі знеславлені жони, Під Кремлем буду вити і вить! Осінь 1935 Москва II Тихо плине тихий Дін, Жовтий місяць входить в дім. Входить в шапці набакир. Хлібний місяць, лютий мир. В домі — голод і пітьма. Хвора жінка в нім. Сама. Мужа вбито. Син в тюрмі. Хто заплаче по мені? III Hi, не я, це за мене хтось інший страждає. Я б так не могла, а лицедійство Хай запинала чорні заступлять. І хай винесуть ліхтарі... Ніч. IV Уявити б тобі, насмішнице, Чарівнице в своїм гурті, Царськосільська весела грішнице, Що тобі судилось в житті – Під Хрестами, із передачею, Дням і чергам втративши лік, І твоєю сльозою гарячою Новорічний скипається лід. Осокір в'язничний гойдається, Ні шелесне, а скільки там Безневинних доль обривається... V Сімнадцять місяців молю, Чекаю без надій, Але не знає кат жалю, Жаханний сину мій. Все переплуталось навік, Не тямлю білий світ, Хто звір у нім, хто чоловік, Коли мій смертний звіт. Лиш квіти, як цвіли, цвітуть. Кадильний подзвін. І ведуть У небуття сліди. Пече в зіниці і зорить Зловіщий знак мені згори Великої звізди. VI Тижні плинуть перебіглі, Що стряслося, не збагну. Синку, як тобі в тюрму Надивлялись ночі білі, Все ще цідяться ущерть Вірлим оком і жорстоким Над твоїм хрестом високим І нашіптують про смерть. VII ВИРОК І діждала слова кам'яного, Придавило груди, ще живі. Що ж, була готова я до всього, Здужаю і владу слів. Нині в мене днина клопітлива: Треба вбити пам'ять і любов, Треба, щоб душа закам'яніла, Треба вивчитися жити знов. Що ж бо інше? Літо палко шепче, Ніби свято за вікном гуде. Здавна я передчувала все це – Дім осиротілий, світлий день. Літо 1939 VIIІ ДО СМЕРТІ Ти ж неминуче прийдеш — чом би й не тепер Зарадити в страшній годині? Чекаю. Двері навстіж. І вогонь помер. Тобі що варт, простій і дивній, Личину будь-яку нацупити? Прийди, Ввірвись отруєним снарядом, Чи з гиркою підстережи, немов бандит, Чи задуши тифозним чадом. Чи милу казку вигадай собі, Майстриня, вправна в словоблудді,— Бодай околиші побачу голубі Й до смерті переляканих кербудів. Мені вже все дарма. Клубочить Єнісей. Вгорі Північна зірка сяє. І синій виблиск люблених очей Останнім жахом застилає. 19 серпня 1939 IX Вже чорне безуму крило Душі вгорнуло половину, Вогненне ллє мені вино І в чорну зваблює долину. І я збагнула: переміг, Йому я поступитись мушу, Хоч безум наче вже й не мій, Але мою конає душу. В собі ні крихітки свого Не дасть мені він врятувати (Намарне впрохувать його, На милосердя уповати): Ні синову страшну сльозу, Що випекла мені зіниці, Ні день, який наслав грозу, Ні мить побачення в в'язниці, Ні прохолоду любих рук, Ані розхвильні тіні липи, Ні лагідний далекий звук – Останні передсмертні схлипи. 4 травня 1940 X РОЗП'ЯТТЯ Не рыдай Мене, Мати, во гробе зрящи Хор янгольський великий час возславив, Небесна твердь отверзлася вогнем. Вітцю сказав: «Пощо Мене зоставив!» А матері: «О, не ридай Мене...» 2 Магдалина билася, ридала, Любий учень в горі кам'янів, Лиш на Матір, що, німа, стояла, Аніхто поглянути не смів. ЕПІЛОГ 1 Пізнала все: які спадають лиця, Який з-під вік тече липучий страх, Які страшні, незгойні запеклися Клинописи страждання на щоках, Який вівсяні і смолисті скроні Зненацька осипає срібний сніг, Догідно кривляться вуста безкровні, Пересипає страх сухенький сміх. Не милосердя лиш собі одній, Для всіх благаю, хто стояв зі мною Під люті стужі і в липневі дні Під красною осліплою стіною. Надходить урочий для помину час. Я бачу, я чую, вчуваю всіх вас: І ту, що надсил до кватирки тяглась, І ту, що недовго топтатиме ряст. І ту, що легеньким волоссям — як дим — Стріпнула: «Ходжу, як додому, сюди!» Хотіла б згадати я всі імена, Та віднято список, а де він — хто зна? Широкий покровець зіткала я всім Із бідних, у них же підслуханих слів. Про них пам'ятатиму всюди й завжди, Якої б мені не приспіло біди. Коли ж мені стиснуть змордований рот, Яким прокричав стомільйонний народ, Хтось, може, нівроку згадає мене, На проводи тихо мене пом'яне. Якщо ж у вітчизні, у нашій, трудній, Поставити пам'ятник схочуть мені,. Я згодна, але заповіту мого Не руште: край моря не ставте його, Де я народилась, де сонце й пісок: Останній урвався із морем зв'язок, Ні в царськім саду, при таємному пні, Де постать дівоча ще мріє мені. Поставте ось тут, де я триста годин Стояла — й замок не відкривсь ні один. Ось тут, бо і в смерті спасенній боюсь Забути про гуркіт зловісних «марусь», Про двері, розчахнуті нагло у двір, Про жінку, що вила, мов ранений звір. Нехай мені з бронзових мертвих повік, Як сльози, підталий покрапує сніг, І голуб в'язничний туркоче в імлі, І тихо Невою ідуть кораблі. Березень 1940 Фонтанний Дім | |||
ЧИ ЗМОГЛИ Б ВИ? (В. Маяковський)
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Одразу я розмазав карту будня,
плеснувши фарбою з стакану;
я показав на блюдці студня
овали вилиць океану.
А на лусці жерстянки-риби
зчитав я гуки свіжих губ.
А чи ноктюрн заграть
Могли б ви на флейті водогінних труб?
Визначення поезії (Борис Пастернак)
Це - загуслий заливистий свист,
Це - при березі лускіт льодинок.
Це - умерзлий у темряву лист,
Це - кількох солов'їв поєдинок.
Це - солодкий притихлий горох,
Це - усесвіту сльози в лопатках,
Це - з пюпітрів і флейт - Фігаро*
Круто валиться градом на грядку.
Все, що ночі важливо знайти
У купальницькім плесі бездоннім.
І зорю до садка донести
На тремтячій вологій долоні.
Духота - наче дошка плеската.
Жар небесний - не вичаха.
Цим зіркам до лиця б реготати,
Але всесвіт - містина глуха.
|
|
|
