 |
Теорія символічного інтеракціонізму
|
|
|
|
Теорія символічного інтеракціонізму
Сформулював її американський філософ і соціолог Джордж Мід (1863 - 1931), який заперечував, що поведінка людей – це пасивна реакція на винагороду чи покарання. Розглядаючи вчинки людини як соціальну поведінку, засновану на комунікації, в якій вона реагує не тільки на дії, але й на наміри інших людей, Мід виділив два типи дій: значущий і незначущий. Для усвідомлення мотивів дії людини слід уявити себе в її ролі. Значущі події набувають символічного значення, коли поняття, дія чи предмет символізують або виражають зміст іншого поняття, дії або предмета. А взаємодія між людьми є безперервним діалогом, у процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміри один одного та реагують на них.
Етнометодологія
Вона тісно пов'язана з теорією символічного інтеракціонізму. Згідно з нею найважливішим чинником міжособистісної комунікації є прийняті на віру правила, що регулюють взаємодію між людьми. Конкретні стереотипи впливають на інших людей незалежно від того, якого значення вони їм надають. Так у контексті соціальних структур (наприклад, структури влади) формуються договірні значення.
Теорія драматичного підходу
В її основі принципи управління враженнями у соціальній взаємодії. Розглядає соціальні ситуації як мініатюрні драматичні спектаклі: люди діють подібно до акторів на сцені, створюючи ситуації, щоб виразити символічні значення, за допомогою яких вони справляють гарне враження на інших.
Теорія соціальної дії
Один із засновників її Т. Парсонс (1902-1979) вважав, що орієнтації діяльного індивіда мають дві моделі, модифікації: мотиваційну і ціннісну. Мотиваційна спрямована на бажання і плани індивіда, а значить, на задоволення або незадоволення його потреб. Ціннісна орієнтація належить до тих аспектів орієнтації особи, що зв'язують її з дотриманням певних норм і стандартів. Для Парсонса саме норма забезпечує досягнення мети індивіда, який, орієнтуючись на неї, оцінює вчинки та очікування іншого індивіда. Важливим при цьому є механізм включення індивідуальної діяльності суспільства під впливом нормативного характеру орієнтації дії. Суть такої нормативності полягає у відповідності очікувань і дій індивіда очікуванням і діям оточуючих людей, у спрямуванні його поведінки на відповідність груповим нормам. Ця відповідність досягається мотиваційною інтеграцією, що виникає внаслідок набуття особистістю певних ціннісних якостей, якими характеризується групова свідомість.
|
|
|
Німецький філософ і соціолог Юрген Хабермас (нар. у 1929р. ) створив власну теорію соціальної дії, виділивши чотири її типи: стратегічну (учасники стратегічної дії ставляться до інших осіб як до засобів або перешкод на шляху мети); нормативну (дія, метою учасників якої є досягнення взаємовигідних експектацій (це система очікувань або вимог, щодо норм виконання індивідом соціальних ролей), здійснювана шляхом підпорядкування своєї поведінки цінностям і нормам); драматургічну (її мета - подання самому собі, вибіркове самовираження індивідуальності); комунікативну (прагне досягти вільної угоди між учасниками для досягнення конкретних результатів у певній ситуації). Кожна дія є комплексною системою референцій (характеристик, довідок), складається з об’єктивних фактів, соціальних норм та особистого досвіду.
Питирим Сорокін (1889-1968) основою соціологічного аналізу вважає соціальну взаємодію, зокрема, взаємодію індивідів. В основі взаємодії, на його думку, - соціальна нерівність у суспільстві. Він проповідує ідеї етичної відповідальності та солідарності, культурних цінностей, під впливом яких і повинна здійснюватись взаємодія у суспільстві.
|
|
|
З точки зору діяльнісної соціології (М. Арчер, П. Штомпка, П. Бурдьє) соціальна реальність є багатомірним полем, в якому взаємодіють структури і діячі. Результат взаємодії - певна подія детермінована безліччю структурно- діяльністних зв’язків. П. Штомпка виділяє чотири рівні (аспекти) соціального поля (ІNIО - схема в теорії соціального становлення Штомпки).
І - ідеальний рівень (соціальна свідомість): ідеї, вірування, уявлення про дійсність, ідеологія.
N - нормативний рівень: правила, норми, приписи, цінності у структурно-суб’єктивній взаємодії. Нормативна структура накладає на дії акторів істотні обмеження і впливає на їх реальну поведінку.
І - рівень взаємодії: засіб взаємозв’язку між групами, спільнотами та індивідами, інституціалізований принцип такої взаємодії, канали взаємодії.
О - рівень можливостей реального світу: життєві шанси, мережа інтересів стратифікованих груп та їх можливостей, наданих суб’єкту існуючими соціальними структурами, сформованих діями колишніх діячів. При цьому діяльні суб’єкти можуть впливати на ці структури.
Соціальна дія є сукупністю певних компонентів, діяч з його потребами і метою, ситуація (конкретні умови, обставини), в якій він діє; орієнтація діяча на ситуації, що формують способи реалізації потреб, мету. У конкретній ситуації соціальні спільноти, верстви, індивіди виокремлюють різні об’єкти відповідно до їх значущості для досягнення мети, розрізняють корисні або шкідливі елементи ситуації, визначають певні наслідки соціальних дій. Мета соціальної дії - це задоволення певних потреб. Якщо вона досягнута, настає момент рівноваги діяча, його потреб і зовнішнього середовища.
Звичайно, не кожна дія людини є соціальною, оскільки не завжди мета передбачає орієнтацію на інших людей, індивідуальна мета, що відтворює потреби людини, є початком соціальної дії, початком орієнтації на інших, сподіванням, що вона буде відповідно сприйнята, оточенням.
Соціальна дія може бути традиційною або афективною. Традиційна соціальна дія ґрунтується на соціальних стандартах поведінки, звичних нормах, які не змінюються з плином часу. Афективна соціальна дія зумовлена емоційним станом, найчастіше супроводжується глибоким душевним хвилюванням.
|
|
|
Соціальна взаємодія буває випадковою, тимчасовою і стійкою, приватною і публічною; особистісною і речовою; формальною і неформальною.
Питання 2. Поняття „соціальний зв’язок”.
Одним із виявів соціальної взаємодії є зв’язок.
Соціальний зв’язок- соціальна дія, що виражає залежність і сумісність людей або груп.
Соціальні зв’язки є об’єктивними, залежать від соціальних умов, у яких живуть індивіди. Основними їх елементами є: суб’єкти зв’язку (індивіди, спільноти), предмет зв’язку (з приводу чого він здійснюється), механізм свідомого регулювання взаємин між суб’єктами („правила гри” між індивідами, соціальними спільнотами). На особливість соціального зв’язку впливає різке збільшення чи зменшення чисельності його учасників на основі прямого обміну, моральних принципів добросусідства. Він може виявлятися у формі соціального контакту і соціальної взаємодії.
За соціальної взаємодії відбувається обмін діями. Системи дій обох суб’єктів споріднені між собою, дії кожного з них скоординовані, відновлювані, взаємний їх інтерес стійкий. Соціальна взаємодія є одним із джерел суспільних явищ, оскільки завдяки їй поведінка людини стає соціальною дією.
Поведінка - форма діяльності, реакція на соціальне середовище чи на дію іншої людини.
Дії, що постійно репродукуються, орієнтовані на вищі цілі, є діяльністю. Головною ознакою соціальної діяльності є осмислення індивідом можливих варіантів поведінки осіб, які вступають з ним у взаємодію.
Завдання
1. Розкрийте суть соціальної взаємодії.
2. Розкрийте суть соціального зв’язку.
Література:
1. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія. Загальний курс
Підручник. - К., 2004.
2. Піча В. М. Соціологія. -К., 2000.
3. Соціологія. Підручник. / за ред. В. Г. Городяненко. -К., 2002.
Тема 2. 3 Соціальні зміни та соціальні процеси.
|
|
|
Питання для самостійної роботи
1. Соціальний прогрес і регрес.
2. Соціальний розвиток.
Питання 1. Соціальний прогрес і регрес.
Під прогресом зазвичай розуміють тип, напрям розвитку, який характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш вдосконаленого до більш вдосконаленого. Про прогрес можна вести мову стосовно системи в цілому, її окремих елементів, структури та інших параметрів об'єкта, що розглядається. Поняття прогресу співвідноситься з поняттям регресу.
Стосовно суспільства ця проблема постала у визначенні напрямку його розвитку: чи цей розвиток йде по висхідній лінії, чи по низхідній, чи тут все відбувається на одному рівні (інгрес) — ні піднесення, ні зменшення життєвих сил суспільства (М. Грот).
Зазначимо, що ідея прогресу і регресу розглядається ще в стародавньому світі. Для більшості античних авторів історія — проста послідовність подій, за якими стоїть щось незмінне; в цілому ж вона зображується або як регресивний процес, який йде по низхідній від стародавнього " золотого віку" (Гесіод, Сенека), або як циклічний кругообіг, який повторює одні й ті ж стадії (Платон, Аристотель, Полібій). Християнська історіософія розглядає історію як процес, який йде в певному напрямі, але має на увазі не іманентний процес, а рух до якоїсь провіденціалістської мети, яка знаходиться за межами дійсної історії. Пізніше в різних варіантах, позбавлених теологічних забарвлень, ідея прогресу активно обговорюється в наступних історичних періодах Д. Віко, Ж. Кондорсе, Ж. Руссо, І. Гердером, Г. Гегелем, О. Контом, Г. Спенсером, Л. Гумпловичем, К. Марксом, М. Вебером, Е. Дюркгеймом, М. Гротом, М. Ковалевським, М. Грушевським, М. Шаповалом та ін. О. Конт, наприклад, вбачав соціальний прогрес перш за все в зростанні рівня знань, а Г. Спенсер — в зростанні соціальної неоднорідності. Марксизм розглядав як закономірний перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої, більш вищої, яка все більше звільняє особистість від залежності від її стихійних сил, природи і суспільства. Е. Дюркгейм ставив соціальний прогрес в залежність від переходу до " органічної" солідарності від " механічної".
Складним виявилось питання про критерії соціального прогресу і співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в них, який по-різному розв'язується багатьма дослідниками. Частина учених взагалі не визнавала соціальний прогрес (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі та ін. ), розглядаючи історичний розвиток не як однолінійний і однонаправлений (поступальний), а як багатолінійний, не залежний один від одного, паралельний рух особливих " культурно-історичних типів" суспільств. Деякі зображували історію як циклічний рух по колу, як хаотичний або флуктаційний, маятниковий рух.
|
|
|
Соціологія XIX ст. більшою мірою ґрунтувалась на уяві про існування прогресу, який асоціювався з процесом індустріалізації. Уявлялось, що технологічний розвиток повинен вести до позитивних змін в матеріальному благополуччі і проявлятися в покращенні здоров'я населення, збільшенні тривалості життя. Хід індустріалізації також уявлявся з розширенням прав громадянства, розвитком законності і освіти. Прогрес бачився як соціальний прояв розуму, знання і технології. Однак, світові війни, а також становлення фашизму, тоталітаризму в XX ст., призвели до втрати соціологами віри у прогресивну природу індустріального суспільства. Традиційні концепції прогресу опинились не здатними відповісти на три фундаментальних питання, пов'язаних із соціальними змінами:
1) яким соціальним групам прогрес вигідний;
2) хто здатний визначити, що вважати прогресивним;
3) хто має право вирішувати, які індивідуальні чи соціальні витрати є доцільними для досягнення того чи іншого рівня прогресу.
Нині існує не одна, а декілька концепцій суспільного прогресу, кожна з яких по-своєму тлумачить його природу. В основному тут протиборствують ідеї економічного, технологічного і культурологічного детермінізму. Реалістичне уявлення і пояснення історії і суспільного прогресу передбачає діалектичне врахування всіх типів детермінізму.
В сучасній соціології соціальний прогрес пов'язується найчастіше з рухом від аграрного суспільства до індустріального і від нього до постіндустріального, а далі до інформаційного.
В сукупності критеріїв і відмінних ознак суспільного прогресу перш за все слід назвати такий його, технічний показник, як вдосконалення знарядь праці і засобів виробництва, що в кінцевому рахунку визнається як прогрес техніки. Останній супроводжується збереженням традиційних способів діяльності, накладає свій відбиток на всі інші види технічного прогресу, в будівельній, військовій, сільськогосподарській техніці і т. д.
Суспільний прогрес має як загальний прояв (зокрема, загальний поступ людства до його загальної мети — створення всесвітньо-цивілізованої людності), так і правові моменти такого прояву, що носять або регіональний характер (коли скажімо, мова йде про конкретне суспільство деякої країни чи групи країн), або характеризують окремі сфери суспільного життя (прогрес в галузі освіти, науки).
Слід зауважити тут, що попередні форми суспільного розвитку не зникають повністю, а якби вбудовуються в структуру сучасного суспільства і довший час співіснують. Відомо, що різні форми організації політичного, господарського, сімейного та інших сфер соціального життя довгий час зберігаються і взаємодіють між собою на різних етапах суспільного розвитку. В наш час, коли, наприклад, ринкові відносини є пануючими у світі, різні країни стоять на різних ступенях економічного розвитку. Одні країни вважають себе постіндустріальними, а інші лише досягають свого індустріального стану.
Соціальний прогрес віддзеркалює загальну лінію розвитку суспільства, яка не виключає можливість тимчасових і часткових історичних поворотів, зламів і зигзагів, застоїв, тупікових ситуацій і навіть відступних рухів, загибелі окремих цивілізацій і т. д. Лише старий традиційний, заяложений еволюціонізм міг подавати хід історії гладенькою, рівною, безперервно висхідною лінією розвитку.
Поняття регресу означає протилежний прогресові процес руху від витого до нижчого, деградацію. Він, як правило, охоплює не все суспільство, а лише окремі його сфери (економічну, технічну, культурну, моральну і т. д. ). Він може бути швидким або тривалим, мінливим або обов'язковим, змінювати долю людей одного покоління, або навіть декількох поколінь. Регрес, уражаючи окремі соціальні інститути, структури, не зупиняє загальний розвиток суспільства за висхідною лінією до безперервного вдосконалення своєї організації. Так було у другому тисячолітті, так буде і в наступному третьому тисячолітті, до якого ми підійшли упритул.
Питання 2. Соціальний розвиток.
Поняття розвитку є інтегральною характеристикою всіх об'єктів, яким притаманна зміна. Це поняття стає важливою категорією багатьох наук, в тому числі і соціології. Без цього поняття практично неможливо зрозуміти і пояснити ті процеси, які відбуваються в окремих соціальних структурах, в суспільстві в цілому.
Під розвитком розуміють незворотню, направлену, закономірну зміну матеріальних і ідеальних об'єктів. Саме наявність цих трьох властивостей відрізняє процеси розвитку від всіх інших змін:
• зворотність змін характеризує процеси функціонування (циклічне відтворення постійної системи функцій);
• відсутність закономірності характерно для випадкових процесів катастрофічного типу;
• за відсутності направленості зміни не можуть нагромаджуватись, і тому процес позбавляється характерної для розвитку єдиної, внутрішньо взаємозв'язаної лінії.
В результаті розвитку виникає новий якісний стан об'єкта, який виступає як зміна його складу або структури (тобто виникнення, трансформація або зникнення його елементів і зв'язків).
Нині немає нестатку поглядів відносно процесів соціального розвитку. Для одних історія сприймається як хаос випадкових акцій, для других — як жорстко детермінована система, в якій все визначено Богом або незворотнім законом. Для одних вирішальна роль в історії належить окремим особистостям, для других — народним масам. Одні оптимістично сповіщають всіх і вся, що саме— їх теоретична схема є справжньою картиною суспільного розвитку, другі песимістично-суб'єктивісти оцінюють процес пізнання і ставлять під сумнів можливість пізнати соціальні закони.
Нагромаджений соціологією матеріал підтверджує складність і неоднозначний характер процесів розвитку та їх механізмів. Практика соціальних рухів XX ст. підтверджує, що загальна висхідна лінія розвитку є результатом складної діалектичної взаємодії таких протилежностей, як змінне і незмінне, позитивне і негативне, раціональне і ірраціональне, прогресивне і регресивне, безперервне і перервне, стихійне і закономірне.
В сучасній традиційній соціології співіснують еволюційний і структурно-функціональний підходи до проблем соціального розвитку, при цьому все більшого значення набирає поглиблений аналіз соціального часу, — за допомогою якого є можливими реальні визначення ритму функціонування і розвитку суспільства.
Завдання
1. Поняття “соціальний прогрес”.
2. Поняття “соціальний регрес”.
3. Поняття “соціальний розвиток”.
4. Критерії розрізнення соціального розвитку та соціального прогресу.
Література:
1. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія. Загальний курс
Підручник. - К., 2004.
2. Піча В. М. Соціологія. -К., 2000.
3. Соціологія. Підручник. / за ред. В. Г. Городяненко. -К., 2002.
Тема 2. 4 Соціальні інститути суспільства.
Питання для самостійної роботи
1. Основні риси соціальної організації.
2. Види і функції соціальних інститутів.
Питання 1. Основні риси соціальної організації.
Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституційно, а й організаційно. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням - об’єднанням людей, закладам, установам тощо.
Соціальна організація - це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.
Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них риси:
 |
 |  |  |  |  | |||||
1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) вирішення задач. Переслідувана організацією мета не обов’язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.
2. Соціальна організація має чіткий загальнообов’язковий порядок, система її статусів і ролей - ієрархічну структуру. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно правила, регламенти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких - чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).
3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій кожна організація повинна мати координуючий орган або систему управління. Функції її різноманітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища.
Диференціація завдань і координація дій. на етапі їх реалізації впливають на структуру і форму організації. Основний критерій структурування соціальних організацій - ступінь формалізації існуючих у них відносин. З урахуванням його розрізняють формальні й неформальні організації.
Формальні організації. Будують соціальні відносини на підставі регламентації зв’язків, статусів, норм. Ними є, наприклад, промислове підприємство, фірма, університет, муніципальна структура (мерія). В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спеціалізація за функціональною ознакою. Чим розвинутіша спеціалізація, тим багатостороннішими і складнішими будуть адміністративні функції, тим багатогранніша структура організації. Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального розподілу праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація раціональна, для неї характерні виключно службові зв’язки між індивідуумами.
М. Вебер розглядав організацію як систему влади і розробляв теоретичні основи її управління. На його думку, вимогам спеціалізованої і багатогранної організації найліпше відповідає бюрократична система. Переваги бюрократії найпомітніші, коли їй (бюрократії) під час виконання службових обов’язків вдається виключити особистісні, ірраціональні та емоційні елементи. Відповідно до цього бюрократії притаманні: раціональність, надійність, економічність та ефективність, невиразність, нейтральність, ієрархічність, законність дій, централізація влади. Головний недолік бюрократії - відсутність гнучкості, шаблонність дій.
Неформальні організації. Ґрунтуються на товариських взаєминах та особистому виборі зв’язків учасників і характеризується соціальною самостійністю. Ними є любительські групи, відносини лідерства, симпатій тощо. Неформальна організація має значний вплив на формальну і прагне змінити існуючі в ній відносини за своїми потребами.
Переважна більшість цілей, які ставлять перед собою люди, соціальні спільноти, неможливо досягти без соціальних організацій, що зумовлює їх повсюдність і різноманітність. Найбільш значущі серед них:
- організації з виробництва товарів і послуг (промислові, сільськогосподарські, сервісні підприємства і фірми, фінансові установи, банки);
- організації в галузі освіти (дошкільні, шкільні, вищі навчальні заклади, заклади додаткової освіти);
- організації в галузі медичного обслуговування, охорони здоров’я, відпочинку, фізичної культури і спорту (лікарні, санаторії, туристичні бази, стадіони);
- науково дослідні організації;
- органи законодавчої, виконавчої влади.
Їх називають ще діловими організаціями, які виконують суспільно корисні, функції: кооперацію, співробітництво, підпорядкування(співпідпорядкування), управління, соціальний контроль.
Загалом кожна організація існує у специфічному фізичному, технологічному, культурному, політичному і соціальному оточенні, повинна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Немає організацій самодостатніх, закритих. Усі вони, що існувати, функціонувати, досягати цілей, повинні мати численні зв’язки з навколишнім світом.
Питання 2. Види і функції соціальних інститутів.
Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критерієм цілей (змістом завдань) і сферою дії. У такому разі прийнято виокремлювати економічні, політичні, культурні та виховні, соціальні комплекси інститутів:
- економічні(власність, гроші, банки, господарські об’єднання різного типу) - забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг;
- політичні(держава, Верховна Рада, суд, прокуратура) - пов’язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей;
- культурні та виховні(наука, освіта, сім’я, релігія, різні творчі установи) - сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізації індивідів;
- соціальні - організовують добровільні об’єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.
За критерієм способу регулювання поведінки людей у межах певних інститутів виділяють формальні та неформальні соціальні інститути.
Формальні соціальні інститути. Засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, указах, регламентах, інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі санкцій, пов’язаних із заохоченням і покаранням (адміністративним і кримінальним). До таких інститутів належать держава, армія, школа, тощо.
Неформальні соціальні інститути. Вони не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодія у межах цих інститутів не закріплена формально. Є результатом соціальної творчості та волевиявлення громадян. Соціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. До них відносять різні культурні і соціальні фонди, об’єднання за інтересами тощо.
Кожен соціальний інститут виконує специфічну функцію. Їх сукупність формує загальні функції, основоположними і найбільш значущими серед них є:
- регулятивна функція - полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується виконання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);
- функція відтворення, безперервності суспільних відносин – завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління; соціальні, інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;
- інтегративна функція - полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;
- комунікативна функція - спрямована на забезпечення зв’язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.
Перелічені функції притаманні кожному інституту. Сім’я - наочний приклад такої функціональності. Крім них, соціальні інститути можуть виконувати конкретні економічні, управлінські, політичні та інші функції, які бувають явними та латентними. Явні(формальні) функції зафіксовані в нормативних документах, усвідомлені й прийняті причетними до певного інституту людьми, підконтрольні суспільству. До явних функцій інституту освіти можна віднести набуття грамотності, професійну соціалізацію тощо. Латентні(приховані) функції є офіційно незаявленими, але насправді здійснюються. Латентною функцією інституту освіти є, наприклад, так звана „соціальна селекція”, що виявляється у закріпленні й досягненні через систему освіти (елітарні престижні вузи, які дають затребувану професійну кваліфікацію) соціальної нерівності. Інколи явні та латентні функції можуть збігатися, але за їх розбіжності виникає нестабільність, навіть дезорганізація суспільства.
Підтриманню функціональності соціального інституту сприяють:
- наявність соціальних норм, приписів, які регулюють поведінку людей;
- інтеграція інституту в соціальну систему суспільства, що забезпечує йому підтримку самого суспільства;
- можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням норм поведінки;
- наявність матеріальних засобів та умов для підтримки діяльності інституту.
Якщо цих умов не дотримуватися, соціальні інститути стануть дисфункціональними, у їх роботі виникнуть збої, порушення, що може дестабілізувати суспільство. Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:
- невідповідність інституту конкретним потребам суспільства (нечіткість інституціальної діяльності);
- розмитість, невизначеність функцій, вироджування їх у символічні, не спрямовані на досягнення раціональних цілей;
- зниження авторитету соціального інституту в суспільство;
- персоналізація діяльності інституту, яка означає, що він перестає діяти відповідно до об’єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей, їх особистих рис.
У сучасному українському суспільстві, яке переживає соціальну трасформацію, простежуються типові риси інституційної кризи (дисфункції в діяльності основних соціальних. інститутів). Так, дисфункції політичних інститутів проявляються у нездатності стабілізувати суспільне життя, працювати в інтересах більшості населення, беззаконні, криміналізації, корумпованості. Простежується тенденція зниження авторитету і недовіра до основних інститутів державної влади.
Соціологія з однаковим зацікавленням ставиться як до функціональної, так і дисфункціональної діяльності основних соціальних інститутів, оскільки стан інституційної системи є важливим індикатором стабільності суспільства.
Завдання
1. У чому полягають функції та дисфункції соціальних інституті?
2. У чому полягає відмінність між соціальним інститутом ісоціальною організацією?
Література:
1. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія. Загальний курс
Підручник. - К., 2004.
2. Піча В. М. Соціологія. -К., 2000.
3. Соціологія. Підручник. / за ред. В. Г. Городяненко. -К., 2002.
Тема 2. 5 Особистість у системі соціальних зв’язків.
Питання для самостійної роботи
1. Соціологічні методи вивчення конфліктів.
2. Способи та правила поведінки у конфліктних ситуаціях.
|
|
|
