Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Тема: Саєнтистський напрямок в сучасній філософії

1. Виникнення позитивізму

2. Неопозитивізм

3. Пост позитивізм

4. Філософія науки

Позитивізм

В ХІХ ст. матеріалізм вступає в полосу кризи, причиною якої була механістично-натуралістична форма цього вчення, і вироджується у вульгарний матеріалізм.

Тому виникає новий напрямок в філософії, який здобуває в ХІХ ст. широку популярність – позитивізм. Родоначальник його – О.Конт (1798-1857). Співзвучні йому були погляди Г.Спенсера (1820-1903). Конт твердив, що філософія ніколи не була наукою, бо вона завжди прагнула пізнати те, що не можна спостерігати, а значить не можна пізнати – «внутрішню природу речей», причину, сутність і т.п. «Слово «позитивне» означає реальне на противагу химеричному» - (тобто вигаданому) заявляє Конт. Все, що не можна бачити, відчувати – не реальне, вигадане, сумнівне, непотрібне. Філософія, як і наука, не може пізнавати причини (бо це безкінечно). Відповідь може бути тільки на питання «як має місце явище», а не чому? Реальність у позитивістському баченні є лише «актуальність». Реальне – це щось безпосередньо дане. Але в такому разі знімається можливість пояснення питань про виникнення світу, людини, сутність явища та багатьох інших. Позитивне за своїми змістовними ознаками виявляється тотожним змісту «відчутно-фактичного» існування. Рушійною силою суспільного розвитку Конт вважав знання. Філософія Конта отримала назву «першого позитивізму» - це був І-й етап позитивізму.

В кінці ХІХ ст. розпочався ІІ етап позитивізму, який отримав назву емпіріокритицизм. Його засновники Мах і Авенаріус. Появу емпіріокритицизму спричинила криза в природознавстві і фізиці, зумовлена відкриттями електрона, протона, ділимості атомів, теорії відносності А.Ейнштейна. Пояснити ці відкриття з позицій механістичного матеріалізму не вдавалося. Філософи прийшли до висновку: оскільки матеріальний атом складається з електрона і протона – зарядів, то «матерія зникає». «Спроба пояснити ці відкриття з позицій «критичного досвіду» нічого не дала. Емпіріокритицизм потерпів крах.

Неопозитивізм

ІІІ етап позитивізму – неопозитивізм. Засновник Вітгенштейн (1889-1951). Виникає в 20-х рр. ХХ ст. як течія, що претендує на аналіз філософсько-методологічних проблем, які виникали в ході науково-технічної революції.

Неопозитивізм включає в себе цілий ряд різноманітних шкіл і напрямків:

1. Віденський гурток (Карнап, Айєр, Шлік)

2. Львівсько-Варшавська школа (Тарський)

3. Філософія лінгвістичного аналізу (Вітгенштейн, Рассел)

4. Семантична філософія (Чейз)

Вітгенштейн виходить з того, що світ – сукупність фактів, а не речей. Факт – існування. Знання – теж сукупність фактів, але іншого роду – висловлювань. Предмет та його образ можна спів ставляти і порівнювати як факти. Роль філософії і полягає в тлумаченні, поясненні характеру відносин між ними, як фактами.

Наукові поняття розглядаються неопозитивістами не як відображення об’єктивної реальності, а як система конструкцій мислення створених розумом за певними логічними законами.

Філософія розуміється як аналітична діяльність з метою відшукання значень мовних висловлювань. Завдання філософії – логічний аналіз дефініцій, тобто – аналіз системи наукових термінів і фраз. Свого самостійного предмета дослідження філософія не має, твердять неопозитивісти.

Неопозитивісти вважають, що ми не розуміємо нашої мови, а тому у нас складаються проблеми, які зовсім не є проблемами.

Логічний позитивізм – одна із течій неопозитивізму (Карнап, Расел).

Карнап поділяє всі твердження на 1)істинні, 2)неістинні, 3)позбавлені смислу, залежно від того, обґрунтовуються вони чи спростовуються фактами.

Абстрактні твердження (тобто ті, які існують поза межами безпосередньо даного), що не мають фактичного обґрунтування – позбавлені смислу, бо їх не можна перевірити емпірично. Завдання філософії зводиться до аналізу мови науки, як способу подібно до логіки і математики. Логічний позитивізм являє собою розробку методу для розмежування осмислених тверджень (які мають фактичне обґрунтування) і неосмислених (які не мають фактичного обґрунтування, не є фактами). Цей метод – верифікація, тобто емпірична перевірка. Таким чином традиційні філософські питання належать до неосмислених, бо їх не можна зіставити з фактами (перевірити). Один із позитивістів заявляє: «історія філософії – філософський музей помилок».

Події, які відбулися в минулому можуть бути оголошені такими, яких не було, тільки здалося, що вони були, бо підтвердити фактами їх не можливо. Минуле і майбутнє оголошується непізнаванним.

Семантична філософія – ще одна течія неопозитивізму. В 30-х рр. ХХ ст. неопозитивісти - Тарський, Карнап, Чейз - відмовляються від розуміння безпосередньо-данної реальності як сукупності чуттєвих даних і висувають розуміння реальності як сукупності значень (семантика – значення, означення).

Філософія має пояснювати явища людського життя, виходячи зі структури мови. Тарський вважає, що висловлювання є істинними тільки тоді, коли містить твердження про стан речей і цей стан відповідає твердженню.

Значення слова є його вживання у мові. Самі по собі слова не мають ніякого значення і смислу. Всі соціальні конфлікти мають у своїй основі різне розуміння значення слів. Люди не розуміють один одного через плутанину, невизначеність, двозначність слів.

Всяке зіткнення ідей має своїм джерелом лише термінологічну неузгодженість. Щоб уникнути конфлікту, слід відмовитись від слів, які викликають незгоду (Чейз «Тиранія слів»).

Всі філософські категорії (матерія, простір, час) – терміни, що не мають будь-якого об’єктивно – значущого смислу, заявляють неопозитивісти.

Постпозитивізм

В 60-х рр. ХІХ ст. виникає постпозитивізм. Його родоначальник К.Поппер (1902-1994). робить спробу відійти від емпіризму, бо ж і хибні твердження нерідко мають емпіричне підтвердження.

Поппер відмовляється від істини як мети пізнання, бо кожна теорія в чомусь хибна і тому не може бути визнана істиною. Він вводить термін правдоподібності наукових теорій. Поппер критикує метод верифікації і пропонує замінити фальсифікацією – методом пошуку фактів, які не підтверджують, а спростовують дану теорію. Якщо немає фактів, які спростовують теорію, тоді вона визнається правдоподібною, придатною для науки. Науково тільки те, що неспростовно. Якщо хоч один факт суперечить – теорію треба відмінити. Фальсифікація – це методологічна процедура, яка дозволяє встановлювати хибність теорії. Факти можуть лише спростувати теорію. В науці немає твердо встановлених достовірних фактів. Всі наші констатації фактів є твердженнями, а всяке твердження носить гіпотетичний характер і може бути спростоване.

Знання – це третій світ між фізичним світом і психічним:

1. Фізичний світ – світ речей

2. Психічний – світ розуму, моє уявлення

3. Знання - витвір людини, але вони об’єктивні, існують самостійно.

В книзі «Відкрите суспільство та його вороги» Поппер піддав критиці авторитаризм і тоталітаризм, викрив хибні претензії марксизму на науковість. Науковість не можна ототожнювати з істинністю. Науковість – те, що приймають вчені.

Концепцію фальсифікаціонізму, розроблену Поппером, піддали критиці Лакатош і Фоерабенд: не може бути абсолютного критерію істини і не може бути абсолютного критерію хибності.

Філософія науки

Томас Кун (нар.1922 р.) висунув концепцію незмірності теорій, які конкурують між собою. Центральне поняття його концепції – парадигма: сукупність переконань, цінностей і засобів, прийнятих науковим співтовариством, які забезпечують існування наукової традиції. Це – нормальна наука. Вона не спрямована на відкриття чогось принципово нового, не створює нічого нового. Вчений раніше знав, які результати він має отримати, але сумнівається – чи отримає? Якщо вдається - він доводить свої здібності науковця. Але нове виникає, а тому з’являється розбіжність спостережень у передбаченні. Виникає криза, з’являється нова парадигма. Нову парадигму може висунути тільки молодий вчений, бо старі до виходу з кризи не готові, сприйняти нову парадигму не можуть. (Казка Андерсена про нове плаття короля).

Праця Куна - «Структура наукових революцій». В ній викладено модель історико-наукового процесу:

- Існує нормальна наука – парадигма.

- Але нагромаджуються факти, існуюча попередня парадигма не в змозі їх пояснювати, тому виникає нова теорія, відбувається зміна парадигми, вчені поділяються на прихильників нової і прибічників старої парадигми.

- Ця ситуація породжує наукову революцію. Якщо прибічників нової парадигми багато – перемагає нова.

- Нова парадигма не включає стару – Копернік не включає систему Птоломея, Ейнштейн не включає закони Ньютона.

- З'являється нова нормальна наука, але це вже зміна усього світу наукового співтовариства.

Нова парадигма вирішує (пояснює) ті проблеми (факти), які попередня вважала аномальними, морокою. Виникає нове наукове співтовариство, нова світоглядна система. Критерій прогресу – кількість вирішених проблем.

Кун критикує Поппера: не факти судять теорію, а теорія визначає, які факти ввійдуть у досвід.

Лакатош – англійський історик, учень Поппера – висунув свою методологію: розвиток наукового знання відбувається через серію теорій, які змінюють одна одну.

Пауль Фоерабенд (американський філософ) висунув принцип «теоретичного плюралізму» - множинності теорій: працювати слід з багатьма альтернативними теоріями, а не з однією. Немає такої теорії, яка б не удосконалювала наші знання. Різниці між наукою і філософією, на його думку, немає. Фоерабенд критикує кумулятивізм згідно з яким розвиток знання відбувається внаслідок його поступового накопичення. Плюралізм повинен існувати не тільки в політиці, а і в науці.

Стівен Тулін – американський філософ зображує розвиток науки подібно до еволюції в біології. Наукові теорії відчувають вплив процесів збереження (виживання) та інновацій (мутацій). Вирішальну роль він відводить представникам наукової еліти. Наукове мислення на його думку являє собою постійну революцію і інтелектуальні мікрореволюції.

Тема: Прагматизм

Прагматизм (від грецького прагма – діло, дія) як філософська течія, виникає наприкінці ХІХ ст. у США, а найбільшого поширення набуває у середині ХХ ст. Засновник – Чарльз Пірс, американський філософ (1839-1914). Представники прагматизму в ХХ ст. Джеймс і Дьюї.

Пірс виходить з того, що основною формою буття людина є діяльність, а тому постає питання про механізм свідомості, мислення, що забезпечує діяльність. Він відкидає вроджені ідеї, інтуїтивне пізнання. Його прагматична максима така: якщо розглянути які практичні наслідки може мати об’єкт, то поняття про ці наслідки і буде поняттям об’єкту. Пірс так сформулював завдання філософії: вона повинна бути не роздумом про основи буття і пізнання, а загальним методом вирішення проблем, які постають перед людьми в різних ситуаціях у процесі їх практичної діяльності. Особливу увагу він приділяє проблемі істини. Істина – ясне, незаперечуване знання на даній стадії пізнання. Значення істини визначається її корисністю. Практичний інтерес стимулює пошуки істини.

Джеймс (1842-1910) вважає, що істинність знання визначається тим, наскільки воно корисне. Він висуває прагматичний критерій істини: істинне те, що забезпечує успіх дії, що вигідне. Мета мислення полягає у виборі засобів, необхідних для досягнення успіху. Істинне те, що працює. Він критикує кореспондентську трактовку істини Аристотеля.

Дьюї (1859-1952) висуває свій варіант прагматизму, який він називає інструменталізмом. Завдання прагматизму – допомогти людині найкраще влаштуватися у світі. В сучасному світі, вважає Дьюї, постійно відбуваються зміни і виникає дещо непередбачуване. Людина потрапляє в неочікувану ситуацію, яка вимагає прийняття швидкого рішення. Звичні рішення і методи вже не допомагають. В цих умовах людина повинна звернутися до більш ефективного інструменту – інтелекту. Ідеї, теорії покликані виступити в ролі життєво необхідних інтелектуальних інструментів, за допомогою яких формується наше уявлення про реальність. Дьюї прив’язує істину до тієї ситуації, в якій вона з'явилась і не вважає можливим її поширення за межі даної ситуації. А тому вік кожної істини дуже короткий. Інструменталізм включає можливість теорії як знання загального, знання законів.

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒