Гегель і розвиток діалектики. Виникнення реалізму.

Хоча романтики з характерним для них інтересом до історії культури і підготували значною мірою філософію Гегеля, проте останній виступив як критик, з одного боку, романтизму, а з іншої - філософії Канта. Романтизм Гегель критикує передусім за переоцінку ним значення людської суб'єктивності, внутрішнього світу особи, її переживань, а також пов'язаний з цією гіпертрофією "суб'єктивного начала" культ "геніальності", "генія". Цей культ був характерний і для романтиків, і для -Шеллинга. На відміну від них Гегель підкреслює об'єктивний момент як в діяльності і свідомості людини, так і в історії в цілому. Гегеля займає проблема об'єктивної логіки історичного розвитку, а людські індивіди, у тому числі і найбільш видатні, розглядаються ним як знаряддя історичної необхідності, як ті засоби, за допомогою яких ця необхідність прокладає собі шлях. Проте логіка історії з'являється у Гегеля в збоченій формі - як логіка Абсолютного духу, який через історію приходить до самопізнання, самораскрытию.

З критикою романтичного суб'єктивізму тісно пов'язана також гегелівська критика Канта. Розглядаючи діяльність як пізнавальну (наука), так і практичну (моральність), Кант як би ставав при цьому на точку зору індивіда, цю діяльність того, що здійснює. Суб'єктом діяльності, по Канту, може бути тільки індивід. Для Гегеля ж таким суб'єктом стає "само справа". Так, наука, по Гегелю, як деяка система, що розвивається через свою внутрішню логіку, сама втягує у свою орбіту потрібні їй для цього засобу - людських індивідів, природним матеріалом і т. д. Вона є щось аналогічне організму, який використовує для самозбереження і розвитку навколишні його умови.

Прагнучи зрозуміти об'єктивну логіку історії, Гегель намагався сформулювати закони, по яких вона рухається. В результаті їм був створений діалектичний метод - одне з найбільш важливих і плідних завоювань німецької класичної філософії. І хоча багато важливих принципів діалектики вже знайшли своє вираження у Канта, Фихте, Шеллинга, - у Гегеля вони були усвідомлені в найбільш зрілій формі. "..У творах Гегеля, - писав Ф. Енгельс, - ми маємо великий компендий діалектики, хоча і розвинений з абсолютно помилкового початкового пункту".

У центрі гегелівського діалектичного методу - принцип протиріччя як рушійний принцип всякого розвитку. На відміну від механістичного, метафізичного підходу, при якому джерело руху убачається в чомусь зовнішньому, Гегель шукає це джерело усередині самого даного явища або процесу; таким джерелом і виступає протиріччя. При цьому досліджуваний предмет з'являється як деяке ціле, як система взаємно пов'язаних моментів, що має свою самостійну логіку - логіку вирішення протиріч, властивих цій системі. Відкриті Гегелем закони діалектики - закон переходу кількості в якість, взаємного проникнення протилежностей і заперечення заперечення - покояться на принципі протиріччя як свій методологічний фундамент. Діалектиком Гегеля є вчення про розвиток в найширшому значенні слова - застосовно і до природи, і до суспільства, і до мислення. І хоча гегелівська діалектика, як відмічав Ф. Енгельс, була розвинена "з абсолютно помилкового початкового пункту", на базі ідеалістичної концепції розвитку абсолютного духу, проте вона стала великим досягненням німецької класичної філософії.