Натурфілософія і ідея розвитку природи

Своєрідним посередником між гуманістично-історичним напрямом мислення, з одного боку, і натурфілософією Шеллинга, з іншою, був великий німецький поет і натураліст Гете. У Гете поєднувався інтерес до природи, яку він розглядав як єдине ціле, що розвивається, і інтерес до історії, передусім до історії мистецтва і поезії.

Гете, як і Шеллинг, механистически-неисторическому погляду на природу протиставив концепцію єдиної природи, що розвивається, яка швидше повинна розглядатися по аналогії з організмом, чим з механізмом.

Гете виразив цілу гамму настроїв, характерних для його сучасників. Він зафіксував як тісний зв'язок природознавства XVIII ст. з розвитком техніки і промисловості, так і обмеженість філософського мислення того періоду, орієнтованого в першу чергу на механіку, а у кінці XVIII ст. на її практичне застосування; у перші десятиліття XIX ст. він відбив розчарування в результатах промислової революції і її негативні соціальні наслідки.

Гете дуже чітко виявив ряд світоглядних принципів, що лежали в основі прагнення зрозуміти світ в його єдності і взаємозв'язку. Полеміка, яку Гете, як і Шеллинг, вів з ньютонианским вченням про світло і кольори, була викликана переконанням, що передумовою корпускулярної теорії світла є механістичне розуміння світу, яке має бути замінене вищим - динамічнішим і навіть органічнішим його розумінням. Але якщо створене Гете вчення про світло і кольори не зробило істотного впливу на розвиток природознавства, то його теорія метаморфоза рослин, як і інші його відкриття в області ботаніки, зоології і порівняльній анатомії зіграли значну роль в розвитку біології.

Натурфілософія кінця XVIII - начала XIX ст., створена Шеллингом і його учнями, несе на собі друк близькості філософії і мистецтва. Хоча Шеллинг на відміну від інших представників німецького ідеалізму був добре знайомий з природознавством і його новітніми досягненнями, проте властивий йому метод мислення має поетично-метафоричний характер.

Як відмічає В. Виндельбанд, вчення Шеллинга про природу "було швидше велично задуманою поемою, ніж науковою системою; це була поема привабливої краси, яка, як це звичайно трапляється з поетичними вигадками, бракувало усього лише бути доведеною" *.

Натурфілософія є дуже складним явищем. З одного боку, сприяючи розкриттю обмеженості механістичного розуміння природи і ратуючи за її розгляд як єдиного цілого, що розвивається, вона зробила відомий позитивний вплив на філософію і науку першої половини XIX ст.. З іншого боку, будучи ідеалістичною конструкцією, вона часто замінювала емпіричне дослідження фантастичними побудовами, поетичними метафорами, чим викликала законну недовіру дослідників природи.

У центрі натурфілософії Шеллинга стоїть проблема органічного, проблема життя взагалі. Свого часу Кант в "Критиці здатності судження" (1790) стверджував, що поняття життя, поняття організму є нерозв'язна загадка для наукового пізнання. У живому організмі,, стверджував Кант, ми маємо справу з доцільністю: функціонування окремих органів визначається життєдіяльністю цілого. Такий пристрій можна назвати телеологічним, а телеологія не може бути пояснена за допомогою механістичного методу природознавства. Як бачимо, Кант ототожнював методи механістичного природознавства з науковими методами взагалі, а тому і рахував поняття життя граничним поняттям природознавства. Виникнення органічної природи і" неорганічною, згідно з Канту, недоступно нашому пізнанню.

Шеллинг же із самого початку заявляє, що якщо розглядати природу як деякий механізм, то дійсно не можна зрозуміти, як з цього механічного початку з'являється органічне. Це завдання може бути вирішене тільки тоді, коли ми із самого початку розглядатимемо природу як єдиний організм, а життя - як саму суть природи. Наш розгляд при цьому, згідно Шеллингу, з механістичного перетвориться на телеологічне: ми розглядатимемо природу з точки зору тієї останньої мети, якої вона досягає у своєму розвитку, а саме свідомої, мислячої людської істоти. При такому розгляді нам вже не треба буде виводити живе з неживого: нежива природа тепер з'явиться перед нами як ще не цілком розвинене органічне. Оскільки вищою формою природного розвитку є дух, свідомість, то ті форми життя, в яких свідомість ще не пробудилася, як, втім, і форми неорганічні, можна трактувати як несвідомі форми життя духу. При такому підході відпадає потреба в допущенні особливої "життєвої сили"; Шеллинг тому рішуче виступає проти віталізму, заявляючи, що "поняття.життєвої сили - абсолютно порожнє поняття".

Такі філософські витоки натурфилософских побудов Шеллинга. Проте зміст натурфілософії визначався багато в чому також станом природознавства. На початку XIX ст. завдяки ряду відкриттів, про які говорилося вище, інтерес до механічних явищ у фізиці л інших природних науках поступився місцем інтересу до динамічних процесів. Не стільки зовнішнє переміщення тіл, скільки їх внутрішні перетворення, їх взаємний внутрішній зв'язок і внутрішня спорідненість стали тепер займати дослідників природи. Виникла потреба в теоретичному осмисленні нових відкриттів. Відповіддю на цю потребу певною мірою була натурфілософія Шеллинга, чим і пояснюється її популярність в першій третині XIX ст. в Німеччині, Росії і інших європейських країнах.

Шеллинг поставив питання, в чому полягає тотожність електрики, магнетизму, хімічного процесу, органічного життя і, нарешті, свідомості? Іншими словами, в чому полягає єдність усього існуючого? Дослідження в області хімії і електромагнетизму, з одного боку, фихтевские дослідження свідомості, з іншою, наводять Шеллинга на думку, що принцип, згідно з яким протікають природні процеси і процеси духовні, один і той же - це принцип поляризації (позитивна і негативна електрика, протилежність полюсів магніта, протилежність суб'єктивного і об'єктивного, ідеалу і його реалізації як рушійний початок життя духу). Саме єдність і боротьба цих протилежних начал обумовлюють, згідно Шеллингу, внутрішня дія на відміну від чисто механічного руху, що викликається зовнішніми причинами.

Метод побудови натурфілософії Шеллинга полягає тому в зображенні процесу, що включає наступні основні моменти,: 1) роздвоєння первинної тотожності (индифференции) природи на протилежності; 2) прагнення протилежних начал до синтезу, до єдності; 3) утворення нової єдності, яка у свою чергу виявляє в собі боротьбу протилежних начал, але вже на новому рівні - і так аж до вищої єдності, яка здійснюється у дусі людини, що осягає суть природи і тотожність природного і духовного почав і що примиряє ці моменти у вищому синтезі. Цей процес Шеллинг називає процесом розвитку, оскільки тут дійсно йдеться про перехід від нижчої до вищої форми виявлення полярності. Розгляд природи з точки зору єдності і розвитку був великою заслугою Шеллинга, хоча воно, як вже було відмічено вище, здійснювалося з ідеалістичних позицій.

У своєму динамічному переконанні на природу Шеллинг, з одного боку, зближується з динамізмом, що становить методологічний принцип космогонічної теорії Канта, а з іншою, застосовує до натурфілософії фихтевское вчення про діяльність як суть і джерело всього предметного світу. Суттю усього того, що з'являється у вигляді окремих речей, атомів і т. д., являються, по Шеллингу, сили і потяги. Єдність природи можна осягнути тільки у тому випадку, якщо розуміти природу не як сукупність фізичних часток, що знаходяться між собою в механічному співвідношенні, але як єдину діяльність, що приймає різні форми. У своїй роботі "Про світову душу" (1798) Шеллинг розглядає природу як єдиний живий організм, а то, що складає як би рушійний центр цього організму, Шеллинг, звертаючись до античної філософської традиції, іменує "світовою душею". "Світова душа" - це швидше поетичний символ, чим розсудливе поняття; цей символ дозволяв Шеллингу накреслити величну картину єдиного космосу, що розвивається, але сам він не піддається ніякому точному визначенню і швидше дає їжу фантазії, чим строго науковому мисленню, прагнучому спиратися на досвід.

Таким чином, через телеологічний підхід до розгляду природи поняття непомітно стають у Шеллинга поетичними метафорами, а завдання строго наукового доказу або досвідченого підтвердження виставлених положень підміняється завданням відшукування дотепної і яскравої метафори. До такого поетично-метафоричного мислення схильні також, причому ще більшою мірою, близькі до Шеллингу романтики. Так, Новалис називає природу скам'янілим чарівним містом, простір - осадом часу, воду - мокрим полум'ям. Його афоризми дуже поетичні, але з науковим мисленням нічого спільного не мають.

Та все ж німецькій натурфілософії належать безперечні заслуги в розробці ідеї єдності і розвитку природи, і цим вона зробила певну дію на природознавство. Особливо великим впливом користувався учень Шеллинга - Лоренц Окен, який розглядав усі живі організмі як єдиний ланцюг, що розвивається, виникла з первинного органічного слизу. Окен був, разом з Гете, одним із засновників морфології тварин (див. главу 23). Інший послідовник натурфілософії Шеллинга - К. Карус поклав принцип розвитку в основу порівняльної анатомії; цей же принцип Карус вважав дуже плідним для вивчення психології тварин. Карус вважав, що східці розвитку психіки тварин співпадають з розвитком людської психіки, починаючи з раннього дитячого віку (і навіть з ембріонального стану) і кінчаючи зрілим станом. Хоча в порівняльній психології Каруса було багато недостовірного, вона дала привід для інших, строгіших емпіричних досліджень.

До геології шеллинговский принцип розвитку був застосований Стеф-фенсом, що висловило ідею про те, що наша планета придбала свій нинішній вигляд і органічне життя на пий могла з'явитися лише в результаті поступового розвитку. Ідеї натурфілософії Шеллинга і його послідовників вплинули на учених не лише Німеччини, але і інших країн, зокрема Франції і Росії.

Абсолютизація волі

Якщо філософія Освіти бачила вищу здатність людини в розумі, мисленні і відповідно до вищим завоюванням людини вважала знання, то в першій половині XIX ст. з'являються спроби переосмислити і ця теза Освіти і угледіти найважливішу здатність людини у волі. Ці спроби мали місце як у Франції ст. вченні Мін де Бирана, так і в Німеччині - у Шеллинга в пізніший період його творчості, починаючи з "Філософського дослідження про суть людської свободи" (1810), у Франца Баадера, а також у Артура Шопенгауэра, який в творі "Світ як воля і представлення" (1819) виклав систему волюнтаристської філософії, основою пізнішого волюнтаризму Ніцше, що послужила, Клагеса та ін.

Акцент на понятті волі містився вже у філософії Канта, Фихте і раннього Шеллинга, але у них воля виступала як добра, моральна сила - недаремно Кант називав її "практичним розумом". Що ж до Шопенгауэра, то у нього воля з'являється як темний, непросвітлений порив, як сліпий потяг, для якого не існує відмінності добра і зла. Воля у Шопенгауэра є метафізичним початком, що лежить в основі всесвіту.

Трохи інакше тлумачить волю Мін де Биран. У нього це поняття є швидше психологічним - він досліджує прояви волі в діяльності людської свідомості, полемізуючи при цьому з представниками філософії XVIII ст., які розглядали свідомість головним чином як пасивне віддзеркалення реальності. Ця ідеалістична концепція була тісно пов'язана з романтизмом перших десятиліть XIX ст.. Виступаючи проти ассоцианистских теорій в психології, Мін де Биран поклав початок боротьбі проти механіцизму в науках про душевне життя; його ідеї розвивали далі його друзі А. Ампер і В. Кузен. Останній з'єднав ідеї Мін де Бирана з вченням Шеллинга, а пізніше Гегеля. Недоліком психології, як її розуміли Мін де Биран, Кузен і інші, було те, що вона, подібно до натурфілософії Шеллинга і Окена, мало спиралася на емпіричні дослідження, чому її побудови не були строго науковими.

Проти волюнтаристської тенденції в психології виступив вже в 50-х роках Джон Стюарт Милль, що повернувся до принципів ассоционистской психології Юма. Перевагою принципів Милля було те, що він повертав психологію на шлях емпіричних досліджень. До кінця першої половини XIX ст. намічається відділення психології від філософії, яке в другій половині століття усе більш прогресує.