Економічна політика країн, що розвиваються

Після досягнення політичної незалежності країни, що розвиваються, намагалися зміцнити національний суверенітет, посилити свої позиції у світовому господарстві. Запроваджувані соціально-економічні реформи спрямовувалися на ліквідацію пе­репон у розвитку продуктивних сил. Економічний простір посту­пово звільнявся від феодальних пережитків, природні ресурси дедалі більше використовувалися в інтересах національного роз­витку, створювалося законодавство, яке регламентувало діяльність іноземного капіталу, вживалося заходів щодо скасування нерівно­правних договорів, які обмежували національний суверенітет.

Після здобуття політичної незалежності в економічній політиці країн, що розвиваються, домінували зусилля, спрямовані на при­скорення економічного зростання. Концепція наздоганяючого, від­носно розвинутих країн, розвитку передбачає забезпечення еконо­мічного зростання шляхом збільшення національного доходу, під­вищення норми й маси нагромадження, заміщення імпорту та залучення іноземного капіталу.

Теоретичне обгрунтування моделі прискореного економічного розвитку дала неокейнсіанська школа (В. Ростоу, П. Розенштеин-Родана, Р. Нурксе та ін.).

Господарський механізм був підкорений потребам швидкого промислового розвитку. Державне регулювання здійснювалося шля­хом обмежувальних і заохочувальних заходів: розширення імпорту засобів виробництва, технічного досвіду, розвиток виробничого і

Розділ VII

27. Економічна політика країн, що розвиваються

 

постачально-збутового кредиту, системи державних закупівель, регулювання оподаткування.

Одним із напрямів економічної політики країн, що розвива­ються, стала націоналізація іноземної власності, головним чином гірничодобувних підприємств та плантацій. Основна хвиля націо­налізації припала на 70-ті роки. Націоналізація, ліквідація кон­цесійної форми підприємництва та екстериторіальності іноземних компаній, обмеження експлуатації ними природних і людських ресурсів поклали край пануванню позаекономічних методів екс­плуатації.

Втім, націоналізація далеко не завжди приводила до повного розриву з іноземними компаніями. Технологічна залежність від розвинутих країн вимагала проведення країнами, що розвивають­ся, гнучкої протекціоністської політики. Без цього прискорення модернізації відсталих господарських структур було неможливим.

Стратегічним напрямом ліквідації економічної відсталості країн світової периферії стала індустріалізація економіки, насамперед прискорений розвиток переробної промисловості з метою забез­печити умови розширеного відтворення на національній основі.

Індустріалізація спричинювалася об'єктивними економічними факторами. По-перше, підвищення цін на готові вироби на внут­рішніх ринках сприяло поступовому перерозподілові капітало­вкладень на користь промисловості.

По-друге, скорочення і стагнація експортних надходжень змен­шували можливості імпорту й призводили до виникнення хро­нічного дефіциту на внутрішньому ринку. За таких умов будів­ництво підприємств для виробництва дефіцитної продукції стає найефективнішим засобом для виходу зі скрутного становища.

З другої половини XX ст. індустріалізація у країнах, що роз­виваються, набуває певних особливостей, спричинених НТР. За­мість поетапної перебудови окремих галузей економіки виникла потреба в практично одночасній модернізації основних галузей, що вимагало великих зусиль від економічно слаборозвинутих країн світової периферії.

В ході здійснення індустріалізації в 60-ті роки поширилися кон­цепції ендогенного розвитку, «нового внутрішнього порядку», їхня ха­рактерна риса — наголос на максимальному використанні власних ресурсів. Логічним продовженням цих концепцій стала сформована в 70-ті роки концепція «опори на власні сили», тобто створення галузей, які могли б задовольнити основні внутрішні потреби.

На функціонально-економічному рівні стратегія самозабезпе­чення втілилася в політиці імпортозаміщення, до якої свого часу вдавалися майже всі розвинуті країни світу.

Курс на заміщення імпорту промислових товарів місцевим виробництвом супроводжувався захистом національної промисло­вості від впливу світового ринку. Політика імпортозаміщення здійснювалася на початковому етапі індустріалізації й сприяла значній диверсифікації виробництва, формуванню власних кадрів тощо. Цей етап закінчився для ряду країн Азії наприкінці 60-х ро­ків, Африки — до середини 70-х років. У багатьох країнах ін­дустріалізація супроводжувалася відповідними аграрними пере­твореннями, які усували перепони на шляху модернізації сіль­ського господарства, забезпечували приплив у промисловість де­шевої робочої сили.

Заміна імпорту споживчих товарів внутрішнім виробництвом, створення галузей важкої промисловості певною мірою сприяли формуванню незалежної економічної політики. Водночас низька купівельна спроможність населення гальмувала подальший прог­рес продуктивних сил. Крім того, імпортозаміщення породжує додатковий попит на продукцію виробничого призначення, напів­фабрикати, допоміжні матеріали, тобто знов-таки імпортні товари. Тому частина обробної промисловості могла функціонувати тіль­ки завдяки обмеженню конкурентного імпорту, прямим і непря­мим державним субсидіям.

Загострення енергосировинних проблем у світовому госпо­дарстві в 70-ті роки сприяло розвиткові в країнах, що розвивають­ся, матеріале- й енергоємних галузей, а це спричинило збільшення імпорту машин та обладнання. Підтримка фінансової бази цих галу­зей вимагала істотного розширення експорту їхньої продукції.

Стратегія інтегрування у міжнародний поділ праці дістала об­грунтування в теорії «летючої зграї гусей», або «наздоганяючого життєвого циклу продукту». Взаємозв'язок зростання імпорту, виробництва та експорту був розкритий японським економістом К. Акамацу в 1943 р. у статистичному дослідженні даних про торгівлю і виробництво в галузях японської промисловості. У 1973 р. К. Кодзима розвинув цю ідею і висунув концепцію «наздо­ганяючого життєвого циклу продукту».

У соціально-політичному плані перехід від імпортозаміщення до експортної орієнтації втілив компроміс трьох сил: національної буржуазії, держави та іноземного капіталу. Окремо жодна з них не могла самостійно здійснювати перебудову господарства і розв'я­зувати широкомасштабні проблеми розвитку.

Втім, у великих країнах, що розвиваються, експорт готових виробів має обмеження як стимулятор економічного зростання. Наприклад, збільшення вивозу готових виробів на 1 % забезпечу-

Розділ VII

27. Економічна політика країн, що розвиваються

 

_

вало приріст ВВП на Тайвані до 0,15 %, тоді як в Індії — на 0,08 %, у Бразилії — на 0,01 %. Тож розширення експорту у великих країнах є не стільки джерелом економічного зростання, скільки інструментом усунення диспропорцій і поліпшення тех­нологічної структури. Деякі країни, не маючи значних запасів сировини, за допомогою іноземного капіталу змогли інтегруватися в МПП, що сприяло створенню сучасного господарського меха­нізму і повнішому використанню їхніх конкурентних переваг. Особливо яскраво це виявилося в невеликій групі країн, зокрема в Південній Кореї та на Тайвані.

Глибокі світогосподарські кризи 70 —80-х років, різкі зрушен­ня в структурі виробництва і міжнародному поділі праці, усклад­нення економічних і соціальних умов виходу країн, що розвива­ються, на світові ринки, їхня величезна зовнішня заборгованість призвели до порушень відтворення і посилення впливу зовнішніх факторів на їх розвиток.

Протягом 80-х років міжнародні організації примушували краї­ни, що розвиваються, приймати відкриту стратегію розвитку, приділяючи особливу увагу розширенню ринкового простору, зни­женню імпортних бар'єрів, зміні валютних курсів. Рух у цьому напрямі був центральною метою програм надання позик між­народними фінансовими організаціями.

В сучасних умовах з огляду на дефіцит державного бюджету, інфляцію суттєвих змін зазнає підприємницька роль держави. Стимулювання розвитку за відносного звуження власної фінан­сової бази державного сектора вимагає збільшення зовнішніх по­зик. Ставши гарантом обслуговування зовнішнього боргу, держава змушена обмежувати свої економічні й соціальні функції.

Особливе місце в економічній політиці країн, що розвивають­ся, належить структурній та стабілізаційній політиці. Заходи структурної перебудови охоплюють лібералізацію торговельного режиму, підвищення ефективності державних витрат, перебудову оподаткування з метою сприяння інтенсифікації виробництва, лібералізацію ціноутворення, поліпшення управління державними підприємствами.

В політиці стабілізації країни, що розвиваються, виходять із того, що головною причиною інфляції є зміна попиту, і як ос­новний метод боротьби з інфляцією використовують обмежу­вальні грошово-кредитні заходи.

Як показує практика, переорієнтація політики з імпортозамі-щення на відкриту економіку викликає великі складності. Митний захист сприяє розвиткові стратегічно важливих для національної

економіки й потенційно життєздатних виробництв, які деякий час не можуть обійтись без державної підтримки. Підтримання ста­більного валютного курсу послаблює інфляційний тиск, що від­повідає інтересам державних і приватних отримувачів закордон­них кредитів. Але в більшості випадків стабілізаційні заходи при­зводять до скорочення сукупного попиту, падіння рівня інвес­тицій, стагнації і спаду виробництва. Споживання, як правило, скорочується. Відтак здійснення програм МВФ і МБРР не дало очікуваного ефекту. За два останні десятиріччя із 55 країн, що розвиваються, ТІ мали від'ємні темпи приросту ВВП на душу населення, 13 країн зазнали невдачі в структурній перебудові, у 8 країнах погіршилися соціальні показники. Тільки 1 країн із 55 у 80-ті роки досягли показників, що відповідали більшій частині стандартів успішної структурної перебудови. Це Південна Корея, Індонезія, Таїланд, Китай, Пакистан, Туреччина та Туніс.

Такі результати здійснення заходів щодо посилення відкри­тості економіки та в напрямі структурної перебудови визначають­ся багатьма факторами. Дезінтегрованість соціально-економічних структур, а також політика країн-донорів спричинили низьку ефек­тивність використання іноземної допомоги. Зросла дефіцитність платіжних балансів, звідси — значне обмеження імпорту.

Кризи платіжних балансів змушували країни, що розвивають­ся, вдаватися до позик, які часто надавалися на умовах лібера­лізації зовнішньоекономічної політики країн, що розвиваються. Пільгові позики не змогли компенсувати несприятливого роз­витку експортної торгівлі, особливо сировинними товарами. Лібе­ралізація зовнішньоторговельного режиму в країнах «третього сві­ту» поліпшила умови торгівлі для розвинутих країн. Тут доречно згадати постулат Р. Пребіша і Г. Зінгера про те, що фундаменталь­ну довгочасну асиметрію між двома глобальними підсистемами важко подолати шляхом лібералізації міжнародних ринків товарів і капіталу. В багатьох випадках вільна торгівля може зберігати або поглиблювати диспропорції у світовому господарстві.

Зниження цін на сировинну продукцію країн, що розвивають­ся, супроводжувалося тенденцією до девальвації їхніх національ­них валют, особливо в країнах з високим рівнем заборгованості й дефіцитом платіжного балансу.

Таким чином, перебудова господарського механізму за жорст­кими неокласичними рецептами виявилася неефективною в ба­гатьох країнах, що розвиваються. Вона не привела ані до еконо­мічного зростання, ані до суттєвого розширення фонду особис­того споживання і збільшення норми особистих нагромаджень.

547

Розділ VII

27. Економічна політика країн, що розвиваються

 

Звільнення цін, особливо на імпортні товари, лягло додатковим тягарем на підприємницькі структури, які мають обмежений до­ступ до кредитів. Сповільнилися темпи розвитку промисловості й індустріалізації.

Реалізація ідеї колективної опори на власні сили потребувала визначення країнами, що розвиваються, спільної лінії, колективних дій з метою зміцнення своїх позицій у світовій економічній системі, подолання економічної нерівності. В 70-х роках були прийняті комплексні програми, що передбачали перебудову світогосподар-ських зв'язків і створення нової структури міжнародних еконо­мічних відносин.

VI спеціальна сесія ГА ООН (1974 p.) прийняла Декларацію про встановлення нового міжнародного економічного порядку (НМЕП) та Програму дій з її реалізації. Програма НМЕП перед­бачала:

• стабілізацію експортних цін та експортних надходжень за си­
ровинні товари;

• введення індексації цін на сировину, яка експортується, від­
повідно до зростання цін на товари, імпортовані з розвинутих
держав;

• збільшення обсягів фінансування економічного розвитку країн,
що розвиваються, до 1 % ВВП кожної розвинутої країни, яка
надає цю допомогу;

• поліпшення умов надання позик та кредитів, цілковите скасу­
вання боргів найменш розвинутих країн, особливо тих, які не
мають виходу до моря або розташовані на островах;

• надання країнам, що розвиваються, вагомого сприяння у ство­
ренні національного промислового виробництва;

• встановлення контролю над діяльністю ТНК шляхом прийняття
спеціального кодексу їх поведінки, який би регулював їхні від­
носини з країнами місцезнаходження;

• перегляд дискримінаційних положень статутів міжнародних кре-
дитно-фінансових установ, особливо МВФ і МБРР;

• перерозподіл світового суспільного продукту на користь слабких
країн шляхом виплати компенсації за економічні збитки, за­
подіяні коливанням цін на сировину та зростанням інфляції;
надання країнам, що розвиваються, односторонніх преферен­
цій, інших пільг тощо.

Програму НМЕП не здійснено й досі. Багато її положень лишилися на папері. Головна причина цього полягає в тому, що розвинуті країни не бажають вживати кардинальних заходів для зміни створеної в минулому системи міжнародних економічних відносин. Але й саму програму не можна визнати досконалою.

По-перше, прийняті документи мали здебільшого рекомен­даційний, а не обов'язковий характер, що створювало можливості для свавільної поведінки окремих держав. Наприклад, США в 1975 р. на спеціальній сесії ГА ООН виступили проти надання країнам, що розвиваються, повного контролю над своїми при­родними ресурсами тощо.

По-друге, багато вимог, які країни, що розвиваються, висунули в програмі НМЕП, були надмірними і не відбивали реального співвідношення сил у світовому господарстві, їх прийняття в середині 70-х років значною мірою зумовлювалося паливно-енер­гетичною кризою, дією молодих держав єдиним фронтом, що викликало певну розгубленість розвинутих країн. Уже з 80-х років їх готовність широкомасштабно допомагати «третьому світові» помітно підупала.

Особливе значення в системі економічної політики країн, що розвиваються, має регіональне співробітництво між ними.

На Американському континенті країни, що розвиваються, ство­рили такі інтеграційні об'єднання, як Латиноамериканська асо­ціація вільної торгівлі (ЛАВТ) та постала на її базі Латино­американська асоціація інтеграції (ЛАІ), Амазонський пакт, Анд-ська та Ла-Платська група, Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР). Здебільшого острівні держави об'єднує Карибське співтовариство (КАРИКОМ). В Азії це — Асоціація держав Пів-денно-Східної Азії (АСЕАН), Асоціація регіонального співробіт­ництва Південної Азії (СААРК). На Близькому Сході — Араб­ський спільний ринок (АрСР), Ліга арабських держав (ЛАД). В Африці — Економічне співтовариство держав Західної Африки (ЕКОВАС), Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК), Зона преференційної торгівлі Східної та Південної Африки (ПТА), Південноафриканська конференція з координації розвитку (САДКК) тощо.

На відміну від інтеграції розвинутих країн економічне спів­робітництво країн, що розвиваються, не підготовлене достатнюю мірою попереднім розвитком продуктивних сил, а викликане по­требами ліквідації техніко-економічної відсталості.

Створюючи регіональні об'єднання, країни, що розвиваються, декларували різні цілі, як економічні, так і позаекономічні. Проте можна виділити деякі ключові напрями їхніх зусиль. Це насампе­ред прискорення економічного зростання за допомогою вико­ристання ефекту масштабів економіки, регіональної спеціалізації, залучення іноземних швестицій. В Африці, наприклад, важливим чинником створення регіональних угруповань є подолання вузь-

Розділ VII

ких рамок внутрішніх ринків, стимулювання економічного зрос­тання. Основу інтеграційної політики латиноамериканських країн становить лібералізація економічної політики всередині угрупо­вань у поєднанні з протекціоністською політикою відносно третіх країн, що сприяє посиленню конкурентоспроможності місцевої промисловості. Але в цілому процеси інтеграції країн, що розвива­ються, йдуть повільно. Це пояснюється, зокрема, сильними пози­ціями іноземного капіталу розвинутих країн у багатьох галузях економіки.

Контрольні запитання

Яких заходів уживали країни, що розвиваються, для зміцнення суверенітету після здобуття політичної неза­лежності?

Поясніть необхідність індустріалізації в країнах, що розвиваються.

Які причини спонукають країни, що розвиваються, до переходу від імпортозаміщення до експортної орієн­тації?

Розкрийте основні напрями економічної політики кра­їн, що розвиваються. ¹ В чому полягає сутність відкритої стратегії розвитку?

¹ Як змінювалась роль держави в економічному розвитку країн, що розвиваються?

¹ Які характерні риси стабілізаційної політики й струк­турної перебудови в країнах, що розвиваються?

> Наведіть основні положення програми нового міжна­родного економічного порядку та обгрунтуйте її роль в економічній політиці країн, що розвиваються.

) Схарактеризуйте особливості інтеграційних процесів у країнах, що розвиваються.

⇐ Предыдущая107108109110111112113114115116Следующая ⇒

Поделиться:

Читайте также:

Актуальні проблеми глобалізації (на прикладі розвинутих країн та країн, що розвиваються)
Антиінфляційна політика в Україні
Антимонопольна політика держави. Антимонопольне законодавство
Антимонопольна політика держави. Антимонопольно законодавство
Антимонопольна політика і антимонопольне законодавство в Україні
Банківські системи зарубіжних країн, особливості їх побудови та функціонування.
Будівництво та житлова політика
Валютне регулювання. Валютна політика НБУ
Валютні системи та валютна політика.
ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ ТА ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ.

Воспользуйтесь поиском по сайту: