Поняття та джерела дипломатичного права

Дипломатичне і консульське право – це галузь міжнародного публічного права, яка складається з принципів і норм, що регламентують та регулюють офіційні зносини і зв’язки між країнами і іншими суб’єктами міжнародного права, які здійснюються з допомогою органів зовнішніх зносин.

Ця галузь вважається однією з самих древніх у МПП. Її джерела можна виявити вже в період родоплемінного розвитку людської цивілізації. З утворенням держав стали складуватися звичаї, які знаходили вираз і у договорах, що регулювали офіційні зносини між країнами. Вже у Древній Індії у першому тисячолітті до н.е. Закони Ману говорили про те, що дипломатичне мистецтво полягає в умінні попереджувати війни та зміцнювати мир. У розділі „Цар” записано, що мир і його протилежність – війна залежить від послів, у владі яких знаходяться справи, завдяки яким відбувається мир або війна. „Той хто піднімає руку на посла йде до загибелі та знищенню”, - наголошували Закони Ману.

Широкі міжнародні зв’язки у Древній Греції привели до виникнення класу особливих осіб – „вісників” (ангелос, керюкос) та „старійшин” (плесбейс), на яких покладались повноваження відати зовнішніми зносинами і постачати відповідними грамотами (дипломами) – здвоєними дощечками з відповідними надписами, що давали право на виконання офіційних представницьких функцій за кордоном.

З Древньою Грецією пов’язано й становлення інституту консулів. Він розпочав свій розвиток з інституту проксенії. Проксенами були громадяни міст-полісів, які представляли і захищали інтереси іноземців.

Суттєвий вклад у становлення дипломатичного та консульського права внесла цивілізація Древнього Риму. Саме тут було вироблено поняття святості посольства й договорів (jus et legationis), були створені спеціальні органи зовнішніх зносин, особлива комісія жреців – феціали. У республіканському Римі посольства у зарубіжні країни призначалися спеціальною постановою Сенату. До їх складу входило, як правило, декілька послів, один з яких був старшим (princes legationis). Вже тоді у дипломатичній практиці Риму розрізнялися посли (legatio caduceatores), оратори (oratores) та вісники (nuntii). Посли були підзвітні Сенати і мали спеціальні знаки відмінності (особливого вигляду золотий перстень, що відігравав роль довірчих грамот і давав право на привілеї і пільги).

В імператорську епоху в Римі був створений особливий апарат, який займався зовнішніми зносинами і був підпорядкований імператору. Посли призначалися вже імператором.

У Древньому Римі виник консульський інститут патронату, представники якого – патрони захищали інтереси іноземців, що були клієнтами патрону.

У феодальному епоху дипломатичні зносини існували в основному між країнами певного регіону – у Європі, на Близькому і Далекому Сході, в Африці тощо.

У ХУІ-ХУІІІ ст. в період переходу до капіталістичного способу виробництва виникає інститут постійного посольства, формуються норми посольського права, утверджується принцип повного вилучення дипломатичного представника з кримінальної, цивільної й адміністративної юрисдикції країни перебування.

Майже до середини ХІХ ст. дипломатичне й консульське право складалося переважно зі звичних норм, хоча 19 березня 1815 р. на Конгресі у Відні був прийнятий перший багатосторонній договір по дипломатичному праву – Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів.

По другій світовій війні норми дипл. і конс. права отримали подальший розвиток й були кодифіковані у ряді багатосторонніх конвенціях, перш за все у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. і Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р.

Під дипломатичним правом потрібно розуміти сукупність принципів і норм, які встановлюються в наслідок угод і забезпечуються суб’єктами міжнародного права, та які виражають волю суб’єктів міжнародного права, що приймають участь у міжнародному спілкуванні, регулюють діяльність цих суб’єктів з метою підтримання і зміцнення миру та мирного співіснування.

Встановлення між країнами дипломатичних відносин є свідоцтвом встановлення цих стосунків у політичній сфері (галузі).

На відміну від дипломатичних відносин консульські відносини мають досить вузьку сферу дії. До неї входить перш за все офіційна діяльність органів зовнішніх зносин суб’єкту МП по охороні та захисту економічних, соціальних і інших інтересів самої держави, його громадян і юридичних осіб.

Особливістю системи джерел дипломатичного і консульського права є те, що до неї поряд з такими джерелами, як міжнародний звичай і міжнародний договір входять також акти національного законодавства.

Сучасний етап кодифікації дипломатичних і консульських прав відноситься до 1949 р., коли Комісія ООН з міжнародного права у числі перших питань, що підлягають кодифікації, назвала питання про дипломатичні і консульські відносини поміж країнами.

У 1958 г. Комісія склала проект статей Конвенції „Про дипломатичні відносини та імунітети”, яка лягла в основу прийнятої у 1961 р. на дипломатичній конференції у Відні Конвенції „Про дипломатичні відносини”. За зразком цієї Конвенції Комісія провела кодифікацію звичних норм консульського права, підсумком чого стало прийняття в 1963 р. у Відні Конвенції про консульські відносини.

В рамках міжнародних організацій універсального і регіонального характеру також було укладено ряд багатосторонніх міжнародних угод з питань привілеїв та імунітетів їх персоналу. Стосовно ООН, наприклад, потрібно згадати дві спеціальні конвенції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН 1946 р. і Конвенцію про привілеї і імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р.

Існує ряд так званих національних джерел дипломатичного і консульського права, які прийняті країнами внутрідержавного права. Такі джерела є й в Україні. Це перш за все Конституція України. 20 вересня 2001 р. був прийнятий Закон України „Про дипломатичну службу”. До кола національних джерел потрібно віднести й такі нормативні акти підзаконного характеру, як, наприклад, постанова Верховної Ради України „Про дипломатичні ранги” 1992 р., Положення про дипломатичне представництво України за кордоном 1992 р., Положення про дипломатичні представництва і консульських установ іноземних держав на території України 1993 р. тощо.