Модуль 14. Українська філософія.

Модуль 14. Українська філософія.

1. Становлення української філософії.

Українська філософія виникла і розвивалась у трьох основних на­прямах. Це — філософія релігії (яка межувала з теологією), філософія політики і академічна філософія (наближена до науки). Перша представле­на видатними діячами української культури — Герасимом Смотрицьким, Іваном Вишенським, Ісайєю Копинським, Кирилом Транквіліон-Старовець-ким, Мелетієм Смотрицьким та багатьма іншими. Другу представляють, зокрема, Пилип Орлик (батько першої української конституції) та С. Орі­ховський. Академічну філософію представляють, передусім, Петро Моги­ла, Г. Кониський, Г. Щербацький та інші професори братських шкіл, і переважно — Києво-Могилянської Академії.

У XIV—XVI ст. філософію України оригінальне представляли єресі. Філософські ідеї єретиків виявлялися у світоглядній оцінці діяльності цер­ковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти.

Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схолас­тична філософія. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в Україні в XVI ст. До ранніх українських гуманістів належали Юрій Дрогобич (1450—1494), Павло Русин (1470—? ) із Крос­на, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський (1 з 13—1566) та інші.

Ю. Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. Він вважав, що людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохитних законів. Аналізуючи людину й історію, Ю. Дрогобич твердив, що історія не є реалі­зацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською дра­мою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до велінь Бога.

Філософія українських гуманістів мала яскраво виражені риси антро­поцентризму. Так, С. Оріховський, на відміну від томістської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину. Оріховський, замислюючись над вічним питанням про сенс людського життя, зазначав, що до безсмертного життя шлях треба торува­ти, живучи розважно, чесно й побожно на землі. А однією з основних

- 112 -

чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення.

Оригінальною є позиція С. Оріховського в поглядах на державу. Він одним з перших у європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади й держави, виступав проти підпорядкуван­ня світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми.

С. Оріховський пропагував і розвивав ідеї природного права. Він вважав, що воно стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді із законами природи.

Мислителі-гуманісти виявляли живий інтерес до світової історії та історичного минулого українського народу. Вони вважали історію вчитель­кою життя і радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей, діячів, полководців. Українські мислителі-гуманісти Іважали історію засобом пробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. На основі патріотично­го пафосу, громадянськості розвивалися патріотичні почуття, національна Свідомість, історична традиція.

Наприкінці XVI ст. починається новий етап у розвитку духовної думки І Україні. Цей етап позначається становленням нової характерології, що виникає на грунті формування української версії реформаційної ідеології те ренесансного гуманізму.

Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія — перша українська школа вищого типу. В мій вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов'янську, грецьку їй латинську мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалекти­кою. Рівень викладання вільних наук (граматика, риторика, діалектика, Ірифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав узагальнюючий, філо­софський характер.

В Острозьскій академії був сконцентрований значний науковий інте-

'ІІ-ктуальний потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну

Іми, духовного взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників). У

му взаємообміні і взаємозбагаченні народжувалась особлива філосо-

в основі якої лежала ідея обгрунтування необхідності збереження й

читку старослов'янської мови, вимога абсолютної точності при пере-

• Ідах з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових

иниг. Особливе місце займала віра в чудодійну силу старослов'янської

мини. Твори Герасима Смотрицького. Йова Княгиницького, Івана Ви-

шснського (6л. 1538 — після 1620) показували, що осягнення Божествен-

- 113 -

мої істини в процесі здобуття навичок розрізнення численних смислових відтінків слів, проникнення в їх приховану духовну сутність є одночасно й процесом становлення людини як особистості, її самотворенням.

Особливого значення в процесі духовного становлення людини на­давали тодішні українські книжники самопізнанню. Іван Вишенський, зок­рема, вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подо­лати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього осяяний небесним світлом людський розум про­никає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється із істоти, яка прив'язана до земних бажань і при­страстей, в духовну людину. Те, що осягнення істини можливе через само­пізнання, острозькі книжники грунтували на переконаності в нерозривному зв'язку між розумом окремої людини і Богом, у безпосередньому контакті людського мислення і буття.

На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники формували уявлення про нікчемність, гріховність людської при­роди, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірили в силу людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини. На основі цієї віри Христофор Філалет закликав український народ розглядати свій власний, внутрішній потенціал як основу саморозвитку, обґрунтовував ідею свободи совісті, право людини на свою віру й церкву. Острозький культур­но-освітній центр своєю діяльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки України. В ньому культивувалось розуміння філо­софії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут обстоювалась життєздатність традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї.

У кінці XVI і на початку XVII ст. в Україні та Білорусі виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст — братства. Вони були виразниками національного протесту україн­ського і білоруського народів проти політики національного і релігійного пригноблення українців і білорусів з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви.

Перше братство і його школа були створені в Україні у Львові в 1586 р. В кінці XVI і на початку XVII ст. братства виникали у Києві, Луцьку, Острозі, Вільно, Замості, Могильові, Мінську та багатьох інших містах.

Найвпливовішими в Україні були Львівське і Київське братства. Ство­рені братствами школи вели широку культурно-просвітницьку діяльність. Антицерковна, реформаційна за своєю суттю спрямованість ідеології та суспільно-політичної діяльності братств — одна з найхарактерніших рис ранніх періодів братського руху.

- 114 -

У межах цієї ідеології розвивалась філософська думка братств. Вис­тупаючи проти наступу католицизму, теологічне вчення якого протягом століть обґрунтовувалося й удосконалювалося за допомогою логіки та філософії в західноєвропейських колегіях та університетах, братчики праг­нули подолати його тим ідейним арсеналом, котрий був наявний у право­славному богослов'ї та в попередній українській культурній традиції. Але для цієї традиції ще не властиве було виділення філософії в окрему фор­му суспільної свідомості.

Визначний діяч Львівської, а потім і Київської братських шкіл Ісайя Копинський у своєму творі " Алфавіт духовний" досліджує з філософської точки зору проблему людини. Він розглядає людину з позицій піднесення в ній морального, розумного й духовного начал, які розкриваються в процесі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою двонатурність, те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. І перед нею виникає дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові, з яким вона пов'язана тілом, чи своєму внутрішньому єству, розуму, без­смертному духові, яким вона подібна до Бога. І. Копинський радить лю­дині обрати другий шлях, що, на його думку, веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі.

Певний інтерес становлять філософські ідеї такого представника Київ­ського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький. Транквіліон, роз­глядаючи проблему " Бог-світ", створює вчення про чотири світи. Пер­ший — це світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії; другий — макрокосм, світ видимих тілесних речей, в якому живе людина; третій — сама людина, мікрокосм; четвертий — поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла.

Транквіліон, розрізняючи чотири світи, передусім показує, що не весь світ — зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини.

Ставлячи у центр свого вчення проблему людини, Транквіліон, на відміну від своїх попередників, надає проблемі душі й тіла не лише мо­рального, а й гносеологічно-природознавчого звучання. Без тіла й вегета­тивних процесів людина не може жити, а її душа — відчувати, розуміти, набувати й виявляти доброчесності, тому тіло — друг душі. Транквіліон наближається до визнання гармонії душі й тіла.

Ідейну атмосферу братств передають ораторські твори Транквіліона, присвячені світським сюжетам. Це передусім " Похвала мудрості", де про­славляються науки, філософія, мудрість, розкривається їхнє прикладне Іначення в повсякденному житті кожної людини й усього суспільства.

Помітним представником другого періоду братського руху є Мелетій

- 115 -

Смотрицький (прибл. 1572-1633), який, на відміну від попередників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства набува­ють у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності й зверта­ючись до сумління та самопізнання людини, М. Смотрицький надає само­пізнанню не стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання.

Незважаючи на неодноразові негативні висловлювання на адресу арістотелівських силогізмів, М. Смотрицький долає заборону застосування логіки до теології. Він вперше звертається в своїх творах до логіко-дедук-тивного виведення логічних операцій і методів, розроблених західноєвро­пейською схоластикою і вдосконалених пізніше розвитком філософії.

Шляхом розвитку гуманістичних традицій і загального піднесення рівня філософської думки в Україні йшов і Касіян Сакович.

Найбільш яскраво його філософські шукання відображені в написа­них ним посібниках для братських шкіл: " Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини" та " Трактат про душу".

Приділяючи велику увагу проблемі самопізнання, Сакович спрямовує її розв'язання не на осягнення Бога через моральне вдосконалення й духовність, а на тілесну природу людини та її душу, пов'язану з відчуттям і мозком. Життєдіяльність людини як біологічного єства К. Сакович пояс­нює законами природи й ідеєю природного провидіння, яке заступає Боже втручання у природні справи. Пізнання тілесного єства людини, на думку К. Саковича, потрібне для того, щоб вивчивши закони і властивості влас­ної природи, вона жила згідно з ними, управляла собою, уникала того,

що їй шкодить.

Своєрідно розглядає Сакович душу. В праці " Трактат про душу" душа розглядається стосовно тіла. Сакович більше схиляється до арістоте-лізму, ближчого до природничого й раціоналістичного тлумачення душі. Він надає перевагу думці про божественне походження душі.

Незважаючи на те, що філософія братських шкіл була обмеженою, своїм розвитком вона спонукала до нових творчих шукань, які й відбилися у філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київського богоявленського братства.

У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597— 1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Але це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досяг неннями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Моги лянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також

- 116 -

як дослідницю життя й доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою- Будучи | переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.

Професор академії /. Пзель (бл. 1600—1683), зокрема, описує про­цес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбива­ються на ньому і стають " закарбованими образами". Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цей закарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяль­ності внутрішнього чуття.

З діяльністю внутрішнього чуття І. Пзель пов'язує наступний етап пізнання зовнішнього світу. Відображені образи зовнішнього чуття, що є формальним відображенням речей, діючи на внутрішнє чуття, утворюють закарбовані образи цього чуття.

Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результаті безпосе­редньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття.

Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.

Аналогічно І. Гізелю і Г. Кониському уявляв собі процес здобуття Істини Теофан Прокопович (1681 —1736). Визнаючи важливу роль чуттє-•ого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вче­ного, па які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Т. Прокоповича, на відміну від курсу І. Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т. Прокопович вважає [_ те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в понят-, тях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомо­го через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або мето­ду пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характери- Іує як певне, очевидне й вірогідне.

У філософському курсі Георгія Щербацького (1725—? ) простежується | дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини. Г. Щербацький

- 117 -

визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання насамперед навколишнього світу й людини, він спирається на людський розум, керується єдиним методом, що уможливлює здобуття істини. Цей метод має спиратися на самосвідомість, сутність якої виражена у Щербаць-кого картезіанською формулою: " Мислю, отже, існую".

Спираючись на вчення Декарта, Г. Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму й душі і відповідно розподіл пізнання на чуттєве та

розумове.

Оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представлене» вчення про матерію і форму. Згідно з ним, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетвс*-рюється у ту чи іншу річ.

Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософсь­ких курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проб­лемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія

протилежностей.

На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і руху поступається місцем їх кількісним характеристикам.

У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'ємним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттю внутрішнього часу, властива й ученням

інших професорів.

Професори Києво-Могилянської академії обгрунтували ідею не­віддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування

порожнечі.

Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем. Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обгрунту­ванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла сис­тему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину.

Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спря­мованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досяг­нення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задово-

- 118 -

лення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т. Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певно­го рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з добро­чесністю і в такий спосіб дає їй позитивну моральну оцінку.

Значну увагу вчені Києво-Могилянської академії приділяли проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром І члом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціо­нального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею Іс\кого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.

Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розви-юк філософії права.

⇐ Предыдущая25262728293031323334Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: