2. Філософія Г.С. Сковороди.

Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український Філософ Г. С. Сковорода (1722-1794).

Беручи до уваги досвід минулих наукових досліджень, не заперечую-Іи, а органічно переосмислюючи досвід та знання попередників, зробимо • пробу проаналізувати філософію Г. Сковороди у світлі сучасного бачен­ня. Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався Г. Сковорода у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їх °с~ повне спрямування зводиться до дослідження людини, її існування. Наука •Іро людину та її щастя, на думку Сковороди є найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-Інлософський характер, вони невідривно пов'язані із зверненнями до Біблії' •І християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-мітоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань ро них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її 'Іиття, які основні грані людської діяльності.

Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, праг-учи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філо-пфське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їх повноті, о це і є пізнання людини. Поділяючи світ на двоє — на істинне та тлінне, одвійне співвідношення духовного та тілесного, він вважав, що букваль-ий аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвіи *'обхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідом­ленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра-

- 119 -

Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існу­вання людини у звичайному світі поза цією єдністю.

Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовок) філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного " Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її твор­чою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

" Крізь любов та віру людина пізнає себе", — твердить Сковорода. Принцип " Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про не­обхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування — віри, надії, лю­бові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини.

|! Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на люди-

ну, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі — її радість, кураж.

Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких кате-

' горій, як любов, віра та їх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціо-*

*' нально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія " щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багат­ством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існу­вання, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягли щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г. Сковорода наполегливо підкреслює, що люди у своїй більшості вступають на легкий шлях видимості щастя та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній

- 120 -

5Ік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до Ььогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній зівновазі, в радості. Г. Сковорода своїм власним життям утверджує оригі-пьну думку, що заклик " Пізнай себе" — це не тільки вираз необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнан­ня. А суть її в тому, що найкраще себе може пізнати сама людина, бо илях пізнання — це не тільки раціональне осягнення людського життя, це насамперед переживання його. Мабуть, і тому Г. Сковорода прагнув одино­кості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі? |Г. Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення.

У міркуваннях про щастя Г. Сковороди є ще й такий важливий ас-|пект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода Ііказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. [Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі [заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй ІІнутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, |коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має Ібути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г. Сковорода І Мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не (обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до І кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі Ітакого розуміння щастя Г. Сковорода проповідував простоту життя, бідність Пале це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволен-Іня, яке випливає із спілкування людини з природою. Особливістю філо-I Софії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного ||начення філософ надає Вічному, нетлінному началу.

Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєдну-Іються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над (тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя.

Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає сер­цем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не •изнає їх злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.

Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це

- 121 -

перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину.

Для нього людина — це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм, зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізичне увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі. — це вільна воля її та мо­ральність в обранні життєвого шляху.

Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовніш­ню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існу­вання — земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за двома типами законів, має подвійне життя.

Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої половини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі, Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок.

Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнан-ням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший ступінь — це пізнання себе як самосущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь — це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь — це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.

Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Сковорода, підняв­ши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу їй стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного.

Своєю творчістю і життям Г. Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.

Філософія Г. С. Сковороди є прекрасним прикладом існування філо­софії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і

- 122 -

визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і " сродної" людській природі дії.

⇐ Предыдущая26272829303132333435Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: