Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 6 страница

торія " та її представники апелювали переважно до соціології, застосовуючи її методи до аналізу різноманітних соціальних спільнот і структур, включаючи сім'ю, поколінневі і статеві групи. Нові соціальні історики звернули увагу не стільки на матеріальну сторону соціальної активності різних суспільних груп, скільки на стан їхньої свідомості - соціальну й етнічну ідентифікацію, релігійні вірування, освітні й культурні орієнтації, політичні мотивації. Вони показали, що люди нерідко поводяться в суспільних ситуаціях не у відповідності до займаного місця у соціальних структурах, що підважило засади жорсткого соціального детермінізму, властивого марксизму. Водночас це вказувало на потребу подальшого вивчення формування свідомості соціальних груп. Класичні взірці цієї течії були розроблені у Великій Британії та Німеччині (Е. П. Томпсон, К. Гіл, Е. Гобсбаум, Ж. Рюде, В. Конце, Т. Шидер та інші), де з'явилися відповідні товариства і часописи ("Past and Present", "Social History"). Порівняно швидко у новій соціальній історії з'явилися нові відгалуження - "нова робітнича історія", "нова сільська історія", "нова міська історія" тощо. Усі вони супроводжувалися поглибленим дослідженням соціальних структур в усіх їх життєвих проявах. Це дало підставу американському історику Г. Нешу визначити стан "нової історичної науки" як "блискучий розбрід".

У річищі "нової наукової історії"" виник окремий напрям міждисциплінарних студій - "психоісторія ", який в окреслюваний період набув популярності у США та деяких західно-європейських країнах. Його представники, на відміну від здобутків класичної психології кінця XIX - початку XX ст., взяли на озброєння психоаналіз австрійського вченого Зиґмунта Фройда (1856-1939) і нео-фройдистів середини XX ст., які шукали відповіді на питання соціальної поведінки окремих осіб і спільнот в підсвідомих проявах, психологічних комплексах, набутих у дитинстві. Взірцем "пси-хоісторії" стали праці американських дослідників Волтера Ланґера "Думки про Адольфа Гітлера" (1943, 1972), Еріка Еріксона "Дитинство і суспільство" (1950) і "Молодий Лютер" (1958). Вони прагнули дослідити неусвідомлювані процеси людської психіки, що супроводжуються різноманітними "кризами" у зіткненні з соціальною дійсністю, формують характер і мотивацію поведінки людини.

Психоісторики постаралися розширити дослідне поле за рахунок вивчення мотивів ірраціональної поведінки осіб і груп в екс-

Історична наука у другій половині XX— на початку XXI cm.

хремальних умовах (війни, катастрофи, загрози життю тощо). Зок-оема, варто згадати дослідження Петера Льовенберґа про психологію німецької нацистської молоді, сформованої внаслідок катастрофи Першої світової війни і великої кризи 1929-1933 pp. Однак праці психоісториків хоча і викликали спочатку підвищений інтерес у публіки, але серед фахівців їхні пропозиції стосовно ірраціонального пояснення соціальної поведінки були потрактовані як недостатні: "психоісторія" програвала у змаганнях з французькою "історією ментальностей", яка більш комплексно трактувала раціональні та ірраціональні спонуки людських діянь. Тим не менше, американські психоісторики утворили і підтримують своє товариство - "Групу із застосування психології в історії"" (1971), а згодом організували Міжнародну психоісторичну асоціацію (1977), видають часописи "The Journal of Psychohistory" (1973), "Psychohistory Review" (1976).

Постмодерністський виклик та історична думка. Ідеї постмодерну, які у 60-ті роки ще тільки формувалися в працях філософів і мовознавців, у 70-ті роки відобразилися й на історіографії, народивши ознаки її епістемологічної кризи. Звернувши увагу на суб'єктивний характер відчуття реальності та його залежність від культурного контексту, а значить і мови, теоретики постмодерну постулювали багатоманітність візій світу, кожна з яких відображає лише частину реальності у традиціях певного виробленого або набутого світогляду. Отже, будь-який образ дійсності, зокрема минулої, несе переважно інформацію не про саму цю Дійсність, а про її сприйняття в рамках конкретного культурного простору. Значить історичне пізнання здебільшого дає знання не про реальну дійсність, а про стан свідомості тої людини або групи, які цю дійсність сприймають та інтерпретують. Тоді історій буде стільки, скільки є інтерпретаторів.

У зв'язку з цим постмодерністи закликали істориків звернути пильну увагу на свої історичні тексти, які не є відображенням минулого, а "простою проекцією в минуле цієї (інтелектуальної. - Л.3.) діяльності з відбору і пристосування, пошуку зв'язності та ^єДності" (І. Берлін). Завданням історика є не стільки пошук "історичної істини", скільки презентація (репрезентація) сконструйованого ^Ним самим на підставі індивідуального прочитання історичних дже-Р^ел і власних уявлень образу минулого. За таких умов праця істо-Рика не набагато відрізняється від творчості письменника і не може Претендувати на об'єктивність та науковий статус. Постмодерністи

Сучасна світова історіографія

рішуче виводять історіографію з переліку наук, повертаючи їй давній статус "особливого жанру літератури".

У 1973 р. вийшла друком книжка американського історика Гейдена Байта "Метаісторія. Історична уява в Європі XIX ст.", яка стала прикладом деконструкції історіописання знаних істориків і вчених XIX ст. Г. Вайт показав, що в процесі створення історичного тексту (нарації) історики залежні від чотирьох головних літературних тропів - метафори, метонімії, синекдохи та іронії. На його думку, історії властива описовість, яка проявляється на рівні "організації" історичного матеріалу з допомогою побудови сюжету, котрий, своєю чергою, через властивості мови обмежений "фабулою", "формальним аргументом" та "ідеологічною імплікацією". Але в цілому весь процес історіописання є наскрізь суб'єктивною творчістю історика, залежного від свого світогляду і культурного оточення.

Г. Вайт про проблему історичних стилів:

"...Коротше кажучи, проблема історика - в конструюванні мов-леневого протоколу, що виконаний у лексичному, граматичному, синтаксичному і семантичному вимірах, і на підставі цього - в характеристиці поля та його елементів в термінах самого історика (а не в тих термінах, котрі є в самих документах) і тим самим в підготовці їх до пояснення і репрезентації, що їх дослідник послідовно запропонує у своїй розповіді. Своєю чергою, цей доконцептуальний протокол, завдяки своїй в сутності профігуративній природі, може бути описаний з погляду того домінуючого тропологічного типу, в якому виконаний.

Історичні описи виявляються вербальними моделями, або
іконами, окремих сегментів історичного процесу. Однак такі моделі
потрібні тому, що документальний запис не створює сильного та
ясного образу зафіксованих у ньому подій. Тому, аби представити
те, "що дійсно відбулося у минулому", історик спочатку повинен
ирефігурувати як можливий об'єкт знання весь набір подій, зафік
сований у документах. Префігуративний акт - це акт поетичний,
оскільки в економії свідомості історика він докогнітивний і некри
тичний. Він поетичний також постільки, поскільки є конститутив
ним елементом структури, яка послідовно буде відображена у сло
весній моделі, запропонованій істориком як репрезентація і
пояснення того, "що дійсно сталося в минулому" (...) В поетичному
акті, який передує формальному аналізові поля, історик і створює
власний об'єкт аналізу і визначає модальність концептуальної стра
тегії, яку він використає з метою пояснення свого об'єкта аналізу"
(X Уайт. Метаистория: Историческое воображение в Европе XIX і
. века. Екатеринбург, 2002. С. 51)..

Історична наука у другій половині XX~ на початку XXI ст. FT

Під впливом постмодерну у 80-90-ті роки на Заході народилася "нова філософія історії" або "наративна філософія історії", до творення якої прислужилися голландець Ф. Анкерсміт, англійці Л Стоун, Г. Келлнер, француз Л. Мінк, німець Й. Рюзен і багато інших істориків. Для неї характерне "розтягнення" процедури нарації на весь процес пізнання і внаслідок цього - крайня релятивізація історичних знань, які представляються їм прихованими структурами людського розуму. Постмодерністи висувають три головні постулати стосовно історії: (1) жодне минуле не може перетворитися на дискурс - усяка історія є результатом конструювання дискурсу згідно з поширеними стандартами; (2) відкидання будь-якої сцієн-тистської методології, оскільки йдеться в сутності про роботу виключно з "текстами", і запровадження на її місце герменевтики (декодування значень понять і термінів); (3) історіографія не реконструює минулу дійсність, а лише способи її презентації і, тим самим, усувається опозиція між історією і літературою та мистецтвом (історик "винаходить" історію, а літератор - "вигадує"). Наративістська модель історичного дискурсу спрямована не на пошук і пояснення реалій минулого, а на розгадування "кодів" авторів минулих текстів (джерел), пристосування мовно-культурного світу минулих часів до мовно-культурних умов теперішнього. Здійснити таке "дешифрування" текстів здатен тільки фахівець.

"Наративістська філософія історії" в котрий раз привернула увагу істориків до суб'єктивних моментів історіографічної творчості, до культурного середовища, в якому вона відбувається. Вона спонукала їх серйозно зайнятися вивченням свідомісних процесів.

Проте крайню релятивізацію історичного пізнання та історичних знань не підтримали історики-практики (найбільших успіхів наративісти досягли власне у дослідженнях історіографії), її Розкритикували. Проти їхніх побудов виступило чимало відомих істориків, які заперечили "фіктивність" історичних знань, апелюючи до історичного факту як відображення минулої реальності (Е. Гобсбаум, Р. Шартьє, Д. Іґґерс, Р. Еванс, О. Ексле та інші). Британський історик Річард Еванс у 1997 р. опублікував полемічну Роботу "На захист історії"". У ній він стверджує, що факти минулої Реальності існували поза істориком, і останній, незважаючи на всі ^сУб'єктивні перешкоди, здатен наблизитися до їх розуміння й Пояснення. З цього погляду "постмодерністський виклик" є своє-

Сучасна світова історіографія

часним і гострим нагадуванням історикам про відповідальність своєї праці, а не скасуванням історичної науки як такої.

Культурно-антропологічна історія. У 70—90-ті роки у світовій історіографії розпочався зворот в бік антропологізації історії. Він полягає в тому, що на перший план висувається вивчення культурного механізму соціальної взаємодії в різних галузях суспільного життя. "Нова історія", втративши у назві термін "наукова", видозмінюється, бере за підставу розрізнення між тим, "як історія робиться", як відображається у свідомості сучасників й історичних документах, і тим, як її реконструює історик. Водночас змінюється й об'єкт та предмет досліджень, які охоплюють сферу свідомості, культурні прояви. Особливе місце в дослідженнях займає вивчення "історії ментальностей", "ціннісних орієнтацій", "взірців діяльності", феноменів людських бажань і прагнень, "нової інтелектуальної історії" тощо. Усі ці метаморфози, які відбуваються із сучасною історичною думкою, отримали назву "критичного звороту", що часто асоціюється з "кризою історіографії"".

У 70-80-ті роки "нова історія" в її культурологічному вимірі набувала популярності серед істориків багатьох країн. Символічним й резонансним фактом, що сигналізував початок "критичного звороту" і перехід до вивчення свідомісних явищ, стала публікація відомого британського (й американського) історика-кліометриста Лоуренса Стоуна "Відродження наративу: роздуми над новою старою історією", опублікована в часописі "Past and Present" (1979). У ній вчений піддав критиці здобутки "нової соціальної історії" й закликав фахівців вивчати не соціальні структури, а те, що "діялося в головах людей". Незважаючи на гостру критику думок цього автора в різних фахових виданнях, на той час уже стали відомими праці французьких, британських, італійських, американських дослідників, які представили свої здобутки у вивченні культурних феноменів індивідуальної та колективної свідомості ("Монтайю, окситанське село у 1294-1324 pp." E. лє Руа Лядюрі, 1975; "Сир і хробаки: космос мірошника XVI ст." К. Ґінзбурґа, 1975 тощо).

У 1970-ті роки американський антрополог Кліфорд Ґіртц розробив методику т. зв. "щільного опису" (thick description), яка давала змогу досягти пояснення іншої культури з допомогою опису осібних звичаїв і подій. Його метод був успішно застосований у дослідженнях з мікроісторії, "історії знизу", "історії повсякденного

їй

Історична наука у другій половині XX — на початку XXI cm. Ff

життя" та інших напрямах, пов'язаних з історичною антропологією. К. Ґіртц відкинув загальні закони і поняття, зазначивши, що культура твориться мережею символів, котрі вимагають інтерпретації їх значень. Культура у нього визначена як здатність людини по символічного мислення в межах того середовища, де вона перебуває. Це пов'язує її з культурним середовищем і визначає сприйняття оточення та вибір способу поведінки.

Теоретичною підставою антропологічної історії є концепція символічної культури, яка розглядається як докладний опис певного її прояву. "Щільний опис" Ґіртца є детальним представленням "малого" об'єкта спостереження, що є вільним від вступних теоретичних підстав і власних культурних взірців дослідника: "текст" культури повинен промовляти про себе сам. Антропологія провадить до "мікроісторії" і, водночас, є реалізацією гасла Ж.-Ф. Ліота-ра про потребу усунення "метанаративу" та його заміну багатьма "мікронаративами". Прикладом такого підходу можна вважати працю Джеймса Скота "Опір без протесту і організації" (1987), в якій селянські заворушення представлені винятково через індивідуальні мотиви й без звернення до колективної свідомості і цілей.

Запровадження "інтерпретативної антропології"" в історію послабило позиції структуралізму і дало підстави говорити про початок ери "постструктуралізму" і наративізму. Наративізм, як Це не парадоксально, не елімінує структуралізму з історичного дослідження, оскільки й перший і другий вивчають переважно структури свідомості, культурні прояви. Відмінність між ними проявляється передусім під час "організації нарації": наративісти подають свої інтепретації здебільшого в категоріях індивідуального характе-РУ і наміру, а структуралісти - через структури суспільної свідомості, менталітет. Водночас ця відмінність створює інтелектуальне Поле, на якому індивідуальні наміри і колективні уявлення можуть Ие суперечити, а доповнювати один одного. Адже погляд на історичні Події та явища під різними кутами зору тільки збільшує і поглиб-^ли>є наші знання про них, даючи змогу точніше відчути плин часу.

Британський історик Пітер Берк наголошує на значенні організації нарації для поглиблення знань про об'єкт пізнання, презентацію його з допомогою різних форм описування. Він пропонує ^Такі види опису, апробовані на практиці: 1) "мікронаратив" (мікро-^Історія) - розповідь про пересічних людей у їхньому локальному

Сучасна світова історіографія

оточенні (праці К. Ґінзбурга, Н. Земон Девіс); 2) об'єднання кількох "мікронаративів", що дозволяє подивитися на минулі події з погляду кількох осіб з різних соціальних середовищ (С. Шама "Громадяни", 1989; Орландо Файджес "Людська трагедія", 1996); 3) іс-торіописання у зворотньому напрямі - від сучасності до минулих подій (Норман Дейвіс "Серце Європи", 1984); 4) розповідь однієї історії різними способами - як події, як її сприйняття, як пам'яті (Ричард Прайс "Світ Елебі"; Пол Коен "Історії в трьох варіантах", 1997); 5) розповідь як поєднання опису подій з описом відмінного їх сприйняття різними культурними середовищами (Маршал Сах-лінс "Острови історії", 1985). Загалом наративізм загострює увагу дослідників минулого на способі репрезентації своїх пізнавальних здобутків, не скасовуючи потреби історичної реконструкції, а навпаки підсилюючи її.

"Постмодерністський виклик" знайшов своєрідне переломлення в еволюції поглядів т. зв. третього покоління Школи "Анналів". На вироблення консенсусу французьких істориків щодо методологічних питань вплинули праці філософа Поля Рікера ("Час і оповідь", 1983-1985). Цей інтелектуал проаналізував дослідницьку працю історика й показав, що вона проходить три фази: документальну, розуміння і пояснення, нараційну (створення тексту). На кожній фазі виявляється суб'єктивність дослідника. Проте в процесі пізнання виникає "інтерсуб'єктивність" між суб'єктом і об'єктом пізнання (у підсумку теж суб'єктом), яка дозволяє зрозуміти уявлення і вчинки людей минулого, але кожного разу по-іншому, в залежності від історичної суб'єктивності. На цьому висновку виникла згода французьких істориків щодо епістемологічних проблем: "історія мовить правду, але її правди не є абсолютними" (А. Прост).

У часописі "Аннали" 1988 р. було надруковано редакційну статтю "Історія та соціальні науки. Критичний поворот?" У ній йшлося про кінець великих парадигм історіописання (марксизму, структуралізму) й можливі шляхи оновлення історичної науки: створення нових підходів до генералізації фактів на різних рівнях, зміни моделей історичної нарації, визнання нового погляду на ін-тердисциплінарність історії (розширення кола наук, що є корисними в історичному дослідженні). Стаття розпочала дискусію, в якій взяли участь не лише французькі історики.

У 1995 р. вийшла друком збірка студій "Форми досвіду. Інша соціальна історія" під редакцією Бернара Лепеті. її автори (А. Буро,

Історична наука у другій половині XX -па початку XXI cm. Ft

упг ревель, С Черутті та інші) констатували відмову від уніфікації «етодик суспільних наук, заперечення логіки соціальних процесів, яка детермінує їх еволюцію, зведення соціальних зв'язків до індивідуальних норм і досвідів. Така фрагментація історичної реальності не знайшла підтримки багатьох французьких істориків, і у 1998 р. розпочинається пошук нових підходів до інтегрального представлення минулого, зокрема через структури ментальності. Останні теж розглядаються швидше як тло для з'ясування індивідуальної свідомості. Усе це свідчить про загальну декомпозицію дослідницьких практик, яка відсуває на дальший план проблему історичного синтезу.

Подібними були шляхи до історичної свідомості в американській, британській та німецькій історіографіях. Там значно вплинула на еволюцію історичної думки у 80-ті роки "нова культурна історія ", яка теж проявила інтерес до антропологічної орієнтації. Ґрунтуючись на європейських взірцях дослідження стратифікованої культури давніх часів, представники цього напряму прийшли до визнання первинності індивідуального над колективним у культурі в цілому (Пітер Берк "Популярна картина в ранньомодерній Європі", 1978).

"Лінгвістичний зворот" відкрив нові обрії залучення до історичного дискурсу мовознавчих підходів, мова зайняла своє гідне місце серед таких фундаментальних категорій, як суспільство, виробництво, культура. Поєднавши інтерпретативну антропологію К. Ґіртца з інтердисциплінарними "культурними студіями", "нові культурні історики" почали досліджувати культурні феномени не як соціальні явища, що з'явилися в певній культурній традиції, а як "тексти", котрі відображають стосунки, мовні практики, ієрархії, інституції, в контексті яких вони творилися. Американський історик Лінн Гант у своїй праці "Політика, культура і клас у Французькій революції" (1984) дослідила спільні очікування і цінності Французів за матеріалами революційної іконографії та ритуалів. В u інтерпретації вони були інтегральною частиною та інструментом Політичного процесу, що створював нову соціальну й політичну Дійсність, котрі, своєю чергою, конструювали у свідомості мас но-^ВУ Політичну культуру та її дискурс.

Прихильники "нової культурної історії" наголошують на "ме-Днітивній" функції культури, яка виступає посередником між людьми і соціальною дійсністю. Культура виконує тут роль "упорядника" хаосу реальності, дозволяє перетворювати її (реальність) на

О-

Сучасна світова історіографія

значущий світ, тобто такий, що піддається сприйняттю й розумінню. Таке впорядкування завжди є творенням і переказом значень через репрезентації, ідентичності тощо. Іншими словами, усвідомлення світу відбувається через культуру. Культурні практики усвідомлення соціальної дійсності базуються на комунікації, що є можливим тільки за наявності спільного культурного коду.

Такий підхід до культури створює сприятливі підстави для виникнення споріднених напрямів інтелектуальної історії, феміністичної та тендерної історії, постколоніальних студій та інших історіографічних напрямів, де на перший план виходять проблеми особливостей культурного простору окремих спільнот та особистостей. Він стверджує, що жодна людина не має прямого доступу до реальності, який би не передбачав посередництва мови і, в ширшому розумінні, культури. Для індивідуального досвіду дискурсивне поле важливе не менше, ніж матеріальні об'єкти чи дії. Британський історик Ґаретт Стедмен Джоне переконливо показав, що "мова класу" (у цьому випадку робітничого класу) відіграла визначальну роль у конституюванні цього класу, формуванні його класової свідомості ("Мови класу: Студії з історії англійського робітничого класу 1832-1914", 1983). Інший британський історик Патрік Джопс пішов ще далі й представив погляд, що уявлення про клас було радше набором репрезентацій, ніж відображенням соціальної реальності ("Візії народу: індустріальна Англія і питання класу 1832-1982", 1991). Клас з'явився в історії як набір дискурсивних заяв про соціальний світ, що були спробами впорядкувати той світ відповідно до цих категорій.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒