Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Італійська історіографія 8 страница

Сучасна світова історіографія

Історична наука у другій половині XX '— на початку XXI ст.

природа і культура в західній думці від античності до кінця XVIII ст." Вона була високо оцінена істориками й стимулювала подібні дослідження в багатьох країнах світу. Цьому сприяло також зародження природоохоронного екологічного руху ("Green Peace" -"Зелений світ").

Потужну школу з історії довкілля заснували в Лейчестер-ському університеті Великої Британії, де почали з'являтися праці знаного британського історика В. Г. Ґоскінса ("Формування англійського ландшафту", 1955) та його послідовників у вивченні локальних й регіональних природних середовищ в минулому. Британські та американські історики є найбільш активною частиною дослідників історії довкілля. Не можна також не згадати високо оціненої спеціалістами книжки "анналіста" Е. лє Руа Лядюрі "Часи бенкетування, часи голоду: історія клімату від 1000 р." (1972), в якій міститься спроба прослідкувати вплив кліматичних змін на розвиток локальних спільнот.

Ще один впливовий осередок екологічно-історичних студій сформувався у Каліфорнійському університеті (США), де почали друкуватися праці Редеріка Неша ("Дикий світ і американський дух", 1967), який і запропонував термін "історія довкілля", а також виступив одним з ініціаторів створення Американської асоціації історії довкілля. Важливі дослідження з історії довкілля у 70-90-х роках вийшли з-під пера істориків Австралії, країн Південної Азії та Південної Африки. Проте дослідження цього напряму, котрі стримуються складністю обробки величезного й важкодоступного фактичного матеріалу із залученням методів різних наук, ще не набули значного розмаху, хоча й демонструють свою перспективність (Т. Стейнберґ).

Проблема історичного синтезу. Однією з непростих проблем сучасної світової історіографії є історичний синтез. Синтез, зокрема його версії національної або світової історії, відіграв і продовжує відігравати важливу соціальну функцію у формуванні історичної і суспільної свідомості спільнот. Національні та всесвітні історії, що з'явилися у ХІХ-ХХ ст., мали завданням легітимізувати нації чи держави, універсальний поступ людства, певну культуру чи цивілізацію. У другій половині XX ст. фахове історичне середовище піддало гострій критиці історичні синтези як такі, що засновані на "метанаративах" - доктринах і теоріях, у підставах

joax лежить певна провідна ідея - нації, держави, партії, поступу тошо, котра, у підсумку, спотворює минуле, породжує міфи і сте-пеотипи, зверхність одних культур і цінностей над іншими.

У 1990-ті роки західні наукові центри провели декілька міжнародних форумів, на яких розглядали питання створення й доцільності створення історичних синтезів з всесвітньої історії. На них відзначалося, що спроба типологізації суспільного розвитку, без якої неможливо презентувати глобальну історію, неуникненно провадитиме до втрати багатьох суттєвих рис та явищ і, у підсумку, до нівеляції та "зникнення" реального минулого. Постмодерніст-ська візія, що нині впливає на свідомість дослідників, змушує швидше деконструювати минуле на фрагменти суб'єктивних візій в межах певних світоглядів і культурних полів. Це не скасовує спроб знайти "спільний знаменник" для створення глобальних, регіональних чи національних синтезів минулого. Але такий синтез неминуче буде вибірковим і спотворюватиме реальну культурно-свідоміс-ну багатоманітність бачення минулого.

На думку знаних сучасних істориків, "глобальна історія" сьогодні бачиться швидше як культурно-антропологічна і компаративістська. У ній увага зосереджується на окремих глобальних процесах - поширенні й сприйнятті ідей, ціннісних орієнтацій, культурних здобутків, подоланні глобальних загроз для людства тощо. Прикладом може бути праця британського історика Нормана Дейвіса "Європа: історія" (1996). Натомість під питання поставлені філософсько-історичні доктрини, котрі шукають сенс або спрямування історичного процесу; вони суперечать плюралізму людських прагнень. Історія перестала асоціюватися із закономірною послідовністю природничих явищ, перемістившись у сферу людської Думки з її, насамперед, багатоманітними культурними вимірами. Це дає змогу сподіватися на відтворення істориками її минулих станів без особливої надії на зведення до єдиного знаменника.

На думку французького вченого Моріса Емара, головне питання, яке ставить перед істориками суспільство - "як люди роблять історію" - залишається без переконливої відповіді: "соціальна фізика" (зовнішні дії) і "соціальна феноменологія" (внутрішні стоянки) все ще залишаються неузгодженими. Перехід від мікроана-^Лізу до макроаналізу породжує великі методологічні труднощі. Німецькі історики (Ю. Кокка) запропонували для історичного синтезу

Сучасна світова історіографія

т. зв. "подвійну перспективу" бачення подій або "об'ємну конструкцію", де структури і процеси доповнюються презентацією ідей та світоглядів. Проте такий підхід виявляє незбігання соціальних і свідомісних змін. Тому єдиним способом історичного синтезування в сучасних умовах стану історичної думки залишається соціально-культурна історія, в якій еволюцію суспільних структур розглядають через еволюцію окремих процесів - економіки, політики, культури. У центрі цих процесів перебуває феномен культури, яка є містилищем і людських мрій, і людських дій.

Сучасні західні синтези світової історії багато в чому грунтуються на соціально-культурній історії взірця Школи "Анналів'" (наприклад, колективна робота американських істориків М. Чам-берса, Р. Крю, Д. Герліхи, Т. Рабба, 1. Волоха "Західний досвід'", 1995 або посібник П. Стернса "Світова історія: зразок змін і континуитету", 1995). Інші автори намагаються урізноманітнити картину цивілізаційних змін, запроваджуючи до тексту виникнення та особливості еволюції різних культурних систем та їх взаємодію між собою, з якої виростає сучасний глобалізований взаємозалежний світ (Ф. Ральф, Р. Лернер, С Мічем, А. Вуд, Р. Халл, Е. Берне "Світові цивілізації, їх історія та культура", 1997). Ще інші автори підходять до синтезу з традиційних позицій соціально-політичної історії (Р. Гофф, В. Мосс, Я. Террі, Ю. Г. Апшур "Двадцяте століття: коротка глобальна історія", 1998).

Свій варіант "розпорошеного" синтезу пропонують історики Колумбійського університету (США) в праці під редакцією Р. Бул-літа "Історія XX століття" (1998). Редактор і автори обрали шлях перегляду основних змін, які відбулися у всіх головних сферах людського життя на планеті й відобразилися на свідомості людей та їхніх діях. Вони зважають на те, що історія як індивідуальний і колективний досвід не може бути стабільною і незмінною: "Подібно до того, як люди не здатні уникнути змін, що відбуваються під час їхнього життя чи життя їхнього покоління, так і історія не може уникнути змін, тому що її складники кожний раз по-новому збираються у цілісність та інтерпретуються під впливом невпинно змінюваних обставин".

Наприкінці XX ст. ініціативи щодо створення полідисциплі-нарного історичного синтезу вийшли з кіл представників культурно-антропологічної та соціальної історії. Вони вважають, що для

Історична наука у другій половині XX - на початку XXI cm.

■з'ясування уявлень і цінностей, якими керувалися люди в своїй діяльності, необхідно також зрозуміти, чим визначалися зміст і зміни цих уявлень і цінностей. Адже буденна свідомість, спираючись на традицію, містить в собі також усю сукупність сприйняттів, уявлень, понять, котрі виникали під дією безпосередніх умов життя людей. Відповідно й об'єктивні процеси, що визначали ці умови, так само вимагають спеціального дослідження і врахування, як і факти буденної свідомості, через які вони реалізуються. Індивідуальний чи колективний суб'єкт історії діє у мінливому соціальному середовищі, утвореному складним переплетенням різних спільнот (сімейно-родинних, фахових, локально-територіальних, етнополі-тичних тощо), потрапляє у ситуацію, яка сама складається з попередньої соціально-історичної практики, з бажань, прагнень, дій інших індивідів і груп. Дослідження механізму перетворення потенційних причин на дійсні мотиви людської діяльності вимагає комплексного аналізу обох її сторін - об'єктивної і суб'єктивної, соціальної і культурно-свідомісної.

У середині 1990-х років було запропоновано нові варіанти інтегрування мікро- і макропідходів, які умовно називають "романським" (франко-італійським), "англосаксонським" і "німецьким".

Співробітництво представників італійської школи мікро-історії і французьких істориків, що гуртуються навколо часопису "Аннали", спричинило появу парадигми " іншої соціальної історії". П принципові засади відобразилися в колективних працях під керівництвом Бернара Лепеті і Жака Ревеля "Форми досвіду: інша соціальна історія" (1995) та "Ігри з масштабами: від мікроаналізу ДО досвіду" (1996). Обидві праці продемонстрували зміщення до-слідницього інтересу в бік вивчення мотивацій і стратегій індивідуальної та колективної поведінки в річищі ідей П. Бурдьє, який стверджував, що дії людей і соціальних груп, котрі володіють Різними ресурсами економічного, соціального і культурного капіталу, відтворюють або видозмінюють існуючу структуру їх розпо-Ділу. Автори постулюють "культурну історію соціального", центральним пунктом якої є співвідношення між нормами, уявленнями ¹ Практиками осіб та груп в процесі соціального життя: усі вони no-Різному, залежно від статі, віку, етнополітичних, соціальних і Культурних відмінностей сприймають, репрезентують ідеї та діють У Конкретних історичних ситуаціях. Вивчення цих відмінностей і

II Ні

Сучасна світова історіографія

утворення на їх підставі різноманітних соціальних спільнот приводить у підсумку до кращого розуміння макросоціальних процесів. Це глибший погляд на суспільство з боку його різноманітних складових частин.

Прикладом застосування такого підходу стали праці італійської дослідниці Сімони Черутті про фахові корпорації в Турині XVII-XVIII ст. ("Місто і ремісники. Виникнення мови корпорацій', 1990 тощо), в яких вона показала, що індивідуальна і групова свідомість туринських ремісників формувалася не на підставі економічних відносин, а внаслідок дії комплексу позаекономічних чинників.

"Англосаксонський варіант" історичного синтезу ґрунтується на теорії структурації англійського соціолога Ентоні Ґідденса. Ця теорія стверджує, що соціальні структури (інституції) формуються в процесі суспільної практики, задаючи, тим самим, певні правила взаємодії людей, їхні ролі, відносини і значення, котрі або сприймаються, або змінюються наступними поколіннями. Вивчення різних рівнів і груп таких структур - "верхів", "центру", "низів", "марґіналів", "периферії"" тощо — дає змогу робити переконливі висновки про їх функціонування. Таке вивчення завжди передбачає багатоманітність діючих осіб та колективів, врахування їх психологічних та культурних особливостей. Цей підхід знайшов прибічників в британській та американській історіографіях.

"Німецький варіант" синтезуючого підходу в історії запропонував Мартін Дінтес в програмі "культурної історії повсякденності". На його думку, культура є посередником, що зазнає впливу з боку всіх інших сфер життя (економічної, соціальної, політичної, релігійної тощо), і тому історична антропологія у поєднанні з соціальною історією дає змогу сформувати теорію "стилів поведінки". Останні подають як моделі способу життя, що залежать від ресурсів (матеріальних і культурних), типу сім'ї і господарства, ціннісних установок. З таких позицій, на думку вченого, можна здійснювати комплексний аналіз соціальних структур, в якому враховується як вплив об'єктивних, так і суб'єктивних чинників.

Представлений вище далеко не повний образ сучасної еволюції світової історичної думки дає підстави говорити про існуючу багатоманітну картину історіописання. Для неї характерна фрагментація історичних знань, що супроводжується, з одного боку, їх поглибленням за рахунок більш умілого використання здобутків

Історична наука у другій половині XX — на початку XXI ст.

\asBS& наук про людину і суспільство й відкриває небачені до цього оозкливості розуміння минулої дійсності, а з другого - настільки _свДаднює саму історичну дійсність, що підважує уявлення про її єдність. Сьогодні історія звертається до найрізноманітніших проявів людської активності в минулому. "Історія - це не все, - пише fA. Емар, - але все це історія, принаймні потенційно може нею стати". Беззаперечним фактом, що випливає з огляду еволюції світової історіогр^афи> є її послідовна гуманізація, повернення обличчям до конкретної людини у змінюваному світі.

Загальна картина еволюції історичної науки в сучасному світі не вичерпується асоціацією з новітніми взірцями історіописання, котрі є насамперед продуктом найрозвинутіших історіографій західних країн, що виступають "законодавцями моди" в царині історичної епістемології. У більшості країн, в тому числі і західних, поширені різноманітні зразки історіописання - від традиційних позитивістських до описово-романтичних. Історія надалі нерідко виступає інструментом легітимації молодих держав і націй, спільнот, котрі в історичних конструкціях бачать потужний важіль обґрунтування своїх прав на існування. Молоді країни, зокрема Азії та Африки, докладають чималих зусиль, щоб творити власну історичну "біографію". Проте слід зазначити, що більшість фахових істориків сьогодні значно краще розуміють культурну зумовленість своєї праці, намагаються дистанціюватися від політико-ідеологічних залежностей (наскільки це взагалі можливо), консолідуються навколо міжнародних фахових організацій.

Міжнародне співробітництво істориків. Різноманітні контакти і взаємодія істориків різних країн мали місце від давніх часів. Піднесення історичної науки, мислення та комунікацій в XIX ст. стимулювали дослідників минулого до створення інтернаціональ-Яих структур. У 1900 р. в Парижі відбувся Міжнародний конгрес рториків. Подальшому розвиткові міжнародного руху дослідників "Цшулого перешкодила Перша світова війна. Проте на V Міжнародному конгресі істориків в Брюсселі 1923 р. була озвучена ідея створити координаційний орган інтернаціонального співтовариства. На VI конгресі в Женеві в травні 1926 р. було створено Міжнародний комітет історичних наук (МК1Н), на який було покладено завдання об'єднати інтелектуалів в історичних науках з метою обміну досвідом й пізнавальними здобутками. На початках до

Сучасна світова історіографія

Історична наука у другій половині XX — на початку XXI cm.

складу комітету увійшли представники 19 країн (переважно європейських і США). Після закінчення Другої світової війни на черговому конгресі в Парижі (1950) МКІН був реорганізований, схвалено його новий статут. На комітет було покладено завдання щоп'ять років організовувати міжнародні конгреси істориків для обміну досвідом і знаннями, сприяти об'єднанню дослідників за тематичними інтересами. З цього часу міжнародні історичні конгреси проводяться регулярно щоп'ять років: XX конгрес відбувся влітку 2005 р. в Сіднеї, XXI пройде 2010 р. в Амстердамі.

Статут МКІН передбачає колективне членство істориків, об'єднаних у національні комітети в своїх країнах, а також у тематичних міжнародних історичних комісіях, комітетах й асоціаціях (т. зв. афілійованих організаціях). У 2005 р. членами МКІН були національні комітети 54 країн світу. Національний комітет істориків України (президент Ярослав Ісаєвич) став членом МКІН 1996 р. Крім того, колективними членами МКІН є 41 -на міжнародна організація історичного профілю — від Міжнародної асоціації економічної історії і Міжнародної комісії з історії міжнародних відносин до Міжнародної комісії з історії та теорії історіографії й Міжнародної федерації досліджень історії жінок. Щороку виходить друком орган МКІН "Бюлетень МКІН", який інформує про роботу цього органу, основні наукові проекти та діяльність міжнародних комісій. (У 2005 р. було обрано нове Правління МКІН, яке очолив іспанський історик Хосе Луїс Песет, його заступниками стали Коїчі Кабаяма з Японії та Вільям Честер Джордан з США).

У міжнародних конгресах історичних наук бере участь від двох до трьох тисяч учасників, серед яких вчені, а також студенти, аспіранти і любителі історії з багатьох країн. Як правило, на розгляд учасників виносяться "головні теми", на які відбувається дискусія; проводяться також численні круглі столи, панелі й тематичні дискусії, організовані міжнародними комісіями. Так, на XIX конгресі в Осло 2000 р. головними темами були такі: "Перспективи глобальної історії: концепції та методології"", "Міленіум: час і простір", "Використання і невикористання історії та відповідальність істориків: минуле і сучасність". На XX конгресі в Сіднеї 2005 р. головними темами були: "Людство і природа в історії"", "Міф та історія", "Війна, мир, суспільство та міжнародний порядок в історії". Крім того, було розглянуто 24 спеціальні теми, починаючи від

«дфриканської історії в порівняльній перспективі" до "Спорту, політики, бізнесу". Відбулося також 20 круглих столів і 28 симпозіумів афілійованих міжнародних організацій.

Серед багатьох тем, які обговорюють на конгресах, завжди значаться методологічні проблеми, питання, пов'язані зі свободою творчості дослідників, соціальних функцій історичного знання. Наприкінці XX ст. світове історичне співтовариство мусило реагувати на суспільно-політичні зміни, що відбулися у зв'язку з розпадом комуністичної системи, загостренням протистояння культур і релігій, постмодерними впливами на історичне пізнання. Дискусії з цих проблем займають вагоме місце не тільки під час роботи конгресів, а й на численних міжнародних форумах, що проходять у період між ними й організуються різноманітними міжнародними організаціями та науковими центрами.

Однією з насущних проблем, які перебувають в полі зору істориків в останні десятиріччя, є т. зв. "універсальна історія". Виступаючи на XX конгресі історичних наук в Сіднеї, тодішній президент МКІН, німецький історик Юрґен Кокка зазначив, що у 90-ті роки XX ст. розпочалася нова, третя фаза розвитку міжнародного історіографічного руху, головною рисою якої є "прискорена глобалізація". її завданням є зблизити істориків та історичні підходи різних країн і континентів, незважаючи на відмінні регіональні, національні, культурні та релігійні погляди, котрі назагал фрагмен-таризують минуле. Підставою для такого зближення слугують прагнення людей, а також істориків визначити своє місце в сучасному і майбутньому світі. На його думку, "універсалізація" історії ґрунтується на трьох елементах: 1) спільних методологічних переконаннях, у центрі яких перебуває повага до здобутого й аргументованого знання; 2) відчутті "включення", або участі в загальному Пізнавальному процесі через співпрацю чи опозицію, інтерпретацію чи пояснення, сприйняття чи заперечення; це провадить до Співіснування і взаємної залежності і, як наслідок, до визнання Можливості зміни позицій; 3) підкресленні "контексту і взаємозв'язку", що передбачає обов'язковий ширший погляд на конкретні явища минулого суспільств, націй, спільнот, регіонів, структур, оскільки всі вони є передусім наслідком ширшої взаємодії (контексту), а не виникають самі з себе. Спираючися на ці три елементи Універсалізації історії, на думку Ю. Кокки, історики здатні кон-

Сучасна світова історіографія

струювати образ минулого, заснований на зростаючому взаємозв'язку дуже багатоманітного світу. Водночас він зазначив, що єдина загальна історія є утопією, яка має тільки одну продуктивну ідею - вона стимулює працю істориків.

Подібні погляди розвинула також відома канадійська дослідниця Н. Земон Девіс. Більшість істориків теж поділяють думки про формування глобальної системи історичного знання, яке повинно слугувати людству в справі кращої орієнтації в сучасному світі взаємних залежностей, де загальна ідея гуманізму не нехтує, а передбачає багатоманітність людських проявів.

ФРАНЦУЗЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

Суспільно-політичний розвиток. Еволюція

Школи "Анналів ". Економічна і соціальна історія.

"Нова історія міжнародних відносин ". Історія Великої

французької революції. Проблеми новітньої історії.

Суспільно-політичний розвиток Франції після Другої світової війни характеризувався подоланням наслідків воєнного конфлікту й колоніальної спадщини, труднощів формування післявоєнного порядку в Європі, розв'язанням складних соціальних проблем. Особливо актуальними ці проблеми були в 40-50-ті роки, коли французькі уряди намагалися утримати свої позиції в колоніях - Індокитаї, Марокко, Тунісі, Алжирі, а всередині країни настрої населення були різко поділені між лівими та правими політичними силами при певній перевазі лівих (комуністів і соціалістів). Криза політичної ситуації у Франції, яка досягла апогею влітку 1958 p., завершилась приходом до влади генерала Ш. де Ґоля і зміною Конституції, що знаменувало початок V Республіки і стабілізації всіх сфер життя. Проте ліві та лівацькі впливи залишалися поважними, і на тлі економічних негараздів вони призвели в травні Ц>68 р. до серйозних студентських і робітничих заворушень, які з великими труднощами вдалося залагодити шляхом значних соціальних поступок. Водночас загроза комуністичного тоталітаризму, Що виходила від СРСР і соціалістичного табору, зміцнила позиції прихильників демократії, змусила ліві партії здійснити ревізію ідеологічних засад. Інтеграція країни до європейських структур Дала змогу залагодити внутрішні проблеми. Надалі представники лівих сил, які займали провідні позиції за президентства соціаліста Ф. Міттерана, домоглися закріплення і розширення соціальних здобутків громадян, що, водночас, стримувало розвиток економіки й породжувало інфляцію. Це дало шанс консервативним силам на початку 90-х років зайняти провідні позиції в управлінні країною, чим вони скористалися, щоб реалізувати свою програму.

Після війни відбулося оновлення французької історичної Науки. Воно значною мірою було пов'язане зі становленням та інсти-Туціоналізацією Школи "Анналів", поширенням її впливу на акаде-

Сучасна світова історіографія

Французька історіографія

мічне середовище. Секцію економічних і соціальних наук (VI секцію) Практичної школи вищих досліджень в Парижі, яку очолив Ф. Бродель, було створено 1947 р. У ній почали діяти 42 дослідницькі центри, що спирались як на державну підтримку, так і дотації з приватних фондів. У 1963 р. з допомогою уряду і доброчинних фондів було створено Палац наук про людину, VI секцію якого також очолив Ф. Бродель. Розбудова інституційних структур Школи "Анналів" забезпечила їй переважний вплив на французьку, а також світову історіографію післявоєнного періоду. Це сталося передусім через запропоновану засновниками Школи (М. Блок, Л. Февр) і продовжену її "другим поколінням" (Ф. Бродель) методологію соціально-культурної історії, яка робила наголос на вивченні розвитку і змін соціальних структур у часі і просторі, розглядала ці структури з боку їх людського чинника.

Активна діяльність представників Школи проявилась у зростанні впливів "нової історичної науки": 1961 р. 41% захищених у галузі історії докторських і магістерських дисертацій охоплювали проблеми, популяризовані Школою. Вона перетворилася у провідний і офіційний напрям французької історичної науки. У 1965 р. директор Інституту дослідження й історії текстів Ж. Ґлєніссон зазначав, що на той час у Франції Школа "Анналів" святкувала свій тріумф, який "майже не залишає місця для ворожих або просто відмінних від неї тенденцій. Фактично в єдиній сім'ї істориків немає більше битв". У 60-ті роки провідні історики Школи стають постійними гостями телевізійного ефіру і газетних шпальт, здобувають світове визнання - їхні роботи перекладають багатьма мовами, а зарубіжні університети змагаються за присвоєння їм почесних звань. Так, Ф. Бродель був обраний почесним доктором Оксфордського, Кембріджського, Лондонського, Мадридського, Женевського, Флорентійського і багатьох інших університетів.

Перевага методологічних ідей Школи "Анналів" значною мірою пояснювалася відстоюванням її представниками наукового характеру історії, відкритістю на інші теоретичні впливи, зокрема марксизму, увагою до "людських" проблем минулого. Проте Школа хоча й чинила великий вплив на французьку історіографію, але не вичерпувала її теоретичних орієнтацій. У післявоєнний час, разом із впливами компартії, зросла роль істориків-марксистів, котрі теж здобули наукове визнання й зайняли впливові академічні пози-

ції (А- Собуль, К. Вілар). Зберегли свої позиції в історіографії й ппйбічники "критичної філософії історії", найвпливовішими з яких буди Р- Арон, А. І. Марру. Вони наполягали на суб'єктивному ха-овктері історичного пізнання, яке неспроможне відкривати наукові істини, тісно співпрацювали з філософами і лінгвістами, що згодом причинилися до виникнення ситуації постмодерну.

Еволюція Школи "Анналів". Друга світова війна та її наслідки справили глибокий вплив на свідомість і світогляд французів. Один із засновників Школи "Анналів" Л. Февр, який пережив катаклізми війни, продовжив "бої за історію", яка повинна була не описувати події, а пояснювати їх, звертаючись насамперед до людини в історії. Ці ідеї, починаючи з 50-х років, розвинув учень Февра Фернан Бродель (1902-1985), з творчістю якого пов'язане запровадження в історіографію "глобальної" і структурної історії, а також становлення "нової історичної науки". У 1949 р. він замінив Февра на посаді керівника кафедри сучасної цивілізації в престижному Колеж де Франс, а в 1956 p., після смерті вчителя, очолив часопис "Аннали" і згадувану VI Секцію Практичної школи вищих студій. На цих посадах він пропаїував ідеї глобальної історії, яка повинна охопити всі прояви людської діяльності, історичного синтезу, що покликаний встановити цивілізаційну (культурну) природу людського буття у часі і просторі. Ф. Бродель пропонував зробити це з допомогою синхронного вивчення соціальних структур, через побудову їх моделей (докладніше про це йшлося вище). Концепція соціально-культурної історії стала підставою для розроблення його учнями окремих суспільних структур - економічних, політичних, соціальних, культурних в їхніх різноманітних проявах і поєднаннях — географічних, етнічних, психологічних, Ментальних тощо.

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒