 |
Те, що є, має і може бути основою здорового суспільства – це добірна меншина, аристократія.
|
|
|
|
Те, що є, має і може бути основою здорового суспільства – це добірна меншина, аристократія.
| Людське суспільство є завжди аристократичне самою своєю істотою аж до такої міри, що воно є суспільством згідно зі своїм аристократизмом і перестає ним бути в міру того, як утрачує аристократизм. |
Соціальна функція добірної меншини – виробляти і репрезентувати масі взірцеві норми та способи життя. Підпорядкування цим нормам – це і є сутність суспільного об’єднання людей. Їх об’єднує сила привабливості найдосконаліших індивідів, що становлять ідеали, архетипи, моделі.
| |
Питання 2 / д.
У творчості Д. Донцова виразно виявляється вплив ідей Ф. Ніцше, О. Шпенґлера, Х. Ортеґи-і-Ґасета. Їх філософію Д. Донцов використовує, щоб знайти відповіді на конкретні та злободенні питання:
“Із яких причин і через що спустошена земля наша? ” “Хто, куди і як має провадити” українське суспільство?
|
Фундаментальний принцип аналізу української історії в Д. Донцов:
розгляд суспільства під кутом зору взаємин еліти та маси, “добірних людей” та “смердів”.
Не в географічному положенні, не в народові,
а в провідній верстві українського суспільства слід шукати причини занепаду Української держави.
Цей занепад став наслідком дії не випадкових причин, а “вічних законів злету й упадку провідних каст”.
| |
|
|
|
Суперечності та проблеми новітньої історії України породжені тим, що в ХІХ ст. українська інтелігенція зреклася духу історичних традицій, зокрема княжого Києва та козаччини, “старокиївських традицій нашої кастової гієрархічної культури”.
Причина цього повороту – “ різниця ментальності двох рас, каст, внутрі одної і тої самої нації”. Духовне обличчя народу, вважає він, залежить передусім від його расової субстанції. Лише людина великої “біологічної потенції” може виконувати соціальну функцію провідної верстви.
Серед різних расових типів населення України Донцов виділяє два основні типи, які заклали основу для верств еліти та маси.
Він стверджує: у третьому тисячолітті до н. е., на територію України прийшли люди “двох культурних кругів, хліборобського й номадського”:
o “номади” (дослівний смисл цього слова – кочовики), це “великі формотворці, будівничі нації, організатори суспільності” – саме з них виросла провідна верства княжого Києва.
o “остійці”, або “провансальці” – творці “культури хліборобського субстрату”, підлегла верства.
Д. Донцов. «Дух нашої давнини»:
Культура, витворена цією верствою, може бути по-своєму багата і стародавня, але це культура селянська за своєю суттю, тобто культура нижчої верстви. Трагедія нашого часу полягає у тому, що “наша інтелігенція намагається з культури підрядної кляси, з принципів рідного провансальства зробити… “гравітаційний осередок для національної культури взагалі”. Суспільне життя, засноване на такій культурі, втрачає свою опору – це суспільство без провідної верстви. Трагедія України – це втрата провідної верстви і перетворення її в «народ дроворубів та водоносів». Уся наша історія аж до середини ХІХ віку, свідчить, що ідея ієрархічності, “кастового” взаємопідпорядкування була непорушним правилом національного життя України. |
Нормальне, здорове суспільство – це природна досконала цілісність, у якій кожна верства виконує свою функцію та займає своє місце, воно не може існувати без провідної “касти”, бо за самою природою суспільство є аристократичне.
Тому єдиним історично перспективним шляхом для України може бути повернення “з народу дроворубів і водоносів” до організаційно, культурно і духовно сильної ієрархічної суспільності, на чолі якої стояла б провідна верства.
Це верства “людей особливого типу ” – “фанатики, аскети, подвижники типу Мономаха… Дмитра Вишневецького, Івана Богуна, Івана Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духа і серця, байдужі на свої тілесні потреби”.
Головні прикмети провідної верстви –
мудрість, мужність, шляхетність,
|
|
|
