4. Філософська думка України в XIX - XX ст.

Кінець XVIII – пол. ХІХ ст. у Європі дістав назву доби Романтизму, Романтизм – це своєрідна культура, мистецько-літературний стиль, ідейний рух і специфічний світогляд, основні структурні елементи якого мали коріння в попередньому культурно-духовному процесі й актуалізувалися у нових історичних умовах як романтичне світосприйняття і світобачення. Він представлений духовними цінностями, що виражені ідеями й принципами, які відчутно вплинули на соціально-політичне та культурне життя суспільства, формували напрям суспільно-політичних процесів. Саме в кінці XVIII–початку ХІХ ст. у свідомості європейців здобуває загальне визнання цінність окремої людської одиниці і нації. У світоглядному дискурсі нового ідейного руху поняття «нація» наповнюється соціально-культурним змістом, акцентується увага на культуро-історичній тяглості народу, його мові, фольклорі, історичних коренях.

a. Український Романтизм «як ідейне зрушення», і «новий світогляд» пройшов еволюцію, що складала чотири етапи:

§ Харківський – з 30-х років до початку 40-х;

§ Галицький, який припадає на середину тридцятих років і характерний тим, що пробудження національної свідомості в галицько-української еліти пов’язане зі змаганнями за народну мову в якості літературної;

§ Київський – з 40-х до весни 1847 р. (арешту кирило-методіївців).

§ Четвертий, Петербурзький, з 1855 р. (від часу амністії кирило-методіївців) до 1863 р.

Філософським підґрунтям європейського романтизму стала неоплатонічна філософія з його принципом Універсуму. Через українську філософію неоплатонічна проблематика: єдине – душа – Бог проходить наскрізь починаючи від „Діоптри“ (1612 р. ) Віталія з Дубно і закінчуючи творами Сковороди. Універсум тяжіє над людиною і проявляє себе в її двонатурності як скінченність (тілесність) і нескінченність (духовність). У центрі філософских роздумів романтиків проблема: «людина – Бог – нація». У погляді на місце нації в історії романтизм дотримується логіки неоплатонізму. Якщо не всі люди, а лише окремі вибрані натури можуть осягнути свою природу, духовність, універсум, то так само кожний народ займає своє історичне місце, згідно з тим, наскільки осягнув, Універсум, Бога через страждання, які йому випали. Страждання у романтичній свідомості утаємничені, в них прихована сила, що поєднує народ з Універсумом, власне, це печать Бога на народі, а тому такий народ є обранцем Бога для звершення покладеної на нього місії. Основоположним принципом історіософської концепції романтиків є принцип історизму. Другим важливим принципом є принцип непереможності народу. Для ствердження цих принципів невідомий автор «Історії Русів» (кін. ХVІІІ ст. ) вдається до Сарматського міфу: Народ український, так само як і польський та литовський, „від єдиного кореня Словенського, або Сарматського, вийшовши, добровільно поєднався на однакових і рівних із ними правах і привілеях. …Народ козацький від віків не був ніким завойований і ні від кого незалежний, окрім самого себе і уряду свого“. Первісною назвою назвою України була назва Русь, стверджує «Історія Русів», вона була до часу, поки Московія неправдами привласнила її собі: „Відомо ж бо, говорить автор, що колись мали ми те, що тепер московці: уряд, першість і сама назва Русь до них перейшли“. Автор стверджує, що Україна була європейською державою і позбавлена державності Московією не на основі воєнного права, а способом незаконним, що суперечить праву народів. «Пощо ж нам, братіє, бути нечутливими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві, ще й на власній землі своїй? ».

В основу обґрунтування державності української нації „Історія Русів“ кладе, по-перше, наявність кордонів, по-друге, національний уряд, що обирається згідно з правом і традиціями народу: „Верховний начальник і господар землі Руської і народу того має бути Гетьман“, по-третє, існування держави є фікцією без власного національного війська. Військо й нація мають бути об’єднані одними цінностями й метою, а тому воно не повинно складатися з чужинців: „... незаперечне, що всякий народ повинен мати своїх вояків і доконечно з самих себе, аби ввірити свою долю й безпеку не сторонньому, а своєму вояцтву, а інакше було б крайнє безумство й необачність, схожі на те, коли б змусили стерегти шулік голубів, а вовків овець“.

Ми зазначили, що філософською основою українського романтизму є філософія серця, яка в класичному варіанті постала ву вченні Сковороди і в ХІХ ст. набуває подальшого теоретичного обгрунтування набуває в філософії П. Юркевича. Ця філософія закріплюється як стійка світоглядна позиція в українському романтизмі. Вона виявляє себе в творчості М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Костомарова у всіх українських романтиків, її вплив на українську духовність, культуру настільки великий, що в певній трансформації вона знайшла вияв і у творах літератури та мистецтва XX ст.

Як і у Сковороди, у П. Юркевича людина – це малий світ. У філософському вченні Юркевича поняття „серця“ є центральним. Найчіткіше воно оформлене в праці „Серце та його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого“. „Серце“ є символом духовного життя, він позначає все, що витіснене „за поріг свідомості“. Сюди включені „стани душі напівсвідомі і несвідомі“, там, зрештою, осідає те темне дно душевного життя, із якого... випливає за сприятливих обставин неозора многість згадок, пізнання, ідей, бажань і почувань“. Серце скеровує вчинки людини і примушує людину жити добром або злом. Серце є цілісний світ людини. До нього входять не тільки моральні переживання, почуття, пристрасті, а й акти пізнання. Серцю властиві „об’яви істини, що виникають безпосередньо і раптово“.

Ідея звільнення від соціального й національного поневолення та об’єднання слов’янських народів на основі Христової віри знаходить практичне втілення у концепції Кирило-Методіївського братства. Його активними членами були П. Куліш, М. Костомаров, Т. Шевченко, В. Білозерський, М. Гулак. Найближчим програмовим завданням кирило-методіївців стало повернути народ до історичної пам’яті, до ознайомлення всіх верств нації з героїчними історичними подіями й постатями української історії, які славили свій народ, батьківщину і християнську віру. Таке повернення історичної пам’яті дозволить, на їх думку, розбудити в народі чуття власної причетності до минулої героїки і слави, а відтак – повернути почуття гордості за свою вітчизну. Історіософські погляди членів Кирило-Методіївського братства викладені у „Книзі буття українського народу» під авторством М. Костомарова. „Книга“ стверджує, що Бог скарав народ України за гріхи як і словянські народи не навіки. Лихоліття і муки яких зазнав народ в історії є свдченням того, що на ній лежить печать Бога: вона як Христос повинна встати з могили – воскреснути й повести до спасіння інші народи. Бог вибрав український народ для історичної місії: вивести поневолені словянські народи з неволі і створити федерацію незалежних слов'янських держав. Таким чином в основі концепції кирило-методіївців лежить месіянськат ідея. Кирило-методіївці довели, що природно-історичне призначення української еліти, насамперед, полягає, по-перше, в обстоюванні права нації на самодостатність соціально-культурного і політичного розвитку, по-друге, – в мужності очолити національні змагання народу і нести за це перед народом відповідальність. «Книга буття українського народу» виразила потребу нації обстоювати власну свободу, духовно-культурну неповторність, соціально-політичну самодостатність, і цим надала Україні імпульс для подальших визвольних змагань.

b. Шевченків «Кобзар» за своїми смисловими кодами виражає субстанційні прагнення всієї нації бути самодостатнім, ні від кого незалежним народом. В основу «Кобзаря» покладений міф «Україна – це втрачений рай», тобто в минулому Україна мала «золоті часи» – це той час, «коли були ми козаками і унії не чуть було». Шевченко розглядав Україну у «золотий вік козаччини» як структуровану спільноту, що жила за законами власного життєвого світу. Його основні лементи: козацтво зі старшиною, і поспільство, а головна особливість цього життєвого світу полягала в тому, що це була своя власна, ніким не нав’язана правда, тобто це був такий національний «космос», життєвий порядок якого вкорінений у традиції, звичаї власного народу, згідно з якими Україна жила в свої «золоті часи». Кожна означена в поезії предметність сприймається як момент життєвого світу індивіда і нації воднораз – це і топографічні (Київ, Дніпро, Батурин тощо), топонімічні елементи, елементи обрядовості, одягу, інвентар, музичні інструменти тощо. Нещастя ж сучасної йому України Шевченко пов’язує з руйнуванням власної структури українського світу, що стало наслідком проникнення в свій світ чужого: «а москалики, що взріли, то все очухрали». Відтоді Україна стала жити за чужою правдою. Шлях до встановлення у спільноті своєї правди, за Шевченком, лежить через національне єднання («І мертвим, і живим, і ненарожденним…»). Усе ж основною причиною нещасть України, вважає поет, є її внутрішній розбрат. Втрата провідною верствою єдності і є причиною руйнування питомої соціальної структури, що призвело до втрати національної ідентичності. Інтерпретація національної історії у «Кобзарі» перегукується з історіософськими ідеями «Книги буття українського народу». Історичний шлях України у «Кобзарі» виражений рухом від «абсолютного минулого» («золотий вік козаччини») через випробовування, що випали на долю України в теперішньому профанному світі і далі через віднайдення українцями власної ідентичності настає повернення «золотого віку», торжество Правди і Свободи. Осмислення національної ідентичності Шевченко здійснює через протиставлення концептів «золоті часи» і «втрачений рай», Це протиставлення конкретизується в «Кобзарі» через актуалізацію опозиції «свій–чужий» у формі «Україна–імперія», «козак–москаль», «козак–лях», «свобода (воля)–неволя», «правда–кривда», «патріотизм–запроданство», «єднання–розбрат».

 

Для Т. Шевченка цінність людини визначається тим, наскільки її власна “доля і свій шлях широкий” узгоджуються з вимогами справедливості, “правди”, добра і любові. Стрижнем світоглядних поглядів Т. Шевченка є ідея, що людина приходить у світ з найбільшим прагненням і призначенням до щастя, любові і волі. Але світ влаштований так, що ці прагнення не лише не можуть бути реалізовані, але стають постійним джерелом колізій страждань:

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої;

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем завмирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

 І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

Згідно з традиціями романтичного світобачення, Т. Шевченко у пошуках правди звертається до минулого. Саме там він вбачає шифр, код, який визначає долю людей, які нині живуть в Україні.

За Шевченком, ця правда може бути знайдена лише через звернення до колективної душі власного народу. Її треба не вивчати, а відчувати, сприймати як одкровення. Історична правда неподільна, незмінна і трансцендентна, недосяжна для раціонального пізнання. Шевченко закликає співвітчизників “прочитати” минуле, його “славу”:

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?...

Чиї сини? Яких батьків?

Ким? за що закуті?...

Минуле і теперішнє у сприйняті поета нерозривно переплітаються, відмінність між ними стирається. Історичний час стискається, протягом життя героя розкривається ціла історія козацтва. Історична правда набирає сакрального значення, вона несе у собі розгадку смисло-життєвих таємниць буття. Історичні факти підпорядковані осягненню вищої, інтуїтивно відчутої правди – ось одна з головних рис Шевченкового бачення історії.

. Поет оплакує долю своєї країни і вбачає корінь зла у минулому та сучасному, які в його творчості перебувають у складній взаємодії. Головна тема – загибель свободи, безповоротне знищення козаків та їх світу. Де колись була воля, лишилися могили та історична пам’ять, яку треба передавати нащадкам.

Поет воскрешає минуле в уяві, але опозиція теперішнього й минулого сповнена трагізму: минуле втрачене назавжди. Свобода мертва і не може повернутися. Світ реального сучасного життя для поета – це світ нащадків вільних козаків, обернених на кріпаків, лакеїв царизму і пропащих жінок з дітьми-байстрюками. У свідомості цих людей поступово згасає слава національного минулого. Однак поет віднаходить незамулені джерела колективної пам’яті народу, де “слава” втілюється у піснях, легендах, творчості кобзарів. Тут вона зберігається: “все гине – Слава не поляже”.

Друга тема історичних роздумів Шевченка – почуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною і над самим поетом. Український мислитель вбачає дві причини лиха, що спіткало Україну. Перша – наслідок діяльності зовнішніх і внутрішніх лиходіїв. Це, насамперед, російський деспотизм й імперіалізм, втілені в образах Петра І і Катерини ІІ. Це також поляки /вірші “Полякам”, “Буває в неволі іноді згадаю... ”, поема “Гайдамаки”/. Нарешті, до цих лихих сил належать власні вищі класи / “Три ворони”/. Але, окрім зовнішніх злих сил, поет гостро звинувачує фальшивих синів України. Цей осуд він зосереджує, насамперед, в образі Богдана Хмельницького, який символізує козацьку верхівку. Саме політика Хмельницького, зокрема його договір з Росією, на думку Шевченка, призвели до поневолення України. За осудженням козацького гетьмана криється свідоме заперечення офіційного культу Хмельницького, а разом з тим – усієї концепції офіційної історії України. Шевченко започатковує новий етап української національної свідомості. Він переходить від роздумів про трагічну долю своєї країни до гіркого висновку, що корінь зла слід шукати в її власній природі: “Її слабкості, довірливості, пасивності”. Він бачить проблему не в політичних суперечностях, класовому конфлікті, а в деформованій ментальності, у втраті національної пам’яті і національної гідності. За фальшивою пихою “батьків нації” поет прозріває трагічну реальність:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші пани,

Ясновельможії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної України!

Що добре ходите в ярмі.

Шевченкове бачення української історії не лише протистоїть офіційній історіографії, але й виходить за рамки раціонального аналізу взагалі – у сферу сакрального знання, пророчого бачення, яке крізь призму минулого і теперішнього прозріває майбутнє. Своє завдання поет вбачає не в тому, щоб розповісти, що трапилося насправді в усіх реальних деталях. До історичних подій і образів він підходить значною мірою суб’єктивно, вибірково. Шевченко прагне зрозуміти і пояснити читачеві, чому трапилось саме так і що це все означає.

 Що цілковито чуже Шевченкові в його ставленні до історії – це позиція спостерігача. Він є речником минулого, спрямованого у майбутнє, посередником між першим і другим. Поет постає як людина, яка “живе в істині”, душі якої співзвучна сакральна істина, історія-правда. Як посередник між небом і землею, як співець-кобзар, який у своїй сліпоті прозріває вищу правду, поет стає речником трансцендентних сил, серед яких центральна – дух нації. Шевченко національний або народний поет тому, що його творчість співзвучна почуттям народу, він говорить від імені народу, його голос – колективний голос народу. Цей колективний речник, який проголошує свої істини голосом поета – це нерідко світ козаччини, а ще частіше – світ українського села. Цей світ суперечливий, з одного боку, він тяжіє до універсальної моделі всесвіту, але, з іншого – в основу цієї моделі покладено не українське село в усій його повноті, з його світлими і темними барвами, з широким спектром людської діяльності і відносин, а лише його певні жорстко відібрані аспекти. Тематичний ряд поезії Шевченка, ґрунтований на фольклорних мотивах, вміщує в собі майже винятково меланхолійні, глибоко песимістичні образи. Ось які мотиви у Шевченковій поезії виділяє Філарет Колесса: а) сирітство і самотність; б) чужина і вороги; в) ностальгія і туга за рідною землею; г) передчуття смерті на чужині; д) жаль за втраченою молодістю; е) мотив долі, який домінує над усім.

У центрі будови українського світу Т. Шевченко бачить глибоку, всеосяжну дисгармонію, конфлікт. Це не просто боротьба між двома реальними силами, але й загальний ненормальний стан існування – “прокляття”, що його, за переконанням багатьох романтиків, несла у собі Україна. Воно проявляється на трьох рівнях: на рівні долі окремого героя, на рівні сім’ї і на рівні соціального макрокосмосу. Причиною “прокляття” є знищення первісного ідеального ладу, який колись існував у суспільстві і, на думку поета, має бути поновлений.

Перший рівень конфлікту проявляється у трагічних долях окремих героїв – нерідко це нещасливе кохання. Щаслива любов і шлюб для героїв Шевченка, як правило, неможливі. Можна знайти в його творах “соціальні”, “класові” та “економічні” причини цього факту. Однак, при всій їх різноманітності через конкретні обставини у Шевченкових творах прокладає собі дорогу безособовий фатум: “Така її доля”. Долею приречений чоловік бути вигнанцем, розлученим з коханою, ніколи не одружуватись. Жіночий український світ у творах Шевченка, як правило, не гине, а виживає у природі /“Тополя”/ або у надприродній сфері /“Причинна”/ – це задавлене неповноцінне життя – символ шлюбу без любові. У сприйнятті Шевченка світ розколений на жіночу половину – стабільну і мирну – і чоловічу – войовничу і кочівну. У цій схемі жіночий світ – це сама Україна – пригноблена, безпорадна країна кріпаків, світ, заселений густо покритками і їх нешлюбними дітьми, стан буття яких визначається становищем їх як жертви.

Другий рівень “конфлікту-прокляття” розгортається в рамках сім’ї. Сім’я постає у творах Шевченка як соціальна одиниця, що не діє, не виконує покладених на неї функцій, вона спотворена і скалічена, бо відображає спосіб життя скаліченого, ненормального суспільства. Спотворений характер сімейних відносин виявляється у “злочинах проти людської природи” і в незаконнонародженості. Найдраматичніше порушення природного закону в сімейному колі – убивство, особливо вбивство батьками своїх дітей: у “Гайдамаках” Гонта вбиває двох своїх маленьких синів, в “Утопленій” мати вбиває дочку, в “Титарівні” Микита кидає в криницю своє позашлюбне немовля. Ще більш поширене порушення природного закону – кровозмішення, інцест. Гоголь, Словацький, інші письменники, що піднімали теми українського минулого, сприймали інцест, дітовбивство, батьковбивство як порушення одного з основоположних табу, в якому втілене “прокляття” України. Цю тему розвиває і з вражаючою силою поглиблює Шевченко. Однак “злочини проти природи” – це лише прояви набагато глибшої дисгармонії.

Суть конфлікту полягає насправді у незаконності, у порушенні закону, а точніше у зіткненні двох законів, двох протилежних соціальних і сімейних структур. Перша структура базується на батьківському праві – родинних відносинах, за якими спадкові, юридичні права, майно і суспільний статус передаються від батька до сина чи дочки. Друга структура основана на материнському праві – усі відповідні права і прізвище успадковуються від матері. В Україні за часів Шевченка безумовно домінувало батьківське право – як і в усьому цивілізованому світі дев’ятнадцятого століття. Разом з тим колективна пам’ять народу, зокрема у фольклорі, зберегла відгомін більш давнього материнського ладу: у піснях, звичаях і традиціях, а особливо у весільних ритуалах оживають відносини, у яких мати відіграє провідну роль. У творчості Т. Шевченка уявлення про ідеальний суспільний лад пов’язані саме з первинністю матері і формуванням навколо неї сім’ї. Це набирає форми стабільної орієнтації, глибокої психологічної потреби, своєрідного культу матері. Конфлікт між двома світами: наявним і обов’язковим батьківським правом та ідеальним, зі сфери спогадів, материнським правом стає глибинною структурою Шевченківського світосприйняття. За цією структурою він моделює дійсність у своїх творах.

Втіленням цього конфлікту стає байстрюк – надзвичайно розповсюджений персонаж у поезії Шевченка. Байстрюк – символ ненормальності і беззаконня, притаманного суспільству – адже при материнському прав саме поняття незаконнонародженості не має сенсу. Натомість при батьківському праві без узаконеного батька дитина приречена на долю безневинної жертви стандартного суспільного вироку. У суспільстві, що базується на батьківському праві, в основі стосунків між людьми Шевченко вбачає розрахунок, а не емоції чи кохання. Це конфлікт між любов’ю, “серцем” /згадаймо Г. Сковороду і П. Юркевича/ і приписами системи, втіленими в холодному розрахунку.

Опозиція “світу батька” /розрахунок/ і “світу матері” /“серце”/ у світогляді Шевченка виводить нас на третій рівень “конфлікту-прокляття”. Це конфлікт між ідеальною спільнотою і соціальною структурою. Дві головні “моделі” людських відносин можна охарактеризувати таким чином. Перша – це суспільство як структурована, диференційована, ієрархічна система економічних, політичних та правових відносин. Провідне місце тут посідають не конкретні люди, унікальні індивідуальності, а статуси і соціальні ролі, які вони виконують. Друга “модель” – це неструктурована і відносно недиференційована спільнота рівних індивідів, повноцінних особистостей, яка існує в уяві у вигляді земного раю, утопії, царства Божого. Реальне суспільство – це рухлива система, яка включає як суспільну структуру, так і ідеальну спільноту, що поєднані між собою у різних пропорціях. Ідеальна спільнота “пробивається” через слабкі місця у суспільній структурі, порушує або розчиняє норми, якими керуються структуровані та інституціолізовані відносини.

Т. Шевченко у своїх шуканнях соціального ідеалу виразно тяжіє до ідеальної спільноти. Його герої: байстрюки й неодружені матері, сироти й малі діти, вдови, жебраки, сліпі кобзарі, наймити й наймички, злочинці й засуджені, нещасливі коханці й нелюди, спокушені й зґвалтовані дівчата. Усі вони позбавлені вибору в соціальному плані, соціального статусу, місця в структурі і виражають загальнолюдські почуття, є яскравим зразком ідеальної спільноти. Єдність і відсутність диференціації в ідеальній спільноті втілюється найповніше в образі нації як спільного дому усіх “в Україні сущих”. Це не лише ідеальний стан рівноправності і єдності, але разом з тим прихована і могутня соціальна сила, яка загрожує кривавою розправою тим, хто стоїть на заваді реалізації ідеальної спільноти.

У творах Т. Шевченка ідеальна спільнота постає як історичний – насправді утопічний – стан буття. У ранній період його світоглядної еволюції захоплення слов’янофільськими ідеями виливається в образи однієї великої слов’янської сім'ї, зруйнованої німцями, “нової доброї хати”, підпаленої злими сусідами, картини козацько-польського братання, яке нібито колись існувало, а потім було знищене ксьондзами і магнатами. Найяскравіші образи ідеальної спільноти постають у Шевченка на ґрунті українського минулого, де воля народу реалізується не в структурованих формах, а через волю та індивідуальність натхненних ватажків, які уособлюють його, народу, єдність: усі, як один – Палій, Полуботок, Дорошенко. У рамках Шевченкової соціальної структури ідеальна спільнота українства сприймалася як підлегла, підпорядкована чужій волі, така, що перебуває під загрозою. Тому соціальна структура та ієрархія постає у світогляді поета як царство зла. Світ влади і рангів, закону і підлеглості, раціоналістичного мислення і меркантильного розрахунку ніколи не отримує в Шевченка не лише позитивної, але навіть нейтральної оцінки.

Найвищим рівнем втілення соціальної структури є деспотизм великих автократичних та бюрократичних систем, насамперед – Російської імперії. Опозиція Україна – Росія включає в себе конфлікт ідеальної спільноти та соціальної структури.

Однак цей конфлікт включає і багато інших аспектів. Так, світ суспільної структури покладає власність у майнову диференціацію. Тому ідеал рівності, зі свого боку, несе у собі сприйняття всякої власності як крадіжки та пожадливості. Зокрема, безмежна захланність властива російському імперіалізмові: Петро І у “Сні” “руку простягає, мов світ увесь хоче загарбати”. Однак не в меншій мірі Шевченко осуджує персоналії, що уособлюють структурованість української влади:

Крав! Крав! Крав!

Крав Богдан крам,

Та повіз у Київ,

Та продав злодіям

Той крам, що накрав.

 За переконанням Шевченка, між двома типами громадянського існування рух завжди спрямований від соціальної структури до ідеальної спільноти, або ж здійснюється подвійний перехід від ідеальної спільноти до соціальної структури і назад до ідеальної спільноти, тобто відроджується тільки ідеальна спільнота. Уявлення поета тут псевдоісторичні, утопічні: у реальному, нормальному, тобто стабільному, суспільстві рух постійно, в кожен момент часу відбувається від форм життя, що втілюють структуру, до спільноти і знову до структури. Таким чином, соціальна структура очищується і відновлюється.

На погляд Шевченка, соціальна структура, визначаючи кожній людині своє місце, роль, щабель в ієрархії, породжує тотальну рабську покірливість. Той, хто ризикує повстати проти системи, сприймається як божевільний, юродивий. Це людина, приречена на глибокі страждання, вигнанець, що перебуває на узбіччі, в низах суспільного життя. Такими були, зокрема, кобзарі – як правило, каліки, найчастіше – сліпці. Водночас кобзар символізує для Шевченка ту ідеальну спільноту, речником якої він постає – живу українську культуру, “загальну людськість”. Він є свідком і носієм колективного досвіду народу. Цей правдивий і священний досвід переповідається без втручання фальшивих критеріїв соціального ладу, суспільної структури, влади. Тому в ньому осягається правда минулого, а, отже, і майбутнього.

Силою, яка перебуває на межі ідеальної спільноти та соціальної структури, у творчості Шевченка постає українське козацтво. Воно є водночас ідеальною спільнотою у тій мірі, в якій у козацтві втілені прикмети рівності, волі, емоційної безпосередності та соціальною структурою – оскільки воно несе у собі ознаки влади, ієрархії і сили. У своїй “чистій” і “святій” іпостасі козацтво становить безіменну, недиференційовану масу. Оскільки ідеальна спільнота є взагалі образ щасливого минулого, найбільш типовою, ключовою метафорою козацтва слугує у Шевченка образ могили, могильного кургану, “туго начиненого” загиблими козаками.

Разом з тим в якості структурованої системи козацтво, точніше уособлення його структури і влади /козацька старшина/, постає як нерозумна і деструктивна. Влада гетьманів, яких, за поодинокими винятками, Шевченко характеризує негативно, знищує національну мораль, а тому веде до абсурду. Опозиція між спільнотою і структурою набирає тут форму діалектичної пари “мудрість-дурість” або “істинна мудрість – фальшива мудрість”. На рівні істинного, трансцендентного порядку речей, який осягається “серцем”, має бути виправдана саме “дурість” юродивого і пророка, яка суперечить раціональному розрахункові, але співзвучна правді ідеальної спільноти – “дурість” невченого серця простої людини:

Схаменіться і забудьте люди.

Бо лихо вам буде...

... Умийтеся і Образ божий

багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать...

Бо навчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! Глибоко!

Дознаються небожата,

Чия на вас шкура,

Тай засудять, і премудрих

Немудрі одурять!

Історична доля козаччини розкриває істинний смисл національного минулого – знищення первісної ідеальної спільноти, в результаті якого козацька еліта влилася в російську імперську аристократію, а рядові козаки, колишні брати, перетворилися на кріпаків. Символом цього розколу в поезії Шевченка стає гріх братовбивства. За те, що вони пролили кров братів / “За байраком байрак”/, козаки прокляті самою землею, яка їх “не приймає”.

Однак звернення до мертвих козаків не замикає Шевченка в минулому, не позбавляє історичної перспективи. Навпаки – він шукає в минулому колективної національної сили для продовження існування майбутнього за рахунок минулого. Це стає можливим завдяки екзистенціального статусу козацтва – на межі життя і смерті. Тому в символічній системі світосприйняття Шевченка козацтво виступає посередником між життям і смертю.

За правдою для України Шевченко звертається до Бога, і не лише тоді, коли славить його, але й тоді, коли пред’являє йому ультиматум:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отоді я

І лани, і гори –

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога!

Гнів поета спрямований проти тих, хто прикриваючись показною набожністю, нехтують Божою правдою:

По закону апостола

Ви любите брата!

Суєслови, лицеміри,

Господом прокляті.

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

 Ці гнівні викриття містять водночас палкий заклик до істинно християнської любові і милосердя.

Піднімаючи смертну людину – Івана Гуса до рівня Ісуса Христа, поет водночас Христа наближає до людей. Боже і людське виявляються тотожними в ідеалі: Христос – це ідеальна, зразкова людина. Звичайна людина не досягає і не може досягти цього рівня, але вона прагне до цього, і це прагнення виповнює людське життя високим смислом. Найвищий злет до ідеалу виявляється досяжним через материнство: Матінку Божу як ідеальний тип матері змальовує Т. Шевченко в “Марії”, яка “Пресвятая, неповинна, за нас, лукавих, розп’ялась! ” Важливо підкреслити, що Богоматір для Шевченка постає як надія на відродження кожної конкретної людини, вона ніби той місток, що з’єднує людину з Богом, бо, бувши принесена в жертву, як і її “скорбная дитина”, Марія

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,

В душі невольничій, малій,

В душі скорбящій і убогій.

Тому дорога до ідеалу для людини починається саме з матері. Логічним продовженням цього шляху є служіння другій матері, спільній матері “і мертвих, і живих, і ненароджених” – Україні.

Ідея єдності в боротьбі з ворогами України з допомогою вищих сил характерна і давня для України. Зокрема в поемі “Кавказ” /1845 р. / Т. Шевченко закликає всі народи “од молдаванина до фінна” об’єднатися і стати спільним фронтом проти російських окупантів. І він закликає:

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Рушієм історичних подій, як бачимо, виступає воля Божа, правда Божа, слово Боже. Історія набуває до певної міри “христоцентричного” характеру. Христос як ідеальна людина постає центром усього світового історичного процесу. Особиста трагедія Марії в однойменній поемі підноситься до рангу трагедії вселюдської. Але, разом з тим, вона стає поворотним пунктом всесвітньої історії, в якому життя Христа започатковує новий період в житті людства, початок панування правди і визволення рабів:

Ми віруєм, твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

Однак цей період визволення тривалий і тяжкий, бо поки ще “правда наша п’яна спить” і “течуть ріки, кровавії ріки”.

c. М. Гоголя в українофільський період творчості цікавить самобутність українського народу, його культура та історична доля. Структуру українського світу М. Гоголь інтерпретує по-іншому. Ніж Шевченко. Вона в нього має вертикальну і горизонтальну підструктури. Вертикальна виражена опозицією «верх–низ», де «низ» є означником жіночої частини світу і воднораз хліборобської культури. Низ природньо має бути підпорядкований «верхові», який є означником чоловічого світу. Він представлений лицарством, козацтвом. Горизонтальна структура, так само як і в Шевченка, виражена опозиціями «ми–вони», «свій–чужий». У повістях Гоголя нещастя українського світу є наслідком деформації його структури. Ця деформація відбувається у формі зміщення елемента структури зі свого природного місця на місце, що невластиве його природі: коли козак перероджується в селянина, а козацька старщина в поміщиків і коли «низ» (хлібороб) прагне посісти невластиве йому в соціальній структурі місце «верху» (вояка), коли «верх» структури посів «чужий» («москаль», «лях», «жид»). Така деформація життєвого світу на рівні індивіда призводить до втрати власної ідентичності як відхід українця від встановленого йому Богом порядку життя, що є зрадою власного життєвого світу. Світ повістей Гоголя песимістичний, він не передбачає відновлення природнього порядку в українському світі. Якщо в Шевченковому «Кобзарі» життя інтерпретоване через межові категорії буття «народження–зростання–смерть–воскресіння» й інверсія персонажів здійснюється як утвердження цього циклу, то в українських повістях Гоголя цикл життя обривається на смерті. Це символічно передано у «Страшній помсті» – гине козак Данило, що символізує здоров’я українського світу, вбита його дитина – символ тривалості українського світу, зарізана дружина Катерина – символ впорядкованості українського світу.

Ø Стосовно Галичини, то до кінця ХVIII ст. вона не мала питомої національної інтеліґенції, яка б формувала національну свідомість, не мала ні абетки, ні книг народною мовою. Галицьке духівництво і шляхта переважно послуговувалися польською мовою. Вихідним пунктом становлення української ідентичності в Галичині стала опозиція «свій–чужий» (Русин–поляк). Спротив спольщенню, що був вкорінений у народне життя, вилився у прагнення мати свою літературу на основі народної мови. Це й поставила собі за мету «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), ці наміри задекларувала праця М. Шашкевича «Азбука і Abecadlo» (1834 р. ), яка наголошувала на тому, що письменство кожного народу – це його життя, його спосіб думання, його другий образ. Відтак, центральним на шляху до національної самоідентичності в Галичині стало питання мови та українського письменства. У ставленні до народу «Трійця» застосувала романтичний підхід, що базувався на принципі історизму та на актуалізації ідеї нації. Народ постав для членів «Трійці», передовсім, як культурно-історична спільність, що існувала з давніх давен. Завдання полягало в тому, щоб відродити народ і дати поштовх для подальшого поступу. Таке бачення народу обстоювали як кирило-методіївці, так і члени «Руської трійці».

Ø П. Куліш в післяромантичний період переосмислює романтичний підхід до соціально-політичного розвитку України. Він пропонує історіософську концепцію, яка близька до ідеології та філософі європейського консерватизму, що знаходить вираз у таки тезах: 1. Визначальною світоглядною засадою українського життєбачення є визнання ірраціональної основи світу; 2. Історична доля народу залежить від волі Божого Провидіння; 3. Індивідуальне буття українця ґрунтується на християнській моралі, а підвалиною громадянського життя української спільноти є ієрархія християнських цінностей; 4. Осердя української нації, становить концепт «дух народу», що виражений мовою, спільною історією, способом життя, особливостями світосприймання, звичаями і традиціями національної культури; 5. Доконечною умовою поступу українського суспільства є порядок і стабільність, які ґрунтуються на «приписах», сформованих на історичному етапі «дитинства» нації (Кн

⇐ Предыдущая27282930313233343536Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: