Література до розділу 1. Том 2, розділ 2. Берестецька кампанія. Білоцерківський трактат. Молдавська політика Хмельницького. Нова вїйна з Польщею. Союз із Москвою 1654 р. його оцінка в історичній літературі. Московсько-українська війна з Польщею 1654-1656

Література до розділу 1

Загальні праці про Хмельницького:

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. VIII, ч 2. (Початки Хмельниччини 1638-1648), Київ-Відень 1922; т. VIII, ч. З (Хмельниччина в розцвіті, 1648-1650), Київ-Відень.

Н. Костомаровъ, Богданъ Хмельницкій. Собраніе сочиненій, кн. IV (томи IX, X, XI), Петербургь 1904, український переклад у «Руській Історичній Бібліотеці», тт. IX-XII, Тернопіль 1888-1889 (праця значно перестаріла). Крім того загальні курси: М. Грушевський, Ілюстрована історія України, Київ-Відень 1921; його ж: Очеркъ исторіи украинскаго народа, 3-те вид. Петербургь 1911: його ж: Нарис історії України в т. І. енциклопедії «Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ», Петербургъ 1914

Ол. Єфименкова, Історія українського народу, т. 2, Харьків 1922;

В. Антонович, Коротка історія козаччини, Коломия 1912. Біографії Б. Хмельницького:

В. Антоновичъ и В. Бецъ, Историческіе дЂятели Юго-Западной Россіи, Київ 1885 (біографія Б. Хм-го написана Ор. Левицьким);

Н. Костомаровъ, Русская исторія въ жизнеописаніяхъ ея главнЂйшихъ дЂятелей, Петербургь 1881; Український переклад: Історія України в життєписах визначніших її діячів, 2. видання, Львів 1918.

І. Каманін, Походження Б. Хмельницького, «Записки Укр. Наук. Товариства», т. XII, Київ 1913. Монографії й розвідки про окремі моменти Хмельниччини та про діячів її часу:

К. Szajnocha, Dwa lata dziejó w naszych. 1646, 1648. 2 tt. Warszawa 1900 (також: „Dziela" K. Szajnochy, tt. IX-X, Warszawa 1876).

L. Kubala, Jerzy Ossoliń ski Warszawa 1924; його ж: Szkice historyczne, Serja I-II, Warszawa 1923.

W. Lipiń ski, Z dziejó w Ukrainy. Krakó w 1912 (також окремо: Stanislaw-Michał Krzyczewski, Krakó w 1912);

И. Каманинъ, Участіе южнорусскаго населенія въ возстаніи Б. Хмельницкаго. «Архивъ Юго-Западной Россіи», часть III, т. 4, Київ 1914.

Ст. Томашівський, Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 23-24, Львів 1898; його ж: «Між Пилявцями і Замостям», «Жерела до історії України-Руси», т. VI, Львів 1913 й окремо під назвою: «Перший похід Б. Хмельницького в Галичину», Львів 1914; його ж: Один момент під Зборовом, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 117-118, Львів 1914;

М. Кордуба, Боротьба за польський престіл по смерті Володислава IV, «Жерела до історії України-Руси», т. XII, Львів 1911; його ж: Між Замостєм і Зборовом (сторінка зносин Семигороду з Україною і Польщею), «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 133, Львів 1922.

А. Востоковъ, Первыя сношенія Б. Хмельницкаго съ Москвой, «Кіевская Старина», 1887, кн. VII

Ks. Ludwik Frą ś, Obrona Zbaraza w r. 1649, Krakó w 1932; його ж: Bitwa pod Zborowem w r. 1649, „Kwartalnik Historyczny", 1932, zeszyt 3-4.

Iв. Крипякевич, Учитель Богдана Хмельницького, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 133, Львів 1922.

Fr. Rawita - Gawroń ski, Bohdan Chmielnicki do elekcji Jana Kazimierza, Львів 1906 (дуже тенденційне).

W. Сzeгmак, Plаnу wojny tureckiej Wladyslawa IV, Krakó w 1895.

И. Новицкій, Адамъ Кисель, воевода Кіевскій (1580-1653), «Кіевская Старина», 1885, IX-XII.

А. Лазаревскій, «Лубенщина и князья Вишневецкіе», там же, 1896, І-III і окремо Київ 1896.

Wł. Tomkiewicz, Ksią ż ę Jeremi Wiś niowiecki (1612-1651). Warszawa 1933.

ЗМІСТ

Том 2, розділ 2

Берестецька кампанія. Білоцерківський трактат. Молдавська політика Хмельницького. Нова вїйна з Польщею. Союз із Москвою 1654 р. його оцінка в історичній літературі. Московсько-українська війна з Польщею 1654-1656 років. Політичні пляни Хмельницького. Союз із Швецією й Трансільванією. Смерть Богдана Хмельницького. Оцінка його особи в історичній літературі.

В кінці 1649 року відбувся у Варшаві сойм. Хмельницький вислав на нього полковника Максима Нестеренка з двома товаришами й доручив їм домагатися скорішої ратифікації Зборівського трактату. Поїхав до Варшави й митрополит Сильвестр Косів, який на основі Зборівських статтей мав право засідати в сенаті. Сойм затвердив Зборівські статті в дуже загальних виразах. Пункт про скасування церковної унії викликав рішучу опозицію католицького духовенства й, щоб не загострювати відносин, Сильвестр Косів, за порадою Кисіля, згодився не настоювати на своєму праві участи в сенаті; справу релігійну взагалі відкладено «до майбутнього сойму». Король видав низку універсалів, у яких оповіщав про затвердження соймом Зборівської умови. В одному з них говорилося про амнестію всіх учасників війни, про те, що Військо Запорозьке користуватиметься всіма своїми вольностями, що селяни мають залишитися «в звичайному своєму підданстві», а коли хто вчинятиме бунти, то проти таких виступатимуть спільно коронне військо й Запорозьке. В урочистому універсалі «до всього народу Руського» говорилося, що сполучення в одній Річі Посполитій трьох «шановних народів»: польського, литовського й руського служить найбільшою опорою їх спільного добра і що для задоволення народу руського повинна бути заспокоєна його грецька релігія через потвердження й поширення акту короля Володислава IV про рівноправність православних із уніятами. Православним признавалися права на єпископства луцьке, холмське, перемиське й вітебське, їм малося повернути низку манастирів і церков, оповіщалася повна свобода відправлювання православної служби Божої по всій Короні й Литві, дозволялися братства, школи, друкарні, за православними міщанами визнавалося право займати муніципальні уряди, за духовенством — усі вольності, присвоєні людям духовного стану. Тоді ж Адам Кисіль був призначений Київським воєводою.

Таким чином, задовольняючи козацьку верству й інтереси православної релігії, Зборівська умова привертала той самий соціальний устрій, який існував перед повстанням. Селянська маса, яка взяла в нім участь і вважала себе тепер вільною, мусіла знову вертатися в підданство до своїх панів і робити зненавиджену панщину. Інтересів цієї маси ніхто не взяв у рахубу при політичних пертрактаціях і переговорах. Вона ж почувала себе тяжко покривдженою й обдуреною. Хоч пани, вертаючися до своїх маєтностей, старалися здебільшого завязати добрі відносини з селянами й поводилися з ними лагідно, але були й такі, що зразу ж починали вишукувати привідців та учасників повстання й жорстоко їх карали. Особливо вславився своїми репресіями князь Корецький на Волині. Проти нього вибухло повстання, й дехто з козацьких полковників піддержував це повстання. Чутки про ці селянські розрухи рознеслися далеко, й сучасники-чужоземці докладно оповідають про ці розрухи та їх приборкання. Сам Хмельницький мусів умішатися в справу й помагати втихомирювати народній рух. Проти нього вибухло повстання на Запорожжі, пішли чутки про вибір на Низу якогось нового гетьмана. Хмельницький мусів приборкувати цей рух суворими карами.

Взагалі Зборівський трактат не витворив певних і сталих відносин. Хмельницький був свідомий того, що раніше чи пізніше прийде до нового конфлікту й старався заздалегідь забезпечити себе союзами й різними політичними комбінаціями. Його становище було трудне, і не тільки з огляду на внутрішні відносини на Україні, на хвилювання селянських мас, на постійні конфлікти між козаками та королівською адміністрацією й шляхтою, на певну опозицію в рядах самої козаччини. Зовнішня політична обстанова також постійно приносила різні ускладнення й небезпеки. Хмельницький дуже тримався своєї спілки з татарами. Він навіть посилав свого сина Тимоша з військом на допомогу кримському ханові проти черкесів. Але татари намагалися втягти його в війну з Москвою, що зовсім не відповідало плянам гетьмана, який хотів бути в добрих відносинах із Москвою, рахуючи на її допомогу на випадок нової війни з Польщею. Тимчасом серед польських урядових кругів відродилися були пляни короля Володислава IV про війну з Туреччиною; гадали, що добре було би напустити козаків на турків і цим розбити козацько-мусульманську спілку. Саме тоді Венеція, яка перебувала в війні з турками, відновила свої проєкти антитурецької коаліції, до якої думала притягти Польщу й українську козаччину. Літом 1650 року появився в Чигирині посол Венеційської республіки й намовляв Хмельницького до морського походу на Царгород. Гетьман дуже зручно поставив свою участь у війні проти турків у залежність від згоди на це польского короля й від позиції кримського хана, про якого ходила поголоска, ніби він хоче скинути з себе залежність від турецької Порти.

Але кримський хан із усією рішучістю налягав, щоб Хмельницький ішов разом із ним воювати Москву, грозячи, що інакше зірве з ним дружбу. Щоб ухилитися від цього, зовсім йому небажаного підприємства, та щоб дати татарам змогу поживитися десь в іншій стороні, Хмельницький предложив їм похід на молдавського господаря Василя Лупула, на якого він мав гнів за його неприхильне становище до козаків в часі кампанії 1649 р. Так прийшло до спільного татарсько-козацького походу в Молдавію у вересні 1650 р., прославленого в відомій козацькій думі. В історіографії довго панувала думка, ніби цей поход був зроблений із метою примусити Лупула віддати свою дочку Розанду замуж за старшого гетьманового сина Тимоша. Грушевський у IX томі своєї Історії довів, що причина походу лежала в звязку з татарськими домаганнями воювати Москву, чого не хотів Хмельницький, який і спровадив татар у Молдавію. Вже тільки внаслідок свого погрому Василь Лупул, змушений заключити союз із Хмельницьким, як гарантію цього союзу, приобіцяв віддати дочку за гетьманича. Тому, що друга дочка Лупулова була замужем за литовським гетьманом, князем Радивилом, фактичним господарем Литви, то це споріднення з домом Лупула давало Хмельницькому надію здобути вплив на Радивила: він сподівався відтягнути Радивила від Польщі або принаймні забезпечити собі через нього невтральність Литви в можливому новому конфлікті між Україною та Польщею.

Униклива відповідь, яку Хмельницький дав послові Венеції на пропозицію вступити в війну проти турків, пояснювалася тим, що він хотів забезпечити себе, коли не допомогою, то приязним невтралітетом з боку Порти. Вже в 1649 році завів він дипльоматичні зносини з Царгородом, виславши туди посольство з заявою про свою готовість «служити» султанові. В січні 1650 року він повторив свою заяву й у відповідь, у липні того ж року, прибуло до нього турецьке посольство, яке сповістило, що султан (Мухамед IV, що незадовго перед тим вступив на престол) обіцяє козакам свою поміч і просить вислати до нього посольство. Хмельницький вирядив посольство, на чолі якого стояв його родич Павло Яненко-Хмельницький і полковник київський Антін Жданович. Нарешті весною 1651 р. прибуло на Україну блискуче посольство від султана й привезло багаті подарунки й грамоту, в якій стояло, що султан бере гетьмана козацького Богдана Хмельницького, «славу князів народу христіянського», в свою опіку й оборону, буде йому допомагати й хоче мати в себе постійних козацьких резидентів. Аналізуючи перші зносини Хмельницького з Туреччиною, Грушевський гадає, що Хмельницький вступив у підданство Порті й став васалом турецького султана. Але, здається, слова про «службу» й «підданство» мали тут скоріше умовне й формальне значіння, ніж дійсне підданство на зразок Молдавії або Волощини. Та й усі пізніші події не вказують на те, щоб Хмельницький уважав себе справді за турецького васала. Скоріше тут ішла мова про політичний союз. Тим більше, що в той самий час він старався про «протекцію» і в московського царя, вживаючи на нього пресії тим способом, що дав у себе на Україні притулок претендентові на московський трон, самозванцеві Тимофієві Акундінову.

В той час, як Хмельницький, сподіваючися нової війни з Польщею, розвивав таку інтенсивну дипльоматичну діяльність, щоб забезпечити собі прихильників і союзників серед сусідніх держав, польські правительственні круги також щораз більше схилялися до думки про неминучість війни. Їм були добре відомі чужоземні зносини Хмельницького. Смерть канцлера Юрія Оссолінського (в серпні 1650 р. ), що усе був прихильником мирного порозуміння з козаками, давала перемогу партії, яка стояла за приборкання козаків силою зброї й на чолі якої стояв непримиренний ворог Хмельницького, коронний гетьман Микола Потоцький. Він указав на те, що Хмельницький підготовляє проти Польщі коаліцію, до якої мають пристати Україна, Крим, Молдавія, Валахія, Трансильванія, Туреччина, а може ще й Швеція та Москва; він лякав короля тим, що Хмельницький хоче скинути його з престолу й посадити на його місце трансильванського князя Юрія Ракочія. Супроти того всього і з польської сторони робилися заходи, щоб забезпечити себе союзами в майбутній війні. З Москвою ще літом 1650 р. поновлено давній мировий договір; була зроблена спроба розірвати татарсько-козацький союз, але татари на це не пішли. В кінці року зібрався на надзвичайні наради сойм, і на ньому ухвалено побільшити втроє число коронного війська, ухвалено великі надзвичайні податки й дано королеві повновласть скликати в разі потреби посполите рушення шляхти. Про око ще продовжувалися ріжні переговори, але властиво війна була вже вирішена.

Весною почалися сутички на подільському пограниччі. Гетьман Каліновський напав несподівано на пограничне містечко Красне, і в сутичці поляг полковник брацлавський Данило Нечай, один із найпопопулярніших у народі співробітників Хмельницького. Потім Каліновський напав на місто Винницю, але його відбив із великими втратами полковник Іван Богун, найкращий стратеґ у козацькому війську після самого гетьмана. Тут розійшлася чутка, що на допомогу Винниці йде велике козацьке військо, й Каліновський мусів спішно відступити. Але ці всі бої були лише прелюдією. Справжня кампанія почалася аж улітку 1651 року.

Як польська, так і українська сторона хотіли в цій війні нанести своєму противникові рішучий удар, щоб знайти вихід із становища, яке в тій, і другій стороні було нестерпне. Тому обидві вони напружили цим разом усі свої сили й самій боротьбі старалися надати характер святої війни за віру. До польського короля прибув спеціяльний лєґат від римського папи й поблагословив його, як борця за інтереси римо-католицької церкви. До українського гетьмана прибув із грецького сходу митрополит Йосаф Коринтський і привіз меч, освячений у Єрусалимі на гробі Господнім: православний схід бачив у Хмельницькім борця за православну віру. Не покладаючися на свої сили, Хмельницький вирядив посольство до Царгороду, щоб звідти було наказано кримському ханові йти козакам на поміч. Хан цим разом не мав охоти воювати. Примушення до походу згори, через Царгород, викликало в ньому незадоволення. Він, правда, прибув із своїм військом, але особливого запалу до війни не показував.

Рішучий бій між обома противниками, як і в попередніх кампаніях, відбувся на галицько-волинському пограниччі. В половині серпня 1651 року козацько-татарська армія під проводом гетьмана й хана, й польська армія під проводом короля зійшлися коло містечка Берестечка над річкою Старом. Сили обох противників були величезні. Якщо брати мінімальні цифри, які наводять сучасні офіційні джерела, польського війська було понад 80. 000 (в тім 20. 000 німців, частинно нанятих, частинно присланих курфірстом бранденбурзьким), не рахуючи узброєної челяді, якої було приблизно стільки ж. Козаків було коло 100. 000 та 50. 000 татар. В число козацького війська входили не самі лишень козаки, але й повстанчі ватаги. Польська армія мала дуже сильну артилерію.

28-30 червня відбувся під Берестечком ґенеральний бій, який скінчився перемогою польської армії. Про самий перебіг бою збереглося багато звісток, але всі вони настільки розбіжні й мають у собі стільки прикрас і просто легендарного елементу, що тяжко в них розібратися й скласти собі ясну картину триденних боїв. Звичайно до останнього часу панував погляд, що саме в часі боїв хан так, як і під Зборовом, зрадив козаків і не тільки сам кинувся тікати, відкривши ворогові лівий флянґ козацького фронту, але ще й захопив силоміць із собою гетьмана, який кинувся було його задержати. Новіші досліди показують, що причиною польської перемоги була не зрада хана, а перевага польської артилерії, участь 20. 000 німецької піхоти, добре вишколеної в 30-літній війні, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно — перевага польського пляну бою, виробленого німецькими ґенералами. Татари справді не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій, і почали в паніці відступати. Цим вони відкрили козацькі позиції з флянґу. Але козацький табор устиг замкнутися й успішно видержував завзяті штурми й облогу цілих десять днів. Самого Хмельницького в таборі вже не було, він виїхав збирати нові сили й організувати оборону краю, а команду над табором перейняв Іван Богун. 10 липня Богун вночі потихеньку почав виводити своє військо з табору і вже вивів був значну частину артилерії й кінноти, але тут счинилася фальшива тривога, поляки спостерегли відступ і вдарили на табор. Почалася паніка: коло 30. 000 людей, переважно обозної челяді і повстанців-селян, загинуло в болотяній річці Пляшевій, що прикривала козацький табор іззаду, або полягло під шаблями ворога. Загинув і митрополит Йосаф, який сміливо старався вгамувати паніку й зупинити втікачів. У руки поляків дісталася похідна канцелярія гетьмана з усіма дипльоматичними документами, 28 гармат і багато всякої зброї. Одначе більша частина розбитої армії встигла відступити в напрямку на Київщину. Але й польській стороні побіда дісталася недешево. Польська армія понесла також великі втрати й була дуже ослаблена через недостачу провіянту і хвороби. Вона не змогла навіть зразу організувати погоню за розбитим ворогом.

В той час, як провадилася кампанія під Берестечком, із півночі на Україну наступала литовська армія під проводом Радивила. Вона розбила невеликі козацькі відділи, які охороняли гряницю, заняла Чернігів і наблизилася до Київа. Полковник Жданович, який мав боронити стару столицю, щоб зберегти місто від руїни, відступив без бою, й литовці окупували Київ. Але тоді козаки, за порозумінням із київськими міщанами, повели наступ із двох боків на місто. Самі міщани запалили місто, жертвуючи собою й своїм майном, аби лиш погубити ворога. Київ, особливо його долішня частина — Поділ, майже вигорів. Але литовці відбили наступ. Та тому, що залишатися в зруйнованому місті було невигідно, вони покинули Київ і в кінці серпня злучилися біля Василькова з польською армією, яка надійшла від Берестечка. Король повернувся до Варшави, й військом командував Потоцький.

В цей критичний час Хмельницький виявив надзвичайну енергію й присутність духа. За короткий час він зібрав рештки розбитих полків, мобілізував свіжі сили і вже на початку жовтня того самого 1651 року стояв супроти сполучених польсько-литовських сил під Білою Церквою з новою грізною армією. Населення знову скрізь піддержувало його, само палило свої оселі й нищило запаси, кожне місто, кожне село треба було здобувати в бою; люди йшли на вірну загибель, але не хотіли добровільно піддаватися ворогу. Це дуже утруднювало польському війську кампанію. Наблизилась осінь із її непогодою. Сили українського гетьмана зростали, звідусіль збіралися до нього свіжі відділи. Польське командування рішило почати переговори, які велися за посередництвом Адама Кисіля.

28 вересня 1651 року заключено трактат, відомий в історії під назвою Білоцерківського. Він уявляв собою погіршене видання Зборівської умови: число реєстрових козаків зменшувалося до 20. 000 Козацькою територією визнавалося тільки одне Київське воєвідство, а Брацлавське й Чернігівське верталися знову під королівську адміністрацію й мали бути евакуовані козаками. Гетьман зобовязувався розірвати свою спілку з татарами і взагалі не вести закордонних зносин. Підтверджувалися права православної віри й проголошувалася знову амнестія всім учасникам повстання.

Білоцерківська умова мала ще більш умовний характер і була ще менше тривка, як Зборівська. Але обидві сторони були такі виснажені, що потребували якогось компромісу, якоїсь хоча б тимчасової передишки.

Умову мав ратифікувати ближчий сойм. Одначе Білоцерківська умова мала свої безпосередні ближчі наслідки, тяжкі для української сторони. Польські відділи вмаширували на лівий берег Дніпра, а литовські окупували Сіверщину. Пани почали сміливіше вертатися до своїх маєтків і привертати попередні порядки. В деяких місцях селяни пробували повстати, але сам Хмельницький мусів приборкувати ці повстання. Доведений до відчаю, народ почав шукати порятунку в еміграції. Тисячі людей кидали свої оселі й разом із родинами й рухомим майном тікали на схід за московську гряницю, де знайшли були собі притулок недобитки ще з повстання Остряниці. Там лежали величезні порожні простори, такий самий родючий чорноземний степ, як і на Україні. Це була теперішня Харьківщина й Вороніжчина. Московське правительство дуже радо дозволяло українським кольоністам селитися в цих пустинних тоді краях, давало їм повну свободу й тільки ставило умову, щоб вони становили військову козацьку організацію для оборони від татарських наїздів. Так покладено було початок заселенню так званої Слобідської України від слова «слобода», як називали кольоністи свої нові оселі.

Сойм не встиг затвердити Білоцерківської умови: він був уперше зірваний одним шляхтичем із Литви, який наклав своє «вето» на соймові ухвали й тим упровадив у практику цей фатальний звичай, що приніс польській державі стільки шкоди. Незатвердження договору розвязало Хмельницькому руки й він почав поводитися так, наче не був звязаний ніяким договором. Він продовжував зносини із Москвою, Туреччиною, Кримом і літом 1652 року вирядив свого сина Тимоша з військом до Молдавії, щоб той нарешті взяв шлюб із молдавською князівною, батько якої Василь Лупул почав було затягати справу з шлюбом. Гетьман Каліновський, який сам належав до числа претендентів на руку прекрасної князівни, заступив було йому шлях коло села Батога на Поділлі, але на поміч синові поспішив сам старий Хмельницький і в кривавому бою 2 липня 1652 р. знищив цілком 20-тисячну польську армію. Каліновський поляг головою, 57 гармат і сила полонених дісталися до рук козацького гетьмана.

Погром під Батогом утворив дуже напружені відносини й зовсім непевну ситуацію — ні миру, ні війни. Велися переговори і Василь Лупул виступав із посередництвом, але все це без якихось практичних наслідків. Мирні переговори часом переривались кривавими сутичками, при чім обидві сторони виявляли велику лютість. На самій Україні, на звістку про погром коронного війська, населення почало знову вигонити панів та їх управителів, і польські військові відділи, які стояли на Лівобережжі, мусіли чим швидше забиратися до Литви. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що Хмельницький, одруживши сина з Розандою Лупулівною, почав снувати широкі політичні пляни, які мали метою зробити молдавське й волоське князівства залежними від України. Малося на думці посадити на молдавський трон гетьманича Тимоша, а його тестя Лупула винагородити волоським князівством, а може й семигородським. Але ці пляни викликали коаліцію князів волоського й семигородського проти Лупула. Сам Лупул був скинутий із престолу, й на його місце сів колишній канцлер Стефан Ґеорґіца. Тиміш із українським військом поспішив на поміч тестеві. Він вигнав Ґеорґіцу з Яс, завоював частину Волощини, але, загнавшися з невеликими силами в глибину Волощини, потерпів невдачу під Терґовіште. Він мусів повернутися до Чигирина, куди за ним прибув і Лупул. Тимчасом Ґеорґіца завоював знову Молдавію й разом із помічним трансильванським військом обложив стару столицю молдавських господарів Сучаву в південній Буковині.

Козацька рада в Чигирині погодилася дати знову поміч Лупулові, але ніби не від українського уряду, а приватно через висилання добровільного війська. Тиміш на чолі 9000 козацького війська рушив визволяти Сучаву. Так само приватним способом король Ян Казимир вислав відділ коронного війська на поміч Стефанові Ґеорґіці. Тиміш пробився в Сучаву, але підчас облоги був поранений гарматного кулею й помер від рани. Козаки продержалися ще один місяць і нарешті капітулювали на умовах вільного повороту на Україну з усією своєю зброєю, гарматами і з тілом свого гетьманича.

Крах балканської політики Хмельницького й загальне виснаження краю примусили його знову завязати ближчі зносини з Москвою й шукати в неї опори. В Москві вже літом 1653 року обмірковували справу, чи приймати Україну під протекцію царя. Тимчасом король Ян Казимир вирушив у кінці серпня в похід на Україну. Хмельницький проголосив мобілізацію козацьких сил, але вона цим разом відбувалася мляво, без усякого одушевлення, багато козаків дезертирувало за московську гряницю. В кінці вересня прийшов на поміч кримський хан. Тоді король, який із своєю армією посунувся був на Поділля до Бару, відступив назад і козацько-татарське військо обложило його коло містечка Жванець над Дністром, трохи на південь від Камянця. Значних боїв не було, але польська армія через пізню пору року дуже терпіла від холоду, хвороб та недостачі поживи. Їй уже загрожував голод і капітуляція, коли хан знову, як колись під Зборовом, виступив посередником і примусив Хмельницького помиритися на умовах відновлення Зборівського договору, при чім виговорив для себе в короля велику контрибуцію й право забирати при повороті ясир серед населення Галичини й Волині. Хмельницький мусів згодитися на це, але вислав свої полки громити татар і відбирати в них ясир. 15 грудня 1653 р. складено в Жванці мирову умову.

*

Та на цей час Хмельницький уже не надавав цій умові серіозного значіння: в його голові вже склався інший політичний плян, і він тепер брався до його зреалізування: це був плян союзу з Москвою й протекції, як тоді казали, царя над Україною, щоб за її допомогою остаточно увільнитися від Польщі. На Україну вже їхали посли московського царя, й Хмельницький поспішав закінчити переговори в Жванці, щоб розвязати собі руки й готовитися до нової акції.

Як було вже зазначено, Богдан Хмельницький перші роки своєї діяльности не думав поривати державного звязку України з Польщею. Наносячи Польщі тяжкі удари, завдаючи їй криваві рани, він усе-таки ще не думав відриватися від неї й тільки хотів примусити її поробити як найбільші уступки українській козаччині, як передовій верстві українського народу. Він стояв, так би мовити, на ґрунті козацького автономізму. Але події привели до того, що він сам нарешті побачив, що його фактичні досягнення далеко переростають межі цього козацького автономізму, що змагання українського народу спрямовані в бік повного унезалежнення від Польщі, і що дійти до якогось компромісу тут неможливо. Як влучно висловився Липинський, Хмельницький, «змарнувавши величезну енерґію нації, витрачену в перших часах повстання на торги за цю автономію», був змушений стати на ґрунт цілковитого розриву з Польщею й творення самостійної української держави.

Коли припустити, що вже в початках повстання в Хмельницького серіозно виринала думка про «удільне князівство руське», як писали сучасники, то треба прийти до висновку, що дуже поважні перешкоди не давали змоги зразу ж братися до реалізації цієї думки про незалежну українську державу. Липинський бачить ці перешкоди ось у чому: коли Хмельницький почав своє повстання, то козаччина й уся маса селянства, що його піддержала, думали тільки про своє соціяльне визволення; вони ще не вміли скласти собі якоїсь державної ідеольоґії. Та й сама козаччина, як провідна верства в українському суспільстві, ще не придбала такої сили, щоб бути в стані перевести певні сепаратистичні пляни. Нарешті й сам гетьман ще не встиг придбати собі в народі потрібного авторитету. Але пройшло кілька літ боротьби, і всі мусіли багато чого навчитися. І козаки, і навіть селянські маси почали розуміти, що суспільного визволення не можна досягти без визволення політичного. Розвіялася легенда про прихильного до козаків короля. Сконсолідувалася козаччина, до якої масово прилучилась українська шляхта й принесла з собою певні політичні й державні ідеали, певні звички до державного будівництва. Нарешті зміцнів авторитет самого гетьмана, признаний не тільки козаччиною, але й цілим українським народом.

Одначе відірватися від Польщі й заснувати свою власну державу здавалося Хмельницькому та його товаришам за річ неможливу без чужої допомоги. Спроба відбитися від Польщі за допомогою Туреччини не давала добрих наслідків: поміч турецького уряду реально виявлялася лише в присиланні татар, але татари показали себе дуже ненадійними союзниками, раз-у-раз зраджували, а крім того, вони гірше від усякого ворога руйнували край і забирали людей у неволю.

Зоставалася надія на Москву, яка мала свої власні порахунки з Польщею. Ми бачили, що вже від 1649 р. Хмельницький веде постійні зносини з Москвою й підбиває її на війну з Польщею. Він апелює до релігійного почуття московського царя, як оборонця православної віри, й вабить його певними вигодами від такої війни, насамперед — поворотом віднятих не так давно поляками Смоленська й Сіверської землі. Москва мала справді велику охоту взяти в поляків реванш за недавно заподіяні втрати, але боялася вплутуватися в таку війну. Внутрішнє становище в Москві було далеко не блискуче. А назовні відносини з найближчими сусідами: Швецією, Кримом і Туреччиною були дуже непевні. Тому то московський уряд, не пориваючи зносин із Хмельницьким, держався вижидальної тактики: аж поки обидві сторони, що боролися між собою, не знесиляться. В міру того, як успіхи козацької зброї завдавали Польщі нових ударів і знесилювали її, політика Москви супроти Польщі ставала щораз агресивніша. Тон московських дипльоматичних нот ставав щораз гостріший, і московський уряд почав домагатися від Польщі сатисфакції за ріжні ніби-то кривди й зневаги, роблені поляками московському цареві.

Коли Хмельницький звернувся в 1653 році з конкретними пропозиціями тісного союзу України з Москзою проти Польщі задля повного звільнення України зпід польського панування, при чім цар мав обняти над Україною протекторат, у Москві зважилися на рішучі кроки. Земський собор у Москві на кількох сесіях протягом 1653 року радився про українські справи, і нарешті на сесії в жовтні місяці було винесене остаточне рішення. Обміркувавши справу «безчестія» царському імені з боку поляків, утиски православній вірі в Польщі, а також небезпеку, щоб Хмельницький, шукаючи помочі, не піддався Туреччині, Собор ухвалив: просити царя, щоб він прийняв Україну «під свою високу руку задля православної віри й святих Божих церков». Внаслідок цієї ухвали вислано на Україну спеціяльне посольство під проводом боярина Бутурліна, яке й прибуло саме під кінець 1653 року до Переяслава, де мало зустрінутися з гетьманом.

За кілька день прибув і гетьман. Він мав спочатку неофіціальне побачення з Бутурліном (17 січня нового стилю), потім відбулася таємна рада гетьмана з ґенеральною старшиною й полковниками, де ухвалено прийняти царську протекцію, і того ж дня — 18 січня 1654 року відбулася публична церемонія: спочатку гетьман сказав зібраному на майдані народові промову, в якій закликав присутніх під царську руку, на що народ відповідав вигуками про свою згоду; далі Бутурлін передав гетьманові царську грамоту. По обіді, згідно з етикетою, привітами, всі удалися до соборної церкви, де мала бути складена присяга, але тут гетьман заявив, що присяга повинна бути взаємна, себто, щоб Бутурлін наперед заприсяг іменем царя, що цар оборонятиме Україну від польського короля й не порушуватиме вольностей і прав шляхти, козаків, міщан та взагалі всіх станів українського суспільства. Бутурлін на це не згодився, і ніякі умовляння з боку гетьмана й старшини не помогли. Вкінці українська сторона погодилась, що слово царя заступає присягу з його боку, і гетьман із старшиною присягли на тім, «щоб бути їм із землями й городами під царською великою рукою навіки невідступно». Потім Бутурлін передав гетьманові корогву, булаву, кафтан і шапку. Присягу склали ґенеральна старшина, майже всі полковники, коло ста сотників і кілька десятків делегатів від ріжних полків, усього коло 200 людей. Окремо присягли старшини й представники козаків переяславського полку, а також міщан Переяслава. Але з боку міщан виявилася опозиція до присяги, і їх силою мусіли гнати до церкви, а хорого війта понесли до присяги на ліжку, після чого він на другий день і помер.

Ті з старшини, що не встигли прибути на 18 січня, присягали пізніше, а 21 січня окремо присягала українська шляхта. Бутурлін дістав від гетьмана спис міст і містечок, які були під його владою, всіх було означено 177, з тим, щоб і там перевести присягу. Гетьман і старшина домагалися від Бутурліна хоча писаної деклярації про те, що права й вольності України залишаться незмінними, але Бутурлін відмовився від сього так, як і від присяги. Взагалі ніякого писаного договору в Переяславі не заключено: докладне означення взаємин між Україною й Москвою відложено на пізніше. 24 січня Бутурлін попрощався з гетьманом і виїхав до Київа. Все відбулося, як підкреслює Грушевський, сухо й формально, без проявів якоїсь радости чи вдоволення. Тактика царського посла, видимо, всіх розхолодила.

Бутурлін приводив до присяги Київ. Тут не пішло гладко. Міщани присягли, але митрополит із духовенством і шляхта, що жила при митрополиті, відмовилася присягти. Вкінці таки митрополит і духовенство склали присягу, але, присягаючи, як каже сучасник, «за слізми світу не бачили». Бутурлін особисто привів до присяги Ніжин і Чернігів і потім вернувся до Москви. По менших українських містах приводили населення до присяги московські урядовці. Не скрізь присягали охоче: була опозиція в Чернобилі на Київщині; в полках полтавському й кропивянському московських урядовців побили киями; не схотіли складати присягу відомий полковник Іван Богун та Іван Сірко й полки уманський та брацлавський. Але взагалі присягання пройшло спокійно й поважних виступів проти нього не було.

По відїзді Бутурліна козацька старшина з гетьманом взялася за вироблення умов договору, відбула наради в Корсуні й Чигирині, і результатом цих нарад був проєкт договору в формі петиції до царя в 23 пунктах, привезений у Москву в кінці березня спеціяльними послами: військовим суддею Самійлом Зарудним і полковником переяславським Павлом Тетерею. Проєкт був доволі безсистемний; історики пояснюють це тим, що він повстав не зразу, перероблявся, зазнав ріжних змін і вставок. Головними пунктами проєкту були: про права й привілеї Війська Запорозького, про невтручання царських представників до козацьких судів; про 60-тисячний козацький реєстр; про права української шляхти; про те, що урядовцями на Україні могли бути лиш місцеві люди, які самі б збирали податки до царського скарбу; про те, що гетьмана мало вибирати саме військо, тільки сповіщаючи царя про вибір; про установлення платні козацьким урядовцям і взагалі всім козакам; про право гетьмана приймати чужоземних послів; низка пунктів говорила про війну з Польщею й бажану для України форми участи в цій війні московських сил.

Два тижні йшли переговори з московськими боярами й нарешті поданий українською делєґецією проєкт був принятий у формі козацької петиції в 11 пунктах або «статтях» і царських на ті пункти резолюцій. Майже всі козацькі бажання були приняті царем, тільки в пункті про чужоземні зносини гетьмана поставлено обмеження: він не мав зноситися з Польщею й Туреччиною. Окремо від цих «статтей» була видана царська грамота з привілеями Війську Запорозькому, грамота про права й привілеї української шляхти, грамота гетьманові на володіння Гадяцьким староством. Окрім того Тетеря й Зарудний випрохали собі грамоти на маєтності, але прохали держати цю справу в таємниці, бо боялися гетьмана й війська. Одночасно з козацьким посольством прибула до Москви делегація від переяславських міщан прохати підтвердження королівських привілеїв на магдебурзьке право. Ця делєґеція клопоталася за свою справу незалежно від загальної делегації, хоч і мала рекомендацію від гетьмана. Це було недобрим прецедентом для неэалежности українського гетьманського уряду. Московські агенти вже з перших кроків на Україні спостерегли, що поміж козацтвом та міщанством існує певний антаґонізм, що міщани подекуди незадоволені козацькою адміністрацією, й збагнули, що від цього може бути користь для московських інтересів; через те московська вл

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: