Література до розділу 3. Том 2, розділ 4. Петро Дорошенко. Подорож Бруховецького до Москви й заведення воєвідської управи на Лівобережжі. Війна Дорошенка з Польщею 1667 року. Повстання Бруховецького проти Москви. Дорошенко опановує Лівобережну Україну. Йо

Література до розділу 3

До гетьманування Виговського:

Н. Костомаровъ, Гетманство Выговскаго. “Собраніе сочиненій”, кн. І, (т. 2), Петербург 1903; український переклад “Руська історична бібліотека”, т. XIII (Гетьманування Виговського і Юрія Хмельницького) Тернопіль 1891.

М. Петровський, Нариси історії України, Харьків 1930. Л. Ч. (Яків Шульгин), Україна після 1654 року. “Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка”, тт. 29-31, Львів 1899.

В. Гаpaсимчук, Виговський і Юрій Хмельницький, там же, тт. 59-60. Львів 1904; його ж: Виговський і Гадяцький трактат, там же, тт. 87 — 89, Львів 1909.

Д. Коренець, Зносини Виговського з Польщею в pp. 1657-58, там же, т. 38 Львів 1900; його ж: Повстання Мартина Пушкаря, “Ювілейний Збірник в честь М. Грушевського”, Львів, 1906

М. Стадник, Гадяцька Унія, “Записки Укр. Наук. Т-ва”, т. VII і VIII, Київ 1910-11.

W. Lipiń ski, Dwie chwile z dziejó w porewolucyjnej Ukrainy, “Z dziejó w Ukrainy”, Krakó w 1912.

С. Наріжний, Гетьманство Виговського, “Праці Українського Високого Педаґоґічного Інституту ім. Драгоманова”, т. І, Прага 1929; його ж: “Московська служба Івана Виговського, “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, т. 149, Львів 1928; його ж: Гадяцька умова в світлі української історіографії, “Науковий Збірник Українського Університету в Празі, присвячений Т. Ґ. Масарику”, т. II, Прага 1930.

В. Липинський, Генерал артилерії Вел. Князівства Руського, “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, т. 87, Львів 1909.

В. Гаpaсимчук, Смерть Ів. Виговського, “Ювіл. Збірник в честь М. Грушевського”, т. І, Київ 1928.

А. Востоковъ, Судьба Выговскихь й Нечая, “Кіевская Старина”, 1890, кн. І.

П. МатвЂевъ, Москва и Малороссія въ управленіе Ордынъ-Нащокина Малороссійскимъ Приказомъ. “Русскій Архивъ”, 1901, кн. І.

Гетьманування Юрія Хмельницького:

Н. Костомаровъ, Гетманство Юрія Хмельницкаго, “Собраніе сочиненій”, кн. V. (т. 12), укр. переклад “Руська Істор. Бібліотека”, т. XIII.

В. Гарасимчук, Перед чуднівською кампанією, “Науковий Збірник в честь М. Грушевського”, Львів 1906; його ж: Чуднівська кампанія, “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, тт. 110-114 і 116, Львів 1912-13

W. Czеrmak, Szczę ś liwy rok. Dzieje wojny moskiewsko-polskiej w r. 1660, “Przeiglą d Polski”, 1886-1897, tt. 82. 83 і 107.

L. Kubala, Wojny duń skii i pokó j oliwski 1657-1660, Львів 1922.

A. Hnił ko, Wyprawa Cudnowska w 1660 roku, Warszawa 1931.

Т. Коrzоn, Dola і niedola Jana Sobieskiego, t. I, Krakó w 1898.

М. Петровський, Українські діячі XVII ст.

І. Т. Цецюра, “Записки Істор. -Філол. Відд. Україн. Академії Наук”, т. 24, Київ 1929.

Іг. Лоський, Юрій Немирич, канцлер Великого Князівства Руського, “Поступ”, Львів, 1928, кн. З-8.

Гетьманування Тетері й Бруховецького:

Н. Костомаровъ, Руина. Гетманство Брюховецкаго, “Собраніе Сочиненій”, кн. VI (т. 15), Петербург 1905; укр. переклад: “Руська Іст. Бібліотека”, т. XIV. Тернопіль 1892.

С. Е(гунова), Гетманство Брюховецкаго, “Кіевская Старина”, 1885, кн. VIII.

А. Востоковъ, Козелецкая Рада 1662 г., там же, 1882, кн. II; його ж: НЂжинская Рада 1663 г., там же, 1888, кн. V.

М. Петровський, До історії Руїни, “Записки Ніжинського Інституту Народної Освіти”, т. VIII, Ніжин 1928; його ж:

Українські діячі XVII в. П. Роман Ракушка-Романовський, “Записки Істор. -Філ. Відд. Укр. Академії Наук”, т. XXVI. Київ 1931.

В. Модзалевський, Перший військовий підскарбій (1663—1669) Роман Ракушка, там же, тт. І-ІІІ, Київ, 1919-23.

В. Эйнгорнъ, Очерки изъ исторіи Малороссіи въ XVII в. Сношенія малороссійскаго духовенства съ московскимъ правительствомъ въ царствованіе АлексЂя Михайловича, Москва 1899.

М. Петровський, 3 історії клясової боротьби на Україні в XVII стол., “Записки Ніженського Інст. Соціяльн. Виховання”, т. XII, Ніжин 1932. Загальні праці: біографії Ю. Хмельницького, Виговського, Бруховецького й Тетері в книзі: В. Антоновичъ и В. Бецъ, Историческіе дЂятели Юго-Западной Россіи, Київ 1885.

С. Соловьевъ, Исторія Россіи, тт. Х-ХІ.

Д. Эварницкій, Исторія Запорожскихъ Козаковъ, т. II. Петербургь 1895.

Ол. Єфименко. Історія українського народу, т. II, Харьків 1922.

В. Волкъ-Карачевскій, Борьба Польши съ козачествомъ во второй половинЂ XVII и началЂ XVIII в., Київ 1899 («Кіевскія Университетскія ИзвЂстія», 1899).

А. Павлищевъ, Польская анархія и война за Украину, т. II, Петербургъ 1878.

Ор. Левицкій, Очеркъ внутренней исторіи Малороссіи во 2-ой половинЂ XVII в., Київ 1874, («Кіев. Универс. Изв. », 1874).

ЗМІСТ

Том 2, розділ 4

Петро Дорошенко. Подорож Бруховецького до Москви й заведення воєвідської управи на Лівобережжі. Війна Дорошенка з Польщею 1667 року. Повстання Бруховецького проти Москви. Дорошенко опановує Лівобережну Україну. Його боротьба з Суховієм і Ханенком. Многогрішний гетьманом на Лівобережжі. Турецька політика Дорошенка й війна 1672 р. Самойлович. Упадок Дорошенка. Чигиринські походи. Юрій Хмельницький — «князь України». Бахчисарайський мир.

Петро Дорошенко народився 1627 р. в Чигирині в семї козацького полковника. Рід Дорошенків був старий козацький рід, «заслужений у війську». Дід Дорошенка, Михайло, був гетьманом і загинув р. 1628 на війні в Криму. Невідомо, коли й де одержав Дорошенко освіту, але він добре знав латину й польську мову, знав історію, був дуже добрим промовцем, що все свідчить за тогочасну шкільну освіту. Разом із Богданом Хмельницьким він вийшов весною року 1648 на Україну й пройшов під рукою великого гетьмана військову й дипломатичну школу. В році 1649 він був записаний до реєстру Війська Запорозького, як гарматний писар, чигиринського полку, а в році 1657 Хмельницький призначив його полковником прилуцьким. Дорошенко став на стороні Виговського, брав участь у Чуднівській кампанії, а за Тетері був ґенеральним осавулом. Зречення Тетері застало його на уряді полковника черкаського.

Коли Тетеря весною 1665 року виїхав до Польщі, гетьманський титул захопила зовсім незначна фіґура повстанського ватажка Степана Опари. Він зійшовся з татарами, які перебували на Україні, як союзники поляків, і в червні 1665 року проголосив себе гетьманом. Але самі татари скоро спостерегли нікчемність Опари, заарештували його й предложили козакам вибрати іншого гетьмана. Правобережні полковники зїхалися на свято Покрови 10 жовтня до Чигирина й вибрали тимчасово гетьманом Дорошенка. Остаточно ж вибрала його загальна рада, яка зібралась у Чигирині в початку січня 1666 р. Так передають про вибір Дорошенка козацькі літописи, а інших джерел про цей факт ми не знаємо. Опара був виданий полякам, і ті його розстріляли.

Певна річ, вибираючи Дорошенка, козаки вважали на те, що він «з діда-прадіда козак», що він «поля знає», що він пройшов школу Хмельницького, і що на становищі гетьмана він думає зробити щось більше, ніж тільки задовольнити своє честолюбство. Оповідаючи про чигиринську раду в січні 1666 р., яка остаточно вибрала Дорошенка, Величко каже, що після вибору новий гетьман присягнув військові, а військо взаємно присягло йому на вірність, при чім, як висловлюється літописець, «не було специфіковано, при якім монарху залишатись, чи при польськім, чи при московськім». І далі Величко кілька разів підкреслює «невтральність» Дорошенка. Дехто з наших істориків добачає в постанові чигиринської ради виставлення програми політичної самостійности України. Одначе попервах новий гетьман мусів визнавати польський суверенітет, хоча б уже тому, що в цілому ряді важніших пунктів краю: в Чигирині, Корсуні, Білій Церкві та інших стояли польські залоги, а в самого Дорошенка спочатку була всього якась тисяча козаків, і вся його сила, як каже один сучасник, була в татарах.

Перед новим гетьманом лежало незвичайно важке завдання. Край був зруйнований, життя було розстроєне. Треба було насамперед укріпити свою владу в краю, де ще в цілому ряді місцевостей населення визнавало зверхність московського царя. Треба було зорганізувати солідну і надійну військову силу. Та насамперед треба було усунути претендентів до булави, в яких не було недостачі. Не встиг зійти зі сцени Опара, як «обізвався», як тоді казали, новий претендент, брацлавський полковник Дрозденко. Дорошенко мусів іти походом на Брацлав, узявши на допомогу відділи польського війська. Після кількатижневої облоги Брацлав піддався, Дрозденко був узятий у полон і розстріляний. Після того, укріпивши за собою східне Поділля, Дорошенко вернувся до Чигирина, який став його резиденцією, як була й за Б. Хмельницького й Виговського. Число прихильників Дорошенка почало швидко зростати, бо вже в часі облоги Брацлава було при ньому коло 20. 000 козаків. Основою своєї збройної сили зробив Дорошенко полки т. зв. сердюків або серденят, які складалися з найманих «охотників» і які стали його головною опорою, бо не залежали від ріжних політичних хитань і настроїв і знали тільки свого вождя. Серед них були й чужоземні офіцери, які перейшли до Дорошенка з польської служби. Тримав при собі Дорошенко й відділи татарської кінноти, також або за плату, або на правах союзників. Але ці союзники дорого обходилися українському населенню: тяжко було їх утримувати від пустошення краю й забирання людей у ясир, у неволю. Це була та плата, яку татари брали за свій «союз», починаючи ще з часів Б. Хмельницького. В перших місяцях свого гетьманування Дорошенко визнавав над собою зверхність польського короля й протекторат кримського хана, його союзника, й, здобуваючи міста, приймав від них присягу «королеві й ханові».

Тимчасом, коли на правому березі Дорошенко робив перші кроки для скріплення своєї влади й якогось заспокоєння краю, на лівому березі Бруховецький посувався щораз далі по шляху зміцнення московської влади над Україною, сам ідучи назустріч московським бажанням і роблячи всякі уступки ціною особистих користей своїх і своїх прихильників. У вересні 1665 року він сам поїхав до Москви з численною асистенцією ґенеральної старшини, полковників, сотників і нижчої старшини, представників від духовенства, міщанства й від рядових козаків; всього поїхало з ним понад 500 людей. Бруховецькому зроблено врочисту зустріч, він відбув авдіенцію в царя, якому підніс багаті подарунки, а потім почалася ділова справа приїзду. Гетьман заявив бажання одружитися з якоюсь «московською дівкою» й прохав визначити йому молоду; далі просив собі маєтностей поближче до московської гряниці й присланая на Україну значнішого відділу московського війська для своєї особистої охорони. Бруховецькому порадили одружитися з дочкою князя Долгорукого, представника одної з родовитіших московських фамілій, і цей шлюб скоро потому відбувся в Москві. Але головне — гетьман зробив заяву, що він «бє чолом цареві всіми українськими городами», що означало по його розясненню, що скрізь по Україні, всі податки з міщан і селян мають збиратися безпосередньо до царського скарбу, що туди ж мусіли б іти всі українські державні регалії — доходи з продажу горілки й митні збори з чужоземної торговлі, та щоб по всіх важніших містах України призначено було царських воєвод із військом: до Київа, Чернігова, Переяслава, Канева, Ніжина, Полтави, Новгороду-Сіверського, Кремінчука, Кодака й Остра. Тільки самі козаки були непідсудні воєводам, а решта населення віддавалася під їх управу. Це був плян, який уже від довшого часу розвивав Филимонович (тепер уже єпископ), але Бруховецький вагався був із ним виступати. Розуміється, все це було прийнято московським урядом із великим задоволенням, тим більше, що значна частина цих плянів ішла від нього самого. Проект реформи, поданий Бруховецьким, був викладений на письмі в формі «статтей», на їх основі складено договір, підписаний обома сторонами, й викладено його суть у формі царської грамоти гетьманові з дня 11 грудня 1665 р. Після того визначено заплату за такі щедрі уступки коштом української автономії: сам Бруховецький дістав титул боярина й цілу Шептаківську волость на північній Чернігівщині, в вічне володіння; вся старшина дістала маєтності й московське дворянство; духовенство — маєтності, а міста: Київ, Переяслав, Ніжин, Канів, Чернігів, Почеп, Гадяч, Стародуб, Козелець і Остер — підтвердження маґдебурзького права. В часі перебування гетьмана в Москві військовий писар Захар Шийкевич посварився й полаявся на одному бенкеті з старшинами і був засланий, на просьбу гетьмана, на Сибір. При від'їзді з Москви гетьман і всі, що були з ним, дістали щедрі подарунки соболями.

Повернувся Бруховецький на Україну на початку 1666 року. Він почував себе твердо й поводився з старшинами згорда. Тих, хто в чім-небудь перечив йому, він хапав і засилав до Москви, звідки їх засилали далі до Сибіру або куди-інде. Бруховецького давно вже не любила його власна старшина й інтригувала проти нього, ще бувши разом із ним у Москві. Тепер посипалися на нього ріжні доноси. Посварився з ним і його колишній прихильник, завзятий інтриґант єпископ Методій Филимонович. Не вмів ладити Бруховецький і з московськими воєводами; раз-у-раз виникали у нього сварки то з київським воєводою Шереметєвим, то з кимсь іншим. Та найгірше були обурені проти Бруховецького народні маси, коли вони нарешті зрозуміли, з якими «подарунками» для них повернувся гетьман із Москви. На початку 1666 року появилися на лівобережній Україні царські воєводи, стали залогами по містах, а за ними понаїздили перепищики, які робили перепис населення, скільки його де є, й які воно має достатки, щоб збирати потім податок грішми, хлібом і всякими продуктами. Переписані книги відсилано до Москви, а копії залишалися на Україні, щоб по них збирати в царську казну податки; вже в квітні 1666 р. до Москви почали прибувати гроші, мед і хліб, зібрані з міщан і селян на Глухівщині, Чернігівщині, Лубенщині, Стародубщині та по інших місцевостях. Серед народу це викликало велике незадоволення, яке росло в міру того, як агенти московської влади щораз ближче ставали до українського населення, і своїми поводженням і звичками, такими чужими й осоружними для українців, дошкуляли їм. Проти Бруховецького підіймалося загальне обурення, й він стратив усяку популярність, яку колись мав, як заступник і оборонець інтересів «черні». Разом із Бруховецьким тратила популярність і московська протекція.

Цю зміну настроїв на некористь Бруховецького й Москви використав тепер Дорошенко. Вже в часі відсутності Бруховецького (вересень-грудень 1665 р. ) він почав робити спроби укріпитися на лівому березі Дніпра, висилаючи туди відділи козаків і ширячи універсали, в яких закликав населення визнати його владу. Але попереду Дорошенко хотів увільнитися від Польщі, використовуючи внутрішню усобицю, що там настала через бунт Ю. Любомирського проти короля. В кінці лютого 1666 року відбулася в Дорошенка нова рада старшин, на якій ухвалено предложену гетьманом програму: «вигнати всіх ляхів із України до Польщі», вступити в союз із кримським ханом і йти по весні на лівий берег Дніпра, щоб обєднати його з правобережною Україною під однією булавою. З цього часу починаються в Дорошенка справжні пертрактації з кримським ханом і Портою, з першим про військовий союз, і з другою про політичний протекторат. Своїми власними силами виснаженого й ослабленого Правобережжя він не вважав можливим відбитися від двох потужних держав — Польщі й Москви і, йдучи слідами Богдана Хмельницького, хотів забезпечити себе татарською військовою допомогою й турецькою протекцією. Як свідчать недавно знайдені документи, Порта вже весною 1666 р. вважала Дорошенка в числі своїх васалів.

Дорошенкові було звісно, що Польща й Москва вже від кінця квітня 1666 року вели між собою в селі Андрусові переговори про мир, і що в московського уряду е намір зректися претенсій до правобережної України, щоб цією ціною зміцнити своє панування над Лівобережжям. І ось він рішив ударити на Польщу, щоб примусити її зректися з свого боку правобережної України й цим поставити обидві сторони, які пертрактували в Андрусові, перед фактом унезалежнення цієї частини України. Дуже зручно затаюючи свої справжні заміри перед польським урядом, Дорошенко заручився восени 1666 р. солідною допомогою з Криму, — до нього прийшло 30. 000 орди, й став на поготові. Польський уряд, по ліквідації бунту Любомирського, вислав 6. 000 коронного війська на Україну під проводом Маховського (того, що розстріляв Виговського). Маховський вступив у грудні 1666 р. на Поділля й першим ділом зруйнував містечко Івангород, яке не хотіло піддатися добровільно. Але вже 19 грудня на нього напав Дорошенко між Браїловом і Брацлавом і знищив цілий його відділ. Сам Маховський попав у полон і був відвезений до Криму.

Це був початок отвертого розриву з Польщею. Як каже польський історик Корзон, погром війська Маховського означав тепер для виснаженої Польщі те саме, що погром під Жовтими Водами й Корсунем 20 років тому. Це прискорило заключення нею договору в Андрусові (13 січня 1667 р. ). На основі цього договору встановлялося перемиря з Москвою на 13 років; лівобережна Україна залишалася під Москвою, правобережна під Польщею; Київ залишався в московських руках тільки на два роки; Запорожжя мало зоставатися під спільною зверхністю Польщі й Москви. Андрусівський трактат зустріли однаково неприхильне як Дорошенко, так і турки й татари: для першого він дуже утруднював його програму злуки обох частин України, а для Туреччини й Криму виникала небезпека спільного супроти них фронту Польщі й Москви, а на лівобережній Україні звістка про Андрусівську угоду викликала справжню паніку. Навіть найбільші прихильники Москви, такі, як єпископ Методій, були страшенно вражені й обурені політикою Москви.

Але зречення московського уряду претенсій до правобережної України розвязувало Дорошенкові руки в одному відношенні: щодо боротьби проти Польщі в союзі з Кримом і Туреччиною. Ще перед остаточним закінченням Андрусівських переговорів він вислав до Криму посольство клопотатися, щоб новий хан Аділь-Ґірей (поставлений турками замісць скинутого в 1665 р. Могамед-Ґірея IV) помирився з Москвою і вкупі з ним воював Польщу. Одночасно він вислав посольство й до Царгороду. Щоб запобігти спільному проти себе виступові Туреччини, Криму й Дорошенка, польський уряд вислав із свого боку до Царгороду посольство, якому вдалося відновити мировий договір із Туреччиною. Але польський посол на прощальній авдіенції в султана почув, що тривала приязнь може встановитися лиш тоді, коли Польща зречеться України й розірве мир із Москвою. Властиво кажучи, Порта тільки відложила на якийсь час збройний конфлікт із Польщею, бо була тоді дуже зайнята затяжною й важкою війною з Венецією за острів Крит.

Дорошенко готувався тепер воювати з Польщею, в союзі з татарами. Він рахував на непідготованість Польщі, але тюльний гетьман Ян Собеський, який стояв на чолі коронних військ, був в курсі ворожих замірів. Він попередив універсалами шляхту погряничних воєвідств про татарську небезпеку, а сам приготовився до відсічі. В половині вересня 1667 р. Дорошенко з 24. 000 своїх козаків, з 40 гарматами й кількома десятками тисяч орди під проводом калги (наслідника престолу) Керим-Ґірея був уже в Галичині. На поміч йому прийшло й 3. 000 турецьких яничарів із 12 гарматами. Супроти цих сил Ян Собеський міг виставити всього 15. 000 регулярного війська й кілька тисяч узброєної челяді. Але в його був дуже важливий спільник: запорозький кошовий Сірко, який ще в січні 1667 р. побував у Львові й заявив, що не визнає Дорошенка за гетьмана й готовий з своїми запорожцями зробити диверсію проти Криму, щоб стримати Дорошенкових спільників татар. Собеський укріпився на дуже сильній позиції коло Підгайців, і тут на початку жовтня облягли його козаки й татари. Коло двох тижнів видержував Собеський облогу, відбивши перший сильний штурм, і вже його сили почали слабнути, коли прийшла звістка, що Сірко вдарив на Перекоп і спустошив північний Крим так, що там залишилися «тільки пси й коти», забрав у полон тисячі татарських жінок і дітей і з тріюмфом повернувся до Січі. Ця звістка страшенно наполохала татар, які були з Дорошенком, і відібрала у них охоту далі воювати в Галичині. Вони почули недовіря до своїх союзників козаків. Багато почало тікати з табору додому. Повторилася типова в історії татарсько-українських союзів картина: понад головами своїх союзників Керим-Ґірей почав 16 жовтня переговори з Собєським, і всього за яких чотири години вже був готовий трактат про «вічну приязнь і непорушний мир»; а щодо козаків, то вони мали б залишатися в польскім підданстві на умовах, які мусіла виробити спеціальна комісія. Дорошенко опинився в настільки небезпечній ситуації, що мусів наспіх копати окопи, щоб захистити свій табор від «союзників». Коли на третій день Керим-Ґірей предложив своє посередництво, то йому не залишалося нічого іншого, як приступити й собі до переговорів із Собєським. 19 жовтня 1667 р. заключено угоду: Дорошенко і все військо запорозьке обіцяли підданство королеві й відмовлялися на майбутнє від усяких інших протекцій; дідичі могли вільно вертатися до своїх маєтків; коронне військо не повинно було входити до козацької України; залога в Білій Церкві мала бути зменшена, остаточну полагоду відносин відкладалося до найближчого сейму. Пакт був скріплений взаємною присягою Дорошенка й Собеськото.

Заключений при таких обставинах договір не міг бути з боку Дорошенка щирим. Бачучи, що ні Москва, ні Польща не можуть погодитися з самостійним існуванням України, він почав тепер думати про досягнення своєї мети за допомогою Туреччини. Але до якогось часу мусів ховати свої пляни й провадити дипльоматію на всі сторони, дожидаючи слушного часу й сприятливих умовин. Великою моральною піддержкою був для нього приїзд до Чигирина митрополита Йосифа Тукальського, якому після трилітньої неволі вдалося визволитись і втекти на Україну. Він оселився в Дорошенка й став його вірним другом і дорадником. Та народнім масам були зрозумілі змагання чигиринського гетьмана, і його популярність, росла в обох частинах України. Московські агенти доносили своєму урядові, що по обох боках Дніпра козаки, міщани й селяни дуже любили Дорошенка й хвалили його. По церквах молилися за «благочестивого, Богом даного гетьмана Петра». Але московський уряд власне й побоювався такої його популярности. Він розпочав із Дорошенком дипльоматичні зносини, вислухував його пропозиції, щоб цар прийняв під свою протекцію цілу Україну, але неодмінно в її широких етнографічних межах — із Перемишлем, Ярославом, Галичем, Львовом, Володимиром; та по всіх тяжких досвідах останніх років він уже не довіряв українцям, не хотів обєднаної України, та ще під булавою енергійного гетьмана, й волів удержувати покищо status quo, утворений в Андрусові, а Дорошенкові давав поради залишитися в підданстві в короля й не приятелювати з бусурманами.

Тимчасом на Лівобережжі наступили події, які нарешті відкривали перед Дорошенком можливість здійснити свої аспірації на цю частину української території. Бруховецький, бачучи загальне незадоволення в народі з приводу заведення на Україні московської адміністрації й обурення проти себе, попереджаючи можливий вибух повстання, рішив сам стати на чолі антимосковського руху й відірватися від Москви. Скликавши на початку 1668 року до своєї резиденції в Гадячі полковників і старшину, він заявив, що Москва хоче віддати Україну назад Польщі, і що одинокий рятунок — вигнати царських воєвод і віддатися під протекцію турецького султана. Рада прийняла цю пропозицію, і всі взаємно собі присягли. Звернувся Бруховецький і до донських козаків, закликаючи їх до виступу проти Москви.

Скоро після того почалося повстання. Невеликі московські залоги були частинно знищені, частинно мусіли піддатись, і тільки в Київі, Ніжині та Чернігові, де стояли більші сили, вдержувалися московські воєводи. Рівночасно до Царгороду вислано посольство: полковника лубенського Гамалію, обозного Безпалого й канцеляриста Кашперовича з пропозицією підданства на умовах васальної залежности, подібно до Семигороду, та щоб Бруховецький сидів на княжому престолі в Київі. До кримського хана поїхав писар Степан Гречаний просити допомоги проти Москви. Козацькі посли повернулися з султанською грамотою, яка обіцяла протекцію, а від кримського хана прибуло 7. 000 орди. Бруховецький із своїми козаками й татарами рушив у травні місяці визволяти пограничне місто Котельву, яку вже обложило московське військо під проводом боярина Ромодановського.

Але Бруховецький розрахував дуже зле, сподіваючись, що Дорошенко помириться з залишенням булави в руках людини, яка була вже зненавиджена усім українським народом. У нього також відбулася в січні 1668 р. рада в Чигирині, і на цій раді було ухвалено не визнавати зверхности ні московського царя, ні польського короля, а віддатися під протекцію султана на таких умовах, як дунайські князівства. Дорошенко знісся з Царгородом і Кримом, звідти йому було обіцяно піддержку так само як і Бруховецькому, очевидно, дожидаючи, хто з них візьме гору. На початку літа Дорошенко появився на лівому березі Дніпра й пішов Бруховецькому навперейми. Як тільки він наблизився до його табору під Опошнею, козаки збунтувалися проти Бруховецького, вбили його, а Дорошенка проголосили гетьманом обох боків Дніпра. Сталося це 8 червня 1668 року. Це був момент найбільшого тріюмфу Дорошенка й найбільшої його популярности серед українського народу.

Одначе його становище, як скоро показалося, не було міцним. З усіх боків оточували його вороги. З одного боку наступало московське військо, з другого — прийшла звістка, що наступають поляки, стрівожені його успіхами. Татарська поміч була дуже ненадійна. Але що було найгірше, — значна частина Лівобережжя, так звана Сіверщина або Чернігівщина, боялася поривати з Москвою: населення вважало, що Москва так легко не зречеться України, і що перші удари з московського боку впадуть на найближчі до неї чернігівські землі. Діставши звістку про наступ поляків, що було для його несподіванкою, бо він увесь час піддержував навмисне приязне листування з Яном Собєським, Дорошенко поспішив на правий берег Дніпра організувати тут оборону, а на Лівобережжі залишив своїм наказним гетьманом Демка Многогрішного, полковника Чернігівського. Залишений без відповідної допомоги від Дорошенка, маючи в себе сильні московські залоги, загрожений наступом армії Ромодановського на Ніжин і Чернігів, Многогрішний піддався намовам з боку московської партії (головно архиепископа чернігівського Лазаря Барановича), що здавна звила собі кубло на Чернігівщині, і завів із москалями переговори. В Новгороді Сіверському зібралася рада старшин північних полків і вибрала Многогрішного «гетьманом сіверським». Тоді Многогрішний звернувся за посередництвом Лазаря Барановича до царя, що коли цар пробачить усе те, що діялося в часі повстання Бруховецького й виведе своїх воєвод із військом, то лівобережна Україна знову повернеться до його в підданство. Цар поспішив відповісти «милостивою» грамотою, й тоді почалися безпосередні зносини й переговори.

Та найбільший удар Дорошенкові завдали в цей час запорожці, які висунули нового претендента на гетьманство, молодого писаря Петра Суховія, й кримські татари, які зрадили Дорошенка й стали піддержувати Суховія. Дорошенко лютував, «бив по губах» татарських послів, грозив, що так, як колись його дід гетьман Михайло Дорошенко, переверне увесь Крим «до гори ногами», і мусів тепер усю свою енергію звернути на боротьбу з Суховієм. Ця боротьба затяглася більш як на рік, і протягом її лівобережна Україна була для нього втрачена, хоч деякі полки держалися Дорошенка аж до весни 1670 р.

В січні 1669 р. делегація від «сіверського гетьмана» в складі ґенеральних: обозного Забіли, осавула Ґвинтовки й судді Домонтовича, кількох сотників, представників духовенства, міщанства й рядових козаків була вже в Москві, вислухувала покірно від бояр докори за бунти й зраду, подавала «чолобитну» з новими статтями й прохала призначити раду для остаточного вибору гетьмана й установлення нового договору про приєднання лівобережної України до Москви. В половині березня 1669 року відбулася в Глухові рада в присутності царських послів: Григорія Ромодановського, Артамона Матвєєва й Боґданова. Гетьманом вибрано, розуміється, Многогрішного й складено договір у 27 пунктах, відомий в історії під назвою «Глухівських статтей». Договір у головних рисах нагадував «статті» Б. Хмельницького, але з значним обмеженням української автономії, хоча договір і починався з того, що мали бути збережені «права й вольності», підтверджені за Хмельницьким. Царські воєводи залишалися, крім Київа, ще в Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі, але вони не мали вмішуватися в місцеву управу. Збір податків до царського скарбу переймала на себе гетьманська адміністрація. Реєстрового війська мало бути 30. 000, і всім козакам і старшинам установлена певна платня з доходів, які мали збиратися в краю. Крім реєстрових козаків заводився ще особливий полк у 1000 козаків для несення охоронної служби й приборкування всяких розрухів. Таких полків під назвою «компанійських», або «охочих» пізніше було більше. Гетьман не мав права зноситися з чужими державами. Українцям було суворо заборонено возити на продаж у Московщину горілку й тютюн, щоб не підривати інтересів державної монополії, що існувала в Московщині на цей крам. 16 березня гетьман, старшини, представники міщан і козаків присягли на ці статті.

Хоча Дорошенкові й був неприємний вибір Многогрішного й він його спочатку ігнорував, але ворогування до Многогрішного не виявляв і підтримував із ним зносини, на які дуже косо дивилися у Москві. Многогрішний був із простих козаків (сучасники називали його «мужичим сином»); це був зовсім не політик, людина пряма й таки український патріот. Він не вмів ладити ані з старшинами, ані з Москвою й скоро нажив собі ворогів. Це привело його, як ми зараз побачимо, за короткий час до загину.

Зданий знову на ослаблені сили самої правобережної України, маючи проти себе Польщу й Суховія, за яким стояли кримські татари, Дорошенко рішив тісніше зблизитися з Туреччиною, щоб дістати від неї реальну поміч для здійснення своїх плянів обєднання і унезалежнення України. Скоро після свого повороту з лівого берега він скликав раду старшин, на якій були вироблені умови турецького протекторату над Україною. Ці умови в 14 пунктах були вислані восени 1668 р. через спеціяльних послів, Льва Бускевича й Григорія Білогруда до Царгороду. В цих умовах говорилося, що козаки, за прикладом Б. Хмельницького, хочуть увійти в союз із турецькою Портою; вони не хочуть бути ні невільниками, ані данниками, але вільними від усяких податків; що гетьман надіється при турецькій допомозі увільнити ввесь український народ до Перемишля, Самбора й Висли на захід, до Мінської области на півночі, до Сєвська й Путивля на сході; що турецький султан і кримський хан не повинні заключати без порозуміння з українським гетьманом договорів ані з Польщею, ані з Москвою; що коли козаки за допомогою турків здобудуть яке місто, то воно повинно залишитися під владою гетьмана, а не як турецька провінція. В умову було вставлено пункт про царгородського патріярха, — щоб ніхто не важився скидати патріярха, вибраного церковним собором.

На початку 1669 року вдалося Дорошенкові за допомогою Йвана Сірка, який став тепер на його бік, погромити Суховія й союзних із ним кримських татар. А тимчасом повернулися з Царгороду його посли разом із турецьким чаушем (послом). Тоді відбулася 10-12 березня в Корсуні загальна рада, яка ухвалила «держати з турками дружбу». З усього видко, що справа турецького протекторату не йшла гладко, що й проти нього була опозиція, й що самі турки так само, як і Москва, не дуже раді були бачити на гетьманстві людину сильної волі й з твердими принципами; через те турки тримали в себе «про запас» Гедеона-Юрія Хмельницького, який попав був у татарський полон, і взагалі не дуже квапилися приймати Дорошенка в свою протекцію, хоч формально султан дав на це згоду, і тепер між Царгородом і Чигирином ішли живі дипльоматичні зносини, а при султанському дворі перебував постійний український резидент. Турецьке підданство покищо приносило мало реальної користи Дорошенкові. Чутки, розповсюджувані його ворогами, ніби він «запродав Україну в турецьке ярмо», значно ослабили його популярність у народі. Татари по давньому вперто піддержували Суховія. Хан Аділь-Ґірей знав, що Дорошенко скаржився на нього султанові й домагався, щоб його було скинуто з кримського престолу, й через те помагав Дорошенковим ворогам. Літом 1669 року Суховій із татарами знову напали на Дорошенка й обложили його коло села Конончі над Россю. З Дорошенком було всього 2000 козаків, і йому грозило попасти в ворожі руки, лише наближення турецького посла, який наказав татарам негайно припинити ворожу акцію проти Дорошенка, врятувало його. Тоді Суховієві козаки пішли до Умані і тут на раді замісць Суховія проголосили гетьманом Михайла Ханенка, полковника уманського. Ханенко зараз же поспішив із заявами своєї льояльности супроти Польщі й Москви й почав бунтувати козаків проти Дорошенка. З того часу довелося Дорошенкові мати діло протягом кількох років із новим упертим ворогом і витримувати з ним ще завзятішу боротьбу, ніж перед тим із Суховієм.

Бачучи, що турецька протекція покищо не наближує його до здійснення його мети — обєднання цілої України, Дорошенко зробив ще одну спробу порозуміння з Польщею, з якою він не переставав зноситися в особі коронного гетьмана Яна Собеського. Собеський дуже старався його прихилити на польський бік. І ось Дорошенко вислав восени 1669 року до Варшави на коронаційний сойм (у Польщі по зреченні Яна Казимира вибрано було Михайла Вишневецького, сина Яреми) своїх послів, полковника Петрановського й ґенерального осавула Тарасенка, доручивши їм домагатися повної автономії України в дусі Гадяцької умови 1658 р. Але домагання Дорошенка, як донесли своєму гетьманові козацькі посли, дуже вразило польські політичні круги, й вони збули послів «самими лише компліментами». Одначе літом 1670 р. почалися в Острозі на Волині формальні переговори. Дорошенко виставив такі умови, як повне скасування церковної унії в межах цілої Річи-Посполитої, повна автономія України в межах давніх Київського, Брацлавського й Чернігівського воєвідств (очевидно розумілося, що Андрусівська умова буде анульована), властиво це було повторення Гадяцької умови аж до пунктів про свободу науки, школи й друку включно. На це польський уряд не міг пристати, а тут якраз прислав своїх послів і Ханенко, пропонуючи далеко скромніші умови підданства. Тоді 2 вересня 1670 року польські делегати заключили договір із Ханенком: Польща визнавала його гетьманом правобережної України, а він визнавав себе підданим польського короля на умовах автономії самої лише козацької верстви. В кінці року сойм ратифікував цей договір.

Це означало для Дорошенка остаточний розрив із Польщею, але зате підняло знову його популярність серед козаків. На лист короля до козаків, щоб вони не вірили Дорошенкові, козацька рада в Корсуні на початку 1671 року відповіла ухвалою повного довіря до свого гетьмана й листом до короля, де заявлялося про солідарність козаків із Дорошенком. В другому колективному листі до козаків Лівобережжя, схиляючи їх знову на бік Дорошенка, старшина писала, що в особі Дорошенка український народ має «справжнього доброго вождя, який про те тільки й дбає, щоб Україна ніколи не була роздвоєна й розріжнена». Тепер Дорошенко став готуватися до рішучої боротьби з Польщею. Він спробував було, як колись Хмельницький, навязати зносини з курфірстом Бранденбурзьким Фридрихом Вільгельмом, щоб притягти його до антипольської коаліції, але його лист попав у польські руки. Він звертався й до Москви, до Многогрішного, навіть до Степана Разіна, але реальну поміч могла дати тільки Туреччина. Покищо вона прислала відділ Білгородських (незалежних від Криму) татар, із якими наказний гетьман Дорошенка Остап Гоголь почав військову акцію проти поляків і Ханенка. Цілий 1671 рік пройшов у дрібних сутичках. Восени Ян Собєський повів систематичний наступ на Поділля й опанував цілу низку міст: Брацлав, Могилів, Бар, Меджибож, Винниця були взяті. Не піддався тільки Кальник, який видержав аж до приходу на поміч полковника Петрановського. В самому кінці року Дорошенко дістав соліднішу поміч від своїх магометанських союзників: прийшло 26000 татар і кілька тисяч турків. В Криму сидів уже новий хан: унаслідок скарг Дорошенка султан скинув Аділь-Гірея й посадов

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: