Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Особи, винні в порушенні заходів забезпечення позову, несуть відповідальність, встановлену законом.

1. Коментована стаття визначає порядок розгляду заяви про забезпечення позову та виконання ухвали суду про забезпечення позову.

Якщо заява подана особами, які беруть участь у справі, при порушенні справи або під час провадження у справі до судового розгляду, питання про забезпечення позову вирішує суддя в той же день без повідомлення відповідача й інших осіб, які беруть участь у справі. У протилежному випадку вжиття заходів до забезпечення позову не матиме ефекту. При подачі заяви в судовому засіданні суддя (суд) вирішує це питання, вислухавши думку інших осіб, які беруть участь у справі.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з’ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв’язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб’єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків.

2. Закон не визначає, який саме суд зобов’язаний розглянути заяву про забезпечення позову, подану до подання позовної заяви. Очевидно, заінтересованій особі за таких обставин потрібно звертатися в той суд, який уповноважений відкрити провадження у справі за позовною заявою, що в майбутньому повинна бути подана.

Встановлення правила про те, що заява про забезпечення позову, подана до відкриття провадження у справі, розглядається не пізніше двох днів з дня її подання, забезпечує можливість виконання судом обов’язку повідомити про такий розгляд особу, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову. Тобто, як випливає із коментованої статті, її повідомлення є обов’язковим. І це логічно, оскільки явка цієї особи дає можливість суду з‘ясувати характеру спору, який може виникнути в майбутньому. На момент подання заяви про забезпечення позову до відкриття провадження у справі ще немає жодних відомостей про характер правовідносин, які можуть стати в майбутньому предметом судового розгляду, та й справа як така відсутня. Заява заінтересованої особи може однобічно висвітлювати ці правовідносини, тому суд повинен також з’ясувати позицію особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову.

Закон нічого не говорить про наслідки неявки в суд заінтересованої особи-заявника та особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову. Тому, можна зробити висновок, що неявка цих осіб не перешкоджає розгляду заяви про забезпечення позову, поданої до подання позовної заяви.

Якщо ж вимоги заявника визнані судом обґрунтованими, то заява про забезпечення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається негайно лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову. Мається на увазі ситуація, коли заявником наведені такі аргументи необхідності негайного розгляду без повідомлення особи, щодо якої він просить вжити заходи забезпечення позову, які наводять на висновок, що зволікання зі застосуванням заходів забезпечення позову може спричинити неможливість виконання рішення суду в майбутньому.

3. З аналізу коментованої статті випливає одне важливе правило – про можливість суду, що розглядає заяву про забезпечення позову, подану до подання позовної заяви, вимагати від заявника подати додаткові документи та інші докази, що підтверджують необхідність забезпечення позову. Таке положення, на перший погляд, в певній мірі не узгоджується із засадами диспозитивності та змагальності в цивільному процесі, адже суд не має права збирати докази. Однак така норма правильно вводиться в процесуальне законодавство з огляду на “інтереси законності”, оскільки суд, якщо виникають сумніви, має можливість, шляхом витребування додаткових відомостей, з’ясувати питання чи дійсно права заінтересованої особи можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення позову. Надаючи суду таке повноваження, законодавець прагнув перешкодити зловживанням заінтересованою особою своїм правом на забезпечення позову та заявленням необґрунтованих вимог.

Якщо заяву про забезпечення доказів подано після відкриття провадження у справі, вимагати додаткових доказів від заявника суддя не може.

4. Ще однією процесуальною гарантією від подання необґрунтованих заяв про забезпечення позову є право суду вимагати від позивача забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову, яка вноситься на депозитний рахунок суду. Тобто умовою позитивного вирішення питання забезпечення позову є внесення позивачем застави.

Заставою можуть бути лише гроші, оскільки внесення іншого майна на депозитний рахунок суду є неможливим.

Застава виконує дві функції: 1) профілактичну - запобігає зловживанню зі сторони заявника; 2) компенсаційну – з цієї суми відповідач вправі відшкодувати збитки, завдані вжиттям заходів забезпечення позову. Доцільно було б запровадити ще й гарантійну функцію застави, а саме ввести норму, за якою у разі скасування забезпечення позову або відмови у позові, застава звертається на користь відповідача.

Розмір застави в майнових справах, як правило, не повинен перевищувати ціни позову, однак конкретний розмір визначає суд. При цьому суд враховує думку заявника (позивача) та відповідача, але нею не зв‘язаний. Розстрочення або відстрочення сплати суми застави законом не передбачено, а тому не допускається.

Про встановлення застави вимог про забезпечення позову може клопотати відповідач. В такому випадку в ухвалі суду про забезпечення позову слід зазначити з яких мотивів суд відхилив це клопотання.

У справах немайнового характеру, а також коли заходи забезпечення позову мають немайнових характер, заставу застосовувати недоцільно.

Питання про заставу вирішується судом одночасно з вирішенням питання про забезпечення позову. Розмір застави, строк та порядок її внесення визначається в ухвалі суду про забезпечення позову.

Застава зберігається 2 місяці після скасування заходів забезпечення позову, набрання законної сили рішенням про відмову у задоволенні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду. Додатково див. коментар до ст. 155 ЦПК.

Слід наголосити, що вимога внести заставу є правом суду, про використання якого він вирішує в кожному конкретному випадку. Із тлумачення коментованої статті випливає, що таке право суд має лише у випадку вжиття заходів забезпечення позову на підставі заяви, поданої вже після відкриття провадження у справі, оскільки в тексті закону фігурує термін „позивач”. Проте, чи можливе застосування цього правила у випадку забезпечення позову до відкриття провадження у справі? Уявляється, що так. Адже, наприклад, можливою є ситуація, коли заходи забезпечення позову були скасовані судом до подання позовної заяви та відкриття провадження у справі і особі, щодо якої вжито ці заходи, було завдано збитки. Звичайно ця особа може відшкодувати такі збитки не тільки за рахунок предмету застави, але такий спосіб є найбільш ефективним та реальним. Тому видається нелогічним законодавче положення про те, що тільки від позивача суд може вимагати забезпечення його вимоги заставою, а від заінтересованої особи-заявника – ні.

Вважаємо, що використання застави вимог про забезпечення позову слід ширше використовувати в судовій практиці, особливо коли вжиті заходи завдають майнової шкоди. Доцільно було б навіть зробити заставу обов‘язковою і врегулювати її розмір.

5. У разі задоволення заяви та вжиття заходів забезпечення позову чи у разі відмови в забезпечення позову, суд постановляє відповідну ухвалу, яка оформляється як окремий документ.

В ухвалі про забезпечення позову має бути зазначено, крім реквізитів, встановлених ст.210 ЦПК України, вид забезпечення позову і підстави його обрання, порядок виконання, розмір застави, якщо така призначена.

Виконання ухвали про накладення арешту на майно відбувається за правилами, передбаченими Законом України “Про виконавче провадження”. Ухвала, що стосується накладення арешту на рухоме та нерухоме майно та зняття такого арешту, має містити дані, які дозволяють ідентифікувати особу боржника і відповідне майно та відрізнити його від іншого подібного майна. Тому ухвала про забезпечення позову повинна відповідати вимогам, передбаченим ст. 19 цього Закону. У виконавчому документі повинні бути зазначені:

1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;

2) дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ;

3) найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб - платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;

4) резолютивна частина рішення;

5) дата набрання чинності рішенням;

6) строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.

Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою.

Відсутність цих відомостей може зробити процес забезпечення позову неефективним, оскільки державний виконавець вправі відмовити у відкритті виконавчого провадження.

Заявник та заінтересовані особи негайно повідомляються судом про прийняте рішення. Вказаним особам надсилається або вручається під розписку копія даної ухвали.

6. Застосування повного або часткового забезпечення залежить від категорії і характеру конкретної справи. Найчастіше при забезпеченні позову враховуються вартість, вид конкретних предметів, матеріальний стан відповідача, їх повсякденна необхідність. Так, при розділі майна об’єктом забезпечення є найбільш коштовні предмети. При пред’явленні позовів про витребування майна враховуються особливість даних предметів, розходження між їх ринковою і номінальною вартістю. В ухвалі про забезпечення позову суд (суддя) повинен вказувати конкретне майно, яке є предметом забезпечення.

7. У разі постановлення ухвали без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову, суд повинен надіслати копію ухвали особі, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, негайно після її виконання. Таким чином, особа, щодо якої вжито заходів певний час може про це навіть не знати.

8. У випадку недотримання вимог встановлених ст. 151 ЦПК, суд в порядку ст. 121 ЦПК постановляє ухвалу про повернення відповідної заяви про забезпечення позову. Повернення такої заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою повернення заяви.

9. Ухвала суду про забезпечення позову виступає в силу негайно. Порядок виконання ухвал про забезпечення позову тотожний порядку виконання судових рішень, який регулюється главою 5 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999р. та Інструкцією про провадження виконавчих дій, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999р., Порядком накладення арешту на цінні папери, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.1999р.; а також Порядком здійснення державною виконавчою службою України виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) стосовно підприємств, установ, організацій, діяльність яких пов’язана з державною таємницею, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 23.03.2000р.

Якщо вимоги заявника забезпечуються заставою, то ухвала про забезпечення позову звертається до виконання тільки тоді, коли на депозитний рахунок суду буде внесено в повному обсязі предмет застави. Законом не визначено хто повинен контролювати виконання цієї умови: суд чи державний виконавець. На нашу думку, виконання цього обов‘язку контролює суд, оскільки ухвала звертається до виконання лише після внесення застави. Іншими словами, внесення грошей в заставу передує виконанню ухвали. Внесення грошей на депозитний рахунок суду підтверджується квитанцією або довідкою банку.

Практично це означає, що ухвала про забезпечення позову з одночасною заставою, не вступає в силу до внесення застави. Після внесення застави заявнику видається копія ухвали, оформлена у відповідності до вимог ст. 19 Закону “Про виконавче провадження”.

Оскарження ухвали про забезпечення позову, на відміну від ухвали про скасування цього забезпечення, не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.

В разі оскарження ухвали про забезпечення позову суду апеляційної інстанції направляються виділені відповідні матеріали (копії позовної заяви й заяви про забезпечення позову, оригінал оскарженої ухвали, копії документів про звернення її до виконання тощо), розгляд справи продовжується по суті заявлених вимог. Після розгляду скарги апеляційним судом зазначені матеріали долучають до матеріалів цивільної справи.

Оскільки ухвала про забезпечення позову або про його скасування не перешкоджає подальшому провадженню у справі, ця ухвала відповідно до ч. 1 ст. 324 ЦПК у касаційному порядку оскаржена бути не може.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Суботи Артема Анатолійовича щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 частини першої статті 293 ЦПК (справа про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду) від 28.04.2010 року зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення пункту 2 частини першої статті 293 ЦПК стосовно можливості апеляційного оскарження ухвал суду щодо забезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову у взаємозв’язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України необхідно розуміти як такі, що передбачають право оскаржувати окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову, так і ухвали про відмову в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову.

11. Скарга чи подання на ухвалу про скасування забезпечення позову або про заміну одного виду забезпечення іншим зупиняє виконання цієї ухвали. Зупинення виконання означає, що ухвала не виконується і попередньо вжиті заходи забезпечення зберігаються в початковому обсязі до вирішення скарги в апеляційному порядку.

12. Згідно з пунктом 2.1.2 Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 09.06.1999 № 31/5 (з подальшими змінами; далі - Положення), підставою для внесення до Реєстру заборон відомостей про накладення (зняття) заборони та арештів на об'єкти нерухомого майна є заява про реєстрацію (вилучення) обтяження об'єкта нерухомого майна (додатки 1-3), що подається судами у зв'язку з накладенням ними арешту на об'єкти нерухомого майна (звільненням з-під арешту).

Відповідно до п. 1.5. Положення реєстраторами Реєстру заборон є державні нотаріальні контори, державні нотаріальні архіви, приватні нотаріуси, які уклали відповідні договори з Адміністратором і мають повний доступ до Реєстру заборон через комп'ютерну мережу; державне підприємство "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України та його регіональні філії. Реєстратори приймають заяви про реєстрацію обтяження об'єкта нерухомого майна, зокрема, від судів.

13. Особи, винні в порушенні заборон, обраних суддею як заходи забезпечення позову, можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за ст. 382 КК України. Така відповідальність може бути застосована лише до службових осіб.

Особи, винні в порушенні заходів по забезпеченню позову, можуть нести і відповідальність за шкоду, заподіяну невиконанням ухвали про забезпечення позову. З позовом про відшкодування цих збитків до винних осіб може звернутися позивач, тобто особа, в інтересах якої здійснювалися заходи по забезпеченню позову. Такий позов може бути пред‘явлений лише після того, як буде встановлено, що ці порушення призвели до неможливості виконання позитивного для позивача рішення суду або ж істотно ускладнили його. Бажаючим подати такий позов слід пам‘ятати про необхідність доведення розміру збитків та причинного зв‘язку.

14. Якщо всупереч ухвалі суду, якою було заборонено відчужувати майно або якою накладено арешт, майно буде відчужене, відповідний правочин є нікчемним незалежно від результату розгляду спору, оскільки укладається всупереч судовому рішенню, що набрало законної сили. Таку правову позицію висловив Верховний Суд України у справі за позовом до АТ “Маїс, Інкорпорейтед” та інших.

Однак доводилося зустрічати й іншу точку зору. Вона зводиться до того, що забезпечення позову – це тимчасове процесуальне обмеження прав відповідача, які заперечуються (оспорюються) позивачем. Тому якщо за результатами розгляду справи у позові буде відмовлено, то порушення вжитого судом заходу забезпечення позову не повинно мати правового значення. На нашу думку, така позиція підриває принцип обов‘язковості судового рішення, до яких належать і ухвали про забезпечення позову, адже відповідач зможе не виконувати ухвали покликаючись на те, що він справу виграє.

Колегами висловлювалася думка, що укладення договору з порушенням заходів забезпечення позову не може бути підставою для визнання правочину недійсним, оскільки така норма відсутня в ЦК України, а за таке порушення передбачена кримінальна відповідальність відповідних посадових осіб, яких і слід покарати. Наведене видається непереконливим.

Відповідно до ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ст. 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Вважаємо, що вчинення дій сторонами договору всупереч встановленій судом ухвалі про заборону вчиняти такі дії є порушенням публічного порядку, а саме ст. 124 Конституції, а тому такий правочин є нікчемним.

⇐ Предыдущая 91 92 93 94 959697 98 99 100 Следующая ⇒