6. Проналізуйте внутрішню і зовнішню політику князя Володимира Великого. Дайте оцінку запровадження християнства на Русі 7 страница

Розгром товариства

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців[Джерело? ] (деякі джерела свідчать що 16 місяців, але це не так). У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Напередодні цієї події у будинку на Подолі, власником якого був протоієрей Андріївської церкви Завадський, з'явився новий мешканець — дев'ятнадцятирічний Олексій Петров, студент юридичного факультету Київського університету св. Володимира. Батько Петрова, жандармський офіцер Михайло, помер рано, втім устиг виховати сина. Напівсироті постійно не вистачало грошей, часом він голодував, й тому мав доволі жалюгідний вигляд. Вірогідно, це стало однією з причин, що колезький секретар Микола Гулак, який мешкав у цьому ж таки будинку, вирішив посвятити Петрова у таємниці товариства.

Якось Петров почув, як гості Гулака, а це були поміщик Микола Савич, студент Олександр Навроцький і професор Микола Костомаров, вели мову про республіканський устрій Росії. Олексій познайомився з сусідом, виявив цікавість до теми, і Гулак схибив, він довірився йому. Повідомив малознайомій особі основи конспірації товариства. Зокрема, показав Петрову золоту каблучку, на внутрішньому боці якої були слова: «В ім'я св. Кирила і Мефодія». Крім того, Гулак розповів Петрову про засади й цілі товариства, прочитав «Закон Божий» і навіть дозволив його переписати. Згодом цей документ став одним з основних доказів обвинувачення. Що не дивно, адже там містилися несумісні з імперською ідеологією думки. Наприклад: «І пропала Україна — але так тільки здається»; «Лежить в могилі Україна — але не вмерла».

28 лютого 1847 р. Олексій Петров з'явився у заступника куратора Київського навчального округу Михайла Юзефовича і зробив усний донос на членів братства. Сам Юзефович, котрий знав Костомарова, Куліша, був їхнім покровителем, тому зажадав від Петрова письмового доносу, сподіваючись, що той побоїться його зробити. Проте Петров не зламався і незабаром повернувся з детальним описом всього, що він довідався про товариство. Юзефович порадив студенту звернутися особисто до опікуна київського навчального округу — генерал-майора Траскіна (він знав, як важко потрапити до нього на прийом, тим паче звичайному студенту). Та Петров подолав усі труднощі і донос таки опинився на столі Траскіна. Той негайно відправив доповідну записку київському губернатору Бібікову. 17 березня 1847 р. губернатор направив повідомлення про донос Петрова до сумнозвісного Третього Відділення, яке, зокрема, Герцен називав «центральною шпигунською конторою». Того ж дня шеф жандармів граф Орлов повідомив про це царя і отримав наказ заарештувати Г улака.

На момент доносу Гулак уже проживав у Санкт-Петербурзі і служив у канцелярії ради університету. Арешт відбувся у його помешканні. У Гулака вилучили вже згадувану каблучку. Під час обшуку він попросився до туалету, де спробував викинути рукопис. Але слідчі знайшли його: це був «Закон божий». Серед паперів Гулака знайшли листи колишнього вчителя петербурзької гімназії Куліша та колишніх студентів Київського університету — Білозерського і Маркевича. На допитах Гулак мовчав. Його помістили до камери-одиночки Олексіївського равеліну.

20 березня 1847 року Петров у Києві робить повторний донос. Повідомляє, що студент Марковим також читав рукопис Гулака «Закон божий» і висловлювався позитивно щодо його змісту. Почалися арешти інших членів товариства. Коли жандарми прийшли до Костомарова, той сам пред'явив каблучку з написом. У квітні в Києві арештували Шевченка і відправили до Петербургу з усіма паперами та малюнками. У записах поета не знайшли жодних доказів його участі у таємному товаристві. Тоді чиновники Третього Відділення звернули увагу на зміст віршів Шевченка, особливо на «Сон». Затримали й інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства[1].

Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов представив Миколі 1 доповідь у справі, яку нарекли справою «Україно-слов’янського товариства». Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці Миколу Гулака. Микола Костомаров перебував в ув’язненні один рік, а Олександр Навроцький — півроку у В’ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.

Діяльність братства достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Михайла Возняка та ін. Значення

На думку історика Симоненка Р. Г., історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість

 

28. Дайте оцінку суспільно – політичних течій народовців і москвофілів на західноукраїнських землях

Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях після поразки революції пішов на спад. У 1851 р. без опору саморозпустилася Головна руська рада. Однією з небагатьох громадських справ, які певною мірою підбадьорювали українське громадянство, було спорудження у Львові Руського народного дому — осередку української культури, що зводився коштом української громади Львова. Проте цього не вистачало, аби повернути українство до того стану натхнення й дієвості, якими українці жили в 1848 р.

ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

Про застій, який характеризував громадсько-політичне життя українців у 50-і роки XIX ст., яскраво свідчить гіркий жарт: «Чим вище здіймається Народний дім, тим нижче падає наша культурна діяльність».

У 1849 р. замість Франпа Стадіона в Галичині став намісником Агенор Ґолуховський — багатий польський землевласник. Протягом наступних 25 років його тричі призначали намісником Галичини і двічі — міністром у справах Галичини. Наглядаючи за дотриманням законності, справами освіти та релігій, він постійно проводив пропольську політику і посилював наступ на українство.

Найуспішнішою пропольською справою Ґолуховського стало переконання віденського уряду в недоцільності поділу Галичини на окремі провінції: польську та українську. Щоб не допустити цього, він залякував Відень примарою перетворення Східної Галичини на територію російського впливу. Посилюючи наступ на українство, намісник намагався витіснити з Львівського університету всіх українських викладачів. Особливо ненависним для нього був колишній член «Руської трійці» Я. Головацький. Ґолуховський змусив його піти у відставку з посади професора й завідувача кафедри української літератури. Згодом він домігся звільнення Головацького із двох львівських гімназій та заборонив використання складених ним підручників.

Одночасно Ґолуховський уживав заходів, спрямованих на полонізацію українці в. Намісник примушував греко- католицьку церкву перейти на використання римського календаря, а в 1859 р. намагався нав'язати «Галицько- Руській матиці» — українському видавництву — латинську абетку, так зване «абецадло».

Діяльність Ґолуховського спонукала українську інтелігенцію до активного протесту. З приводу його проектів розгорілися запеклі дискусії, які перетворилися на справжню «абеткову війну». Зрештою, намісник, запевняючи Відень, що він ставиться до українців неупереджено, змушений був поступитися в цій справі.

Однак Ґолуховський активно продовжував свою пропольську політику в інших напрямах. Як і раніше, він запроваджував уживання польської мови в українських школах, а головне — поступово розширював присутність польських чиновників у всіх місцевих адміністративних установах, скорочуючи натомість німецьких. Так Ґолуховський готував ґрунт для відновлення Польської держави.

Підпорядкування Галичини польським адміністраторам

Наступним кроком у наступі польських вищих станів на українство Східної Галичини стало відновлення Габсбургами конституційного парламентського правління в імперії.

 

29. Як позначились реформи російського імператора Олександра ІІ, проведені у    60-70 p. p, XIX cm. на соціально-економічному розвитку України та політичному житті українців.

Криза феодально-кріпосницької системи в Російській імперії досягла апогею в період Кримської війни 1853 - 1856 років. Росія зазнала ганебної поразки у війні з передовими капіталістичними країнами - Англією та Францією. Попри масовий героїзм захисників Севастополя у 1854 - 1855, російська армія була розбита у Криму, і Росія підписала принизливий Паризький мир. В 1855 році несподівано помер цар Микола І (1825 - 1855), можливо отруївся, не витримавши приниження поразки. Його син і наступник, освічений і ліберально вихований Олександр II (1855 - 1881) в 1856 році у Москві публічно заявив: “Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу. ” Почалася тривала підготовка до скасування кріпосного права.

19 лютого 1861 року імператор Олександр II підписав Маніфест про звільнення поміщицьких селян, які становили приблизно половину усього селянства, від кріпацтва. Головними причинами селянської реформи, яку діякі вчені кваліфікують як переворот, були такі: універсальна криза феодально-кріпосницьких відносин, “криза верхів”, розорення та зубожіння селян, значне падіння їх життєвого рівня і посилення протесту селянських мас, яке проявлялося у зростанні заворушень, виступів і “бунтів”, особливо в 1859 - 1861 роках, а також поразка імперії у Кримській війні, що різко погіршило її соціально-економічний стан. (Див. Б. Литвак. Переворот 1861 года: почему не реализовалась реформаторская альтернатива. - М., 1991).

Селянська реформа проводилося на основі цілого пакету “Положень”, які охоплювали усі місцевості Російської імперії, поземельні відносини, викуп землі і пореформений устрій селян. Згідно з положеннями поміщицькі селяни отримували особисту волю, землю за викуп і формальну незалежність від поміщиків. Але зберігалося поміщицьке і общинне (селянське) землеволодіння, державний і поміщицький контроль над селянами. Поміщики виділили селянам за баснословний викуп, який майже у 4 рази перевищував ринкову вартість, найгірші землі - “пісочки”, що були далеко від села і не в одному місці - “черезсмужжя”, при чому земля виділялась не окремим селянам, а усій селянській общині, в якій зберігалася, аж до 1903 року, кругова порука.

В результаті реформи селянське землеволодіння в Україні скоротилося майже на 30%, а самі селяни опинилися у стані “тимчасовозобов’язаних” і примушених відробляти свій величезний борг на поміщицьких землях (так звані “відробітки”, “відрізки”, “іздольщина”, “іспольщина”) та платити протягом 49 років проценти державі. Ці рудименти феодально-кріпосницької системи зберігалися на більшій частині України аж до революції 1905 - 1907 років. Правда, на Правобережній Україні, де більшість поміщиків була поляками, які приймали участь у національному русі, царський уряд намагався привернути селян на свій бік, і тому постановив збільшити селянські земельні наділи на 20%, зменшити викупні платежі на 20% і припинити стан “тимчасовозобов’язаності” не в 1883, а в 1863 році.

В цілому ж, характер селянської реформи можна визначити як буржуазний, що відкрив шлях для ринкових відносин і застосування найманої праці, і одночасно грабіжницький, бо маси селян втрачали землю, розорювались і поповнювали ряди сільськогосподарського пролетаріату.

В 1863 році були звільнені удільні селяни, які належали царській родині, а в 1866 році - державні. В 1864 році в Росії почали проводитися і інші буржуазні реформи. Зокрема, була здійснена земська реформа, яка уперше запроводжувала місцеве самоврядування - земства, і судова реформа, що передбачала появу суду присяжних і судову змагальність (прокуратура-адвокатура). В 1870 році була проведена міська реформа, в результаті якої з’явилося міське самоврядування (міські думи і управи), а в 1874 - військова реформа, що запроваджувала загальну військову повинність та модернізувала царську армію і флот. Однак, незважаючи на глибокі зміни, що відбулися в результаті реформ 60-70-х років XIX ст., в Росії залишалися міцні пережитки (анахронізми) минулого: самодержавство, поміщицьке і общинне землеволодіння, становість суспільства, відсутність трудового законодавства і прав людини. І все ж, здійснення буржуазних реформ значно прискорило соціально- економічний розвиток Росії і України, сприяло посиленню суспільно-політичних і національних рухів в імперії, яка перетворювалася з феодальної в буржуазну монархію.

Пореформена економіка України характеризується широким застосуванням найманої праці та капіталістичною індустріалізацією. В сільському господарстві стали помітними риси капіталізму: наймана праця, диференціація (розшарування) селянства, механізація праці, регіональна спеціалізація та комерціалізація його.

Площа орних земель зросла з 20 млн. десятин у 1860 році до 30 млн. - у 1900, збільшився майже удвічі загальний збір зернових і в півтора рази - врожайність. В Україні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% - пшениці, 10% - кукурудзи. 90% експорту пшениці імперії припадало на Україну. Однак середньорічний рівень споживання хліба в Україні, яку називали житницею Європи, був майже у 2 рази нижчий, ніж у Німеччині. Низький життєвий рівень українців, гостре безземелля і малоземелля спонукали їх до переселення. Саме в цей час почалася масова еміграція на Далекий Схід, куди в кінці XIX - на початку XX ст. переселилися майже 2 млн. українців, які освоювали землі тихоокеанського узбережжя Росії, утворивши так званий “Зелений Клин”. Одночасно, близько 500 тисяч західних українців емігрували в Америку, поклавши початок численній діаспорі. Особливо разючі зміни відбулися в промисловості. В результаті капіталістичної індустріалізації та модернізації Україна стає важливою індустріальною базою Російської імперії. В Україні в кінці XIX ст. видобувалося 70% кам’яного вугілля імперії, 57% - залізної руди, 45% марганцевої руди, вироблялося більше 50% сталі і майже 80% рейок. Виникли нові індустріальні райони: Донецький вугільний басейн і Криворізький залізнорудний. В 1869 році валлійський підприємець Джон Хьюз (Великобританія) побудував великий, чудово обладнаний металургійний завод, навколо якого виросло селище Юзівка (з 1924 року - Сталіно, з 1961 - Донецьк). В цей час почалося грандіозне залізниче будівництво. Залізниці були синтетичною галуззю, яка не тільки сприяла

розвитку комунікацій, але й стимулювала піднесення гірничодобувної, металургійної, машинобудівної та лісової промисловості. Перша залізниця в Україні була побудована у 1865 році, і пов’язувала містечко Балта, де концентрувалося українське збіжжя, з найбільшим морським портом Росії - Одесою. її довжина становила усього 219 км. В 1900 році залізниці України тягнулися вже на 8, 5 тис. км. Значно зросла і кількість промислових робітників. Якщо в 1860 році їх було 86 тисяч, то в 1895 році більше 200 тисяч. Відповідно зростало і міське населення України, яке в 1897 році становило 13% від загальної чисельності. В Україні в кінці XIX ст. налічувалося 113 міст, найбільшими з яких були Одеса, Київ, Харків та Катеринослав. У національному складі переважну більшість становили українці (73%), але швидко зростала чисельність росіян (12%) та євреїв (8%). Особливостями капіталістичної індустріалізації було те, що державні (казенні) інвестиції значно переважали приватні; спостерігалися баснословно високі темпи зростання промисловості (“бум”), однак розміщення і розвиток окремих галузей промисловості йшов нерівномірно. Дуже важливою в економіці України була роль іноземного капіталу, який, з одного боку, прогресивно впливав на її розвиток - розширював обсяг і збільшував робочі місця - а з другого - стримував вітчизняне підприємство, по-хижацькому експлуатував природні і людські ресурси, позбавляв країну прибутків, які вивозилися за кордон. І, нарешті, Україна була для імперії, насамперед, джерелом сировини (70% імперського видобутку), тоді як готової продукції вона випускала усього 15%. Це було невипадково. Економічна політика імперії у відношенні до України може бути схарактеризована як колоніальна. В. Ленін у 1914 році це чітко сформулював: “Україна стала для Росії тим, чим для Англії була Ірландія, яка нещадно експлуатувалася, не отримуючи нічого натомість”. Оскільки ціни на українську сировину були низькими, а вартість російських готових товарів була надзвичайно високою, то, в результаті цієї різниці, капітали нагромаджувалися в центрі імперії, а Україна позбавлялася своїх потенційних прибутків.

Прискорений соціально-економічний розвиток у пореформену епоху наштовхнувся в імперії на численні феодальні пережитки, що викликало піднесення суспільно-політичного і національного руху. В цей час проводжувався селянський рух за землю і виник та посилився робітничий рух. Але провідним в Росії і Україні з 60-х років XIX ст. стає народницький рух. Народники, які в 1876 році об’єдналися в революційну організацію “Земля і воля” ставили за мету підняти в Росії народну революцію і після її перемоги, спираючись на селянську общину, побудувати соціалістичне суспільство. Теоретики і ідеологи народництва М. Чернишевський, П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов помилково вважали капіталістичний розвиток для Росії регресом, ідеалізували селянську общину і не бачили соціальної і політичної бази царату, доводячи, що імперська держава “висить у повітрі”. Це були ідеї утопічного соціалізму. Але самовіддана боротьба народників, серед яких виділялись О. Михайлов, Г. Плеханов, С. Перовська, А. Желябов, Я. Стефанович, М, Фроленко зазнала рішучої поразки. їхні ідеї і засоби боротьби виявилися хибними. Ні “ходіння в народ”, ні “поселення в народі”, ні індивідуальний терор не наблизили революці, а скоріше навпаки. Вбивство народовольцями 1 березня 1881 р. ліберального царя Олександра II, який мав в цей день підписати проект російської конституції, привів до “контрреформ” і реакційної політики його сина - царя Олександра III (1881 - 1894).

Одночасно поширювався і ліберальний рух, в якому приймали участь ліберали-земці з різночинців, інтелігенції, поміщиків. Вони створили “м’яку” опозицію царизму з метою встановлення в Росії конституційної монархії шляхом ліберальних реформ. Особливо активні були чернігівські земці, очолювані І. Петрункевичем та О. Ліндфорсом.

Важливою рисою суспільно-політичного житяя Росії і України у II пол. XIX ст. було поширення марксизму. Відомий німецький філософ і політ-економ Карл Маркс (1818 - 1889) здійснив близкучий аналіз капіталістичного засобу виробництва, але зробив хибний політичний висновок про неминучу перемогу комунізму шляхом пролетарської революції і встановлення диктатури пролетаріату. Утопічна комуністична теорія К. Маркса захопила розум мільонів робітників і значної частини європейської інтелігенції. Безумовно, вона сприяла зародженню світової соціал-демократії, яка сьогодні є провідною політичною течією. Сучасна соціал-демократія не заперечує приватної власності, як це роблять комуністи, а сприяє створенню соціально орієнтованої ринкової (капіталістичної) економіки в країнах, де вони, в результаті загальних виборів, прийшли до влади.

У другій половині XIX ст. в Україні значно посилився національно-визвольний рух, причинами якого було прискорення процесу формування української нації, завершення промислового перевороту і зміцнення капіталістичних відносин, піднесення революційно-демократичного руху, а також посилення русифікації. Так, царський уряд виплачував чиновникам і вчителям 20% надбавку до заробітної плати “за обрусение края”. В 1863 році міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв видав циркуляр, яким заборонив видання книжок українською мовою, а також діяльність недільних шкіл. В 1876 році “Емським” указом Олександр II заборонив не тільки видання, але й ввіз з-за кордону (з Австро-Угорської імперії) українськомовної літератури.

Всередині XIX ст. український національно-визвольний рух вступив у культурницьку, або просвітницьку стадію. Нове покоління українських патріотів (В. Антонович, М. Драгоманов, О. Кониський, П. Чубинський,

Т. Рильський) вважало, що загальна народна освіта, розквіт культури забезпечать досягнення свободи і соціального прогресу. В. Антонович писав: “... єдина зброя, яку ми бажаємо дати нашому народові, це не ніж, не коса - а совість і наука”. (Див. В. Б. Антонович. Моя сповідь. - К., 1995). Цих молодих людей називали “хлопоманами”, або “українофілами”. В 1859 році колишні кирило-мефодіївці М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш у Петербурзі створили культурницький гурток, який отримав назву “Громада”. У тому ж році аналогічний гурток на чолі з В. Антоновичем виник у Києві, а потім у Харкові, Чернігіві, Полтаві, Одесі і в інших губернських містах України. Петербурзька громада у 1861 - 1862 pp. почала видання першого українського журнала “Основа”, який став центром пробудження і зміцнення української національної

самосвідомості. Ця активність українців викликала занепокоєнність реакційних кіл Росії і спровокувала Валуєвський циркуляр 1863 року, за яким громади були заборонені. Тільки через 10 років громадівський рух відновився. В 1873 році у Києві була заснована “Стара громада”, де чільне місце належало талановитому і енергійному Михайлові Драгоманову (1841 - 1895), і низка “молодих громад”. В цей час в громадівському русі з’являються нові риси, пов’язані, насамперед, з діяльністю М. Драгоманова. Під впливом революційних ідей народників і марксистів М. Драгоманов намагався політизувати громади, спрямувати їх на боротьбу за соціальні і національні інтереси України. Фактично це були паростки ідей українського соціалізму. М. Драгоманов був першим, хто висунув ідею автономії України у складі майбутньої демократичної Російської федерації, і за неї, писав він: “простому народу на Україні не обійтись без оружного бою і повстання революції*”. (Див. П. М. Федченко. Михайло Драгоманов. - К., 1991). Зрозуміло, що в царській Росії за такі думки і дії його чекало покарання, тому в 1876 році він емігрував до Швейцарії, де на початку 80-х років видавав журнал “Громада”, а з 1889 року став професором історії Софійського університету в Болгарії. Під впливом соціалістичних і національних ідей М. Драгоманова у 90-ті роки XIX ст. починається політизація українського національно- визвольного руху, яка пов’язана з діяльністю “свідомих українців”. їхня перша таємна організація була створена у Харкові в 1891 році і називалася “Братство тарасівців”, філії якої виникли у Києві, Одесі, Полтаві (усього в 10 містах). Провідними членами братства були О. Русів, І. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський, які уперше висловили ідею самостійності України - “... самостійна, суверенна Україна, соборна, ціла і наподільна, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, без пана й без хама, в будучому без класової боротьби”. Досягнення цієї мети планувалося “не вогнем та мечем”, а “духом та розумом”. Незважаючи на декларовані мирні методи боротьби, царська поліція у 1893 році розгромила братство, покаравши його членів. Репресивно-каральна влада в Російській імперії на деякий час загальмувала український національно- визвольний рух, центр якого у 90-ті роки XIX ст. переміщується у Західну Україну, де були більш сприятливі умови для його поширення. З цього часу західноукраїнські землі називають П’ємонтом (Північна Італія - база італійського національного руху) українського національного відродження. Тут, як і в Східній Україні, ще з 60- тих років, посилився національний рух, який стає провідною тенденцією суспільного розвитку. В 1868 році у Львові, а потім і по всій Галичині, виникло культурницьке товариство “Просвіта” на чолі з галицьким композитором Анатолем Вахнянином, традиції діяльності якого зберігаються і сьогодні. А в 1873 р. у тому ж Львові було засновано Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке 1893 року реорганізовано в Наукове Товариство ім. Шевченка (НТШ), ставшим неофіційною українською академією наук. Політизація національного руху на західноукраїнських землях привела до виникнення першої в історії України політичної партії. Це була Українська радикальна партія (УРП), яку створили і очолили Іван Франко (1860-1916) та Михайло Павлик. Під впливом М. Драгоманова вони намагалися поєднати боротьбу за соціалізм з українськими національними проблемами, прийшовши до постулату політичної самостійності України. В кінці XIX ст. виникли ще дві політичні організації: Народно-демократична партія та Українська соціал-демократична партія.

 

 

30. Назвіть причини і рушійні сили і хід революції 1905 - 1907 p. p. Столипінська аграрна реформа.

Революція почалася 9 (22) січня 1905 р. в м. Петербурзі розстрілом мирної демонстрації й одразу ж набула всеросійського характеру. Ця подія викликала обурення трудящих усієї країни. Українські події також впливали на хід революції. Але революція в Україні відрізнялася тим, що наш народ в першій буржуазно-демократичній революції боровся ще й проти національного гноблення.

Першими зреагували на події в Петербурзі студенти-українці. Головна студентська рада перетворилася на Тимчасовий український революційний комітет, який уже 2 березня 1905 р. розповсюдив друковану відозву " До українського громадянства, студентства, робітництва і українських офіцерів у Петербурзі". Крім вимог загальногромадянських прав у відозві йшлося й про національні права, про культурний розвиток українського народу, що може забезпечити лише власний суверенний державний організм. Про це згодом заявили також студентські громади Києва, Харкова, Одеси й Москви.

Уже в січні 1905 р. робітники Києва та промислових районів Донецько-криворізького басейну почали політичний страйк, який охопив всю Україну. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями протесту проти самодержавства. Водночас робітники організовано запроваджували на заводах 8-годинний робочий день, знижували ціни на товари у фабрично-заводських крамницях. У січні-березні страйковий рух охопив усі промислові центри, в ньому взяло участь 170 тис. робітників. Протягом весни і літа 1905 р. хвиля страйків зростала. За робітниками на боротьбу піднялося селянство. Виступи селянства здебільшого мали стихійний характер і перетворювались на погроми поміщицьких садиб. Характерним, наприклад, був випадок на хуторі Михайлівському на Чернігівщині в лютому 1905 p., коли селяни розгромили маєток і цукровий завод Терещенка. Окремі виступи селян набували організованого характеру. Так, 18 грудня 1905 року в селі Великі Сорочинці (Полтавщина) був створений селянський комітет, який віддав розпорядження не сплачувати податків, не надсилати новобранців до війська тощо. Комітет керував і обороною селян від урядових військ. Всього протягом січня-березня 1905 р. в Україні відбулося до 140 селянських виступів.

У революційних подіях вперше бере участь надійна опора царизму- армія. 14-25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на новому кораблі-панцернику " Потьомкін". У листопаді повстали матроси крейсера " Очаків" Чорноморського флоту, яких очолював лейтенант П. Шмідт. 18 листопада в Києві відбувся виступ саперів на чолі з підпоручиком Б. Жадамінським.

До революційних подій поступово залучалася інтелігенція, її українські представники заснували культурно- освітні організації " Просвіти", які займалися створенням бібліотек, читалень, шкіл з українською мовою навчання, виданням газет та книг, проведенням літературних та музичних вечорів, лекцій тощо. У багатьох школах вчителі переходили на викладання українською мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетах було запроваджено курс української літератури. З'явилася україномовна преса: першою українською газетою був " Хлібороб" - видання В. Шемета в Лубнах.

У жовтні 1905 р. відбувся загальний політичний страйк, у якому взяло участь 120 тис. робітників України. Для керівництва страйками створювалися страйкові комітети, а також ради робітничих депутатів у Києві, Катеринославі,

Горлівці. Підтиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, у якому обіцяв народу громадянські права, політичні свободи, заснувати парламент - Державну Думу з законодавчими правами. Цей Маніфест зумовив розмежування позицій різних політичних партій, які умовно можна згрупувати за трьома напрямами: ліворадикальні - РУП, РСДРП, УСДРП, Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська соціалістична партія (УСП), Український соціал-демократичний союз - " Спілка", Бунд, та ін., які сприйняли маніфест як маневр царизму і закликали продовжувати боротьбу до повної перемоги над самодержавством; ліберальні - Конституційно-демократична партія, УДП, " Союз 17 Жовтня" (октябристи), Українська радикальна партія (УРП), Народна українська партія (НУП) та ін., які сподівались, що реалізація маніфесту дасть конституцію, парламент, демократичний устрій суспільства; реакційно-консервативні, поміщицько-монархічні (" Союз російського народу", " Союз земельних власників", " Реклиська монархічна партія" та ін. ), які захищали класові інтереси царизму, кріпосників-поміщиків і прагнули скасувати перші завоювання революції, вважаючи її порушенням законності.

Особливо гострих форм боротьба набрала після виходу Маніфесту. Всі партії соціалістичного напряму ігнорували вибори до Першої Державної думи. Незважаючи на це, Україна була представлена в парламенті 102 депутатами із 497, обраними за мандатами російських партій: 32 депутати були від селян, 26 - інтелігенції, 24 - поміщиків, 8 - робітників, 1 - священик. 45 з них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої став адвокат із Чернігова І. Шраг. Громада випускала свій орган - " Український вісник". Політичною платформою Громади були вимоги автономії України, українізації державного управління, освіти. Співавтором багатьох законопроектів, організатором " Українського вісника" був М. Грушевський. Перша Дума була розпущена через 72 дні після її скликання.

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: