Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

6. Проналізуйте внутрішню і зовнішню політику князя Володимира Великого. Дайте оцінку запровадження християнства на Русі 2 страница

Звичайно, непоправної шкоди Русі завдала татаро-монгольська навала (1237—1241 pp. ). Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець київського періоду історії України.

Та русичі зуміли вистояти й відродити життя. Після розпаду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом.

9. Висвітліть процес утворення Галицько - Волинського князівства та

дайте оцінку діяльності князя Романа Мстиславовича.

Наприкінці XII — у першій пол, XIII ст. Давньоруська держава занепадає. Внаслідок цього в історичній науці тривалий час панувала думка, що на її руїнах виникло — як наступник Київської Русі —Владимиро-Суздальське князівство, а потім і Московське царство. Проте видатний український історик М. Грушевський переконливо довів, що безпосереднім наступником державності Київської Русі було Галицько-Волинське князівство.

Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні відносини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни між окремими князями. До єдності спонукала також необхідність; спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише в 1199 p., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати її з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра. Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на межі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії німецької нації. її володаря величали " великим князем", " царем", " самодержцем усієї Русі". У 1204 р. Папа Римський пропонував Роману Мстиславичу в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але він відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді як Чернігівщина наприкін. XII — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі й закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало стенові простори. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і контролювала частину балтійсько- чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що на відміну від багатоетнічної Київської держави Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.

У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив.

Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила до західноєвропейського світу як його органічна складова.

Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував проект формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько-волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздроблення.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати всю Русь. У 1205 р. він загинув під польським містом Завихостом у битві з військом краківського князя Летка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстиславич, майже 150 років. утримувала українську державність, залишивши добрий слід у нашій історії

10. Обгрунтуйте думку, що Галицько-Волинське князівство за часів Д. Галицького знаходилось на такому щаблі розвитку, який дозволяє говорити про нього як державу.

Наприкінці XII — у першій пол. XIII ст. Давньоруська держава занепадає. Внаслідок цього в історичній науці тривалий час панувала думка, що на її руїнах виникло — як наступник Київської Русі —Владимиро- Суздальське князівство, а потім і Московське царство. Проте видатний український історик М. Грушевський переконливо довів, що безпосереднім наступником державності Київської Русі було Галицько-Волинське князівство.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на межі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії німецької нації. її володаря величали " великим князем", " царем", " самодержцем усієї Русі". У 1204 р. Папа Римський пропонував Роману Мстиславичу в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але він відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді як Чернігівщина наприкін. XII — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі й закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало стенові простори. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і контролювала частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що на відміну від багатоетнічної Київської держави Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.

Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував проект формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько- волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздроблення.

11. Проаналізуйте стан українських земель у складі Великого князівства Литовського.

Українські землі під владу Великого князівства Литовського перейшли за князів Гедиміна (1316-1341 pp. ) та Ольгерда (1341-1377 pp. ), а саме: у 1340 р, - Волинь; у 50-60-х pp. XIV ст. - Київщина, Поділля, Чернігівщина, Сіверщина.

У 1362 р. відбулася битва на р. Синюха (Сині Води), в якій литовці перемогли татар. Українські землі звільнилися з під влади Золотої Орди.

Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом ^мМи старини не рушимо, новизни не вводимо", а також виступали під гаслом " збирання земель Русі". Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння нащадків Гедиміна. На думку М. С. Грушевського у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція

до перетворення його на Литовську Русь. Тобто умови для розвитку українських та інших руських земель у складі Великого князівства Литовського були якнайсприятливіші.

Велике князівство Литовське представляло собою феодальну державу, на чолі якої був великий князь і рада Панів, у віданні яких перебували найважливіші питання (фінанси, вищі посади, розподіл земель та ін. ). Гедиміновичам належали удільні князівства, з яких на українських землях знаходилися: Київське, Подільське, Волинське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.

Сепаратистські тенденції, які виявилися у Гедиміновичів в уділах, були подолані, оскільки у Великому князівстві Литовському центральна влада виявилася достатньо сильною. Одне з пояснень цього полягає у характері феодального землеволодіння в Литві, яке переважно було-умовним землеволодінням. У 90-х pp. XIV ст. (за князя Вітовта) всі удільні князівства у Великому князівстві Литовському були ліквідовані, що сприяло зміцненню держави.

2. Сприятливі умови для розвитку українських земель у складі Великого князівства Литовського зберігалися недовго. У 1385 р. між Польщею і Литвою укладається Кревська унія, за якою католицизм проголошувався державною релігією, католикам надавалися всі переваги, православні ставали дискримінованими. Великий литовський князь Ягайло обирався польським королем, обидві держави об'єднувалися в Королівство Польське, а Велике князівство Литовське переставало існувати. Проти цього виступили литовські магнати, що примусило Ягайла піти на поступки. У результаті Великого князівства Литовського продовжувало існувати, але в унії з Королівством Польським. Великим литовським князем було обрано Вітовта (1392 - 1430 pp. ).

За Вітовта посилюється центральна влада у Великому князівстві Литовському. Кордони держави поширилися до Чорного моря, але не відразу. У 1399 р. в битві на р. Ворскла татари завдали литовцям нищівної поразки, але подальший занепад Золотої Орди дозволив Вітовту в 10 - 20-х pp. XV ст. підкорити землі між Дністром та Дніпром. Проте по смерті Вітовта, з утворенням Кримського ханства та завоюванням Туреччиною Північного Причорномор'я Велике князівство Литовське ці південні землі втрачає. Його південні кордони перемістилися на північ, у район міст Канів-Черкаси. Вітовт намагався також розірвати унію Великого князівства Литовського з Королівством Польським, хотів отримати королівську корону, чому протидіяли поляки.

У 1430 - 1435 pp. у Великому князівстві Литовському тривала міжусобна війна між Свидригайлом, якого підтримували православні феодали (бо він був за розрив унії), та Сигізмундом, за якого були католики (бо він виступав за унію). Сигізмунд переміг. Одним з наслідків усобиці стало відродження на українських землях удільних князівств: Волинського (Свидригайло у 1435-1452 pp. ), Київське (Олельковичі у 1435-1471 pp. ). У 1471 р. Київське удільне князівство було ліквідоване, а українські землі у складі Великого князівства Литовського остаточно втратили будь-які ознаки державності, перетворившись на звичайні провінції.

3. Це стало однією з причин незадоволення православних феодалів у Великому князівстві Литовському, які виявляють сепаратистські настрої, дістаючи підтримку з боку Московської держави, яка заявляє претензії на землі колишньої Київської Русі (у 1493 р. великий московський князь Іван III офіційно взяв титул " государь всея Руси" ). У 1471 р. була змова, організована Михайлом Олельковичем та князем Гольшанським, її було розкрито, а ватажків страчено.

У 1481 р. відбулася змова, організована Федором Бєльським (онуком Ольгерда).

У 1508 р. відбулася повстання під проводом Михайла Глинського.

Ці усобиці внутрішньо послаблювали Велике князівство Литовське, яке наприкінці XV - на початку XVI ст. програло кілька воєн Московській державі і втратило Чернігівщину, Сіверщину, Смоленщину.

Експансія Московської держави на руські землі Великого князівства Литовського виявилася й під час Лівонської війни (1558 - 1583 pp. ), складовою якої була війна Росії з Великим князівством Литовським у 1562- 1570 pp. Загроза поразки примусила феодалів Великого князівства Литовського шукати підтримки у Польщі, що зробило можливим завершення процесу об'єднання обох держав, започаткованого Кревською унією.

12. Визначте причини Люблінської унії ( 1569 р. ) Королівствам Польським і Великим князівством Литовським та її наслідки.

Люблінська Унія, укладена в 1569 році на засіданнях сейму в Любліні, - була міжнародною угодою Корони і Великого Князівства Литовського. На відміну від попередніх умов між Польщею і Литвою, Люблінська Унія була актом реальної унії, ані тільки унії персональної чи династичної. Від Унії в Креві 1385 року Корону Польську і Велике Князівство Литовське єднала особа владці - монарха; короля Польщі, який водночас, до Унії в Городлі 1413 року, був великим князем Литви. До 1413 року зв'язок Польщі та Литви мав характер династичної унії. В 1501 році зроблена перша проба укладення реальної унії, ота Унія в Мельнику принципово обмежувала повернення персональної унії. Люблінська Унія, як унія реальна, впроваджувала принципові зміни, оскільки творила нову федеративну державу з двох складових: Польщі і Литви. Повстання І Речі Посполитої є однією з найважливішіх подій в історії Польщі та Литви. Нова, спільна держава, яка проіснувала до розборів кінця XVIII віку, була з багатьох поглядів унікальним явищем в Європі, вирізнялась особливостями державного устрою і суспільно-господарськими стосунками, символом яких була золота шляхетська вольність,

Причини укладення Люблінської Унії

Проблемою утримання зв’язків поміж Польщею і Литвою зайнявся Зигмунт Август, коронований vivente regae (тут: у значенні - ще за життя - перекладач) за життя Зигмунта Старого в 1548 році. Бездітний Зигмунт Август прихильно дивився на пропозиції скріплення польсько-литовського зв’язку для збереження тяглості влади в обох державах. Союзником короля став рух порушених прав, політичний рух менш заможної шляхти, яка тяжила до проведення ряду реформ щодо обмеження влади магнатів, покращення фінансового стану держави, війська і судівництва. Рух порушених прав однак йшов далі й домагався включення Великого Князівства Литовського до Польщі.

Від 1551 року Зигмунт Август робив зусилля для підготовки унії через пристосування литовського права. У Литві встановлені були уряди аналогічні до польських. В 1566 році другий литовський статут збільшив компетенцію литовського сейму за рахунок влади великого князя, що зближувало владу сейму Литви до сейму Польщі. З 1551 року сейми Польщі та Литви відбувались за участю делегатів обох країн. В 1551 р. Зигмунт Август передав Короні і виборним королям Польщі право на гідність великого князя Литви.

Від реальній унії між Польщею і Литвою найбільш потерпали литовські магнати, від того намагались вони не допустити до укладення остаточній угоди і зірвали перший спільний сейм в Парчеві в 1564 році. Проте події були приспішені війною поміж Литвою і царем Іваном Грізним, - для ведення війни литовське посполите рушення мусило звернутись за підтримкою до Корони.

Засідання Сейму в Любліні, інкорпорація південно-східних земель до Корони

Від січня 1569 року в Любліні засідали паралельно сейми польський і литовський, проводячи перемови у справі укладення унії. Поновне зірвання перемов литовськими магнатами спричинилось до однобічних актів інкорпорації частки земель Великого Князівства Литовського до Корони, що було інспіроване польськими магнатами. У такий спосіб воєводства київське, волинське, бращіавське і підляське увійшли до складу Польщі. Політика доконаних фактів, що її провадили найпотужніші польські магнати, схилила литовських послів до поверненням до поновних перемов, які закінчились у червні 1569 року оголошенням акту Люблінської Унії. Положення Люблінської Унії

Люблінська Унія провадила зміни не тільки устрою Великого Князівства Литовського, але, також, створювала нові інституції для спільної полько-литовської держави. На чолі держави - Речі Посполитої, яка складалась з Корони Польського Королівства і Великого Князівства Литовського, став король, якого вибирали на спільних вільних виборах. Коронація на короля Корони і великого Князя Литви мала відбуватись в Кракові. Спільний загальний сейм мав засідати в Варшаві і складатись з 120 послів Корони і 48 литовських послів. Сенат мав складатись з 113 сенаторів Корони і 27 сенаторів Литви. Річ Посполита була зобов’язана до проведення спільної закордонної та оборонної політики для Корони і Литви. Доведена була також до унії фінансово- валютній, хоча обидва члені польсько-литовської держави зберігали право друкування власних грошей, але однаковій вартості. Уряди, титули і достоїнства Корони і Литви були збережені, тільки-но уніфіковані так, аби такий уряд в Короні відповідав аналогічному урядові в Литві ( наприклад, великий гетьман коронний - великий гетьман литовський). Посполите рушення і проблеми організації війська, спільної оборонної політики залишилось прерогативою відповідних урядів у Короні і в Литві, хоча під проводом спільного монарха. Збережене чинні в Короні та Литві урядові мови, у тому й руська мова у Великому Князівству Литовському. Річ Посполита за Люблінською Унію посідала спільну правну систему. Водночас допущено польську шляхту до здобування земель на обширах Великого Князівства Литовського, що раніше не допускалось, взамін на те застережене, що захоплення королівського добра, доволі успішно проводимо в Короні, не могло бути в Литві. У такий спосіб мав зберігатись рівний правовий статус шляхти і магнатерії Польщі та Литви, хоча ж польська шляхта за фактичним прийняттям Короною південно-східних земель отримала привілегійовану економічну ситуацію.

Наслідки Люблінської Уніїїї оцінка

Укладена під загрозливим імпульсом конечності забезпечення оборони перед Москвою Івана Грізного, Люблінська Унія, проект Зигмунта Августа, оказалась тривалим скріпленням І Речі Посполитої. Люблінська Унія спричинилась до повстання унікальної на рівні континенту федеративної держави з характеристичним устроєм шляхетської демократії. Це була за принципом унія шляхти, оскільки інтереси цього саме стану найліпше забезпечувала. Люблінська Унія відкривала шлях до повної влади шляхетському стану.

Люблінська Унія посилила безпеку Литви, але водночас «пересувала” на схід вагу пріоритетів Речі Посполитої. Спільна польська-литовська держава спричинилась також до гальмування культурового розвитку Литви, яка понад двісті літ буде перебувати під потужним впливом польської культури.

Принциповою проблемою, яка започаткувалась в часах сейму в Любліні, було питання неочікуваної інкорпорації південно-східних земель до Польщі. До неї дійшло внаслідок фортелю польських магнатів за відсутністю литовської магнатерії, що бойкотувала засідання. Власне інкорпорація земель майбутньої У країни схилила заможних Литвинів до повернення до Любліна для збереження власних інтересів. Внаслідок одностороннього акту інкорпорації Польща нагло стала відповідальною за слабо залюднені терени, з етнічного погляду належних до культури Русі. Дике Поле, окраїна Речі Посполитої, стане в XVII віці сценою козацьких повстань і розквіту Козаччини, яка стане майже третім, обік Польщі та Литви, членом Речі Посполитої. Короні ніколи не вдаси загосподарювати великі землі України, а для магнатерії з її розлогими латифундіями, ця земля стане джерелом багацтва і впливу, згубного для держави. Також українська проблема уможливить Росії здобуття контролю над внутрішньою політикою Речі Посполитої. Інкорпорація України також відкрила дорогу для розвитку господарки краю, - джерелом заможності стало землеробство, оперте на панщизняній праці хлопів.

13. Які причини прийняття Берестейської церковної унії? Наслідки унії Посилення релігійно - національного гноблення.

Берестейська унія - це об’єднання православної і католицької церкви з ініціативи частини українського православного духовенства при підтримці польських єзуїтських кіл. Українське духовенство за допомогою унії хотіло здобути рівні права з польським, знать - посісти відповідне становище в структурах управління, міщанство - отримати місце в цехах, магістратах, судах. Берестейська унія мала також політичні мотиви: тісніше зв’язати Україну й Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Москви.

Ініціатива переговорів з Римом про унію вийшла від львівського владики Гедеона Балабана. Його підтримали луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський - Діонісій Збируйський, туровський - Леонтій Пелчицький, які в 1590 році з’їхались у Белз на приватну нараду, де вперше були висловлені думки про необхідність унії. Згодом до унійного руху підключилися володимирський єпископ Іпатій Потій, перемиський - Михайло Копистенський, а останнім ідею унії підтримав митрополит київський Михайло Рогоза. Всі переговори унійного характеру велися таємно. Коли остаточні положення унії були подані польському королеві і підписані майже всіма українськими владиками (крім Г. Балабана й М. Копистенського), в грудні 1594 р. Потій і Терлецький поїхали до Риму і подали їх римському папі Климентію VIII. 23 грудня 1594 р. в урочистих умовах Папа римський прийняв українську православну церкву під свою зверхність.

В процесі унійного руху в Україні сформувалася опозиція проти прийняття унії (серед православного духовенства), яку очолив князь К. Острозький. Він стояв на позиції згоди всіх християн і виступив з різким осудом ініціаторів унії, передусім за їхні потаємні дії. Протести опозиції змусили короля наприкінці 1596 р. скликати собор. Прихильники і противники унії готувались до нього як до вирішальної битви. 8-10 жовтня 1596 р. в Бересті відбувалися два собори. Православним керував князь К. Острозький. Обидва зібрання навіть нехотіли порозумітися між собою. Уніатський собор проголосив з’єднання з римо-католицькою церквою під проводом папи, а православний засудив унію. Основна ідея Берестейської унії - рівноправне об’єднання двох християнських церков, збереження православних обрядів, національної мови, зрівняння прав католиків і православних.

Внаслідок унії греко-католицька церква підпорядковува-лась могутньому і авторитетному Риму, відкривала шлях до цивілізованої Європи, частково рятувала українське право-слав’я від повного окатоличення в Речі Посполитій, а в ХІХ-ХХ ст. рятувала і зберігала українство від повної полонізації і русифікації. Проте не все духовенство згодилось на унію. Простий люд, а почасти й шляхта виступили на захист право-славної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова, Києва та інших міст. В Придніпров’ї проти унії виступило запорозьке козацтво. На Прикарпатті головним осередком православ’я був Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї розкололи суспільство натри церкви: православну, католицьку і уніатську (греко-католицьку), розділили пізніше українські землі на лівобережні і правобережні; поляки використовували унію для повного окатоличення українців, посилення феодального, національного гніту. Це не могло не привести до великих кривавих повстань, до визвольної війни українського народу в середині XVII ст.

Приклад Берестейської унії свідчить, що зберегти свою політичну, економічну, духовну самостійність можна тільки в рівноправному союзі /федерації/ держав, але як показує наша давня і сучасна історія він /союз, федерація/ завжди нерівноправний - сильніший поглинає слабшого. Відступництво, компроміс, комплекс нашої меншовартості привели до втрати попереднього потенціалу історії, тому вибір в народу та його еліти залишався один – боротьба

14. Де і коли виникла Запорізька Січ? Чому її називали козацькою республікою? Яку роль відігравало запорізьке козацтво в боротьбі проти агресії Туреччини і Кримського ханства?

Церковна боротьба поступово переростала в національно-визвольний рух, лідером якого стає козацтво. Вперше термін “козак” згадується в початковій монгольській хроніці у 1240 р. Пізніше у XVI ст. цей термін зустрічається у словнику половецької мови “Кодекс Куманіус” (1303) та в грецькому збірнику житіє святих “Синаксарі”.

Першими мешканцями Запорозьких вольностей стали дружинники, які після захоплення України-Русі Литвою рятувалися на берегах Дніпра. Вони вважали себе вільними людьми, а оскільки за фахом вони були професійними воїнами, то навчали місцевих людей військовому та морському ремеслу. Ці дружинники-воїни принесли характерний зовнішній “імідж” - брита голова з оселедцем, вуса. Від тюркомовного місцевого населення вони отримали назву “козак”.

Другою хвилею запорожців стала збідніла шляхта та сміливі і заповзятливі селяни, котрі тікали від польського поневолення. Слово “козак” вживалося для позначення полярних функцій “страж” і “розбійник”, існують також інші версії походження козацтва: хозарська, татарська, бродницька, угодницька та інші. Однак, головними чинниками появи і формування козацтва стали існування вільної землі зі сприятливими умовами для життя, досвід освоєння південних земель здобичниками і наявність військового мистецтва і здатності захистити себе від татар та кочівників.

Отже, в українських землях протягом XV-XVI ст. формується нова соціальна верства - козацтво, яка вийшла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно, претендувала на роль політичного лідера і владу. Існування великого масиву вільних земель стали фунтом для формування українського козацтва. Прискорили цей процес широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася у XV ст., посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.

У середині XV ст. осередком згуртування українського козацтва стала Запорізька Січ (тобто укріплення за порогами), яку заснував Дмитро Вишневецький, а військо отримало назву Запорозького. У різні часи Січ розташовувалась на різних островах. Всього існувало 8 січей: Хортицька, базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька. Олешківська, Кам’янська, Нова або Підпільненська.

Війську Запорізькому низовому були притаманні риси демократичної республіки. Січова рада була вищим законодавчим і адміністративним органом. Вона розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, судила злочинців, обирала уряд - військову і паланкову старшину (кошового отамана, суддю, осавула, писаря, курінних отаманів, військових службовців, хорунжого та інших). На Січі не було феодальної власності на землю, кріпацтва, панувала формальна рівність між усіма козаками на землю, участь в радах, але між старшиною і рядовими козаками існувала соціальна нерівність, яка викликала незадоволення бідних козаків (сіроми).

У Речі Посполитій не склалося сталого відношення до козацтва, яке не мало офіційного статусу. На сеймі неодноразово приймалися рішення повернути козаків, більшість з яких були селянами, до феодалів. Однак використання поляками козаків, як сміливого, хороброго війська під час війн кожного разу “врятовувало” козаків від репресій. Незважаючи на заборону, вони продовжували свої походи і пограбування Криму і Туреччини.

Щоб приборкати козаків, а також з метою використання їх в інтересах Польщі, у 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення реєстрового козацтва, тобто найманого формування, яке отримало правовий статус і тепер знаходилось на службі у польській державі. Перший реєстр складав 300 козаків.

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Воспользуйтесь поиском по сайту: