Філософія техніки: історія становлення та предмет вивчення.

Філософія техніки є однією з наймолодших гілок фі­лософського знання. Філософія, переймаючись найзагальнішими, фундаментальними проблемами, тривалий час не потребувала вивчення проблем техніки. Учені-філософи не лише вважали, що ці проблеми не варті уваги, а й розгляда­ли техніку як таку, що не є складовою предметного поля філософії. Однак деякі з них (Арістотель, Альберт Великий та ін.) приділяли увагу техніці як природознавці та вина­хідники. При цьому соціальні проблеми, породжені техні­кою, з давніх-давен ставали предметом філософської реф­лексії («Дао де-цзінь» вже у VI ст. до н. є. засуджував ви­користання нових знарядь праці, тобто технічний прогрес), але тут досліджувалося саме суспільство, а не техніка як самостійний феномен. І тільки з усвідомленням того, що техніка в сучасному суспільстві є однією із загальних де­термінант, виникає справжня зацікавленість у філософсь­кому дослідженні власне техніки.

Перші праці, присвячені філософському розумінню про­блеми техніки, вийшли у світ понад сто років тому. В 1877 р. у Брауншвейзі було видано книгу філософа-антрополога Е. Каппа «Засади філософії техніки», яку й прийнято вважати початком систематичного філософсь­кого опанування проблем техніки. Приблизно тієї пори у Франції А. Еспінас працював над побудовою загальної те­орії техніки, що спиралася на філософські засади й кате­горії. Завершено її було в 1897 р. На межі XIX-XX ст. виходять праці відомого російського інженера П. Енгель-Мейєра («Теорія творчості», 1910 р. та «Філософія техні­ки», 1913 р.), а також англійських філософів, які розроб­ляли технічну проблематику. Однак це були окремі, роз­різнені дослідження.

До Другої світової війни внесок техніки у цивілізацію лише оптимістично схвалювався, а безперервний техніч­ний прогрес здавався чимось навіки даним і таким, що стверджує ідею панування людини над природою. Справж­ня зацікавленість у філософському тлумаченні проблем тех­ніки почалася із всесвітніх філософських конгресів у Від­ні (1968), у Варні (1973) та у Дюссельдорфі (1978). З того часу кількість друкованих праць, присвячених цій пробле­матиці, почала стрімко зростати, хоча й пізніше висловлю­вались сумніви щодо філософських проблем техніки.

Подібні думки живилися й тим, що західна філософ­ська традиція звикла розглядати техніку як ремесло, прак­тичне застосування накопичених знань. З технікою по­в'язувалась обмежена щодо інтелектуального змісту діяль­ність, що не варта філософського дослідження, а філософія розглядалась як частина царства духу, який протистоїть практичній діяльності, заснованій на інтуїтивному вмінні робити щось. «Долею філософії стало положення про мо­жливість нею самою обстоювати власну субстанційність лише за умови виступу проти «техніки» у широкому її значенні», — писав у 1963 р. І. Блюменберг.

Водночас тенденція розглядати людину винятково як тварину раціональну стверджувалася за­вдяки тому, що марксистська традиція, яку не сприймали на Заході, приділяла техніці як частині так званих продук­тивних сил суспільства підвищену увагу, наголошуючи, що саме рівнем їх розвитку й визначається рівень суспільно­го, культурного та морального прогресу людства. Це ви­кликало протидію на Заході, що мало наслідком нехту­вання філософським аналізом техніки.

Тільки з усвідомленням суперечності між традицій­ною ідеєю нескінченного прогресу та близькістю «меж зро­стання», характерної для 60-х років XX ст., філософія тех­ніки виразно стверджується як окрема гілка філософсь­кого знання і одразу ж наштовхується на неминучі труднощі, внутрішньо властиві предмету дослідження.

Філософія техніки — галузь філософського знання, предметом дослідження якої є феномен самої техніки і її вплив на процеси життєдіяльності індивіда і суспільства загалом.

Досліджує вона особливості буття людини, культури, нау­ки в епоху науково-технічної, інформаційно-технологічної революції, зумовлені ними проблеми самозбереження циві­лізації, духовної самоцінності особистості.