Техніка як філософське поняття.

Нині не існує чіткого та однозначного визначення по­няття «техніка», хоча нібито всі розуміють його значення. Якщо під технікою розуміти штучно створені речі (арте­факти), то виникає запитання: а як бути, приміром, з місь­кими забудовами? З картинами та скульптурами? З проми­словими відходами? З породами свійських тварин та рос­линами, які також певною мірою створювалися штучно? Крім того, нерідко йдеться про «техніку пілотування» у льотчиків, про «техніку гри» у музикантів, про «техніку читання» у школярів. Універсальне визначення техніки повинно охопити всі ці сутності.

Можна спробувати виділити найсуттєвіші ознаки тех­ніки й побудувати філософське визначення на їх основі. Німецькі філософи-техніки X. Ленк та Г. Рополь здійснили аналіз прикмет техніки, виявлених у німецькій філо­софській літературі, яких налічується більше десятка — від «прикладного природознавства» до «прагнення до влади і підкорення природи». Простий їх перелік ні на крок не наблизив до розуміння природи досліджуваного феноме­ну та розробки його цілісного й несуперечливого визна­чення. Проблема ускладнюється й у зв'язку з розбіжнос­тями у тлумаченні слів «техніка» і «технологія». Ще П. Енгельмейєр використав у російській філософії термін «філософія техніки». Отже, філософія техніки у захід­ному її розумінні постає швидше як «філософія неподіль­них техніки-технології». В іншому разі більшість контекс­тів західних авторів ризикують залишитися незрозуміли­ми або зрозумілими неадекватно. Так, наприклад, французький філософ Ж. Еллюль трактував техніку як «су­му раціонально напрацьованих методів, яким властива без­умовна ефективність у будь-якій сфері людської діяльно­сті». Як бачимо, і тут йдеться про «техніку-технологію».

Німецький філософ Ф. Раппе, аналізуючи існуючі у фі­лософській літературі тлумачення поняття «техніка», також намагався створити універсальне визначення «техніки-технології», виділяючи два його типи — вузьке й широке.

У вузькому значенні техніка, на його думку, є сукупніс­тю предметних артефактів, створених для здійснення ін­женерної перетворюючо-конструктивної діяльності. Таких визначень багато. Але у всіх них варіюється та фундамен­тальна якість техніки, яку можна було б назвати принци­пом перетворення. Тобто техніка є тим, за допомогою чого людина перетворює природу, саму себе, суспільство. І голов­ною соціальною функцією, культурним покликанням тех­ніки є конструювання та реконструювання предметної ре­альності. Техніку репрезентують за допомогою знарядь, предметів або алгоритмічно-технологічно. Вона є тим, чим людина впливає на об'єкти, змінюючи їх. Але техніка є й тим, як саме вона діє щодо цих об'єктів, однак при цьому виявляє себе як технологія.

Розвиток техніки — об'єктивна передумова вдоско­налення людської діяльності. Звісно, кам'яна індустрія первісної епохи, ремісницька майстерність багатьох ти­сячоліть та сучасне високотехнологічне виробництво — це різні етапи в бутті техніки та її ролі в людському житті.

Існує кілька концепцій історичного розвитку техні­ки. Для марксистського бачення, приміром, її історія відображена послідовними щаблями: ручні знаряддя, ре­місничо-мануфактурний період, машинна техніка, авто­матизовані системи. Зміни в цій історії зумовлені перенесен­ням на технічний пристрій функцій, які раніше викону­вала людина. «Природне» підміняється «штучним», створеним, розширюючи межі опанування людиною зов­нішнього світу та глибин власної життєдіяльності. Змі­нюється тип зв'язку між людиною і технічними робочи­ми органами.

Сучасний світ — це технізований простір і технологізований час. Якщо раптом зникла б техніка, зникла б і людина. Людство існує і діє не в царині неполоханої при­роди, а в світі техніки — у техносфері.

Американський філософ і соціолог Л. Мамфорд вважав, що відлік в історії сучасної техніки слід починати з почат­ку другого тисячоліття нашої ери. Спираючись на досвід європейської історії, він виділив три технічні епохи:

Ø еотехнічну (1000-1750), в основі якої — «техно­логія води й дерева»;

Ø палеотехнічну (від другої половини XVIII ст. до середини XX ст.), для якої характерними є комплекс «ву­гілля та заліза»;

Ø неотехнічна (від середини XX ст.), яка використо­вує комплекс «електрики й сплавів».

В основу періодизації покладено основний вид енергії, що використовується в техніці, та «речовину», яка є го­ловною у створенні технічних приладів.

Сучасна філософія техніки не є завершеною, вона на­віть не являє собою певної філософської цілісності. Пере­важно це зумовлено «дитячим» віком цієї філософії, від­сутністю дослідницьких традицій, систематичності в на­копиченому знанні, а також єдності щодо використання термінології.

Свого часу різноманітні проблеми філософії техніки намагалися розв'язати М. Гайдеггер, Г. Маркузе, Е. Дюркгейм, А. Бергсон, К. Ясперс. Однак їм не вдалося знайти несуперечливі, цілісні й систематизовані рішення. Біль­ше того, своєрідна, свідомо ускладнена мова праць М. Гайдеггера, приміром, робила їх незрозумілими для більшос­ті практичних інженерів. К. Ясперс, що критикував у своїх працях антропологічні наслідки технічного прогресу для індивіда та суспільства, не надто заглиблювався у пред­мет своєї критики.