Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!
МегаЛекции

Типологія режимів за критерієм політичної модернізації (М.В. Ільїн, В.П. Горбатенко).




Розглядаючи шляхи модернізації політичних режимів «другої і третьої хвилі» звичайно виділяють: еволюційний шлях («трансформація») – Іспанія, Росія, Україна; революційний шлях («заміна старого режиму») – Португалія, Румунія, Грузія; військове завоювання (проведення реформ під впливом зовнішніх військово-політичних сил) – Німеччина, Японія, Югославія.

С. Хантінгтон (США) по ознаці стійкості політичних режимів виділив три моделі переходу від авторитаризму до демократії:

1) класична лінійна модель демократизації (Великобританія, Швеція) передбачає поступове обмеження монархії і введення парламентаризму; громадяни одержують спочатку права цивільні, потім політичні з усуненням виборчих цензів, і, в останню чергу, – соціальні;

2) циклічна модель («рух квадратного колеса»): періоди різкого і бурхливого підйому демократичних процесів змінюються уповільненням або відкотом у бік авторитарності, тобто відбувається еволюція в раніше обраному напрямку. Успіх модернізації в цьому випадку залежить від ступеня підтримки елітою демократичного курсу.

3) діалектична модель – протиборство авторитарної і демократичної тенденцій відбувається в досить розвитих індустріальних країнах. Крах авторитарних режимів відбувається відразу і надалі шляхом зміни пануючих еліт установлюється стабільна, життєздатна демократія. Поняття "політичний режим" існувало вже в науці конституційного права у Франції. Класифікація режимів базувалася на відмінності законодавчої і виконавчої функцій держави і на з´ясуванні їхнього співвідношення. Відповідно виділявся режим злиття влад (абсолютна монархія), режим поділу їх (президентська республіка), режим співробітництва (парламентська республіка). Одним із перших у політичній науці спробував класифікувати політичні режими Г. Моска. І хоч він не довів до кінця свою типологію, деякі західні дослідники, підсумовуючи його роздуми, виділяють чотири типи політичних режимів: аристократично-авторитарний, демократично-авторитарний, аристократично-ліберальний, демократично-ліберальний.
До спроби класифікувати політичні режими вдавалася й українська політична думка. У своїх "Листах до Братів-Хліборобів" В. Липинський виділяє три типи політичних режимів: 1) демократія з республікою, 2) охлократія з диктатурою, 3) класократія з правовою — "законом обмеженою і законом обмежуваною" — монархією.
Під демократією він розуміє парламентську і президентську республіки. Основну увагу політик приділяє аналізові демократичного республіканського ладу США, щоб обґрунтувати ідею неможливості побудови демократичного суспільства в Україні без попереднього проходження етапу монархічного правління. У Сполучених Штатах, на думку В. Липинського, "демократія не виявила своїх негативних якостей тому, що правляча суспільна верства опиралася на стару монархічну консервативну традицію. А брак монархії вона надолужувала зміцненням політичної влади президента".
Охлократією вважають такий суспільно-політичний лад, за якого активна меншість згуртовується шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Тобто охлократія, за В. Липинським, "це не влада натовпу, а влада над натовпом".
Класократія — такий суспільно-політичний лад, де активна меншість — аристократія приходить до керівництва шляхом вибору найкращих представників різних станів і класів суспільства. Виборна аристократія обмежує свою владу послухом монархові. Монарх, у свою чергу, обмежений законами, ухваленими в законодавчих установах представниками класів. "Аристократія, — говорив В. Липинський, — це чинник динамічний, який сам себе витворює й виправдовує право на існування, постійно відновлюючи себе в житті держави шляхом залучення до правлячої ролі нових представників різних соціальних груп".

 

54. Сутність "дерева" цілей політичної модернізації.

Політична модернізація не обмежується політичною сферою, а охоплює економічну, соціальну, правову, культурну та інші сфери суспільного життя. Вона розвивається у двох основних вимірах:

— спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних сферах суспільного життя, вдале поєднання яких дає якісно новий поштовх;

— свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових суспільних груп або правлячих еліт.

Успіх модернізації в обох випадках залежить від того, наскільки реально існуючі національні інститути та ментально-психологічні орієнтації населення співвідносяться з її метою.

Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій:

а) усвідомлення мети;

б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;

в) період трансформації;

г) інтеграція суспільства на новій основі.

Функціонування різних моделей політичної модернізації в різних історичних умовах дає змогу визначити її загальні характеристики. Одна з найважливіших — раціоналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальних чинників довіри до неї й підтримки її громадянами, оскільки з цими поняттями пов´язані її результативність, ступінь реалізації нею тих функцій і сподівань, що їх покладає на владу більшість населення. Зазначені чинники владно-політичного розвитку становлять основу прагнень впливових політичних, економічних і культурних прошарків населення (еліт), здатних виступати рушіями соціально-політичних змін у суспільстві. До того ж будь-яка влада поступово втрачає силу, якщо вона не раціоналізується й не стає ефективною в повсякденному функціонуванні.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.

Інститущоналізація не може мати кількісно-формального виміру. Суспільств з інституційним порядком, який охоплював би все соціально-політичне життя, в історії не зафіксовано. Рівень інституціоналізації визначається якісними показниками: здатністю структур суспільства до адаптації за нових умов, ступенем їхньої складності, рівнем автономності (самостійності) щодо соціальних груп або інших інститутів, взаємною узгодженістю суспільно-політичної діяльності.

Новоутворені, вдосконалені інститути мають тенденцію до збереження, однак інституціоналізація не є незворотним процесом, її межі можуть не лише розширюватися, а й зменшуватися під час модернізації суспільства. Такий процес одержав назву деінституціоналізації. Найхарактернішим його виявом є розвиток приватної сфери, яка, порівняно з державною, має стійку тенденцію до саморозвитку й саморегуляції.

Характерним для процесу модернізації є й структурно-змістове перетворення політичної системи, спрямоване на розкриття всіх її потенційних можливостей, формування політичної структури соціальної дії. До найважливіших складових цього процесу належить політична стратегія, що передбачає реалізацію довгострокових програм, а також політична тактика як інструмент перетворень за конкретно-історичних умов. Вміле поєднання стратегії й тактики у процесі модернізації політичної системи сприяє її адаптації до нових проблем, підвищенню готовності до непередбачуваних ситуацій.

Важливим чинником модернізації є забезпечення широкої участі громадян у політичному житті. Забезпечувати її покликані політичні партії та групи за інтересами, модернізаційний потенціал яких обумовлений їх функціями. Найважливішою серед них є функція структуризації політичного життя, завдяки якій суспільство постає як певна система організованих інтересів. Важливе значення має також функція соціальної інтеграції, що дає змогу партіям та групам інтересів виконувати, з одного боку, роль посередників, єднальної ланки між громадянами і владою, а з іншого — сприяти спілкуванню представників різних верств населення.

Ціннісною основою політичної участі є процес кристалізації модернізаторських ідеологій, які можуть виконувати як стабілізаційні (скеровані на традиційні прошарки суспільства), так і мобілізаційні (зорієнтовані на осучаснені групи населення) функції. Стабілізаційні забезпечують поєднання централізації та децентралізації, створення системи державного й місцевого управління, орієнтованої на гнучкі й різноманітні форми політичної участі населення, а також створення нових різновидів інститутів, які забезпечували б канали для ефективного діалогу між владою та населенням. Не менш важливим є відносно рівномірний розподіл серед різних верств суспільства таких ресурсів участі, як гроші, освіта, знання механізмів винесення політичних рішень, вільний час, доступ до засобів масової інформації тощо. Мобілізаційна функція покликана забезпечити ціннісне наповнення і виправдання головних напрямів модернізації певного суспільства.

Ще однією складовою модернізації політичної системи є створення цілісної, взаємопогодженої на різних її етапах і рівнях системи політичної соціалізації. Вона має бути спрямована на забезпечення зворотного зв´язку особи з політичною системою, створення якомога більшої кількості самостійних відповідальних соціально-політичних суб´єктів, здатних до самостійної обробки одержуваної інформації, до творчого, раціонального використання власного й сукупного досвіду в індивідуальній поведінці.

Нині значне місце відводиться вдосконаленню нормативної й ціннісної систем суспільства, зорієнтованих на формування принципово нового (модернізованого) поля (тла) політичної культури активістського типу, що передбачає: активну роль особи в політичній системі; утвердження тенденції щодо забезпечення соціально-справедливої рівності в суспільстві; універсальність законів і примат права перед системою владно-управлінської бюрократичної ієрархії; домінування соціально-державного замовлення на всебічний розвиток і вдосконалення професійних та особистих якостей суб´єктів політики. Для формування нового тла політичної культури надзвичайно важливе значення має розкриття соціального потенціалу інституту громадянства — забезпечення громадянськості.

55. Співвідношення права та політичної модернізації. Елементи політичної модернізації в праці Інглегарта "Модернізації та постмодернізація".

Інглегарт. «Модернізація та постмодернізація»

Основною темою книги "Модернізація та постмодернізація"(1997 рік) є ідея, що зміни у світогляді відбивають зміни в економічній і політичному середовищі, проте це відбувається зі зміною поколінь. Інґлегарт припустив, що індустріалізація призводить до змін, таких як масова мобілізація і зменшення відмінностей у гендерних ролях. Після індустріалізації розвиненого індустріального суспільства відбуваються значущі зрушення в цінностях, зменшується роль інструментальної раціональності. Постмодерн принесе нові соціальні зміни, включаючи демократизацію політичних інститутів і скорочення державних соціалістичних режимів.

Модернізація пов'язана з широким колом перетворень культурного характеру. Певні культурні цінності сприяють підвищенню схильності населення до заощаджень та інвестицій, відкриваючи тим самим шлях до індустріалізації, а різкі відмінності в ролі, що відводиться чоловікам і жінкам в будь-якому доіндустріальному суспільстві, в зрілому індустріальному суспільстві практично стираються.

Однак соціальні перетворення не носять лінійного характеру. Те, що перехід від аграрного суспільства до індустріального породжує можливість ряду змін, не означає, ніби будь-яка тенденція може тривати в одному і тому ж напрямку до нескінченності. Досягнувши у своєму розвитку якоїсь точки, вона починає йти на спад. Не служить винятком і модернізація. В останні десятиліття зрілі індустріальні суспільства вийшли у своєму розвитку на поворотну точку та стали рухатися в новому напрямку, який можна назвати «постмодернізація».

З початком постмодернизації той погляд на світ, який переважав в індустріальних суспільствах з часу промислової революції, поступово витісняється новим світоглядом. У ньому знаходять своє відображення очікування людей, охочих певних змін. Постмодернізація змінює характер базових норм політичної, трудової, релігійної, сімейної, статевого життя. Таким чином, процес господарського розвитку призводить до того, що рух у напрямку модернізації змінюється потім курсом на постмодернізацію. Обидва вони найтіснішим чином пов'язані з процесами в господарській сфері, проте постмодернізація являє собою більш пізню стадію розвитку, яка характеризується зовсім іншим комплексом переконань і вірувань, ніж модернізація. Цей комплекс не просто є наслідками економічних чи соціальних перетворень; він у свою чергу формує соціально-економічні умови, відчуваючи потім їх вплив.

Основна теза теорії модернізації полягає в тому, що індустріалізація пов'язана з конкретними соціально-політичними перетвореннями, які здійснюються повсюдно: якщо між доіндустріальних суспільствах були величезні відмінності, то є всі підстави говорити про єдину моделі «сучасного», або «індустріального», соціуму, до якої прийде будь-яке суспільство, що встало на шлях індустріалізації. Економічний розвиток пов'язано з комплексом змін, що охоплюють, крім індустріалізації, урбанізацію, масову освіту, професійну спеціалізацію, створення бюрократичних структур, розвиток комунікацій, що, у свою чергу, породжує культурні, соціальні та політичні перетворення ще більш широкого характеру.

56. Ендрейн Ч. "порівняльний аналіз політичних систем. Ефективність політичного курсу та соціальні перетворення".

Досить цікаву спробу багатомірної типології політичних систем з безліччю підтипів здійснив Ч. Ендрейн. Він врахував напрацювання порівняльної політології 1980 – 1990-х років [8]. В основу його класифікації також покладено три параметри: 1) культурний – ціннісні ієрархії й інтерпретація культурних цінностей, що формують політичні завдання; 2) структурний – вплив на політичний процес з боку політичних та інституціональних структур (уряду, політичних партій, соціальних груп, іноземних інститутів); 3) поведінковий – поведінка політиків і мас.

Перший критерій оцінюється з точки зору злиття чи диференціації духовно-моральних цінностей і матеріальних інтересів. Другий розглядається з позиції сили чи слабкості структурної влади держави. Третій параметр позначає елітарну (велика політична дистанція) чи егалітарну (мала політична дистанція) поведінкову стратегію взаємодії між керуючими і керованими.

На цій основі Ч. Ендрейн виокремлює чотири групи політичних систем.

1. Племінні системи репрезентовані бездержавними суспільствами. Характерна для них матеріальна діяльність нерозривно пов’язана з духовно-моральними цінностями (насамперед сакральними). Дистанція між правлячими і керованими шарами мізерно мала. Основу відносин між вождями і рештою общини складає егалітаризм. Правління має розрізнений децентралізований характер. Прийняття політичних рішень є прерогативою колективу і не регламентується жодними формальними інститутами. Їх реалізація покладається на неформальні рольові групи. Політичний процес рідко ускладнюється конфліктами через структурну однорідність суспільства.

2. Бюрократично-авторитарні системи вирізняють виражені ієрархічні взаємини правителів і підданих, а також різке відокремлення матеріальних інтересів від духовно-моральних цінностей. У їх фундаменті – принцип підтримання порядку шляхом придушення конфліктів сильними державними організаціями. Політика інтерпретується як прояв влади й авторитету державними структурами. Держава асоціюється з централізованим управлінським апаратом і панує над соціальними групами. Маси пасивні і практично не беруть участі в політичному процесі.

3. Єднальні системи реалізують плюралістичну модель і найповніше втілюють громадянські свободи. Матеріальні і духовно-моральні інтереси диференційовані, а структури, що їх задовольняють (політичні партії, економічні структури, церква) високоавтономізовані. Політичні лідери незначною мірою дистанційовані від рядових громадян. Населення добровільно й активно бере участь у політичному процесі. Підзвітність уряду забезпечується партійною конкуренцією, виборністю законодавчих органів і незалежністю засобів масової інформації. Стратегія прийняття рішень носить консенсусний характер. Конфлікт інтересів легітимізований. Публічні політики представляють і захищають різні інтереси. В узгодженні інтересів беруть участь урядові структури, автономні групи впливу і політичні партії.

4. Мобілізаційні системи відзначаються цільовим настановленням на широкомасштабні перетворення, які здійснюються за допомогою політичної організації мас і залучення їх до політичного процесу. Ідеологічні цінності в цій системі є стратегічним механізмом активізації участі мас у вирішенні матеріальних проблем держави (війна, індустріалізація, модернізація систем освіти й охорони здоров’я). Соціальним групам надано незначну самостійність. Держава централізована, влада сильна. Правителів і підданих розділяє значна політична дистанція.

Значну міру абстрактності цих чотирьох типів Ч. Ендрейн намагається подолати шляхом їх поділу на конкретніші підтипи. З цією метою він вводить критерій ступеня рольової спеціалізації в системі, підрозділяючи кожну групу на більш і менш спеціалізовані системи. В результаті в групі народних (племінних) систем виокремлюється менш спеціалізована система мисливців і збирачів і більш спеціалізована аграрна; серед бюрократичних авторитарних систем – аграрні підтипи і підтипи, що індустріалізуються; в групі єднальних систем – конкурентні олігархії і плюралістичні демократії; серед мобілізаційних систем – популістська і елітистська підгрупи.

Система мисливців і збирачів характеризується мінімальною рольовою спеціалізацією. Аграрно-племінна система має більш спеціалізовані політичні інститути. Певний вплив на політичний процес мають різні групи та об’єднання (вікові, таємні, титулярні тощо), на які покладаються певні обов’язки (контроль за дотриманням законів, судочинство, представництво на зборах, збір податків, політичне посередництво тощо).

Аграрно-бюрократична система творить менш спеціалізований підтип авторитарної групи. Координація управління в ній покладається на одноосібного правителя (король, імператор, султан тощо). Соціальний плюралізм має вузькі межі і дозволяє лише деяким елітарним групам впливати на прийняття політичних рішень. База рекрутації політичних лідерів і еліти обмежується вищими класами. Певною автономією від бюрократичного апарату володіють церква і великі землевласники.

Система, що індустріалізується, як більш спеціалізований тип авторитарного правління, обумовлена її цільовою спрямованістю на здійснення перетворень в економічній сфері. У порівнянні з аграрною бюрократією коло учасників управління в таких системах істотно розширене за рахунок технократів з високим рівнем професійної підготовки. Певною самостійністю від державних органів володіють великі приватні корпорації. Позиції політичних партій дуже слабкі. Вони або діють нелегально, або не є впливовими. Деякі групи (асоціації бізнесменів, інтелігенція, студентство, релігійні фундації) можуть висувати власні вимоги урядовій бюрократії.

Конкурентна олігархія характеризується змагальною участю в політичному правлінні незначної частини суспільства, яка обмежується його вищими шарами. Масової електоральної системи не існує. Партії слабкі, їх діяльність законодавчо обмежена і майже не впливає на прийняття політичних рішень. Репрезентативна система має риси ієрархії і класової нерівності. Плюралізація політичного простору в ній поєднується з прагненням зберегти політичне домінування привілейованих груп.

Плюралістична демократія в групі єднальних систем вирізняється більшим ступенем участі в політиці. Вона включає в процес прийняття рішень якомога більше число групових та індивідуальних учасників. Політична участь рядових громадян організаційно забезпечується безліччю спеціальних структур: політичними партіями, профспілками, різними об’єднаннями та асоціаціями. Значимість участі в економічних і громадських асоціаціях превалює над приналежністю до сімейних чи етнічних груп. Гнучка класова структура мінімізує міжгрупову поляризацію і в такий спосіб оптимізує процес узгодження інтересів.

Популістська мобілізаційна система вирізняється низьким рівнем рольової спеціалізації через прагнення досягти максимальної рівності. Це диктується тим, що таке настановлення продукує в якості моделі учасника політичного процесу не професіонала, а простого громадянина, своєрідного рольового універсала. Державу в популістському типі відзначає відносна слабкість і колегіальне керівництво.

Елітистська мобілізаційна система,навпаки, характеризується вирішальною політичною роллю високоспеціалізованих кадрів (бюрократів, експертів, менеджерів, технічних фахівців, офіцерів, партійних функціонерів). Ідеологічне оформлення відносин між ведучими і та тими, кого ведуть, теж має ієрархічний характер: авангардна сила (партія чи рух) скеровує маси, які не володіють необхідною для прийняття політичних рішень політичною свідомістю. Цьому типу притаманні могутня централізована держава з харизматичним лідером і знеособленим керівництвом прагматично орієнтованого управлінського апарату.

Поделиться:





Читайте также:





Воспользуйтесь поиском по сайту:



©2015 - 2024 megalektsii.ru Все авторские права принадлежат авторам лекционных материалов. Обратная связь с нами...