І. Вступ. Поняття спільної власності, її види.

Особливості розпорядження об’єктами права спільної власності

І. Вступ. Поняття спільної власності, її види.

Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам (суб’єктам права власності) одночасно. У такому разі між ними виникає спільна власність. Отже право спільної власності – це право двох або більше осіб (співвласників) на один об’єкт.

Спільний об’єкт може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути подільними або неподільними, проте як об’єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поширюється на весь об’єкт у цілому, а не на його частину.

Як відомо, власність двох і більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю, а без визначення часток – спільною сумісною власністю.

Деякі автори вважають, що кожному з учасників спільної часткової власності належить не частка у праві власності на річ, а право власності на конкретну частку спільного майна. На перший погляд розбіжності несуттєві. Проте визнання за учасником такої власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб’єкту, а тим самим і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійснюють свою правомочність за загальною згодою. Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повноважень співвласників.

У статті 355 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) зазначено, що спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Це правило не завжди береться до уваги органами реєстрації прав власності на нерухоме майно (на сьогодні – бюро технічної інвентаризації), оскільки були випадки, коли за договором нерухоме майно було придбано двома особами без вказівки, що воно набувається у спільну сумісну власність, та без визначення часток (нотаріус не вказав у яких частках набувається майно), проте БТІ зареєструвало таке майно як спільну сумісну власність.

Слід також пам’ятати, що відносно одного майна (частки майна) може існувати одночасно спільна сумісна та спільна часткова власність. Це може статися, наприклад, коли власником одного об’єкту нерухомості за договором купівлі-продажу стали в рівних частках дві особи, кожна з яких перебувала при цьому в шлюбі. В подальшому при розпорядженні даним нерухомим майном, яке є спільною частковою власністю, потрібно витребовувати згоду кожного з подружжя співвласників майна. На практиці був випадок, коли будинок було придбано мамою та сином, у рівних частках кожним (по ½ частці). На момент продажу будинку виявилося, що син купував будинок під час перебування в зареєстрованому шлюбі, який згодом був припинений (хоча даних про існувавший шлюб в паспорті сина не було, оскільки він після розлучення змінив прізвище та відповідно і паспорт). Оскільки в реєстрі заборон на будинок було накладено заборону відчуження, нотаріусом було встановлено, що під час розірвання шлюбу між сином та його дружиною, останньою було подано позов в суд про розподіл майна. З копії рішення суду, що було надано нотаріусу, було встановлено, що за позовом колишньої дружини про розподіл ½ частки будинку суд присудив стягнути з сина на її користь гроші у розмірі вартості ¼ частки будинку. Факт оплати за ¼ частку ніяким чином підтверджений не був, тому суд зняв заборону відчуження тільки після подання нотаріально засвідченої заяви колишньої дружини та копії банківської квитанції про перерахування їй грошей.