Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

ІІІ. Спільна часткова власність у нотаріальному процесі.

3.1. Поняття, підстави виникнення та здійснення права спільної часткової власності.

Відповідно до статті 356 ЦКУ власність двох і більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Спільна часткова власність може виникнути між громадянами, юридичними особами, а також між громадянами і юридичними особами. Юридичними підставами для цього можуть бути договори про спільну діяльність, придбання майна у спільну власність тощо.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. При цьому право кожного співвласника поширюється на весь об’єкт у цілому, а не на конкретну його частку.

Співвласники можуть домовитися про порядок володіння і користування майном, що є їх спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

На практиці трапляються випадки, коли органи технічної інвентаризації у Витягу з реєстру прав власності зазначають назву майна, наприклад, „домоволодіння, три квартири”. Співвласниками домоволодіння є три особи за різними правовстановлювальними документами, в графі „частка” навпроти кожного значиться „1/3”. Під час відчуження одним із співвласників своєї частки у праві власності на таке домоволодіння нотаріусу необхідно роз’яснити набувачу, що набуває він не конкретну квартиру, одну з трьох, а частку у праві власності, яка може стати окремою квартирою тільки після виділу її в натурі зі складу спільного майна за згодою інших співвласників. В такому випадку необхідно пояснити набувачу про можливість учасників спільної часткової власності укласти між собою договір про порядок володіння та користування спільним майном, який у випадку, якщо посвідчений нотаріально, відповідно до статті 358 ЦКУ є обов’язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно. Якщо такий договір існує, або є рішення суду про порядок користування конкретними частинами майна, або коли порядок користування був визначений в правовстановлювальному документі, нотаріус обов’язково зазначає у договорі про відчуження частки у праві власності про цю обставину, наприклад: «В користування покупця переходять такі-то приміщення, що знаходились у користуванні продавця на підставі рішення суду (договору тощо)». Оскільки, як правило, реальні (конкретні) частини об’єкта нерухомості (кімнати, поверхи або частини) не співпадають з ідеальними частками, в договорі доцільно зазначити про те, що договір не змінює права власності сторін щодо належного їм майна відповідно до правовстановлювальних документів.

Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Однак, при здійсненні права на продаж частки у праві спільної часткової власності на співвласника законом покладається обов’язок повідомити в письмовій формі решту учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких вона продається. При продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної часткової власності протягом одного року може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов’язків покупця. Отже, саме для захисту права не тільки співвласника, а й покупця на нотаріуса покладається обов’язок перевірити наявність відмови решти учасників спільної часткової власності від права привілеєвої купівлі.

При продажу частки будь-кому із співвласників цього майна згода інших співвласників не перевіряється, оскільки право вибору покупця в цьому разі має продавець. Не повинен також співвласник попереджати інших співвласників, коли має намір відчужувати частку за будь-яким іншим договором (міни, довічного утримання (догляду), ренти (безоплатної), дарування, пожертви). Має право нотаріус оформити договір купівлі-продажу частки у праві власності сторонній особі у разі, якщо адреса інших учасників спільної часткової власності невідома. На підтвердження цього повинен бути поданий документ відповідного компетентного органу (довідкової служби, адресного бюро тощо). У разі смерті одного із учасників спільної часткової власності нотаріусу подається свідоцтво про його смерть. Якщо нотаріусу невідомо про наявність спадкоємців, котрі прийняли спадщину, договір може бути посвідчений. Якщо нотаріусу відомо про спадкоємців померлого учасника спільної часткової власності, які прийняли спадщину у встановленому порядку, він зобов’язаний повідомити їх про продаж частки в майні. При цьому, так як спадщина спадкоємцями юридично не оформлена, буде достатньо того, що спадкоємці будуть повідомлені про наступний продаж самим нотаріусом, і немає потреби їх повідомляти шляхом передачі заяви продавця.

Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено за домовленістю сторін, а у випадку, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації – з моменту нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації.

3.2. Поділ та виділ як способи припинення спільної часткової власності.

Кожен суб’єкт спільної часткової власності має визначені законом права та обов’язки у відношенні належної йому частки в праві власності на загальне майно. Відповідно з цим кожен з співвласників може вимагати виділу своєї частки з загального майна.

Поділ майна, що знаходиться в спільній частковій власності, потрібно відрізняти від виділу в натурі одному із співвласників належної йому частки з загального майна. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. При виділі частки правовідносини спільної часткової власності зберігаються. Вони припиняються тільки щодо особи, частка якої виділяється, але зберігаються щодо інших учасників спільної власності, які не бажають реалізовувати право на виділення своїх часток із спільного майна. При недосягненні згоди між учасниками спільної часткової власності про умови і спосіб поділу спільного майна або умови виділу частки в натурі одному з них, це питання може бути вирішено за позовом кожного із співвласників.

Виділ чи поділ може мати місце тільки щодо майна, яке є подільним, але не тільки у фізичному, а й у юридичному розумінні. Так в юридичній літературі, із посиланням на судову практику, наводяться приклади неподільного майна, що унеможливлює виділення частки його в натурі, чи його поділу. Таким майном, наприклад, є: автомобіль, холодильник, тематична колекція картин, зібрання творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів, цілісний майновий комплекс тощо.

У відповідності зі ст.ст. 364 та 367 Цивільного кодексу України договір про виділ в натурі і поділ стосовно нерухомого майна, що знаходиться в частковій власності, підлягає нотаріальному посвідченню. Державна реєстрація правочину не передбачена.

При вирішенні питання про виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, нотаріусу треба враховувати що це є можливим, коли кожному із співвласників може бути виділено відокремлену частину будинку (квартиру) з самостійним виходом. Виділ також може мати місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири, про що сторони мають надати висновок експерта. В цьому випадку, якщо є відповідна домовленість між сторонами, нотаріус вправі посвідчити за наявності всіх необхідних документів договір про виділ або поділ, яким сторони встановлюють обов’язок провести визначені роботи у встановлений термін, який необхідний для припинення часткової власності, що приведе до реального виділу в натурі чи поділу. Якщо виділ частки будинку в натурі неможливий, співвласники вправі встановити порядок користування відособленими приміщеннями (квартирами, кімнатами) такого будинку. У цьому разі окремі підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені в загальному користуванні учасників спільної часткової власності.

При неможливості виділу частини будинку в натурі або встановлення порядку користування ним власнику, що виділяється, за його згодою встановлюється грошова компенсація, розмір якої визначається за угодою сторін.

Для укладення таких правочинів згідно вимог Інструкції нотаріус витребовує документ, що підтверджує належність об’єкта нерухомості, а також Витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно, у якому визначені частка, її вартість та розмір, висновок щодо технічної можливості виділення частки в натурі чи про можливість поділу, вказується найменування і площа приміщень, з яких складається частка. Таким же чином це питання закріплюється в судових рішеннях. Хоча іноді рішення суду буває тяжко порозуміти. Наприклад, був випадок, коли подружжя ділило будинок. Суд відповідно до технічного висновку поділив будинок в натурі між подружжям, по ½ частці кожному, в рішенні зазначив, що чоловіку переходять позиції 1, 2, 3, дружині позиції 4, 5, 6, котельня позиція 7 – залишається у спільній власності та користуванні подружжя. БТІ так і провело реєстрацію. З одного боку спільна власність припинилась, оскільки був зроблений поділ будинку в натурі, з іншого боку – кожен з колишнього подружжя став власником ½ частки будинку та співвласником котельні. У Витягу з реєстру прав власності БТІ і надалі зазначає обох з колишнього подружжя, навпроти кожного в графі „частка” зазначено „½”.

Майно, що виділяється в натурі кожному із співвласників, повинно відповідати розміру частки у праві спільної власності. У випадку, якщо це не можливо, в договорі слід врахувати права співвласника, частка якого буде зменшена, шляхом виплати йому грошової компенсації. У цьому випадку такий правочин буде мати елементи договору купівлі-продажу, тому нотаріусу необхідно перевірити відсутність обтяжень, обмежень на предмет договору, крім цього такий договір підлягає реєстрації в Державному реєстрі правочинів. Подібним чином відносно компенсації вирішується питання поділу (виділу) в натурі в судовому порядку (суд в своєму рішенні може присудити грошову компенсацію тому із співвласників, частка якого, що виділяється, зменшилась).

Слід звернути увагу, що одночасно з посвідченням договору виділу слід змінити ідеальні частки тих співвласників, у яких спільна часткова власність на це майно залишається, оскільки виділ припиняє спільну часткову власність для співвласника, що виділився, а частки співвласників, для яких залишилась спільна часткова власність, повинні бути розподілені таким чином, щоб їх арифметична сума складала одиницю. Про це зазначається в тексті договору виділу.

Інструкція також передбачає, що одночасно з посвідченням договору про виділення в натурі чи про поділ житлового будинку, будівлі або споруди нотаріусом посвідчується договір про виділення в натурі (поділ) на місцевості земельної ділянки. Для посвідчення такого договору нотаріусу поряд з іншими документами подається нотаріально посвідчений договір про спільну часткову власність на земельну ділянку. Звісно, такий договір укладається тільки в тому разі, коли земельна ділянка знаходиться у власності декількох осіб (співвласників), тобто на неї є державний акт.

Оскільки згідно постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 04.10.1991 року «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на житловий будинок» суди розглядаючи подібні спори обчислюють держмито в залежності від вартості частки, можна припустити, що нотаріусам також держмито або плату потрібно стягувати в залежності від вартості майна, що є предметом відповідного договору, відносячи ці договори до тих, що підлягають оцінці.

Оскільки порядок реєстрації права власності на нерухоме майно визначає договори про поділ і про виділ нерухомого майна таким документами, що підтверджують належність майна та є підставою для реєстрації прав на нерухоме майно, нотаріус, посвідчуючи договір про виділ частки з нерухомого майна, що знаходиться в спільній частковій власності, чи договір про поділ нерухомого майна, залишає в справах документ, що підтверджував належність цього майна, та роз’яснює сторонам щодо необхідності реєстрації прав власності в порядку, встановленому законом.

Підводячи короткий підсумок можна сказати, що таке позитивне напрацювання, як свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя, необхідно повернути нотаріусам. Цим самим зніметься багато суперечностей і автоматично зникнуть усі проблеми в роботі нотаріусів, пов’язані з неможливістю визначення законним способом частки у праві спільної сумісної власності подружжя.

Додатки:

1. „Заяви щодо спільної власності”

2. „Службові відмітки нотаріуса”

3. „Пункти договору щодо статусу майна (коштів)”

Особливості посвідчення згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності

14.09.2010

Ірина Лихолат, кандидат юридичних наук, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу

Ірина Новицька, приватний нотаріус Кіровоградського міського нотаріального округу

Досліджуючи природу спільної сумісної власності подружжя, особливу увагу привертає питання про зміст права власності того з подружжя, який не зазначений у правостановлювальному документі. Його права, як права і будь-якого іншого власника, полягають у здійсненні конкретних повноважень власника щодо належного йому майна, а саме – володінні, користуванні та розпорядженні своїм майном (стаття 369 Цивільного кодексу України). Володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майно має право будь-який власник, у тому числі і такий, якому це майно належить на праві спільної сумісної власності і який не є титульним власником, тобто не зазначений як власник у правовстановлювальному документі. Норма статті 319 Цивільного кодексу України проголошує, що власники володіють, користуються, розпоряджаються своїм майном на власний розсуд в однаковий спосіб та всім власникам гарантує рівні умови здійснення своїх прав. Отже, з даної норми виплаває, що і дружина, і чоловік, незалежно від того, на одного з них, чи на обох оформлений правовстановлюючий документ, є рівноправними в питаннях володіння, користування та розпорядження своєю власністю. Це підтверджено і нормою статті 63 Сімейного кодексу України: «дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності». Однак, реалізація цього принципу на практиці ускладнена з багатьох причин.

З 1 січня 2004 року одночасно набули чинності Цивільний та Сімейний кодекси України. На жаль, за минулі роки окремі норми Сімейного та Цивільного кодексів не були узгоджені, тому певні «новели» продовжують дивувати нотаріальний світ навіть через стільки років. Так, стаття 369 Цивільного кодексу України визначає, що згода співвласників на вчинення правочину стосовно розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально

посвідчена

. Але стаття 65 Сімейного кодексу України в частині 3 містить норму про те, що згода на укладення одним із подружжя договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально

засвідчена

. Ця колізія хоча і дискусії була дискусійною, не надто бентежила нотаріусів, які звикли вже тривалий час реалізовувати суперечливі приписи законодавства, тим більше, що аргументи на користь «засвідчення» згоди містилися в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій, Правилах нотаріального діловодства та інших підзаконних актах. Отже, ця нотаріальна дія ніколи не викликала серйозних складнощів у нотаріусів. Хоча суперечки серед науковців щодо правової природи згоди подружжя відносно майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, тривають і досі. Висловлюються також пропозиції, що дії латентного, «нетитульного» власника стосовно розпорядження своїм майном мають полягати у наданні довіреності іншому подружжю на розпорядження своєю частиною у спільній власності, або вони мають виступати повноцінними учасниками договору та інші міркування. Очевидно, шлях видачі довіреності у даному випадку є неприйнятним через пряме зазначення у законі (частина 2 статті 65 Сімейного Кодексу України), що при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. І.В. Жилінкова вказує, що за загальним правилом дії одного з подружжя відносно володіння, користування та розпорядження спільним майном розглядаються як дії подружжя. Згода другого з подружжя передбачається до того часу, доки не буде доведене протилежне[1]. Кожен з подружжя діє за себе та іншого з подружжя. Розпорядження здійснюється в обсязі речі в цілому, а не її окремої частки. Презумпція дії одного подружжя від імені іншого, визначена законом, не вписується у звичайну конструкцію довіреності, яка передбачає виникнення повноважень саме за нею як цілком незалежним документом, що є наслідком правочину, але не за законом. Тут різні підстави виникнення повноважень: закон та довіреність.

На відміну від науковців, як ми вже відзначали, для нотаріусів-практиків тривалий час порядок оформлення згоди подружжя однозначно означав реалізацію норми, викладеної у статі 65 Сімейного кодексу України, тобто засвідчення справжності підпису на заяві відповідного змісту. Однак, з середини 2009 року ситуація почала змінюватися. 15 червня 2009 року серед інших змін до Інструкції про вчинення нотаріальних дій вносяться зміни до пунктів 43 та 44 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Ними було запроваджено наступний порядок: нотаріус вимагає письмову

посвідчену

згоду інших співвласників на розпорядження спільним майном при посвідчення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, якщо правовстановлювальний документ оформлений на одного із співвласників та вимагає нотаріально

посвідченої

згоди подружжя при посвідченні договорів щодо належного подружжю на праві спільної сумісної власності майна. Про наявність згоди другого з подружжя зазначається в тексті договору з посиланням на реєстровий номер, за яким ця згода посвідчена, та дату її посвідчення. 16 липня 2009 року Міністерством юстиції України видається лист за підписом заступника Міністра юстиції України з рекомендаціями щодо форми посвідчувального напису на згоді за № 31-21/246. Форма та зміст цього напису суттєво відрізнялися від встановлених у Правилах ведення нотаріального діловодства у редакції, чинній на той час.

Різнобій формулювань, які міститися у Сімейному кодексі України, Цивільному кодексі України, Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, Правилах ведення нотаріального діловодства та листі Міністерства юстиції України, призвели до того, що нотаріуси України фактично розділилися на тих, хто посвідчував згоди як правочин, та на тих, хто засвідчував підпис на заяві про згоду. Але в такій невизначеній ситуації ніхто не почував себе впевнено, таким, що додержується беззаперечно і повністю чинного законодавства.

З появою нових форм посвідчувальних написів, викладених у додатку № 7 до Змін до Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 16 листопада 2009 року за № 2151/5, оформлення згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, стало можливим виключно у вигляді правочину. На сьогодні однозначним є те, що, виходячи з аналізу норм чинного законодавства та, зокрема, форми посвідчувального напису на згоді подружжя (форма № 42). нотаріус зобов’язаний оформлювати цю згоду у вигляді правочину. Для нотаріусів це означає принципову зміну у вчиненні нотаріальної дії, в порівнянні з попереднім порядком.

У чому ж полягає принципова відмінність у оформленні згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, - шляхом заяви чи шляхом одностороннього правочину, з точки зору цивільного права?

У випадку, коли подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, оформлюється заявою, вона є простим юридичним фактом, в результаті якого не створюються нові права та обов’язки для жодного суб’єкта. В цьому випадку спільне сумісне майно розглядається як неподільна річ і співвласник надає згоду на відчуження частини у праві власності на цілу річ. Таким чином, згода є простим підтвердженням того факту, що один з подружжя діє за згодою іншого. Ця юридична презумпція висловлена у статті 65 Сімейного кодексу України: «при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя». Підсилює висловлену позицію те, що дружина або чоловік мають право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без його згоди. Тобто той факт, що подружжя діють за взаємною згодою – це презумпція, і законом навіть передбачений такий випадок, коли правочин укладається без згоди іншого з подружжя. Отже, тут вбачається, що ні один і з подружжя не створює для іншого ні нових прав, ні нових обов’язків. Один із подружжя просто підтверджує для зацікавлених осіб певний факт – що він згоден на реалізацію вже існуючого права розпорядження майном. У цьому випадку стороною договору на розпорядження майном однозначно виступає той з подружжя, на кого оформлений правовстановлюючий документ (титульний власник), та згода у цій конструкції виступає лише однією із юридичних передумов, необхідних для вчинення правочину з розпорядження майном (поряд із, наприклад, згодою органів опіки та піклування, відмовою співвласників у спільний частковій власності від права переважної купівлі тощо). До речі, Верховний Суд України у своїх узагальненнях, надаючи такий перелік односторонніх правочинів, зокрема, зазначає: «у судовій практиці виникають проблеми із розумінням та визначенням односторонніх правочинів. Вважаємо, що до них можна віднести: видачу та скасування довіреності; прийняття чи збереження зробленої речі; повідомлення одним співвласником інших співвласників про продаж своєї частки у спільній власності; пропозицію про продаж майна; публічну обіцянку винагороди за віднайдення загубленої речі; складення, зміну та скасування заповіту; прийняття спадщини і відмову від неї тощо».[2] Як бачимо, згода подружжя щодо майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, в цьому переліку відсутня, хоча він і не є вичерпним.

Інша картина постає перед нами, коли згода подружжя щодо майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, оформлюється як правочин. Стаття 202 Цивільного кодексу України надає визначення правочину. Ним є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. «Правочин є найбільш розповсюдженою підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків. За своєю природою він є юридичним фактом (стаття 11 Цивільного кодексу України), що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто обставину, з якою закон пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних відносин»[3]. Зміст правочину-згоди полягає у тому, що один із подружжя (латентний власник) надає права іншому з подружжя (титульному власникові) згоду на відчуження спільного майна. Цією згодою латентний власник репрезентує титульному власникові іншу, у порівнянні з існуючою, міру належної поведінки, тобто надає титульному власникові нових прав. У конструкції згоди як правочину вольові дії з боку того з подружжя, який надає згоду, спрямовані якраз на те, аби набути, змінити або припинити право власності (право користування) щодо спільного майна. За цих умов згода є одностороннім правочином, який породжує за наявності необхідних юридичних передумов певні правові наслідки на підставі волевиявлення одного суб’єкта (подружжя).

З концепції згоди як правочину випливає, що вже власне фактом надання згоди співвласник створює нові права в іншого співвласника у порівнянні із тими, яким інший співвласник був наділений раніше. Отже, згода містить декілька обов’язкових та пов’язаних між собою елементів: констатується те, що стороні цього правочину належить право власності на частину у майні, зазначається правовий режим даного майна – спільне майно подружжя, зазначається конкретний співвласник майна, якому надаються повноваження з продажу даного майна та щодо підписання відповідного договору, описується конкретне майно, іноді – конкретні умови продажу: кому, за яку ціну продається майно, встановлюється факт шлюбних відносин тощо.

При цьому постає важливе питання – хто саме є стороною правочину розпорядження спільним майном – лише титульний власник чи обидва із подружжя? На жаль, на сьогодні однозначно відповісти на це запитання неможливо.

Який би теоретико-правовий підхід не був обраний, однозначно можна погодитися лише з тим, що механізм здійснення повноважень стосовно розпорядження майном у спільній сумісній власності не можна назвати простим. І яким би теоретико-правовим підходом не скористатися, у будь-якому випадку виникає проблема дотримання принципу рівності у реалізації своїх прав обома співвласниками. Адже про рівність у здійсненні своїх прав учасниками відносин спільної сумісної власності може йтися тільки тоді, коли обидва співвласники виступають сторонами договору та обидва підписують його. За існуючих умов у процесі здійснення своїх прав нетитульним власником з’являються певні обмеження. Так, його процесуальна роль у правочині з розпорядження спільним майном взагалі не прописана в законодавстві: титульний власник вчиняє правочин тільки від свого імені за згодою. Тобто згода подружжя є однією з умов здійснення юридичних дій щодо розпорядження спільним майном. До речі, ту саму дію – надання згоди – має здійснити орган опіки та піклування відносно розпорядження майном малолітньої особи. Однак, віднести таку дію, як надання дозволу органом опіки та піклування на розпорядженням майном малолітньої особи, до правочину неможливо: природа цього дозволу зовсім інша.

Якими ж саме правами, з відомих нам, володіє той співвласник, якому спільне майно належить на праві спільної сумісної власності: чи має він право володіння цим майно? Так, безмовно, має. Чи має він право користування цим майном? Так, має. А чи має він право безперешкодного розпорядження своїм майном, а точніше – своєю частиною, у праві власності на спільне сумісне майно? Реалізувати це право латентний співвласник може тільки шляхом надання (або ненадання) згоди чи у судовому порядку.

Слід відзначити, що реалізація права не титульним співвласником у такій спосіб (тобто шляхом надання згоди) може бути ефективною лише у тому випадку, коли у повному розумінні цього слова подружжя діють за згодою. Але тут силу набирає чинності людський фактор. Далеко не завжди нотаріуси мають справу з подружжям, цілі та бажання яких повністю співпадають, а у цьому криється небезпека: складна природа права спільної сумісної власності та не завжди досконалі юридичні механізми реалізації цього права створили простір для потенційно можливих шахрайських дій. Так, громадянин може «загубити» свій паспорт громадянина України, а потім отримати новий, де відмітка про шлюб не проставлялася; звернутися до нотаріуса з паспортом громадянина України для виїзду за кордон (чинне законодавство це дозволяє), де взагалі відсутні відмітки щодо реєстрації шлюбу тощо.

Є й інші проблеми, що виникають у процесі реалізації права спільної сумісної власності: так, не титульний власник відмовляється надавати згоду на розпорядження спільним майном іншому з подружжя (в багатьох випадках – колишньому подружжю). У цьому випадку виникає ситуація, яку вирішити безспірним шляхом, тобто в межах компетенції нотаріуса, неможливо. До таких саме наслідків призводить і ситуація, коли, навпаки, титульний власник не бажає тим чи іншим чином розпорядитися спільним майном, а інший учасник спільної сумісної власності бажає. Отже, незгода будь-якого з подружжя (чи з боку титульного власника, чи з боку латентного власника) проти конкретних умов розпорядження спільним майном та недосягнення консенсусу з істотних питань тягне однакові юридичні наслідки. В разі недосягнення згоди жоден з подружжя-співвласників не має пріоритету: всі суперечки в будь-якому випадку вирішуватиметься у судовому порядку.

З метою уникнення принаймні частини проблем, пов’язаних із реалізацією прав співвласників та створення досконаліших механізмів у майбутньому, на наш погляд, є доцільним запровадити наступну практику. Під час посвідчення договорів, спрямованих на набуття майна, слід роз’ясняти подружжю можливість та доцільність оформлення майна у спільну часткову власність. Однак, при цьому необхідною умовою є попереднє посвідчення шлюбного договору, яким і запроваджується режим спільної часткової власності або відносно будь-якого майна, що набувається подружжям за час шлюбу, або стосовно конкретно визначеного майна подружжя. І тільки після цього можна посвідчувати договір купівлі майна подружжям у спільну часткову власність з обов’язковим посиланням на відповідний пункт шлюбного договору.

Вважаємо, що практика посвідчення договорів придбання майна подружжям у спільну часткову власність без попереднього посвідчення шлюбного договору є хибною з наступних причин. Згідно з пунктом 3 статті 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Той самий юридичний зміст містить норма, викладена у статті 63 Сімейного кодексу України: «дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними».

Так, на наш погляд, для того, аби змінити встановлений в імперативному порядку правовий режим майна подружжя (спільна сумісна власність), необхідним є факт укладання договору про зміну такого режиму. Адже, на наш погляд, поняття «домовленість» відповідно до статті 63 Сімейного кодексу слід тлумачити саме як домовленість двох або більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, тобто договір. У випадках, коли предмет такого договору – майно, що підлягає державній реєстрації, законодавство встановлює обов’язкову письмову форму з обов’язковим нотаріальним посвідченням. Так, договір про зміну правового режиму майна подружжя, що підлягає державній реєстрації, має бути обов’язково укладений у письмовій формі та нотаріально посвідчений.

Отже, при посвідчення договорів, спрямованих на набуття майна подружжям, окремих проблем, пов’язаних із реалізацією прав співвласників, які володіють майном на праві спільної сумісної власності, можна уникнути шляхом попереднього укладання шлюбного договору. При цьому в договорі обов’язково слід зазначити про домовленість між подружжям стосовно іншого за передбачений законодавством правий режим майна. А от при посвідчені договорів щодо відчуження майна, яке вже перебуває у режимі спільної сумісної власності, при спадкуванні такого майна і нотаріусам, і громадянам певний перелік проблемних питань доведеться долати ще тривалий час. Як це не виглядає парадоксально, можна зробити висновок, що юридичний механізм реалізації принципу рівності між дружиною та чоловіком стосовно володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, є досить недосконалим та в окремих випадках взагалі доцільно уникати виникнення права саме спільної сумісної власності, надаючи переваги спільній частковій власності.

Щодо змін у законодавстві, які торкнулися саме порядку оформлення згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, то, скоріше за все, навряд чи вони суттєво сприятимуть удосконаленню механізму реалізації права спільної сумісної власності подружжя. А для нотаріусів, дійсно, ці зміни викликали ряд проблемних питань. Дозволимо собі окреслити орієнтовне коло цих питань та висловити власну думку щодо їхнього вирішення.

1. Відмова від згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, як правочину.

Стаття 214 Цивільного кодексу України гарантує особі, яка вчинила односторонній правочин, право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Реалізація цієї норми за чинного механізму посвідчення згоди ускладнюється тим, що неможливо перевірити факт відмови від такої згоди на момент посвідчення конкретного договору. Отже, громадянинові, який, керуючись цією нормою закону, звернеться до нотаріуса з проханням скасувати правочин, нотаріус має забезпечити здійснення його волевиявлення, з одного боку, з іншого – піклуватися про належний механізм нотаріального посвідчення конкретного правочину. Як варіант, можна розглянути передачу заяви про скасування згоди. Цей механізм був запропонований у методичних рекомендаціях щодо нотаріального посвідчення згоди одного з подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, розроблених відділом нотаріату Головного управління юстиції у Харківській області: «особа, що надала згоду, а пізніше відмовилася від такого правочину, повинна самостійно прийняти міри для захисту своїх прав та повідомлення інших учасників наступного договору розпорядження спільним майном. Вказане повідомлення може бути вчинене будь-яким зручним для такої особи способом, у тому числі шляхом передачі заяви співвласнику (другому з подружжя) через нотаріуса в порядку ст. 84 Закону України “Про нотаріат”». Найкраще, що, на наш погляд, можна зробити на сьогоднішній день, - це вимагати від подружжя, який підписує правочин написати заяву про підтвердження ним того факту, що на момент укладання договору інший з подружжя від згоди не відмовлявся. Інший шлях – включити в договір пункт наступного змісту: «Я, (прізвище, ім’я, по батькові), покупець, укладаю договір про купівлю цього майна за згодою дружини, (прізвище, ім’я, по батькові), з якою ми проживаємо однією сім’єю. Ця згода посвідчена нотаріально приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу ПІБ, (дата, за реєстровим №). У фактичних шлюбних відносинах, які виникають зі спільного проживання та ведення спільного господарства, ні з ким іншим не перебуваю, шлюбний договір нами не укладався. Я, покупець, (прізвище, ім’я, по батькові), гарантую, що на день укладення цього договору видана моєю дружиною згода є чинною, будь-які обставини, що свідчили б про відмову або припинення дії згоди відсутні».

Незважаючи на те, що тривалий час надавалися згоди у вигляді заяв, від яких відмовитися було просто неможливо, встановлений чинним законодавством механізм надання згоди має належним чином реалізовуватися. Якщо згода подружжя щодо майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, – це правочин, то має існувати дієвий механізм відмови від цього правочину. Нотаріус, який посвідчує правочин щодо розпорядження майном, яке знаходиться у режимі спільної сумісної власності, має володіти всіма технічними можливостями для перевірки дійсності правочину щодо надання згоди. З огляду на проблеми, які можуть виникнути у зв’язку з відсутністю механізму відмови від правочину – надання згоди, доцільним було б на законодавчому рівні вирішити питання про впровадження механізму здійснення реєстрації згод та, відповідно, реєстрації відмови від них у Державному реєстрі правочинів. Нотаріус під час посвідчення договору стосовно розпорядження майном має перевірити той факт, що особа, яка надала згоду, від неї не відмовилася. Ця перевірка може бути здійснена за Державним реєстром правочинів після внесення відповідних змін до законодавства (за аналогією перевірок, які здійснюються за Спадковим реєстром або Єдиним реєстром довіреностей). Такий порядок здатний забезпечити справжню вірогідність нотаріальних дій, позбавити їх від використання сумнівних фактів (можливість відмови від правочину – згоди іншого з подружжя), отже, має бути якнайшвидше запроваджений для забезпечення єдиної нотаріальної практики та безспірності нотаріальних дій. Проте, на сьогодні ця практика не може бути використана, оскільки відсутня нормативна база такого механізму.

2. Невід’ємною частиною форми посвідчувального напису № 42, викладеного у додатку № 7 до Правил ведення нотаріального діловодства, є вказівка на факт перевірки реєстрації шлюбу. Якою ж має бути форма посвідчувального напису, якщо до нотаріуса звернулися колишні подружжя або чоловік та жінка, які проживають однією сім‘єю, але не перебувають у шлюбі між собою? Законодавство відповіді на ці питання не надає. Є нагальна необхідність у тому, аби ці прогалини вже у найближчий час були заповнені.

3. У зв’язку зі зміною порядку оформлення згоди подружжя на розпорядження майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, постають питання з місцем цього документа, яке він посідає в номенклатурі справ приватного нотаріуса, оскільки справа з відповідним заголовком, де можна було б зберігати згоди, на сьогодні відсутня. Пропозиція зберігати згоди в 02-10 «Інші договори» не зовсім коректна: навіть якщо згода - це односторонній правочин, але у будь-якому випадку вона не є договором. Відтак, постає питання – який код витрачання бланка присвоювати при реєстрації бланка, на якому викладається згода подружжя на розпорядженням майном, у реєстрі нотаріальних бланків? Код витрачання бланка «Інші договори», на наш погляд, з тих самих мотивів, є недоречним. Можливим є варіант зазначати: «код витрачання: «Інші дії». Однак, остаточна відповідь на ці питання має надаватися у відповідних роз’ясненнях.

4. Пункт 6.7 Правил ведення нотаріального діловодства містить вимогу про те, що «підлягають реєстрації у журналі реєстрації вхідних документів заяви батьків про надання згоди неповнолітній дитині на відчуження майна,

заява одного з подружжя про згоду на відчуження (придбання) майна

, заява від співвласника про відмову від переважного права купівлі частки в праві спільної часткової власності, заяви про скасування заповіту або довіреності». Отже, з цього випливає, що згода як правочин не підлягає реєстрації у журналі реєстрації вхідних документів. На наш погляд, якщо згода – це односторонній правочин, то, за аналогією, припустимо, з довіреністю або заповітом реєструвати згоду у Книзі вхідної кореспонденції не потрібно.

5. Наступне питання, яке виникає - які саме перевірки слід робити під час посвідчення згоди подружжя щодо майна, яке перебуває у спільній сумісній власності? Дехто висловлює думку про необхідність перевірки відсутності заборони та податкової застави при посвідченні згоди. Тут можна заперечити: наслідками посвідчення згоди є право другого з подружжя на відчуження або набуття майна спільної сумісної власності, але не його обов’язок. Крім того, як зазначалося раніше, між посвідченням згоди та договору можливий певний проміжок у часі, тому перевірка відсутності заборони та податкової застави на момент посвідчення згоди втрачає сенс, отже, є підстави вважати, що вона не потрібна.

6. З 1 січня 2010 року постало питання – які саме документи вимагати для посвідчення згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, і копії яких документів залишати в своїх справах? Такими документами, на наш погляд, є:

а) документ, за яким нотаріус встановлює особу (копія документа, на підставі якого встановлюється особа, долучається нотаріусом до примірника правочину, що залишається в його справах – пункт 13 Інструкції);

б) довідка про присвоєння ідентифікаційного номера за даними Державного реєстру фізичних осіб - платників податків (в зв’язку з тим, що згода – це правочин майнового характеру), фотокопія якої долучається до примірника правочину, що залишається у справах нотаріуса – пункт 19 Інструкції;

в) документ, що свідчить про факт реєстрації шлюбу.

7. Нотаріусам подають згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, як у формі заяв, що були оформлені в період до 1 січня 2010 року, так і у формі правочинів, які оформлені вже після 1 січня 2010 року. З одного боку, заяви-згоди не мали вставленого строку терміну дії, а отже, є безстроковими і відображують відповідне волевиявлення іншого з подружжя. З іншого боку, порядок надання такої згоду суттєво змінився після 1 січня 2010 року у зв’язку з внесенням зміни до законодавства, а закон вимагає від нотаріуса посвідчувати такі згоди у формі правочинів. Постає питання: чи має приймати нотаріус, який посвідчує правочин на розпорядження майном, згоди, оформлені у вигляді заяв, мотивуючи тим, що на момент оформлення вони мали належну форму та ніхто їх не скасовував та не відмовлявся від них? Або нотаріуси не зобов’язані приймати згоди у вигляді заяв, оскільки на сьогодні така форма згоди не відповідає чинному законодавству? Ці питання є дуже важливими, не тільки з огляду на дотримання інтересів громадян, які вже одного разу виконали умови закону, звернулися до нотаріуса та оформили згоду у відповідності до чинного на той час законодавства, причому сплатили за це грошові кошти. Найважливішим є те, що запровадження механізму, за яким громадянин реалізував своє право в певній формі, а законодавство після цього встановлює інші правила, ставить під загрозу стійкість цивільних відносин, забезпечення дієвого механізму їхнього нотаріального оформлення. Адже закон не має зворотної сили, тобто відсутні підстави вважати, що такі згоди не є чинними.

Новий порядок оформлення згоди подружжя на розпорядженням майном, яке перебуває у спільній сумісній власності, вимагає знову звертатися до вивчення основ теорії права, цивільного та сімейного права, спонукає до уважного ставлення до різних точок зору та пошуку оптимальних та безконфліктних шляхів вирішення найгостріших питань. Нам з вами ще довго нудьгувати не доведеться.

Стаття була опублікована у Науково-практичному журналі Української нотаріальної палати «Нотаріат для Вас» №4 (126), Квітень 2010 року

"Розділом 18 “Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України”, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2003 р. за № 20/5 та зареєстрованого в Мін'юсті України 03.03.2003 р. за № 283/8882 (далі – Інструкція) передбачено посвідчення угод між поружжям, батьками дитини, а також особами, які проживають однією сім'єю. Абзацем 2 пункту 172 Інструкції надається перелік договорів, які можуть укладаться між подружжям. Але як засвідчує практика, даний перелік не є вичерпним, тому що законодавство постійно змінюється і положення чинного законодавства України передбачають укладання договорів одного із подружжя на користь іншого. Так ч.2 ст.64 Сімейного Кодексу України встановлює, що договір відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки. На сьогоднішній день існує нотаріальна практика посвідчення договорів про припинення спільної сумісної власності одного з поружжя на користь другого з подружжя. Дану тезу також підтверджують реєстратори бюро технічної інвентаризації, які на даний момент здійснюють реєстрацію прав власності на нерухоме майно, тому що таки договори вже є в механізмі реєстрації прав власності."

Ми з чоловіком в шлюбі придбали 1-кімнатну квартиру, яка була зареєстрована на мене. Зараз розійшлись, але поки що офіційно не оформили припинення шлюбу. По усній домовленності чоловік залишає мені всю квартиру, але наскільки я знаю, при розірванні шлюбу сумісне майно подружжя поділяється, тому хочу юридично грамотно закріпити право власності на квартиру, щоб в подальшому нікто не претендував би на квартиру. Як мені це зробити?

Відповідь: Відповідно до ст.60 Сімейного Кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружину та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Теж саме, але в менш розвинутій формі, зазначено у ч.3 ст.368 Цивільного Кодексу України - майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст.64 Сімейного Кодексу України дружина та чоловік мають право на укладання між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналізуючи положення Цивільного Кодексу України щодо форми договорів, предметом яких є нерухоме майно, приходимо до висновку, що вони (договори) повинні бути нотаріально посвідчені та пройти державну реєстрацію як правочин, так й реєстрацію права власності.

Розділом 18 “Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України”, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2003 р. за № 20/5 та зареєстрованого в Мін’юсті України 03.03.2003 р. за № 283/8882 (далі - Інструкція) передбачено посвідчення угод між поружжям, батьками дитини, а також особами, які проживають однією сім’єю. Абзацем 2 пункту 172 Інструкції надається перелік договорів, які можуть укладаться між подружжям. Але як засвідчує практика, даний перелік не є вичерпним, тому що законодавство постійно змінюється і положення чинного законодавства України передбачають укладання договорів одного із подружжя на користь іншого. Так ч.2 ст.64 Сімейного Кодексу України встановлює, що договір відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки. На сьогоднішній день існує нотаріальна практика посвідчення договорів про припинення спільної сумісної власності одного з поружжя на користь другого з подружжя. Дану тезу також підтверджують реєстратори бюро технічної інвентаризації, які на даний момент здійснюють реєстрацію прав власності на нерухоме майно, тому що таки договори вже є в механізмі реєстрації прав власності.

Враховуючи вищевикладене, Вам з Вашим чоловіком потрібно звернутися до нотаріуса для укладання договору про припинення спільної сумісної власності подружжя на користь Вас. Даний договір (правочин) підлягає реєстрації права власності в органах БТІ наряду з первинним правовстановлювальним документом і буде свідчити про одноособове Ваше право власності на квартиру.

Договори між подружжям як спосіб зміни правового режиму об

Автор: Павлишин А.І.

Дата публикации: 16-11-2011

Сьогодні, в силу об'єктивних причин, нерідко можуть виникнути ситуації за яких у того з подружжя, хто створив та веде власний бізнес, з'явиться необхідність швидкого переоформлення усіх активів на іншу особу з ціллю їх захисту від конфіскації, рейдерства, вимог кредиторів.

У таких випадках найкращим способом зміни правового режиму власності рухомого та нерухомого майна (усе майно набуте подружжям у шлюбі, за деякими винятками встановленими законодавством, належить кожному з подружжя на праві спільної сумісної власності без встановлення частин кожного) буде договір укладений між подружжям.

Право укладати договори між собою подружжя має на підставі ст.64 Сімейного кодексу України «право подружжя на укладення договорів між собою»

1. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

2. Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки.

Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки в праві спільної сумісної власності без виділення цієї частки (ч.2 ст.64 СК) фактично не є самостійним видом договору, а є механізмом здійснення правочинів з майном дружини та чоловіка.

Майно має певний правовий режим (належить до спільного або роздільного майна подружжя). У зв'язку із цим метою договору є зміна такого режиму (визнання роздільного майна спільним, а спільного - роздільним).

Сімейне законодавство передбачає також договори осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу - договір про визначення правового режиму майна (ст.74 СК України).

В ч.2 ст.64 СК України міститься норма, згідно з якою договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки. Ідея цієї норми полягає у спрощенні порядку передання майна одного з подружжя на користь другого з подружжя. Такий порядок встановлювався для того, щоб дружина та чоловік могли визначити свої частки у спільному майні і одразу передати частку одного з них на користь другого (подарувати, продати, обміняти тощо).

Проте реалізація правила, закріпленого в ч.2 ст.64 СК України є складною. Проблема полягає у тому, що ч.2 ст.64 СК України не узгоджена з цілою низкою інших нормативних приписів.

Згідно із ч.1 ст.368 ЦК України спільною сумісною власністю є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. Для того, щоб один з учасників спільної сумісної власності (в цьому випадку - один з подружжя) мав змогу розпорядитися належним йому майном, необхідно перш за все визначити, що саме йому належить, тобто визначити його частку у праві власності на майно. Без цього майно належить подружжю спільно і право кожного з них розповсюджується на майно в цілому. За таких обставин неможливо визначити, що саме буде в подальшому відчужуватися одним із подружжя на користь другого.

Визначення часток необхідне ще й тому, що воно свідчить про згоду подружжя на визнання за кожним з них права на конкретний розмір частки. Це може бути як традиційна 1/2 частки, так і інша. Сторони можуть домовитися про визнання за одним із подружжя права на 1/3, 2/5, 8/10 або іншу частку в праві власності на майно, з відповідним збільшенням або зменшенням частки другого з подружжя.

В ч.2 ст.64 СК вказано про передачу частки одного з подружжя другому з подружжя без виділу цієї частки. З загального аналізу норм законодавства доводиться зробити висновок, що в цьому випадку йдеться про передачу майна без виділу частки в натурі, а не без визначення частки кожного з подружжя у праві власності на майно. В такому сенсі тлумачить цю норму і Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України № 20/5 від 3.03.2004 р. (п.174).

Таким чином, для розпорядження своїм майном сторони перш за все визначають частку кожного з них в праві власності на майно (не в натурі). При цьому здійснюється трансформація спільної сумісної власності у спільну часткову власність. Очевидно, це можливо шляхом укладення договору про визначення часток подружжя в праві власності на майно. Треба зазначити, що такий договір не передбачений безпосередньо в законі. Очевидно, що домовленість подружжя щодо визначення частки кожного з них закон розглядає як проміжну стадію, яка не має самостійного значення. Проте перетворення спільної сумісної власності подружжя на спільну часткову власність не може здійснюватися інакше, ніж за договором сторін. Такий договір складає самостійний етап переходу майна і має власний юридичний зміст. Він має відповідати усім вимогам, що ставляться цивільним законом до форми правочину (ст. ст. 205-210 ЦК України).

Закон України від 1.07.2004 р. «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» до переліку документів для державної реєстрації прав на нерухоме майно не відносить договір про визначення часток в праві спільної власності. В ст. 19 Закону йдеться про договори поділу, перерозподілу та об'єднання нерухомого майна. Проте така реєстрація є необхідною, зокрема тому, що сам Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (ч.4 ст.18) вимагає подання документів, що свідчать про встановлення, зміну або припинення речового права. Саме тут стає очевидним незбіг норм сімейного законодавства та інших нормативних актів.

Якщо подружжя не зареєструє право власності на певні частки, неможливе подальше «просування» процедури переходу майна від одного з них до іншого. При цьому виникає ціла низка нових нюансів реєстраційного характеру, оскільки нерухоме майно первісно може бути зареєстроване на ім'я того з подружжя, який хоче передати свою частку другому з подружжя, або навпаки, на ім'я того з подружжя, який в подальшому одержить таку частку від другого з подружжя за договором.

Так чи інакше, лише після того, як подружжя зареєструє право власності на належну їм частку, настає другий етап. Сторони можуть укладати договір про передання частки в праві на майно другому з подружжя - договір дарування, купівлі-продажу, міни частки тощо. У випадках, передбачених законом, такий договір також підлягає державній реєстрації, яка здійснюється нотаріусом. Після цього реєстрації підлягає вже право власності на майно, що виникло у одного з подружжя. Реєстрацію права власності здійснює відповідний орган (БТІ або інший орган, визначений законом).

Правило, закріплене в ч.2 ст.64 СК України, не співпадає з базовими нормами цивільного законодавства, що передбачають державну реєстрацію правочинів та речових прав на нерухоме майно, а також нормами спеціального законодавства. У будь-якому випадку норми сімейного закону не можуть встановлювати окремі правила для порядку реєстрації правочинів за участю подружжя, якщо аналогічні правила не будуть закріплені в спеціальному законодавстві. Підсумовуючи, можна сказати, що на сьогодні процедура визначення та передання частки в спільному майні від одного з подружжя до другого має розглядатися як складна та багатоетапна.

Таким чином альтернативою договору передбаченого ст.64, є договір про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст.69 СКУ):

1. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

2. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Поділ майна означає припинення права спільної власності і виникнення - в його основі права власності кожного із колишніх співвласників на окреме майно. Після такого поділу кожна із сторін стає одноособовим власником певного майна, а відносини права спільної власності припиняються.

Поділ та виділ майна можуть здійснюватися у добровільному порядку. В цивільному законодавстві встановлено загальні правила: а) майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними (ч. 1 ст.372 ЦК України); б) співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності (ч.1 ст.370 ЦК України). У разі поділу майна або виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду (ч.2 ст.370, ч.2 ст.372 ЦК України).

Такі договори можуть укладатися стосовно будь-якого майна. Закон лише визначає, що якщо предмет договору складає нерухоме майно, то він має бути нотаріально посвідчений. В усіх інших випадках форма договору визначається за загальними правилами, що встановлені нормами цивільного законодавства до форми правочинів (ст. ст. 205-210 ЦК України). Подружжя за власним бажанням звертається до нотаріуса для надання більшої вірогідності договору про поділ майна. Законодавство не забороняє такі дії. Подружжя, як і будь-які інші фізичні особи, вправі нотаріально посвідчити будь-який договір (ч.1 ст.209 ЦК України).

Не викликає сумнівів, що поділ майна подружжя або виділ з нього частки мають здійснюватися лише шляхом укладення дружиною та чоловіком відповідного договору.

Договір подружжя про поділ майна можна розглядати як сімейно-правовий договір, який є двостороннім і консенсуальним. Аналогічною є правова природа договору про виділ одному з подружжя частки у спільному майні.

У договорі про поділ майна подружжя сторони можуть дійти згоди щодо розміру часток кожного з них в праві на майно та про спосіб його поділу. В цілому способи поділу майна, що встановлюються в договорі, схожі з тими, що застосовуються судами при виникненні майнового спору між подружжям.

В договорі дружина та чоловік можуть розподілити речі між собою з урахуванням їх вартості та частки кожного з них у спільному майні. При цьому сторони можуть встановити у договорі, що частки дружини та чоловіка будуть як рівними, так і нерівними. Наприклад, сторони можуть вказати, що у разі поділу їх майна частка дружини складатиме 8/10, а чоловіка 2/10 в праві на майно. Згідно з цими частками чоловік одержить у разі поділу майна квартиру та предмети домашнього вжитку, що в ній знаходяться. У свою чергу жінка отримає житловий будинок, офісні приміщення, автомобілі, грошові кошти на рахунках та дивіденди від акції.

Виділ майна означає виокремлення певної частки майна з загальної маси спільного майна співвласників та збереження в частці, що залишилася, права спільної власності двох або більше осіб. Наприклад, подружжя може домовитися, що дачний будинок, який було набуто за час шлюбу, буде виділено із спільного майна подружжя і передано у власність дружини. За таких обставин режим спільності щодо усього майна подружжя зберігається, окрім окремої речі, яка виділяється.

Такий договір є правовстановлювальним документом в розумінні Переліку правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на нерухоме майно (…договір про виділ у натурі частки з нерухомого майна, що є у спільній власності, про поділ нерухомого майна, що є у спільній власності…).

Таким чином уклавши договір про виділ частки майна, що є у спільній власності подружжя, та провівши його нотаріальне посвідчення і відповідно державну реєстрацію, заінтересована особа отримає ситуацію, за якої вся нерухомість, бізнес та автотранспорт будуть знаходитись у приватній власності одного з подружжя, а інше спільне майно – на праві спільної сумісної власності подружжя.

ЗРАЗОК ДОГОВОРУ ПРО ПОДІЛ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

ДОГОВІР

ПРО ПОДІЛ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

Місто Київ, двадцять дев’ятого листопада дві тисячі одинадцятого року.

Ми: з однієї сторони – Іваненко Арсен Заурович, проживаю в м. Києві, вул. Зої Гайдай, буд. 55, кв. 113, реєстраційний номер облікової картки платника податків 2468237648, надалі за текстом «СТОРОНА-1», та з іншої сторони - Іваненко Антоніна Іванівна, яка проживає в м. Києві, вул. Зої Гайдай, буд. 55, кв. 113, реєстраційний номер облікової картки платника податків 4587216954, надалі за текстом «СТОРОНА-2», разом надалі за текстом «СТОРОНИ» діючи добровільно, відповідно до власного вільного волевиявлення, що відповідає нашій внутрішній волі, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам’яті, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлені з вимогами чинного законодавства щодо недійсності правочинів,

уклали даний договір про наступне:

1. Сторона-1 та Сторона-2 за взаємною згодою даним договором здійснили поділ майна, набутого ними під час перебування в зареєстрованому шлюбі у спільну сумісну власність.

Сторона-1 та Сторона-2 на момент укладення даного договору перебувають у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу І-ФП №021554, видане відділом реєстрації актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві 24.09.2010 року.

2. За час перебування в зареєстрованому шлюбі Сторонами було набуто в спільну сумісну власність наступне майно:

2.1. Квартира №113 (сто тринадцять) в будинку №55 (п’ятдесят п’ять), розташованому по вулиці Зої Гайдай в м. Києві, реєстраційний номер 11111111, надалі за текстом - квартира, (придбана на ім’я Іваненка Арсена Зауровича за договором купівлі-продажу квартири, посвідченого Петренко І.І., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, 20.11.2010 року, реєстровий номер 789. Реєстрація права власності проведена Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна» 24.11.2010 року, право власності зареєстровано в реєстровій книзі д.156/890 за реєстровим номером 138-755 (витяг про державну реєстрацію прав №81623817, виданий Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна» 29.11.2010 року).

Вищезазначена квартира складається з трьох жилих кімнат. Площа вищевказаної квартири складає: загальна площа – 67,50 (шістдесят сім цілих п’ять десятих) кв.м., житлова площа – 46,00 (сорок шість) кв.м.

2.2. Земельна ділянка площею – 0,1000 (нуль цілих одна десята) га, розташовану за адресою: Київська область, Вишгородський район, кадастровий номер 1111111111:11:111:1111, цільове призначення: для ведення індивідуального садівництва, набута на ім’я Іваненко Антоніни Іванівни (належить їй на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку АВ№354872, виданого управлінням Держкомзему у Вишгородському районі Київської області 29.12.2010 року на підставі розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації №592 від 27.10.2010 року, відмітка Вишгородської районної державної адміністрації в Київській області від 27.11.2010 року, акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №111111103043), надалі за текстом земельна ділянка.

2.3. Автомобіль марки HONDA CR-V, тип транспортного засобу – ЛЕГКОВИЙ ДЖИП, 2007 року випуску, номер шасі (кузова, рами) JVLDU2687WR896544 JVLDU2687WR896544, реєстраційний номер AA5874KB набутий на ім’я Іваненка Арсена Зауровича (належить йому на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу ААС765481, виданого УДАІ ГУ МВС України в м. Києві 21.07.2009 року), надалі за текстом автомобіль-1.

2.4. Автомобіль марки HONDA CR-V, тип транспортного засобу –ДЖИП, 2005 року випуску, номер шасі (кузова, рами) JVХХU2687WR896544 JVLDU2687WR555544, реєстраційний номер AA0203KB набутий на ім’я Іваненко Антоніни Іванівни (належить їй на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу ААС765481, виданого УДАІ ГУ МВС України в м. Києві 21.07.2009 року), надалі за текстом автомобіль -2.

2.5. Грошові кошти в сумі

⇐ Предыдущая 1 23