Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Операційної системи

Проектування операційної системи: сутність, цілі та етапи. Склад критеріїв та факторів проектування операційної системи. Соціотехнічний підхід до розробки операцій. Відмінності між проектуванням продукту та послуги. Розгортання функції якості як можливість залучення споживача до операційного процессу. Сучасний рівень розвитку виробничих та невиробничих операційних систем. Необхідність рішень з просторової організації діяльності. Проектування виробничих потужностей: аргументи на користь створення великих централізованих та невеликих децентралізованих підприємств. Проектування та місце розташування підприємства: фактори міккро- і макросередовища. Розміщення обладнання та робочих місць для виробництва: поопераційне функціональне, потокове лінійне та фіксоване позиційне планування. Розміщення приміщень і обладнання сервісних підрозділів підприємств. Проектування робіт і нормування праці. Робоче середовище та умови праці, режим роботи. Розподіл та кооперація праці. Мотивування роботи. Робочі завдання. Основи нормування праці. Методи нормування праці та часу. Хронометраж.

Ціллю проектування будь-я коопераційної системи є максимізація її ефективності, тобто одержання максимального ефекту від використання системи на одиницю застосованих ресурсів.

Ефект операційної системи - це ступінь досягнення поставлених перед системою цілей, у якості яких може виступати множина необхідних властивостей.

Елементи множини, приведені до вигляду, що припускає кількісну оцінки утворюють множину локальних критеріїв оцінки ефекту системи.

Для однієї конкретно проектованої операційної системи групи її властивостей є взаємозалежними і змінюються узгоджено.

А щоб досягти необхідних і бажаних властивостей, в операційну систему варто вкласти деякий "об'єм" різнорідних ресурсів (матеріальних, трудових і т.д.) необхідних для реалізації елементів і зв'язків між ними.

Таким чином, можна припустити, що на абстрактному рівні існують деякі узагальнені оцінки ефекту операційної системи

Слід звернути увагу на те, що якщо операційна система будується на умовах достатності ресурсів, тому теоретично можна прогнозувати можливість необмеженого росту ефекту. Проте перед операційним менеджером у будь-якому випадку буде виникати задача оптимізації ефективності так званих науково-технічних (природно, галузевих) рішень за критерієм "ефект - вартість".

Стратегія розвитку визначеного класу систем дозволяє визначити операційному менеджеру рішення оптимізаційної задачі проектування операційної системи за вищевказаними критеріями, зокрема, обґрунтувати економічно доцільний рівень ефекту системи, визначити оцінку раціональності рівня витрат.

Продовжуючи самостійне опрацювання даного питання програмою курсу передбачається опанування студентами основних положень базових концепцій проектування операційної системи, що зумовлюється інтеграційністю процесу проектування та залежністю складу та змісту основних стадій проектування від вихідних положень, покладених в основу його здійснення.

Рис. 5.1 Основні підходи до побудови операційних систем

Функціональний підхід - це підхід який побудований на основі виділення і формалізованого опису послідовних або паралельних функцій, необхідних для одержання шуканого результату.

Рис. 5.2 Функціональний підхід

Частіше всього функціональний підхід використовують як первинну або навіть тимчасову конструкцію операційної системи, а також як найбільш доступний і відповідно надійний. Нерідко в менеджера відсутня необхідна інформація про детальні вимоги до кінцевого результату, особливо, якщо мова йде про новий бізнес. У цьому випадку варто будувати операційні системи в прямій послідовності від попередніх і підготовчих функцій до результуючих.

Процесор операційної системи - це елемент, що забезпечує виконання основних функцій.

Уданому випадку систему можна будувати за аналогією, використовуючи вже існуючі операційні моделі. У цьому випадку менеджер страхує себе від занадто серйозних помилок і втрат, але в той же час обмежує можливості росту ефективності.

Функціональний підхід дозволяє в наочній формі реалізувати методику "вхід - вихід" і займає особливе місце в інших підходах, тому, що на його основі можуть формуватися, адекватні та адаптивні операційні системи.

Наступним елементом побудови операційної системи є галузевий підхід.

Галузевий підхід - це підхід при якому операційні системи будуються на підставі максимального врахування галузевої специфіки діяльності.

Варто зауважити, що головним критерієм побудови галузевої операційної системи є критерій керованості основної технології. Цей підхід більш ризикований, тому що він істотно підвищує потенційні втрати від помилкових рішень, але в той же час він дозволяє істотно підвищити ефективність управління операціями. Наочним прикладом галузевого підходу можуть служити операційні методи управління в галузях із безупинним виробничим процесом на машинобудівних підприємствах.

Галузева операційна система, з одного боку, максимально прив'язана до конкретних технологій і операцій і тому дуже ефективна, але з іншого боку, вона не пристосована до змін і тому не адаптивна, отже, така операційна система потребує обов'язкових зовнішніх операційних демпферів.

Щодо організаційного підходу, то він припускає, що технічні, функціональні і галузеві чинники вже враховані у виді деяких операційних констант. З використанням цих операційних блоків будується система, що дозволяє оптимізувати процеси прийняття рішень.

Організаційний підхід - це управління операціями, що базується на інформаційних критеріях ефективного управління.

Організаційний підхід є найбільш адекватним і гнучким, тому що дозволяє управляти операціями, виходячи з власне інформаційних критеріїв ефективності управління, але все це припустимо тільки при безумовному врахуванні операційних констант.

Важливо усвідомити, що розумна побудова операційного менеджменту припускає послідовне застосування функціонального, галузевого й організаційного підходів. Ці три підходи не є альтернативними.

Дана класифікація підходів до побудови операційних систем є незавершеною і відкритою, виникнення принципово інших підходів може мати сьогодні місце в зв'язку з процесами інформатизації технологій і управління.

Вданому питанні також розкривається поняття "структурування операційних систем". Важливо зауважити, що в основі побудови операційних систем лежить принцип виділення основної ланки (технології).

Технологія це прийнятий для даного бізнесу метод перетворення ресурсів операційної системи, у процесі якого створюється товар або послуга для споживача.

Виділення основної ланки операційних систем означає введення принципу ієрархії в управлінні операціями. В цьому випадку ієрархічний принцип є вихідним у побудові операційного менеджменту. Всі ланки, елементи і процедури субординовані.

В основі ієрархічної будови операційних систем є базова технологія. Щонайкраще цей принцип реалізує функціональний підхід. Основа побудови операційної системи - вертикаль. Ця технологічна ієрархія в управлінні операціями повинна обов'язково відображатися в ієрархії відповідальності, посад, обов'язків і технологій.

Горизонтальні зв'язки в управлінні операціями відіграють дуже важливу роль, але вони другорядні стосовно ієрархічних. Особо важливу роль горизонтальні зв'язки відіграють в управлінні операціями в багато профільних і адаптивних структурах. Співвідношення між горизонтальними і вертикальними зв'язками в побудові операційної системи змінюється в умовах кризи і швидких змін.

Соціотехнічний підхід до розробки операцій аснований на розробці виробничих завдань з урахуванням технічної системи, необхідної для виконання виробничих завдань і соціальної організації, в рамках якої ці завдання виконуються.

Основні положення соціотехничного підходу:

робота повинна вимагати відомої напруги і містити елементи різноманітності;

необхідно, щоб на роботі можна було вчитися і продовжувати освіту;

робота повинна давати можливість реалізувати в певних межах функцію ухвалення рішень;

необхідність визнання при добре виконаній роботі;

необхідність певного ступеня соціальної підтримки.

Мотивація. Мета мотивації полягає в тому, щоб зіставляти інтереси організації з особистими потребами її працівників.

Керівник у процесі мотивації не стільки прагне до задоволення індивідуальних потреб підлеглих, скільки - до створення механізму, об'єднуючого підлеглих в єдину команду.

У центрі уваги функції мотивації знаходяться три поняття: цінність, інструментарій і очікування. Система мотивації включає такі складові: стиль управління; поведінка менеджера в комунікаціях; оплата праці та ін.

Важливо звернути особливу увагу на проектування сервісних організацій. При проектуванні сервісних організацій необхідно пам'ятати про одну відмінну рису послуг: створити запас послуг неможливо. На відміну від виробничої сфери, у якій можна в період зменшення попиту накопичувати запаси продукції для збуту її в періоди максимального попиту й у такий спосіб зберігати відносно стабільний рівень зайнятості і завантаження виробничих потужностей, у сфері послуг, за рідкісним винятком, необхідно задовольняти попит у момент його виникнення. У зв'язку з цим критерій пропускної здатності в обслуговуванні стає питанням першорядної важливості.

Вибір цільового ринку і розробка пакета послуг входять у компетенцію керівників вищого рівня. У результаті створюється платформа для прийняття безпосередніх операційних рішень сервісної стратегії і проектування системи надання послуг.

Існує багато дуже важливих факторів, що відрізняють процес проектування і розробки послуг від розробки продукції.

Фактори, що відрізняють процес проектування і розробки послуг від розробки продукції.

Рис. 5.3 Відмінності між проектуванням продукту та послуги.

Важливо зазначити, що так само як при проектуванні виробничого процесу, стандартним інструментом, застосовуваним у ході складання проекту процесу обслуговування, є блок-схема. В останні роки фахівці найвищого класу в проектуванні сфери послуг стали називати такі блок-схеми сервісними планами (Service Blue-prints), що підкреслює важливість проектувального процесу.

Унікальною властивістю сервісного плану є чітке розмежування між високим ступенем контакту з клієнтом (тобто тією частиною процесу, що проходить на очах у клієнта) і тими операціями, за якими клієнт спостерігати не може. Ця границя проходить на плані через так називану "рису видимості".

Розгортання Функції Якості є оригінальною японською методологією, що ставить ціллю гарантувати якість із найпершої стадії створення й розвитку нового продукту.

Розгортання Функції Якості — це систематизований шлях розгортання потреб і побажань споживача через розгортання функцій і операцій діяльності компанії з забезпечення такої якості на кожному етапі життєвого циклу новостворюваного продукту, яка б гарантувала одержання кінцевого результату, що відповідає очікуванням споживача.

Процес Розгортання Функції Якості містить 5 ключових елементів:

Першим ключовим елементом є уточнення вимог споживача. Споживач формулює свої побажання, як правило, в абстрактній формі. Такі абстрактні вимоги споживача називають “голосом споживача”.

Завдання виробника полягає в тому, щоб за допомогою різних методів розгорнути за допомогою перших трьох інструментів управління якістю “голос споживача” в інтегральну цінність продукту, тобто в загальні характеристики продукту, які можуть бути виміряними.

Наскільки успішно буде вирішене це завдання, залежить від глибини розуміння виробником двох проблем: що саме вимагає споживач від продукту та як продукт буде використовуватися споживачем.

Другим ключовим елементом є переведення вимог споживача в загальні характеристики продукту. Слід враховувати, що деякі з характеристик продукту, вирішуючи проблему задоволення одних очікувань споживача, негативно впливають на інші компоненти дерева задоволеності споживача.

Третім ключовим елементом є виявлення тісноти (сили) зв'язку між вимогами споживача та характеристиками продукту. Дослідження цього взаємозв'язку здійснюється за допомогою матричних діаграм зв'язку. Сила зв'язку залежить від того, наскільки істотний внесок вносить та або інша характеристика продукту на доказ конкретного побажання споживача.

Четвертим ключовим елементом у розгортанні функції якості є вибір мети, тобто вибір таких значень параметрів якості створюваного продукту, які, на думку виробника, не тільки будуть відповідати очікуванням споживача, але й забезпечать конкурентоспроможність створюваного продукту в планованому секторі ринку.

П'ятим ключовим елементом є встановлення за результатами анкетного опитування рейтингу важливості побажань споживачів і на основі цих даних — визначення рейтингу важливості відповідних характеристик продукту. Поряд з рейтингом важливості технічних характеристик продукту для вказують рейтинг складності технічного втілення цільового значення параметра якості.

П'ять ключових елементів є фундаментом Розгортання Функції Якості. Форми використовуваних у роботі з розгортання функції якості матричних діаграм нагадують будинок, і тому їх називають Будинком якості.

Сучасний рівень розвитку операційних систем.Прогрес у підвищенні швидкодії комп’ютерів та в їх застосуванні призвів до революції в проектуванні операційних (виробничих) систем та в управлінні їхнім функціонуванням. У цьому розділі розглянемо цілий ряд технологій, що застосовуються переважно в сфері матеріального виробництва і за характерну ознаку мають використання комп’ютерної техніки та сучасного програмного забезпечення.

Комп’ютерне проектування і конструювання (Computer-aided design (CAD)). Обов’язковою умовою для початку виробництва будь-якого продукту є, природно, наявність його проекту. На стадії проектування продукції комп’ютери відіграють дедалі важливішу роль. Комп’ютерне проектування передбачає використання комп’ютерної графіки в розробці продукції; з ним тісно пов’язаний такий процес, як комп’ютерне конструювання. Створене на комп’ютері тривимірне зображення і виконані комп’ютером розрахунки дозволяють інженерам проводити випробування (тестування) продукції навіть без створення експериментальної моделі. Завдяки комп’ютерним системам проектування й конструювання нові розробки можна випробовувати на стійкість до температурних перепадів, різних видів механічного впливу і навіть до штучно створюваних аварійних ситуацій —
і все це з використанням електронних приладів, з величезним заощадженням часу і коштів. Якість продукції також поліпшується. Наприклад, інженери фірми «Боїнг» під час конструювання і виробництва широкофюзеляжного транспортного літака моделі 777 мали змогу піддати критичному аналізу дизайн усіх деталей ще до початку їхнього виготовлення. Тобто недоліки можуть бути усунутими, а нові ідеї — апробованими на комп’ютерних моделях, а не на дослідних зразках реальних літаків. Відтак тепер виріб може бути вдосконалений, а невдалий проект відкинутий — ще до того, як перший дослідний зразок буде запущено у виробництво.

Система автоматизованого проектування (САПР) дозволяє конструкторові технічних виробів працювати з терміналом комп’ютера і створювати необхідну документацію, яку раніше доводилося виконувати вручну. Її можна зберігати в пам’яті комп’ютера, легко витягати звідти і вносити до неї необхідні зміни. Коли потрібно, комп’ютер може перенести креслення на паперові носії. Він дозволяє різко прискорити процес розробки і викреслювання проекту і дає більші можливості для опрацювання різноманітних варіантів. Крім того, у ході розробки проекту комп’ютер може здійснювати перевірки на наявність певних видів помилок.

Комп’ютеризоване виробництво (Computer-aided manufacturing (CAM)).Використання спеціальних технічних засобів (комп’ютерів, роботів, приладів технічного контролю, автоматично керованих транспортних засобів тощо) для здійснення контролю за роботою виробничого обладнання є основою комп’ютеризованого виробництва. Добре організоване комп’ютеризоване виробництво дозволяє піднести продуктивність складальної лінії, швидкість здійснення операцій, точність, а також надійність. Комп’ютерне проектування і регульоване комп’ютерами виробництво швидко стають найважливішими чинниками прискорення процесів створення нових видів продукції в компаніях різних галузей.

Автоматизована система управління виробництвом (АСУВ) охоплює цілий ряд технологій, які дозволяють управляти і контролювати роботу виробничого обладнання за допомогою комп’ютера. Ця технологія йде далі звичайної автоматизації головним чином за рахунок забезпечення гнучкості виробничого процесу. Комп’ютер може передати на одиницю обладнання, якою він керує, новий набір команд і змінити виконуване обладнанням завдання.

Роботи являють собою програмовані механізми, що маніпулюють матеріалами і робочими інструментами, тобто виконують операції, які раніше доводилося робити людям. Застосування роботів є особливо ефективним на монотонних, утомливих та виснажливих для робітників операціях; під час виконання операцій, де вимагається високий ступінь стабільності, а також під час виконання робіт, небезпечних або незручних для людини. Вельми важливо, що роботів можна перепрограмувати, себто «навчити» новій роботі.

Гнучкі виробничі системи (Flexible Manufacturing Systems (FMS)). Загальною рисою нових технологій є те, що вони підвищують гнучкість виробництва. Виробничі системи, в яких об’єднані всі ці технології, називаються гнучкими виробничими системами (ГВС). Одним із суттєвих останніх нововведень в організації виробничих процесів став розвиток цієї форми виробництва, яка виступає альтернативою до жорстких виробничих систем, що базуються на використанні спеціалізованого виробничого обладнання.

Жорсткі виробничі системи асоціюються, як правило, з масовим виробництвом будь-якого товару — від телевізорів до садового реманенту. І справді, у рамках серійного та масового виробництва використання жорстких виробничих систем є виправданим завдяки довгостроковій економії на організаційних витратах, тобто на тих витратах, що несуть виробники кожного разу, коли організують виробництво нового виду продукції. Та все ж, оскільки жорстка виробнича система звичайно передбачає випуск товарів незмінного дизайну й у великих обсягах, їхнє просування на сучасні — досить часто перенасичені ринки — обмежене. Разом з цим створення жорсткої виробничої системи передбачає значні первісні капіталовкладення, бо вона орієнтована на використання спеціалізованого обладнання на кожному етапі виробництва конкретного виробу. Ці капиталовкладення можуть бути компенсованими тільки із закінченням тривалого періоду виробництва продукції у великих масштабах.

Повторимо ще раз: альтернативою жорстким виступають гнучкі виробничі системи (інколи вони звуться також м’якими виробничими системами), в яких обладнання, що регулюється комп’ютерами (центри механічної обробки тощо), пристосоване до виконання різноманітних видів однотипних операцій.

За використання гнучкої виробничої системи для переходу до виробництва з однієї моделі продукції до іншої потрібно тільки декілька сигналів, що подаються комп’ютером, а не повне переобладнання виробничих цехів. Завдяки такій гнучкості виробники можуть досягти переваги над менш активними конкурентами, швидко переорієнтовуючись на нові прибуткові сфери діяльності (і полишаючи їх, щойно ті припиняють приносити достатньо високі прибутки), а також швидко пристосовуючи нововведення для вдосконалення своєї продукції.

Організація гнучкого виробництва особливо бажана для підприємств, що орієнтуються на виконання спеціальних замовлень; підприємств, що виробляють настільки унікальні види продукції чи випускають її настільки нерегулярно, що серійне виробництво для них є неприйнятним.

Слід зауважити, що використання гнучких виробничих систем має свої обмеження через те, що створенню такої інтегрованої системи передує тривалий цикл планування й конструкторських розробок, перш ніж будуть отримані якісь результати. Унаслідок цього ті керівники, що схильні до короткострокових ділових проектів і результатів, часто прагнуть уникати капіталовкладень, пов’язаних з впровадженням гнучких виробничих систем.

Виробництво, інтегроване в комп’ютерну систему (Computer- integrated mаnufacturing (CIM)).Найбільший рівень комп’ютеризації в управлінні технологічними операціями досягнуто у виробництві, інтегрованому в комп’ютерну систему,в якому всі елементи проектування, конструювання і виробництва об’єднані в єдину комп’ютерну мережу, за допомогою якої всі підрозділи взаємодіють між собою. Для багатьох компаній такий тип виробництва, схоже, більш надійний шлях до перемоги в конкурентній боротьбі, ніж громіздкі схеми автоматизації, що застосовувалися протягом останніх десятиріч.

Виробництво, інтегроване в комп’ютерну систему, є ключовою ланкою «фабрики майбутнього», характерною ознакою якої є повна елімінація (виведення) людини з виробничого процесу. Ось, наприклад, як здійснюється виробництво на одному з підприємств японської компанії «Фанук»: автоматичні візки рухаються заздалегідь запрограмованими маршрутами; кілька роботів розвантажують сировину, інші — переробляють її в прості форми, що використовуватимуться далі в комп’ютеризованих центрах механічної обробки, де верстати здатні змінювати свої інструменти, переставляти деталі, що обробляються, і відсікати зайві частини подібно скульпторові, що висікає статую з каменю. За всіма ділянками виробництва спостерігає один-єдиний робітник, який сидить перед моніторами, розміщеними так, що утворюють замкнуте коло; він здатний при потребі втрутитися у виробничий процес, натиснувши кілька кнопок на клавiатурі комп’ютера. Виробництво триває безперервно, причому в денну зміну працює близько 20—30 робітників, що здійснюють функції обслуговування устаткування, вночі ж фабрика безлюдна, однак робота не припиняється ні на хвилину.

Сполучення вищезгаданих технологій у системі, що працює під керівництвом інтегрованої інформаційної керуючої системи, має назву інтегрованої автоматизованої системи управління виробництвом. І хоча така система в цілому бачиться доки що лише на рівні концептуальної розробки, необхідні складові її технології вже реально існують. Слід лише здійснити інтеграцію і реалізувати управління всіма цими технологіями в єдиній системі. Багато прогресивних промислових компаній з ентузіазмом працюють над створенням «фабрик майбутнього».

Важливим етапом у створенні операційної системи є прийняття рішення про обсяг виробничих потужностей, їх місцезнаходження та проектування підприємств. На цьому етапі побудови операційної системи виникають два взаємопов’язані питання:

• скільки об’єктів і якої потужності потрібно створити?

• де розташувати кожен об’єкт?

Рішення щодо питання про кількість і продуктивність підприємств визначається факторами ефективності та маркетингу (одні свідчать на користь створення великих, інші — дрібних підприємств). На користь створення великих підприємств указують:

• велика капіталомісткість переробної системи (електростанції, госпіталі, де необхідне дороге спеціальне обладнання);

• необхідність зосередження великої кількості людей або різних виробів (автопідприємства, аеропорти, склади, мережі універсальних магазинів тощо).

Про доцільність створення малих підприємств свідчать: розосередженість клієнтів та необхідність забезпечити для них зручний доступ до підприємства.

Рішення щодо місця розташування підприємств приймається на підставі врахування макро- та мікроекономічних ситуацій. Макрорівень — це рішення про континент, країну, місто, район. Мікрорівень — вибір конкретного майданчика чи приміщення для підприємства.

Основні фактори макрорівня:

1. Демографічні та економічні фактори, що впливають на розмірі розвиток основних ризиків збуту продукції операційної системи.

2. Джерела сировини, матеріалів та транспортні витрати на їх доставку.

3. Кількість і якість трудових ресурсів.

4. Наявність достатньої кількості енергії і води.

5. Політична стабільність.

6. Податкова політика та стимулювання економічного розвитку.

7. Питання захисту навколишнього середовища.

8. Вартість загальної ділянки і будівництва.

9. Умови споживання (клімат, система освіти, медицина, культура, відпочинок).

До найважливіших факторів на мікрорівні належать:

1. Обмежувальні норми на розвиток підприємства, сумісність із сусідніми об’єктами.

2. Розмір, конфігурація та інші технічні аспекти майданчика.

3. Наявність доступних видів транспорту.

4. Наявність та вартість енергозбереження.

5. Відповідність майданчика характеру підприємства.

6. Близькість житла для працівників.

7. Наявність конкурентів.

8. Для багатьох видів підприємств вирішальним може бути один із факторів, наприклад, розташування поблизу порівняно дешевої робочої сили.

На кожному підприємстві відповідно до технологічного процесу випуску продукції організовуються виробничі підрозділи - ділянки, відділення, цехи.

Найважливішими на кожному підприємстві є дві складові: основне виробництво, що охоплює всі процеси, безпосередньо пов'язані з випуском готової продукції, і допоміжне, яке включає процеси матеріального і технічного обслуговування основного виробництва. Це більші за цехи підрозділи, які створюються на тих великих підприємствах, де необхідно об'єднати кілька однорідних або взаємозалежних цехів.

Своєю чергою, основне і допоміжне виробництва поділяються на цехи, відділення, виробничі ділянки, робочі місця.

Для виробництва продукції певного асортименту або виконання тієї чи іншої стадії технологічного процесу на підприємствах масового харчування організовують цехи.

Цех - технологічно відокремлений виробничий підрозділ підприємства, у якому відбувається завершений процес. Залежно від характеру технологічного процесу та обсягу роботи цех може мати виробничі ділянки, відділення або потокові лінії, де обробляють сировину, готують напівфабрикати або випускають готову продукцію. Цех оснащений обладнанням, інструментами, інвентарем.

Виробнича ділянка - частина цеху, на якій відбувається завершена стадія виробничого процесу.

Відділення - виробничі підрозділи, які створюються у великих цехах. Наприклад, у гарячому цеху можуть створюватися супове і соусне відділення. Цехи, відділення, виробничі ділянки поділяються на робочі місця.

Робоче місце - частина цеху, на якій працюють один або кілька працівників, що виконують певні операції.

Взаємозв'язок окремих підрозділів підприємства (цехів, допоміжних приміщень), які беруть участь у виконанні однієї чи кількох стадій технологічного процесу, визначає структуру виробництва.

Цехова структура виробництва передбачена на великих підприємствах. У кожному цеху налагоджують відповідні технологічні лінії.

Технологічною лінією називається ділянка виробництва, оснащена необхідним обладнанням для здійснення технологічного процесу.

Безцехова структура виробництва характерна для доготівельних підприємств, що працюють на напівфабрикатах і мають невелику виробничу програму та обмежений асортимент продукції власного виробництва

На таких підприємствах практикують функціональний розподіл праці, тобто всі операції виконують одна або дві виробничі бригади, які підпорядковуються завідувачу виробництва.

За безцехової структури виробництва назви цехів є умовними. Вони не позначають структурні підрозділи виробництва, а лише розмежовують деякі технологічні процеси та операції в окремих приміщеннях з урахуванням вимог санітарії.

Для виконання певних технологічних операцій у цеху організовують робочі місця. Робочим місцем називають ділянку виробничої площі цеху, на якій розміщене обладнання, інвентар, інструменти, пристрої, посуд, тара, необхідні працівникові для виконання окремих технологічних операцій. Робочі місця в цеху встановлюють відповідно до послідовності технологічного процесу. Вони можуть бути спеціалізованими і універсальними.

На великих підприємствах, де застосовується поопераційна форма розподілу праці, в цехах організовують спеціалізовані робочі місця, на яких кожен працівник виконує визначену операцію з постійним набором інструментів та інвентарю. Повторюючи кілька разів ті самі операції, рухи, працівник набуває стійких професійних навичок, працює чітко, ритмічно, удосконалює трудові прийоми. При цьому на виконання допоміжних робіт (підготовка і прибирання робочого місця, інструментів, одержання сировини, транспортування напівфабрикатів) витрачають мінімальну кількість часу.

На підприємствах з безцеховою структурою виробництва переважають універсальні робочі місця для виконання різних технологічних операцій. Ці місця забезпечують повним набором інструментів, інвентарю, пристроїв для виконання всіх технологічних операцій. Безпосередньо на універсальному робочому місці мають бути тільки ті інструменти, інвентар, пристрої, які необхідні для виконання певної операції.

Правильне розміщення на робочому місці обладнання, сировини та напівфабрикатів, інвентарю, наявність технологічних карт або таблиць норм відходів і виходу напівфабрикатів сприяють створенню найкращих умов для праці. Площа кожного робочого місця має бути достатньою для вільного доступу до обладнання при його експлуатації і ремонті. Для забезпечення безпеки праці установлюють захисні засоби, щитки, запобіжні пристрої. Там, де це необхідно, підводять холодну і гарячу воду, газ, силову електроенергію, встановлюють додаткове освітлення. Джерело світла має бути зліва від робочого місця на відстані не менше 6-7 м.

Інструменти та інвентар розміщують праворуч від працівника, а продукт, що підлягає обробці, - ліворуч. Ваги, спеції і приправи розташовують на столі на відстані витягнутої руки, обробну дошку - перед собою (на відстані 6 см від краю стола).

Під час роботи працівник повинен стояти прямо, не горблячись. За неправильного положення тіла людина швидко втомлюється.

Необхідно домагатися зменшення шуму на робочих місцях, що зменшує стомлюваність працівників. Для покращення умов праці широко використовують місцеву вентиляцію, витяжні шафи, зонти (місцевий відсос), що вловлюють випари, гази, чад, дим.

На робочих місцях, де накопичуються відходи, для їх вилучення влаштовують жолоби, воронкоподібні отвори в столах, спускні рукави в камеру відходів, встановлюють пересувні контейнери тощо.

Робочі місця мають бути організовані так, щоб виключалася можливість одержання травм, опіків. Допомогти в цьому можуть захисні екрани, огородження, запобіжні пристрої і попереджувальна сигналізація.

На робочих місцях доцільніше використовувати висувні, відкидні або переносні стільці, причому краще стільці з сидінням, висота якого регулюється, і спеціальною спинкою та підлокітниками.

Своєчасна і повна підготовка робочих місць перед початком зміни і чітке обслуговування кваліфікованих працівників підсобними допомагають суттєво скоротити непродуктивні витрати часу.

У виробничих процесах одночасно використовується ручна і машинна праця. Працівники виробництва виконують у процесі роботи основні і допоміжні операції. На робочих місцях важливо скоротити частку ручної праці в загальних трудових витратах.

Усі групи приміщень пов'язані між собою:

- розміщення основних груп приміщень має забезпечити найкоротші зв'язки між ними без перетинання потоків відвідувачів і обслуговуючого персоналу, напівфабрикатів, сировини і відходів;

- варто прагнути до компактної структури будівлі, передбачити можливість перепланування приміщень зі зміною технології виробництва;

- компонування всіх груп приміщень повинні відповідати усім вимогам, санітарним і протипожежним правилам;

- усі виробничі і складські приміщення повинні бути непрохідними, вхід до виробничих і побутових приміщень - з боку господарського двору, а в торговельні приміщення - з вулиці; вони мають бути ізольовані від входів у житлові приміщення;

- компонують торговельні приміщення за напрямком руху відвідувачів, передбачивши можливість скорочення їх пересування і забезпечення евакуації людей у випадку пожежі.

У виробничих приміщеннях має бути створений оптимальний мікроклімат. Факторами мікроклімату є температура, вологість, швидкість руху повітря.

На сучасних підприємствах для створення оптимального мікроклімату доцільно використовувати автоматичні кондиційні установки.

Важливою умовою зниження втомлюваності працівників, запобігання травматизму є правильне освітлення виробничих приміщень і робочих місць. Для штучного освітлення використовують люмінесцентні лампи або лампи накалювання. При доборі ламп необхідно дотримуватися норми: на 1 м2 площі цеху має припадати 20 Вт.

Для успішного виконання виробничого процесу на підприємствах необхідно:

- вибрати раціональну структуру виробництва;

- розмістити виробничі приміщення у послідовності, що відповідає технологічному процесу, щоб уникнути зустрічних потоків сировини, напівфабрикатів і готової продукції;

- забезпечити потоковість виробництва і послідовність технологічних процесів;

- правильно розмістити обладнання;

- забезпечити робочі місця необхідним обладнанням, інвентарем, інструментами;

- створити оптимальні умови для праці.

Планування трудового процесу можна визначити як функцію, що конкретизує трудову діяльність окремого працівника або групи у визначених виробничих умовах. Слід зазначити, що зміст трудового процесу визначається технологічним процесом і включає як безпосередній вплив виконавця на предмет праці, так і спостереження за роботою устаткування, управління і контроль за ходом технологічного процесу.

Вивчення змісту трудових процесів і тривалості їх виконання неможливе без ретельного ознайомлення з тим, як витрачається робочий час, яка його структура, його зміст.

Методичною передумовою вивчення й аналізу інформації про фактичні затрати робочого часу є кваліфікація цих затрат. Теорія нормування праці рекомендує такі види класифікації затрат часу: робота працівника, робота устаткування, тривалість виробничого процесу. Необхідно наглядно ознайомитися з найважливішими категоріями робочого часу, їхніми взаємозв'язками та співвідношеннями. Це дасть змогу краще засвоїти сутність кожної категорії робочого часу.

Для зручності систематизації затрат робочого часу користуються умовними літерними позначеннями (індексами). Це дає змогу прискорити запис трудового процесу, що вивчається, а також користуватися індексами при складанні фактичного балансу робочого часу, розрахункових формул, проведенні порівняльного аналізу затрат робочого часу на різних підприємствах.

У процесі самостійного вивчення теми студентам необхідно розглянути класифікацію елементів затрат змінного робочого часу.

Час роботи (Т_р) - це частина робочого дня, зміни, протягом якого робітник на своєму робочому місці здійснює певні дії, пов'язані із забезпеченням трудового процесу. Час роботи поділяється на час продуктивної роботи і час непродуктивної роботи.

Час непродуктивної роботи(Т_нр) - це час, протягом якого робітник фактично працює, але корисний результат відсутній, наприклад: виправлення браку продукції, що виник з вини самого працівника; виконання роботи, непередбаченої змінним завданням, виконання роботи для задоволення власних потреб.

Час продуктивної роботи (Т_пр) - це час, протягом якого працівник виконує свої прямі обов'язки, передбачені завданням і регламентом, а також роботи і обов'язки за сумісництвом. Продуктивна робота включає час: підготовчо - заключної роботи, оперативної роботи та роботи по обслуговуванню робочого місця.

Рис. 5.4 Класифікація елементів затрат змінного робочого часу

Час підготовчо - заключної роботи (Т_пз) - час на підготовку робочого місця й себе на початку зміни - на отримання завдання, матеріалів, креслень, налагодження устаткування на потрібний режим роботи, а також наприкінці зміни - на її завершення - здача готової продукції, здача інструменту і т.д. У масовому виробництві Частка Т не перевищує 1 - З % від робочого часу, у дрібносерійному та одиничному виробництвах вона становить 12 -15 %.

Час оперативної роботи (Т_oр) - це найпродуктивніша частина робочого дня, пов'язана з досягненням мети трудового процесу, тобто із безпосереднім виконанням виробничого завдання. Складається з двох частин - основного часу (Т_о), коли саме здійснюються зміни у предметі праці - зміни форми, складу, властивостей (обточування, штампування, складання...) та допоміжного (Т_д) - виконання дій, необхідних для здійснення основної роботи (встановлення та зняття деталі при обробці, керування верстатом - вмикання, вимикання...).

Час обслуговування робочого місця (Т_орм) - затрати часу на дії, пов'язані з доглядом за робочим місцем, прийманням устаткування, інструменту, пристроїв у робочому стані протягом зміни (заміна інструменту, що зупинився, його заточування, чищення і змащування устаткування). У деяких галузях (вугільна, металургійна, харчова промисловість) ці затрати часу додають до Т_пз. час обслуговування робочого місця складається з двох частин: часу організаційного обслуговування і часу технічного обслуговування. Час організаційного обслуговування (Т_орг) - витрачається на догляд робочого місця і його впорядкування, розкладання інструменту на початку зміни та прибирання наприкінці її, чищення і змащування обладнання. Час технічного обслуговування(Т_тех) - використовується на догляд обладнання у процесі виконання певної конкретної роботи, зокрема під наладка обладнання, заміна зношеного інструменту, тощо.

Час продуктивної роботи та його складові елементи є об'єктивно необхідними при здійсненні будь - якого трудового процесу, отже, повинні враховуватися при визначенні норми часу на конкретну роботу. Найважливішим з цієї сукупності є час оперативної роботи, він має найбільшу питому вагу у загальній тривалості робочої зміни і витрачається безпосередньо на продуктивну роботу. Чим більша питома вага основного часу, тим продуктивнішою є праця даного конкретного працівника.

Важливою складовою робочого часу є час перерв. Час перерв у роботі виконавця (Т_прв) - загальна тривалість часу, протягом якого, працівник не працює незалежно від причин, що викликали його бездіяльність. Складається з двох груп затрат часу: регламентованих та нерегламентованих.

Час регламентованих перерв (Т_пр) - це час, коли робітник, не працює з причин, заздалегідь передбачених, об'єктивно необхідних. До часу регламентованих перерв належать перерви на відпочинок та особисті потреби (Т_воп)і а також час перерв, зумовлених особливостями техніки, технології та організації виробництва (Т_пт).

Час нерегламентованих перерв (Т_пн) - охоплює перерви та зупинки в роботі, що не є об'єктивно необхідними, тобто, небажаними, які виникають внаслідок недоліків в організації виробництва і праці. Це час перерв, зумовлених зумовлених недоліками у технології та організації виробництва; час перерв, зумовлених порушеннями трудової дисципліни.

До часу перерв, зумовлених недоліками технології та організації виробництва (Т_пнт), відносять перерви, що спричинились через несправність устаткування, відсутність у належний час заготовок, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів, інструменту, технологічної оснастки, перебої у постачанні електроенергії, тощо.

Час перерв, зумовлених порушенням трудової дисципліни (Т_пдт), складається із часу запізнень на роботу, невиправданого об'єктивними причинами зволікання початку робочої зміни, передчасного завершення зміни, перевищення часу обідньої перерви та нормованого часу на відпочинок і т.д.

Методи праці. Методи праці в основному вивчаються за допомогою побудови діаграм і карт, наприклад операційних карт, діаграм робітник-машина, діаграм сполучення рухів, карт видів діяльності в сполученні з хронометражем і дослідженням норм часу. Вибір типу діаграм залежить від виду діяльності, тобто від того, на чому зроблений акцент:

- виробничому процесі,

- робітнику на постійному робочому місці

- робітнику, що взаємодіє з устаткуванням,

- робітнику, що взаємодіє з іншими робітниками.

Вивчаючи дане питання, студент має насамперед усвідомити сутність нормування праці.

У процесі самостійної роботи над даними питаннями теми студенти мають усвідомити, що нормування праці в меншій степені пов'язано з організацією робочого процесу.

Принцип нормування праці - збір даних для планування виробничих потужностей у вигляді оцінки фактичного часу виконання виробничих операцій.

Студентам необхідно засвоїти сутність нормування живої праці, його об'єктивної необхідності й того значення, яке відіграє нормування в організації суспільного виробництва.

Норма праці є тією первинною ланкою організації праці та виробництва, від якої починаються і на якій ґрунтуються розрахунки на підприємстві. Інакше кажучи, норма праці це найважливіша економічна і планово - розрахункова категорія. Можна стверджувати, що кожне економічне рішення в організації й управлінні праці не може бути прийняте без урахування наявності якісних норм праці.

Для того, щоб краще зрозуміти те значення норм праці, що їм надається в сучасних умовах, достатньо порівняти, які завдання і функції вони повинні виконувати в ринковій і плановій економіці.

В умовах планової економіки нормування праці розглядалось як гуманний метод визначення суспільно необхідних затрат праці орієнтованих на середній рівень працівників в галузі.

Підприємства - монополісти, передові організації галузі звітували, що працюють за прогресивними нормами. Вони одержували перехідні червоні прапори переможців соціалістичного змагання, але при цьому приховували реальні резерви виробництва з тим, щоб держава надавала їм більше ресурсів у фонд оплати праці, додаткові виплати за досягнення у виконанні та перевиконанні норм, фіктивне зниження трудомісткості продукції тощо. Поряд з тарифним нормуванням заробітної плати технічне нормування праці відігравало роль не чинника справедливої оплати праці, а роль "регулятора" середньої заробітної плати, що неодмінно призводило до зниження мотивації праці. Кожна застаріла, необґрунтована норма праці автоматично призводила до завищення виплат за час роботи, що фактично не був витрачений, а це в кінцевому підсумку сприяло девальвації коштів.

Фотографія робочого дня - це контрольні виміри тривалості усіх без винятку витрат часу робітником протягом робочої зміни. Фотографія дозволяє виявити втрати робочого часу, непродуктивне його використання та розробити організаційно - технічні заходи для усунення цих втрат.

Ґрунтуючись на даних фотографії здійснюються такі заходи:

- складають план раціонального використання обладнання та організації робочих місць;

- вивчають та впроваджують передовий досвід організації праці;

- визначають фактичне завантаження робочого місця;

- уточнюють норми часу на основні та допоміжні роботи;

- розраховують нові норми виробітку, часу та обслуговування. Фотографії бувають індивідуальні, групові, бригадні, маршрутні, само фотографія та кіно-телефотографії.

Слід зазначити, що існує чотири основних методи нормування праці: хронометраж (за допомогою секундоміра й аналізу мікрорухів, знятих на кіноплівку), метод елементних нормативів, системи мікроелементного нормування і метод вибіркового спостереження за трудовим процесом (метод вибіркових спостережень). Вибір методу залежить від рівня бажаної деталізації і характеру трудового процесу. Докладний циклічно повторюваний трудовий процес вимагає хронометражу і використання заздалегідь розроблених нормативів три вал ості виконання рухів. Якщо операція виконується у взаємодії з устаткуванням, що визначає час виконання операцій, то для спрощення нормування застосовують використані дані по виконанню елементів операції (методи елементного і мікроелементного нормування). І нарешті, якщо роботу виконують рідко або вона вимагає тривалого часу, то застосовують вибіркове спостереження за трудовим процесом.

Тут треба особливу увагу звернути на:

- мету спостереження;

- причини, що зумовлюють вибір того чи іншого об'єкта дослідження;

- точне визначення кількості об'єктів спостереження;

- визначення часу проведення спостереження;

- ознайомлення з особливостями ситуації праці на конкретному робочому місці (дільниці);

- роз'яснення мети та завдань спостережень;

- заповнення лицьового боку листа спостереження (фотокартки, хронокарти);

- точне визначення кількості об'єктів спостереження;

- визначення часу проведення спостережень

- ознайомлення з особливостями організації праці на конкретному робочому місці;

- роз'яснення завдань та мети спостережень, що відбуваються;

- заповнення лицьового боку листа спостережень (фотокартки, хронокарти);

Цілком природно постає запитання: чому так важливо зосередитись на першому етапі проведення спостережень?

Відповідь проста: тому що треба отримати дійсні фактичні затрати робочого часу без їхнього приховування, саме такі, які мають місце в обумовлених організаційно - технічних умовах виробництва і праці. Дуже важливо правильно вибрати об'єкт спостереження, який має відповідати меті спостереження. Одна річ вивчати як використовують робочий час висококваліфіковані робітники і зовсім інше - спостерігати затрати часу тих робітників, які не виконують установлені норми.

ТЕМА 6.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒