Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Зародження психологічної думки в Китаї та Індії

За декілька тисячоліть до нашої ери на Сході склалися великі цивілізації: єгипетська, індійська, китайська тощо, в надрах яких почався рух ідей, який привів до сучасного наукового знання. Підґрунтям цього руху служив відносно великий рівень виробничої діяльності, матеріальної культури. Розвиток виробничих сил призвів до розшарування суспільства, виникнення рабовласницьких держав. В них панувала релігійна ідеологія, невід‘ємним компонентом якої було безсмертя душі, здатної покидати тіло, мандрувати, переміщуватися на інший бік видимого світу.

Разом з тим, джерела, які дійшли до нас, загартували не тільки релігійні погляди на психічну діяльність. Вони містять і паростки природно-наукового знання про неї.

Своєю передумовою це знання мало загальне уявлення про те, що живе тіло перебуває у залежності до зовнішньої природи, а діяльність душі у свою чергу, – від життя тіла.

В середині теолого-міфологічного способу пояснення речей формувалися уявленнями, які вступали з ним у протиріччя. Йде процес раціоналізації міфів, суб‘єктоподібні сили поступово ставали безособовими. Застарілі імена набували нового змісту. І хоча божество залишалося верховним владикою, його вплив на людське життя залишався все більш опосередкованим.

Це, зокрема, можна відслідкувати з опису механізму психічної діяльності у єгипетській «Пам‘ятці мемфіської теології» (кінець ІУ тисячоліття до н.е.). Відповідно цьому твору, будівничим всього існуючого, архітектором Всесвіту є бог Птах. Що б люди не думали та про що б не говорили, їх серцем і мовою володіє він. Володіє завдяки системі тілесних органів. Значення органів відчуттів, наприклад, було таким: боги «створили зір очей, слух, дихання носу, щоб давали вони повідомлення серцю». Щодо ролі серця, то воно «будь-якій свідомості дає можливість прорости». Інакше кажучи, вже в цьому древньому папірусі сформувався висновок про те, що умовою «будь-якої свідомості» є діяльність центрального тілесного органу.

Для відкриття співвідношення «периферія – центр» щодо пізнавальної діяльності людини вимагалась висока степінь узагальнення емпіричного матеріалу. Не менш важливим з точки зору природно-наукового розуміння психіки був і висловлений у цьому ж творі погляд на слово. Слово сприймалось древньою свідомістю як «двійник» мовлення, володіння яким прирівнювалось до володіння предметом, його вважали засобом логічного впливу.

Але у «Пам‘ятці мемфіської теології» ми зустрічаємо дещо інше. Там стверджується: «Язик повторює те, що задумане серцем». Породження язика лише повторює те, що породжується тим самим тілесним органом, куди сходяться повідомлення від органів відчуттів і де «проростає свідомість». На думку древнього автора так створені були всі праці, всі твори мистецтва тощо. Створені вони були Птахом, але свої плани він реалізовував за допомогою тіла, діючого в силу власної будови. У цій будові периферичні органи поєднані з центральним, з якого виходить свідомість і мова.

Так народжувались погляди, які, залишаючись в межах теологічного світогляду, створювали всередині його безперспективні для наукової думки окремі ділянки причинного розуміння. Таке розуміння не могло мати тоді іншої опори, окрім досягнень древньосхідної медицини. Але великою перешкодою для її розвитку були релігійні забобони, які забороняли анатомізувати тіло. Схема організму виглядала фантастичною і передавалася у такому вигляді від покоління до покоління.

У всіх країнах Сходу (а потім у Древній Греції) вирішального значення набув кровообіг, і основою життя вважалося два начала: рідина крові та повітря. Людина розглядалась у древньоєгипетських медичних папірусах як «істота, яка перебуває в одуховленій пневмі».

У китайських медичних джерелах «Книга про внутрішнє», основний текст, який дійшов до нас з УІІІ століття до н.е., головним органом, «князем тіла», також вважається серце, а за життєву основу береться повітроподібне начало – «ці». Змішуючись в організмі із іншими складовими частинами, «ці» поряд з фізіологічними виконує і психічні функції. Воно передає людині дар мови і «рухає думками». Якщо думки локалізувались у серці, то почуття – у печінці.

На думку медиків Древньої Індії головний орган психічної діяльності також міститься в серці. Лише потім поряд з «серцецентрованою» з‘являється «мозкоцентрована» схема.

Від медиків йде вчення і про темпераменти. Воно показувало стихійне розуміння причин індивідуальних відмінностей між людьми. Обґрунтування цих відмінностей гуморальними особливостями випливало із вчення про елементи тіла. За основу темпераменту індійські і китайські лікарі брали три елементи: повітроподібне начало (у китайців «ці»), жовч (іноді кров) і слиз. Відповідно люди поділялись у залежності від переваги одного із елементів на декілька типів.

Китайські лікарі виділяли наступні типи людей:

1. З перевагою жовчі (або крові): відмінні особливості такої людини, яку порівнювали з тигром, - сила і хоробрість.

2. З перевагою повітроподібного начала («ці»): така людина неврівноважена, рухома, часто переходить від сміху до плачу, за манерою поведінки схожа на мавпу.

3. З перевагою слизу: малорухомий тип.

Хоча розвиток природничо-наукових знань про людський організм обмежувався різними релігійно-моральними заборонами, раціональне пояснення психофізіологічних явищ пробивало собі шлях. Його виразні уявлення про повітря, що безпосередньо поєднує живе з середовищем, як носія душевних процесів; ідея про залежність душі від життя тіла; пояснення властивостей цього тіла (в т.ч. і психічного), суміші у ньому природних елементів.

Соціальні запити обумовили появу філософських шкіл, хоч і тісно пов‘язаних з релігією, але разом з тим, у них обговорювались раціональні, логічно корінні проблеми людського існування та її ставлення до світу в цілому.

Ці школи виходили з уявлень, що попередньо склалися, трансформуючи їх відповідно новим умовам. Для Індії вихідними стали тексти Вед (друге тисячоліття до н.е.), завершенням яких вважалися Упанішади (б. 1000 р. до н.е.). Загадкова мова Вед відкривала широкий простір для полярно різних інтерпретацій. Проблема душі обговорювалась, насамперед, як етична з точки зору правильної поведінки, вдосконалення особистості, досягнення блаженства. Загальноприйнятними були догми про перенесення душ, винагородження і кару.

У цьому плані склався основний зміст сформованих у VІ ст. до н.е. релігійних вчень джайнізму і буддизму. Вирішуючи етичні проблеми, обидва напрямки відбивали певні погляди на душевні явища у їх відношенні до тілесного. Джайнізм вважав тіло джерелом несвободи душі. Буддизм не сприймав душу як особливу сутність: психічне – потік неповторних миттєвостей, що змінюють стани один одного.

Школи, які виникли пізніше (Санкх‘я, Веданта, Йога, Міманса, Неля, Вайшешика) також підпорядковували вивчення душі метафізико-етичним завданням.

Веданта розвивала суб‘єктивно-ідеалістичні тенденції Упанішад. Справжнє «Я» – це не тлінне тіло, не суб‘єкт як носій вражень у стані неспання або у сні, а особлива інтуїтивна свідомість. У ній суб‘єкт і об‘єкт, зовнішнє і внутрішнє не відрізняються. Це Атман, який тотожний Брахману – безкінечне підґрунтя світу. Індивідуальна душа відрізняється від Атмана. Її божественна природа прихована за потоком чуттєвих сприйнять і тілесних прагнень. Шляхом пізнання і суворої моральної дисципліни вона виключає їх, стає ідентичною Брахману.

Інша школа – Йога – вчила, що для досягнення справжнього пізнання необхідно вгамувати всі види психічної діяльності, що його ускладнюють. Йога виробила систему прийомів (т.зв. восьмирічний шлях), який включав спочатку регуляцію тілесних функцій (поза, дихання тощо), а потім і внутрішніх психічних актів – уваги і мислення. Прагнення вирішити етико-психологічні проблеми визначило живий інтерес до психології індивіда. Розроблялись спеціальні прийоми розчленування психічних станів і навіть управління ними.

Етичною спрямованістю відрізнялись також і школи, що склались приблизно в середині першого тисячоліття до н.е. в Китаї. Засновниками цих шкіл вважаються Хао-цзи, Конфуцій і Мо-цзи.

Лао-цзи (кінець ІV – початок V ст. до н.е.) приписується створення книги «дао де цзин» – видатної пам‘ятки світової філософії. В ній натурфілософський погляд на буття, який бере початок з древнього поняття дао («дао» – це шлях, дорога), відноситься до важливих категорій древньокитайського мислення. В уявленні про нього закарбувалась ідея всезагальної закономірності, яка править землею і небом, усім, що коїться в світі), поєднується з постулатами, які приписують людині певний спосіб поведінки щодо дао, а саме не діяння.

Якщо даосизм вимагав осягнути шлях світового процесу з метою слідувати йому, то інша течія китайської філософсько-релігійної думки – конфуціанство – мала спрямованість на роздуми про традиції, звичаї, мораль. Дао для неї – це сила, яка діє у моральному спілкуванні людей, у поведінці правителів та історії держави. Конфуціанством була поставлена проблема співвідношення вродженого і набутого у людській психіці. Засновник школи Конфуцій (551-479 до н.е.) вчив, що знання і психічні якості є вродженими. Людина від природи добра, псують її зовнішні обставини. Отже, потрібно долати їх шкідливий вплив, виховувати здібності до самозаглиблення і внутрішнього самовдосконалення. Цю точку зору відстоював послідовник Конфуція Мєн-цзи (б. 372-289 до н.е.). Вихідною для Конфуціанства можна вважати концепцію «неба» і «небесного веління» (наказу, тобто долі). «Небо» – це як і частина природи, так і вища духовна сила, яка визначає природу і людину («Життя і смерть визначається долею, багатство і знатність залежать від неба»). Людина, наділена небом, визначається певними етичними якостями, має діяти у відповідності з ними і вдосконалювати їх за допомогою навчання. Мета Конфуціанства – вдосконалення – досягнення рівня «благородного мужа», доброго і справедливого щодо народу, який шанує старших і вищих. Центральне місце в Конфуціанстві займає концепція жань (людяність) – закон ідеальних стосунків між людьми в родині, суспільстві, державі, у відповідності з принципом «Чого не бажаєш собі, того не роби іншим». Після смерті Конфуція Конфуціанство розпалося на вісім шкіл, основні: ідеалістична школа Мен-цзи і матеріалістична Сюнь-цзи.

Але у конфуціанстві виникла й інша течія, представлена Сюнь-цзи (б. 298-238 до н.е.). Заперечуючи вродженість таких позитивних моральних якостей, як співчутливість, скромність та інші, він вважав, що людина за власною природою зла, а доброта – навпаки – продукт виховання. Якби було б по-іншому, то навіщо людей виховувати. Для чого бажати те, що маєш? Характер людини подібний посудині, яку майстер перетворив у глину. Сюнь-цзи виходив із концепції ці – першоматерії або матеріальної сили, яка володіє двома формами: інь і ян, світ існує і розвивається у згоді з природними пізнаними закономірностями; небо – активний природний елемент світу, воно не управляє людиною, а навпаки, може бути підпорядковано ним і використане в інтересах людей. Від людини, як частини природи, залежить щастя і нещастя, багатство і бідність, здоров‘я і хвороба, порядок і смуток. Людина за природою зла, народжується з бажанням збагачуватися, на неї необхідно впливати за допомогою виховання.

Мен-цзи – тези про те, що від природи людина є доброю. Звідси випливало вроджене знання добра і здібність творити його, виникнення зла в людині в результаті відхилення від власної природи, скоєння помилок або нездатності відгородити себе від шкідливого зовнішнього впливу, необхідність повного розкриття істинної природи людини.

Етико-релігійний ідеал школи Мо-цзи (б. 480-400 р. до н.е.) відрізнявся від містичних тенденцій даосизму, конфуціанського самозаглиблення, яким протиставлявся активний вплив на життя.

Психологія пізнання. В основі ряду індійських теорій розумової діяльності знаходиться ідея нерозривного зв‘язку органу пізнання з його об‘єктом. Ці теорії розглядали декілька форм зв‘язку відчуваючого органу з його об‘єктом. Крім звичайних форм зв‘язку вивчались незвичайні. Так, ньяіки виділяли: а) спілкування із всіма індивідуальними об‘єктами даного класу; б) спілкування з об‘єктом через його образ, який оживає в пам‘яті; в) спілкування з минулими і майбутніми об‘єктами, які викликаються у пам‘яті шляхом заглибленого розмірковування.

Перший спосіб тлумачиться як споглядання загального, другий – асоціація (наприклад, зорове сприйняття сандалового дерева викликає «спілкування» з його запахом). Остання форма розглядалась як йогівське сприйняття. Пізнавальний акт розумівся як такий, що невіддільний від об‘єкта, на який він спрямований. Вважалося, що пізнаюче може з’явитися тільки разом з пізнаваним.

В індійській літературі віддавна розрізнялись дві форми сприйняття: невизначене (нирвикалпа) і визначене (савикалпа). Перше – суто сенсорне, що дає безпосереднє враження предмету від його контакту з органом, друге – розчленоване, втілене у мовних структурах. Аувайте – Веданта розуміла під невизначеним сприйняттям хаотичну масу чуттєвих вражень, в яких немає ні індивідуального, ні загального. Сприйняття стає визначеним завдяки розумінню. Поняття, згідно одного із головних коментарів Веданти, Шапкаре (кінець VІІІ – початок ІХ ст.) – це архетипи, за образом яких копіюється чуттєвий світ.

Буддизм – 6,5 ст. до н.е. – світова релігія, засновником якої є індійський принц Сідухартка Гаутама, котрий отримав ім‘я Будди. Буддисти стверджували, що визначене сприйняття – це вже не сприйняття, тому що пошкоджено впливом інтелекту. Слово, як довільний знак багатьох об‘єктів, викривлює образ, перешкоджає спогляданню речі в її неповторності. Центральна проблема – проблема буття людини. Стрижнем змісту Буддизму є проповідь Будди про «чотири благородні істини»: існує страждання, причина страждання, звільнення від страждання, шлях, що веде до звільнення від страждань.

Ряд представників школи Мінанси критикували і ведантистів і буддистів, стверджуючи, що невизначене сприйняття має два аспекти – родовий і специфічний, які ще не представлені в ньому розчленовано. Родова ознака властива багатьом індивідуальним об‘єктам, специфічна – тільки даному. При невизначеному сприйнятті об‘єкт не може бути усвідомлений у своїй одиничності, тому що для цього необхідно розмежувати його від інших. Але він не може бути усвідомлений і під родовим аспектом, тому що для цього він має бути об‘єднаний з іншими. Це досягається лише завдяки мові, яка розділяє те, що властиве речам самим по собі.

В античній психології, як ми далі це побачимо, також йшов пошук перехідних моментів від сприйняття до мислення. Але тут центром аналізу були уявлення, тобто образи, що зберігались після впливу предмету на органи почуттів. В індійській психології основна увага надавалась сприйняттю як такому, різним перетворенням всередині чуттєвого образу.

Велике місце у психологічних вченнях індусів займали проблеми ілюзії сприйняття, галюцинацій, сновидінь, а також можливостей особливого, надчуттєвого сприйняття, що вивчалось Йогою. Деякі буддійські філософи виходили з того, що не існує нічого, крім серії безпосередньо переживаючих образів. Тим самим відмінність реального й ілюзорного сприйнять по суті втрачало смисл.

Але це були зовсім не пануючі і тим більш не одиничні уявлення індусів про ілюзорно-галюцинаційні явища. Містичним поглядам протистояли природничо-наукові. Реальність або ілюзорність образу, як вчив Бхатта – один із відомих філософів школи Мінанса, має визначитись, виходячи із характеру відношень між органом і зовнішнім об‘єктом. Якщо ці відношення з будь-яких причин перекручуються, сприйняття стає ілюзорним. Причини розладу можуть бути або периферичні (органи почуттів), або центральні (манас). При неправильному функціонуванні манаса образи пам‘яті проектуються у зовнішній світ. Тоді виникають галюцинації. Сновидіння є також нічим іншим, як свого роду галюцинації, які представляють оживлення підсвідомих вражень, викликаних попередніми сприйняттями.

Проблема перехідних моментів у динаміці психічного життя представляла для індійських філософів незрівнянно більший інтерес, на відміну від західноєвропейських. Ні в кого, мабуть, поняття «Я» в його різних формах не було до нового часу предметом дуже прискіпливого аналізу, як у індусів. Це було безпосередньо пов‘язано з їх релігійно-метафізичними пошуками. Але разом з тим були спроби розібратися в досить реальних проблемах: як можливе пізнання суб‘єктом діяльності власного розуму; чи усвідомлюється при сприйнятті тільки його об‘єкт або також сам психічний акт, чи тотожна свідомість самосвідомості, чи осягається «Я» безпосередньо або через його проявлення у мисленні, почутті тощо.

Якщо при вивченні сприйняття, пам‘яті, мови індійські школи будували свої узагальнення і вели дискусії на ґрунті реального спостереження та емпіричного знання, то складна проблема свідомості і самосвідомості, до якої не було інших підходів, крім самоспостереження, відкривало широкий простір для помилок і спекуляцій.

Матеріалістичні теорії. В Індії вчення Локаяти (гарванів) у боротьбі з містикою взагалі не сприймало поняття «Я» як самостійну сутність. Аргументація гарванів полягала в тому, що органи відчуттів нам нічого не кажуть про це «Я», а побічне знання, отримане шляхом висновків, не може бути достовірним. Свідомість – побічний продукт чотирьох основних елементів природи. Локаята (від санскр. – лока – (цей) світ, те що йде із цього світу. Суттєвим є тільки те, що сприймається органами відчуттів. Звідси заперечення Локаяти бога і душі (зокрема брахмана і атмана), Раю та Пекла, взагалі будь-якого іншого світу, визнання існуючим тільки чуттєво-сприймаючого матеріального світу і його законів. Особливістю Локаяти є утвердження наявності індивідуальної природи кожної речі, яка визначає її будову і долю. Все, що впливає на річ, не в змозі змінити хід її існування.

Відомо, що вчення гарванів розроблялось чотирма школами. Одні ототожнювали свідомість з організмом в цілому, інші – з життєвою силою (мабуть, малося на увазі загальнобіологічне начало), треті – з діяльністю органів відчуттів, четверті – з монасом, тобто з психічним у широкому сенсі слова.

Чарвани були одними із перших в історії психології борцями з принципом субстанціональності свідомості. Чарванияк різновид локаяти, заперечує як традиційні брахмансько-ведейські принципи – існування бога – абсолюта і душі (брахмана і атмана), закон карми як основу моральності законодоцільності існуючого. Вважаючи істинним лише те, що можна збагнути за допомогою безпосереднього сприйняття, Чарвани стверджує тільки існування цього світу і вважає єдиною реальністю матерії. Визнається наявність чотирьох елементів: землі, води, вогню, повітря, із спонтанного поєднання яких створюється все. Одночасно Чарвани підкреслює висунуті ще локаятою принцип індивідуальної природи кожної речі. Чарвани бачить в поняттях добра і зла ілюзію, створену людською уявою, реальне тільки страждання і насолода.

В Китаї відомим представником матеріалізму був Ван Чун (27- 104) – автор полемічної праці «Критичні розмірковування». Він виступав проти тих, хто, «пробуючи пізнати небо, виходить із людини», тобто переносить на природу ознаки цілеспрямованої людської поведінки. Філософ доказував, що єдиним правильним є протилежний шлях. Закономірність природи – засіб пізнання людської психіки. Він виступав проти положення щодо вродженості знань, що мало і теоретичний, і практичний сенс, тому що деякі соціальні сили приписували собі особливі інтелектуальні якості.

Фань Джен (450-515) написав працю про знищення духу. Цей трактат, написаний у вигляді відповідей, захищав точку зору про те, що психіка, будучи функцією матеріального тіла, невіддільна від нього: «Тіло – це матерія духу; дух – це функція тіла... Назви різні, але сутність одна... Дух для матерій те ж, що гострота для ножа... Природно, що без гостроти немає ножа, а без ножа немає гостроти. Ніхто не чув, щоб ніж зникав, а гострота залишалася. Чи можна припустити, що тіло вмирає, а дух продовжує існувати?».

Між різними культурами віддавна проходив обмін матеріальними і духовними цінностями, але в наш час щодо багатьох ідей втрачена можливість вияснити, виникли вони на ґрунті даної культури, чи розвинули їх, будучи засвоєними від інших. Так, наприклад, уявлення про кровообіг як головний фактор тілесного і психічного життя розроблялась у Вавилоні, Єгипті, Китаї, Індії, Греції. Але кому належить пріоритет і які були шляхи передачі цього вчення (у тому випадку, якщо воно не виникло у одного народу незалежно від іншого), залишається невиясненим.

В інтелектуальній сфері усувається різниця між чуттєвою і розумовими формами пізнання і встановлюється практика так званого споглядального розмірковування (медитації), результатом якого є переживання цілісного буття (цілісність внутрішнього і зовнішнього), повна самозаглибленість. Практика споглядального розмірковування служить не стільки засобом пізнання світу, тому що одним із основних засобів перебудови психіки і психофізіології особливості – в якості конкретного методу особливо популярна йога. Стан повної задоволеності і самозаглибленості, абсолютної незалежності внутрішнього буття – позитивний еквівалент погашення бажань – є звільнення або нірвана.

Отже, психологічні теорії Давнього Китаю та Індії розкривають взаємовідношення дао (шлях людини, першопричина Всесвіту), традиції, вчинку. В одних теоріях наголос робиться більше на традиції, освяченій дао, в інших – на перетворювальній активності вчинку. Він має тільки підтримувати традицію, не протиставляти себе їй. Серйозне протиставлення вносить дезорганізацію в суспільне та індивідуальне життя людини.

Питання на семінар:

1. Психологічні уявлення Шумеро-Вавілонської культури.

2. Психологічна думка у Стародавньому Єгипті.

Питання на самостійну роботу:

1. Психологічні погляди стародавнього Сходу і Китаю.

2. Психологічні погляди стародавньої Японії та Індії.

Рекомендована література:

1. Локк Д. Избранные философские произведения: В 2 т. М., 1966.

2. Марцинковская Г.Д. История психологии: Учеб. пособие для студ. высш. учеб, заведений. - М.: Издательский центр «Академия», 2001. - 544 с.

3. Нариси з історії вітчизняної психології ХІХ ст.: У 2 т.∕ за ред. Г.С.Костюка. Київ, 1955.

4. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. История и теория психологии. Ростов Н∕Д., 1996-т.1,2.

5. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Основы теоретической психологии.- М., 1997.

6. Роменець В.А. Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2005. – 916 с.; іл

7. Роменець В.А. Історія психології: XVII століття. Епоха Просвітництва: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2006. – 1000 с.; іл.

8. Роменець В.А. Історія психології ХХ століття: Навч. посібник / Вст. ст. В.О.Татенка, Т.М.Титаренко. Вид. 2-ге, стереотип. – К.: Либідь, 2003. – 992 с.; іл.

9. Ярошевский М.Г. История психологии. – 2-е изд. – М.: Мысль, 1976. – 463 с.

ЛЕКЦІЯ 3

Тема 3

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒