Уявлення про душу філософів Мілетської школи

VII-VI ст. до н.е. є періодом розпаду первісного суспільства і переходу до рабовласницького ладу. Докорінні зміни суспільного ладу життя (колонізація, розвиток торгових відносин, становлення міст і т.ін.) створили умови для розквіту старогрецької культури, привели до істотних змін у галузі мислення. Ці зміни полягали в переході від релігійно-міфологічних уявлень про світ до зародження наукових знань.

Першими провідними центрами старогрецької культури і науки разом з іншими стали міста Міліт і Ефес. Назви цих міст носили і перші створені філософські школи.

Звичайно, початок наукового світобачення пов'язують з Мілетською школою, що існувала в VII-VI ст. до н.е. Її представниками були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен. Їм першим належить заслуга у відокремлені психіки, або «душі», з матеріальних явищ.

Загальним для філософів мілетської школи є положення про те, що всі речі і явища навколишнього світу характеризуються єдністю свого походження, а різноманіття світу є лише різними станами єдиного матеріального початку, першооснови або першоматерії. Це положення розповсюджувалося стародавніми мислителями і на галузь психічного. Вони вважали, що матеріальне і духовне, тілесне і психічне за своєю першоосновою єдині. Відмінність між ними тільки феноменальна, а не субстанційна, тобто за станом, проявом і виразом цієї першооснови. Відмінність між поглядами вчених цієї школи полягала у тому, який вид конкретної матерії приймав кожен з цих філософів за першооснову всесвіту.

Фалес (624-547 рр. до н.е.) як першооснову всього вважав воду. Доводячи, що саме вода є дійсним початком усього світу, Фалес посилався на те, що Земля плаває на воді, оточена нею, і сама походить із води. Вода рухома і мінлива, може переходити в різні стани. Випаровуючись, вода перетворюється на газоподібний стан, а замерзаючи, – у твердий стан. Оскільки з води походить і тверде і газоподібне, то, по Фалесу, розумно допустити, що вода і є першоосновою всього сущого, і що все оточуюче є різними перехідними станами цієї першооснови.

Душа є також особливим станом води. Істотною властивістю душі є здатність додавати тілам руху. Вона є те, що примушує рухатися. Ця здатність додавати речам рух властива всьому. Наявність душі приписувалася, наприклад, і магніту, і бурштину, оскільки ті володіють притягуючою силою. Поширюючи психічне на всю природу, Фалес першим висловив ту точку зору на межі психічного, яку прийнято називати гилозоїзмом. Забігаючи вперед, відзначимо, що гилозоїзму дотримуватимуться і деякі інші філософи старовини, наприклад, – стоїки.

Розглядаючи душу у зв'язку з тілесною організацією, Фалес ставив психічні стани в залежність від фізичного здоров'я тіла. Ті, у кого тіло здорове, мають і кращі душевні здібності і дарування, а отже – володіють великими можливостями знайти щастя в наші дні.

Сучасного психолога не можуть не привернути тонкі спостереження Фалеса щодо етичної поведінки людини. Людина, вважав він, повинна прагнути до того, щоб жити за законами справедливості. А справедливість полягає в тому, щоб не скоювати самому того, у чому людина засуджує інших людей.

Якщо Фалес пов'язував весь всесвіт з особливими перетвореннями і формами води і вологи, то Анаксимандр (610-547 рр. до н.е.) переймає за основу всього «алейрон» – такий стан матерії, який не має якісної визначеності, який завдяки своєму внутрішньому розвитку і поєднанню породжує різноманіття світу. Анаксимандр, заперечуючи якісну визначеність першооснови, вважав, що вона не могла б бути першоосновою, якби співпадала зі своїми проявами. Подібно Фалесу, душа – це один із станів алейрона.

Анаксимандр був першим із стародавніх філософів, хто здійснив спробу пояснити виникнення і походження людини та живих істот. Йому, мабуть, першому належить ідея зародження живого з неживого. Виникнення органічного світу уявлялося Анаксимандру таким чином: під дією сонячного проміння із землі випаровується волога, зі згустку якої виникають рослини. З рослин розвиваються тварини, а з тварин – людина. Згідно філософу, людина відбулася від риб. Головна ознака, що відрізняє людину від тварин, полягає в тривалішому терміні годування дитини грудьми і в тривалішому сторонньому догляді за нею.

На відміну від Фалеса і Анаксимандра інший філософ мілетськой школи Анаксимен (588-522 рр. до н.е.) першоосновою приймав повітря. Повітряну природу має і душа. Вона зв'язувалася ним з диханням. Ідея близькості душі і дихання була досить широко поширена серед стародавніх мислителів.

Представники мілетськой школи, вказуючи на матеріальну природу психічного, не дали розгорнутої картини душевного життя людини. Перший крок у цьому напрямі належить найвідомішому старогрецькому філософу з Ефесу Геракліту (530-470 рр. до н.е.). З представниками Мілетськой школи Геракліта пов'язує ідея першооснови, але за першооснову він приймав не воду, не алейрон і не повітря, а вогонь у його вічному русі і зміні, що виникає внаслідок боротьби протилежностей: «Світ є єдиний зі всього, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, засобом, що загоряється і згасає». Розвиток вогню відбувається з потреби або по «логосу», що створює все суще з протилежного руху. Все виникає і зникає через боротьбу. Перетворення вогню відбувається у двох напрямках: «шлях вгору» і «шлях вниз». «Шлях вгору», як спосіб перетворення вогню, є перехід його від землі до води, від води до повітря, від повітря до вогню. «Шлях вниз» – це зворотній перехід від вогню до повітря-води-землі. Ці два протилежно направлених переходи вогню з одного стану в інший можуть протікати одночасно, обумовлюючи вічний рух і розвиток світу в усьому його різноманітті. Як товар обмінюється на золото, а золото на товар, так і вогонь, на думку Геракліта, перетвориться у все, і все переходить у вогонь.

Душа – це особливий перехідний стан вогневого початку в організмі, якому Гераклітом дана назва «психея». Слід підкреслити, що введена Гераклітом назва для позначення психічної реальності була першим психологічним терміном. На його основі в 1590 р. Гокленіусом буде запропонований термін «психологія», який, починаючи з робіт Х.Вольфа «Емпірична психологія» (1732) і «Раціональна психологія» (1734), стане загальновживаним для позначення науки, що вивчає психіку людини.

Геракліт вважав, наприклад, що сп'яніння є не що інше, як зволоження «психеї», яке робить її грубішою, через що людина втрачає орієнтацію і тілесну координацію.

Діяльність душі Геракліт ставив у залежність як від зовнішнього світу, так і від тіла. Він вважав, що вогнева стихія проникає в організм із зовнішнього середовища, і будь-яке порушення зв'язку душі із зовнішнім світом може призвести до огрубіння «психеї».

Гераклітом було помічено, що люди часто не пам'ятають своїх снів. Ця втрата пам'яті відбувається тому, що уві сні послаблюється зв'язок із зовнішнім світом. Повний же розрив із зовнішнім середовищем веде до смерті організму так само, як гасне вдалині багаття вугілля. У такому ж тісному контакті душа перебуває з тілом. Душа з тілом зв'язані як «павук з павутиною». Таким чином, в питанні про зовнішню і тілесну детермінацію психіки є те, що пізніше буде назване психофізичною і психофізіологічною проблемою, Геракліт виступив як послідовний матеріаліст.

Гераклітом було дане не тільки загальне уявлення про «психею» і її природу, він також спробував виділити і охарактеризувати окремі сторони душі. Велику увагу філософ відводив пізнавальним актам. Важливого значення він надавав відчуттям, а серед них – особливо зору і слуху. Геракліт писав: «Я віддаю перевагу тому, що можу почути або побачити». Функції зору і слуху ставилися в залежність від загального стану душі і самих органів чуття. «Погані свідки для людей очі і вуха тих, хто має грубу психею».

Хоч Геракліт і відводив відчуттям важливе місце у пізнанні, проте ведучим у людини визнавав розум, оскільки органи чуття дозволяють встановити лише зовнішню гармонію природи, тоді як розум, спираючись на відчуття, відкриває її внутрішні закони. Думка людини саморозвивається, переходячи від однієї істини до іншої. Основна мета пізнання полягає в тому, щоб, відкриваючи істини, прислухатися до голосу природи і чинити за її законами.

Досить детально розглядаються Гераклітом спонукальні сили, потреби. Зачіпаючи цю сторону душевного життя, Геракліт висловить ряд важливих положень, які розкривають співвідношення спонукальних сил і розуму, вплив попередніх станів на подальші, відносний характер спонук і потреб у різних живих істот. На думку Геракліта, потреби живих істот визначаються умовами їх життя: «Свині бруду радіють, віслюки – віддають перевагу соломі над золотом, птахи в пилюці або попелі купаються, морська вода для риб придатна...» Вказуючи на залежність станів організму, що відрізняються від попередніх, філософ підкреслює, що пов'язані з потребами відчуття задоволення і незадоволення впізнаються через свою протилежність. Голод приємним робить насичення, втома – відпочинок, хвороба – здоров'я.

Розкриваючи зв'язок спонукальних сил і розуму, Геракліт відзначав, що будь-яке бажання купується ціною «психеї», тобто зловживання бажаннями і нижчими потребами послаблює «психею». Але, з іншого боку, помірність в задоволенні потреб сприяє розвитку і вдосконаленню інтелектуальних здібностей людини. Щастя людини, по Геракліту, полягає не в захопленні тілесними задоволеннями (у такому разі він уподібнився б бикам, що насичують травою шлунок), а в тому, щоб виходити з голосу розуму, що дозволяє людині проявляти поведінку, пов'язану з розумінням закону необхідності (логосу). Головним у людині є характер, що розуміється Гераклітом як доля, як головний психологічний чинник, що визначає шлях людини протягом усього життя.

Погляди Геракліта вплинули на розвиток філософсько-психологічних систем подальших стародавніх мислителів, у яких ідеї, висунуті Гераклітом, одержать подальшу конкретизацію. Серед найважливіших положень вчення Геракліта необхідно виділити: 1) ідею про матеріальну (вогневу) природу душі і залежності психічного від загальних законів природи (логосу); 2) положення про зовнішню і тілесну детерміацію психічного; 3) диференціацію рівнів життєдіяльності (сон, неспання) і психіки (пізнавальні і спонукальні сили); 4) внутрішню залежність і співвідношення пізнавальних і спонукальних сил, відносний характер останніх; 5) мінливість психічних станів, перехід їх з одного в інший; 6) процесуальний характер психічного і його розвиток (самозростання); 7) введення першого психологічного терміну «психея» для позначення психічних явищ.