У сучасній правовій літературі під терміном «інтелектуальна власність» розуміють сукупність норм права, котрі об'єднуються в авторське право та право промислової власності.

ЦК України у ст. 418 вперше норма­тивно закріпив визначення терміна «інтелектуальна власність». Так, відповідно до ч. 1 ст. 418 ЦК України, під інтелектуальною власністю розуміється право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або інший об'єкт права інтелектуальної влас­ності, визначений ЦК України та іншими законами України.

Із цього визначення випливає таке: по-перше, право інтелекту­альної власності визнається державою шляхом закріплення його в законі; по-друге, воно охороняється та захищається у встановле­ному законом порядку; по-третє, це право пов'язується з відповідними об'єктами, які визначаються законодавством України, у тому числі і міжнародно-правовими актами. До таких об'єктів належать, перш за все, результати інтелектуальної, творчої діяльності, а також деякі інші прирівняні до них об'єкти, конкретний перелік яких встановлюється національним законо­давством з урахуванням прийнятих державою міжнародних зобов'язань.

У спеціальній юридичній літературі з питань інтелектуальної власності можна знайти різні визначення поняття «право інтелек­туальної власності»: в об'єктивному розмінні (як цивільно-право­вий інститут) та в суб'єктивному розумінні (як суб'єктивне право).

Право інтелектуальної власності як цивільно-правовий інсти­тут — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення, використання й охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

Суб'єктивне право інтелектуальної власності — це право суб'єк­та на володіння, користування та розпорядження належним йому відповідно до закону результатом інтелектуальної, творчої діяль­ності¹.

ЇЇ комплексний характер ґрунтується на низці підстав, у тому числі — на застосуванні таких методів правового регулювання, як диспозитивний, імперативний, метод заохочення, метод автономії та рівності сторін.

Зокрема, диспозитивний метод забезпечує відносини рівності, еквівалентності, згоди суб'єктів правовідносин, що виникають із приводу різноманітних дій із відповідними об'єктами права інте­лектуальної власності. Диспозитивний метод надає суб'єктам пра ва інтелектуальної власності широкі можливості вільного та са­мостійного вибору відповідних рішень у межах правового просто­ру. Саме його застосування превалює при застосуванні суб'єктами правовідносин норм цивільного законодавства.

Водночас юридичний інструментарій, що застосовується при регулюванні суспільних відносин у галузі інтелектуальної, творчої діяльності, не обмежується методами правового регулювання, притаманними цивілістичним наукам. Для їх регулювання вико­ристовується і набір методів, притаманний для правового регулю­вання публічних галузей права, наприклад адміністративного. Застосування імперативного методу регулювання пояснюється, перш за все, наявністю цілого комплексу відносин у праві інтелек­туальної власності, пов'язаних із проведенням державних реєст­рацій, отриманням дозволів, встановленням спеціальних право­вих режимів тощо.

З огляду на це право інтелектуальної власності можна назвати самостійною комплексною галуззю права, яка перебуває на стадії формування, являє собою сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, пов'язані зі створенням об'єктів права інтелек­туальної власності, а також набуттям, здійсненням та захистом права на ці об'єкти.