Повчання” Володимира Мономаха як видатна літературно-педагогічна пам’ятка.

Князь Володимир Мономах (1053 – 1125) – видатний політичний і державний діяч, за час правління якого Київська Русь досягла стабільності всередині держави, високого міжнародного авторитету. Він був високоосвіченою людиною, добре знав вітчизняну й зарубіжну культуру. Мономах – останній князь, що зумів об’єднати навколо Києва майже три чверті всіх руських земель, припинивши на деякий час феодальний розпад Русі. У 1113-му році він став Великим князем київським. Володимир Мономах уславився як оборонець Русі від половецьких нападів. Великим авторитетом він користувався не тільки у Візантії (його мати – дочка імператора Костянтина), але і в Західній Європі (Мономах одружився з Гітою – дочкою останнього англосаксоньського короля Гарольда, яка втекла з сім’єю з Англії після навали норманів), зумів піднести вагу Київської Русі на міжнародній арені.

На думку більшості дослідників, своє „Повчання…” князь написав на схилі літ, 1117-го року. Згаданий твір є не тільки визначною літературною, а й педагогічною працею, бо тут утілена ціла концепція виховання: від родинного до родового й державного, від релігійно-філософського до практично-житейського.

Автор послідовно дотримується принципу: виховувати (поучати) на основі життєвих фактів, природньої реакції на зумовлений плин подій. змалювавши словами тип активної людини свого часу, Володимир Мономах дає автобіографічні записки, щоб на прикладі власної діяльності наочно показати зразок згаданого типу. Оповідаючи про свої заслуги, князь прагне не так лишити пам’ять про власні здобутки, як дати своїм дітям приклад до наслідування.

Мономахове повчання просякнуте духом християнської моралі. Автор учить слухати старших і дбати про убогих, засуджує гординю, брехню, лінощі, розпусту, пияцтво. Цитатами з Псалтиря характеризується поведінка праведника й грішника, проголошується ідея жити за божими заповідями. Володимир Мономах переконливо доводить: любов до Господа зобов’язує людину любити ближніх. Крім того, автор прагне, щоб його діти усвідомили княжі обов’язки перед народом та були гідними свого високого покликання.

У тексті виразно простежуються три окремі лінії:

· релігійні вказівки;

· правила, що торкаються обов’язків князя;

· життєпис самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою.

У першій частині Мономах спирається на Святе Письмо та писання отців церкви, уславлюючи Божу любов і Божу всемогутність. Бог терпить усі наші гріхи й дає можливість за допомогою каяття, сліз і молитви одержати над ними перемогу й позбутися їх. На думку князя, навіть серед ночі добре співати побожні пісні й бити поклони, або сидячи на коні, коли нема іншого діла, ліпше говорити: „Господи помилуй”, ніж думати якусь нісенітницю.

У другій частині автор говорить про обов’язки до ближніх як про повинності доброго господаря. Володимир малює образ ідеального князя-правителя, наказуючи допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: „Ні невинного, ні винного не вибирайте й не кажіть убивати”. Велить дотримуватися присяги, шанувати священиків, ченців, старшин, викинути гордість із серця, застерігатися лінощів. Звертаючись до синів, Мономах радить самим виконувати всі обов’язки на війні, самим слідкувати за всім, не покладаючись ні на кого, „бо знагла людина погибає”. Дає настанови щодо шанобливого прийому гостей, щодо родинних стосунків: „Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться... І нехай сонце не застає вас у постелі...”

У третій частині автор згадує різні небезпечні пригоди у своєму житті, з яких вдалося вийти неушкодженим: два тури брали його на роги; лось одного разу топтав ратицями, а іншого – колов рогами; дикий кабан вирвав меч; ведмідь укусив за ногу тощо. У кінці твору Володимир звертається до дітей і підкреслює, що не себе він хоче вихваляти цими спогадами: „хвалю Бога і прославляю милість його, що мене, грішного і недостойного стільки літ оберігши од того смертного часу, не лінивим мене, недостойного, сотворив був…” Мономах закликає читачів робити всілякі добрі діла, „славлячи Бога зо святим його”.

3) Світове значення „Слова о полку Ігоревім”.

„Слово о полку Ігоревім” стало вершиною в розвитку української літератури доби Київської Русі. Історичною основою твору став невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців навесні 1185-гоку.

Оригінал твору відкрив граф А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоілля 1791-го року й видавши друком у Петербурзі. Сам рукопис і більшість друкованих примірників „Слова…” згоріли під час московської пожежі 1812-го року. Відсутність оригінального списку викликала вже на початку XIX ст. підозри щодо можливості майстерного фальшування. Однак нині така версія є малоймовірною. Лінгвістичний аналіз тексту „Слова…” показав: усі основні характеристики (фонетичні, орфографічні, морфологічні, синтаксичні) тут такі самі, як і в інших відомих давньоруських пам’ятках. Крім того, у 1818 році К. Калайдович знайшов у Псковському Апостолі 1307-го року приписку, запозичену зі „Слова…”. 1829-го року Р. Тимковський видав список „Задонщини” (пам’ятку давньоруської літератури кінця XIV – початку XV ст.) – спробу наслідування „Слова…”

Донині невідоме ім’я автора „Слова...” Висловлювалися різні припущення: його вважали дружинником, що разом із князем Ігорем брав участь у поході; придворним поетом чернігівських князів; мандрівним народним співцем; вихідцем з оточення галицьких князів; карпато-русом (лемком); одним із київських літописців; знатним боярином тощо. Називалися й конкретні історичні імена: тисяцький Рагуїл, співець Митуса, літописець Петро Бориславич, Ян Вишатич (В’ячеславович), Святослав Всеволодович.

Академік Лихачов наголошував на тому, що, незалежно від свого соціального статусу й місця проживання, автор „Слова“ займав свою, незалежну від правлячої верхівки феодального суспільства, патріотичну позицію

Твір написаний давньоруською мовою, тому поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Однак виникла поема в Україні, й багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер.

Творчо використавши досвід своїх попередників, актуалізувавши українські фольклорні традиції, невідомий нам автор спромігся осмислити історичне буття давньоукраїнського етносу в усій величі й трагедійності. У геніальній поемі майстерно відтворене саме неповторне „звучання” української історії в її державницькому та особистісному вимірах, філософськи осмислена проблема неповторної єдності людини й народу.

Центральними образами „Слова…” є Руська земля й руський народ. Особливо яскраво в поемі виписаний образ руського народу – хлібороба, воїна, оборонця рідного краю. Для кожної з історичних осіб, про яких розповідається у творі, Київська Русь, рідна Батьківщина є головним сенсом їхнього життя, адже жоден із них не уявляє особистого щастя без добробуту та свободи Вітчизни. Любов до рідної землі супроводжує всі дії персонажів твору, їхні думки та вчинки. Так, діяльність князів автор розцінює з позиції патріота й воїна, зважаючи на те, як саме правителі служили батьківщині, що зробили для її могутності та захисту. Письменник не скупиться на похвали достойним князям, навіть дещо ідеалізує Ігоря та Святослава, гірко докоряє руйнівникам половецьким князям.

До скарбниці світової культури ввійшли глибоко ліричні постаті вірної Ігорової дружини Ярославни, доброї та ніжної Всеволодової дружини Глібівни. Невіддільним від подій та героїв „Слова…” є яскраво персоніфікована природа. Вона радіє з успіхів і сумує з невдач русичів, застерігає їх, намагається допомогти. Так, сонячне затемнення перед походом віщує невдачу, Ярославна довірливо звертається до Сонця, Вітру та Дніпра-Славутича тощо.

„Слово о полку Ігоровім” захоплює читачів мистецькою довершеністю, гуманістичною й патріотичною наснаженістю та глибокою народністю.