Закони як основні джерела земельного права

Основними джерелами земельного права є закони, які можна поділити на кодифіковані і ті, що не є такими, а також на загальні і спеціальні. Це означає, що в законах повинні бути адекватно врегульовані права і інтереси людини і громадянина у галузі використання і охорони земель, механізм їх забезпечення і захисту.

Земельний кодекс України є загальногалузевим кодифікованим актом і лежить в основі поточного земельного законодавства, яке його розвиває і доповнює. Виходячи з цього, його метою не є забезпечення вичерпного регулювання усіх земельних відносин, які виникають на практиці. Значне місце в ньому займають відсильні норми. Однак, незважаючи на це, більшість норм, що містяться в ньому, є нормами прямої дії.

Головна особливість Земельного кодексу полягає в тому, що він є основою системи супідрядності (співпідпорядкованості) норм усіх природоресурсових галузей права, де між рівними за юридичною силою нормативними актами повинні бути цілком виключені суперечності і дублювання, а кожен вищий елемент повинен мати вищу юридичну силу, а кожен нижчий повинен йому відповідати. Таким чином, Земельний кодекс є базовим (стрижневим) актом, на якому ґрунтується вся система земельно-правових норм.

Земельний кодекс був прийнятий 25 жовтня 2001 року і набрав чинність з 1 січня 2002 року. Він складається з 10 розділів, що включають 212 статей. Це комплексний нормативно-правовий акт, що містить широке коло норм, які закріплюють основні положення режиму використання і охорони земель, склад і цільове призначення земель, права й обов'язки власників землі і землекористувачів, що регламентує питання придбання і реалізації права на землю, гарантії прав на землю, компетенцію органів управління і контролю у галузі використання і охорони земель, відповідальність за порушення земельного законодавства.

До внутрішньогалузевих кодифікованих актів у системі джерел земельного права відносяться Закони «Про плату за землю», «Про оренду землі» і інші. Поява внутрішньогалузевих кодифікованих законів була викликана тим, що неупорядковане і значною мірою застаріле земельне законодавство не забезпечувало в умовах розвитку ринкових відносин належну правову регламентацію земельних відносин. За допомогою внутрішньогалузевої кодификації були систематизовані норми, що регулюють окремі інститути земельного права. Проблема внутрішньогалузевої кодифікації або кодификації на рівні окремих інститутів земельного права не втратила своєї актуальності і сьогодні.

Аналіз змісту чинного Земельного кодексу свідчить про низку недоліків, що стосуються обсягів, глибини і системи закріплення земельно-правових норм, що, у свою чергу, призводить фактично до унеможливлення реалізації більшості його норм. Наочним доказом цього є наявність державного плану підготовки нормативно-правових актів, за допомогою яких буде забезпечуватися реалізація положень, закріплених у Земельному кодексі.

Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів “Про затвердження плану підготовки проектів законодавчих і інших нормативно-правових актів, що випливають із Земельного кодексу України” від 10 січня 2002 року, передбачене створення дванадцяти першочергових законопроектів: “Про розмежування земель права державної і комунальної власності”, “Про ринок земель”, “Про державний земельний (іпотечний) банк”, “Про оцінку земель”, “Про охорону земель”, “Про державний земельний кадастр”, “Про землевпорядження”, “Про вилучення земель права приватної власності”, “Про державний контроль за використанням і охороною земель”, “Про особисте селянське господарство” і “Про особливості створення і діяльності іпотечних установ”.

Необхідність прийняття такої кількості законів свідчить про те, що застосування норм, що містяться в Земельному кодексі як норм прямої дії, неможливе без прийняття додаткових нормативно-правових актів. Провідні вчені відзначають, що положення, які складають самостійні правові інститути, такі як наприклад: оренда землі, застава земельних ділянок, плата за землю і ряд інших, зафіксовані в новому Кодексі на рівні Основ земельного законодавства з відсильним характером правових норм[13]. Це може свідчити про недостатньо виважену і чітку систему нового Земельного кодексу, або про прагнення законодавця піти шляхом внутрішньогалузевої кодификації земельного законодавства.

Існують також загальні закони комплексного характеру, що характеризуються охопленням великого масиву суспільних відносин, у тому числі і земельних відносин. До таких законів відносяться Закони «Про власність»[14], «Про транспорт»[15], «Про охорону навколишньої природного середовища»[16], «Про селянське (фермерське) господарство»[17] і ряд інших.

Важливими джерелами земельного права є спеціальні закони. До них можна віднести, наприклад, Закони «Про природно-заповідний фонд»[18], «Про курорти»[19], «Про меліорацію земель»[20] та інші.

Відповідно до Закону «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» від 18 листопада 1992 року[21], здійснення регулювання відносин у галузі раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишньої природного середовища тимчасово (на 6 місяців) було передано Кабінету Міністрів. Таким чином у період з 21 грудня 1992 року по 21 травня 1993 року Кабінет Міністрів був наділений повноваженнями видавати нормативно-правові акти у формі декретів, що мали силу закону. Кабінет Міністрів прийняв цілу низку декретів, деякі з них є джерелами земельного права і донині. Наприклад, Декрети «Про приватизацію земельних ділянок»[22] і «Про державне мито»[23].

Прийняття декретів дало можливість не тільки оперативно врегулювати відносини власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної, кредитно-фінансової системи, оподатковування, державної політики оплати праці і ціноутворення, але й призупиняти в цілому чи в окремих частинах дію ряду законодавчих актів. Зокрема, було призупинено дію ряду статей Земельного кодексу в редакції від 13 березня 1992 року. Специфіка декретів Кабінету Міністрів, як джерел права, полягає також у тому, що вони можуть бути змінені або скасовані лише законом.