Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Вплив раннього періоду класичної доби позитивізму на природне право.

Стр 1 из 2Следующая ⇒

НУ «Львівська політехніка»

Інститут права та психології

Кафедра теорії та філософії права

ЛЕКЦІЯ

Тема:

Природне право

у німецькій класичній філософії

Час: 2 години

Лектор: доцент кафедри ТФП,

к.ю.н., доц., Романова А.С.

Львів – 2013

Тема: Природне право у німецькій класичній філософії

План

1. Вплив раннього періоду класичної доби позитивізму на природне право.

2. Місце природного права у пізньому періоді класичного позитивізму. Висновки.

Вплив раннього періоду класичної доби позитивізму на природне право.

В історії філософії терміном "позитивізм" позначають особливу філософську течію, яка оформилася у 1830 рр. і зберегла вплив аж до нашого часу, пройшовши при цьому у своєму розвитку три історичні стадії – першого (класичного) позитивізму, другого позитивізму (емпіріокритицизму) і третього позитивізму (неопозитивізму).Засновником класичної течії був французький філософ Огюст Конт (1798-1857), який і ввів у філософський обіг сам термін "позитивізму" [90, с.256].

Розглянемо класичний період позитивізму в його зародковій стадії.

О. Конт заперечував всяку метафізику. Згідно його вчення, людський дух у своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. На першій стадії, для якої характерне панування духовенства і військових влад, людина пояснює явища природи як породження особливої ролі речей чи надприродних сутностей (фетишизм, політеїзм, монотеїзм). На другій стадії – під час панування філософів і юристів – явища природи пояснюються абстрактними причинами, ідеями і силами, іпостазованими абстракціями. На третій, позитивній, стадії, для якої характерне об’єднання теорії і практики, людина задовольняється тим, що завдяки спостереженню і експерименту виділяє зв’язки явищ і на основі тих зв’язків, які виявляються постійними, формулює закони. "Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб уникнути" – ці слова є девізом позитивної науки [128, с.220].

Дух позитивізму означав передусім радикальну зміну цінностей: якщо в культурі феодального суспільства пріоритет віддавався небесному, а все земне розглядалось як низинне, то тепер, в умовах розвинутих ринкових відносин, пріоритетом було поставлено земне – тілесна природа людини, її практичні (матеріальні) інтереси і виробничо-перетворююча діяльність у матеріальному світі [90, с.256]. Центральним принципом позитивізму стало твердження про те, що все істинне (позитивне) знання може бути одержане лише як результат окремих спеціальних наук і їх синтетичного об’єднання, з зв’язку з чим потреба в філософії як в особливій науці, що претендує на самостійне вивчення реальності, заперечувалась.

Таким чином, суть класичного позитивізму виявлялась в антифілософській реакції проти ідеалізму, спіритуалізму і наближенні водночас до матеріалізму. Позитивізму протистоїть інтуїтивізм та почуття людини [14, с.348-349].

Позитивізм зразу ж відбився на юридичній науці, утворюючи при цьому новий, окремий напрям. Прихильники цього напряму обмежують завдання юриспруденції вивченням позитивного права (діючі нормативно-правові акти, право, встановлене державою, волею законодавця, на відміну від природного права). Юридичний позитивізм як одна із філософсько-правових концепцій протистоїть природному праву [26, с.439].

Позитивізм, таким чином, породив атеїзм, соціалізм, комунізм, віру у "щасливе майбутнє" без природного права, віру у практичний розум людини, її силу в підкоренні явищ природи. До О. Конта юридичний позитивізм перебував у невідані, але його тенденції поступово виявлялись. Звичайно, не всі вчені-дослідники цього періоду були прихильниками позитивізму, але названа філософська течія певний вплив мала на світогляд будь-якої людини.

Німецький філософ Імануїл Кант (1724-1804), виходячи з вчень Руссо, доводив, що моральність (внутрішня) має першопочаткову і незалежну основу в самій природі людини. Дві речі наповнювали душу Канта: "зоряне небо над нами і моральний закон у нас", які призвели до роздвоєння теоретичного і практичного елементів, з визнанням першості за останнім: недоступне пізнанню – доступне вірі [140, с.436].

Категоричний імператив або "золоте правило моральності" Канта покладені в основу його праворозуміння, що полягало в моральній автономності особистості, її абсолютній самоцінності, її здібності створювати для себе закони, знати свій обов’язок і самому виконувати його [126, с.130-131].

Метафізичне розуміння "зоряного неба", морального закону кожної людини і дотримання норм цього закону у вигляді категоричного імперативу є основою природного права Канта. Мораль залишається індивідуальною, але вона не повинна суперечити законам Всесвіту. Бумерангова дія моральних законів свідчить про несприйняття Всесвітом прояву суперечливих природному праву думок та дій, що являє собою своєрідний етичний постулат.

Етичний постулат можливий тільки тому, що людина наділена свободою. Поняття свободи є поняттям чистого розуму. Тому свобода трансцендентна в тому сенсі, що в будь-якому можливому досвіді неможливо виявити відповідного прикладу. Водночас свобода не може бути об’єктом жодного теоретичного знання. Таким чином, за Кантом, ми володіємо чистою волею, яка є джерелом всіх моральних уявлень і законів [111, с.144].

Визнаючи розмежування права на природне (ґрунтується на апріорних принципах) і позитивне (випливає із волі законодавця), Кант вважає більш важливим серед всіх природних прав природжене право людини бути господарем самому собі, або право на свободу. Природно-правові норми передбачають категоричну заборону на використання засобів, які приносять шкоду свободі, власності і гідності інших людей [20, с.70-71]. Природне право і є тим загальним критерієм, який, за Кантом дозволяє розрізняти правове і неправове. [126, с.133].

Методологічне опрацювання Кантом проблеми категоричного імперативу, на думку В. Бачиніна, має велику цінність для обґрунтування сутності природного права. В особливій мірі перед фактом безумовної категоричності природно-правових вимог всіх рівнів, оскільки ці вимоги доводять до людей зміст всезагального морального закону. Гранична категоричність природно-правових вимог заставляє індивідів приборкати свої емоції та пристрасті. І там, де у когось для цього не вистачає доброї волі, їх підстраховує правосуддя, оскільки природне право – це все-таки право, за яким стоять не тільки благі побажання цивілізованого суспільства, але і його здатність та сила, яких достатньо, щоб реалізувати ці побажання.

Далі В. Бачинін формулює кантівські принципи категоричної імперативності природного права: існують об’єктивні, не залежні від волі людей, абстрактні за статусом і безапеляційні за ступінню вимогливості першопринципи правомірної соціальної поведінки людей, які відповідають критеріям блага справедливості; ці об’єктивні першопринципи первинні по відношенню до конкретних систем норм позитивної моралі та позитивного права і виконують по відношенню до них критеріальну функцію вихідних еталонів; зміст цих першопринципів доводиться до людей і стає досягненням цивілізації та культури через механізми метафізичної інтуїції, релігійної, моральної і природно-правової свідомості [18, с.199-200].

Тобто Кант розуміє природне право як сукупність норм, які наявні у свідомості людини, але не залежні від цієї свідомості, від досвіду людини. Природне право виникло до появи людини на світ, але людина може його усвідомити, керуватись ним як своєрідною "інструкцією життя". Тому не дивно, що Кант вважав позитивне право як голову без мозку, яке часто є відірваним від природи з метою узурпації свобідної волі людини без жодних договірних засад. Не завжди вимоги законодавця є правом, оскільки часто відсутні емпіричні принципи, систематичні знання принципів природного права. Ці принципи повинна диктувати свідомість, розум людини, в результаті чого природне право можна назвати приватним правом, а позитивне – публічним.

Критичний метод Канта в тій мірі, в якій мислитель з логічною послідовністю застосовував цей метод в сфері права, власне відкидав будь-яку можливість виведення права із апріорної ідеї або із ідеалу емпіричного права яке могло б складати конкуренцію праву позитивному. Тому Кант і намагався редукувати природне право (зміст якого він розглядає в тому ж ракурсі, що й Руссо) або до логічної форми позитивного права, або до ідеї що виконує виключно регулятивні функції. Він заперечував існування права на повстання проти встановленого порядку і, таким чином, признавав безпосередньо зобова’язувальну силу лише за позитивним правом [37, с.304].

У цілому теорія Канта щодо природного права полягає в наступному. Кант визначає право як сукупність умов, при яких воля кожного може узгоджуватись з волею інших у відповідності з універсальним законом свободи. Моральні правила для нього абсолютно імперативні. Його категоричний імператив слугує основою як моральної, так і правової філософії. Принцип моралі і права один і той же, хоча його теорія вбачає відмінність між правом і мораллю в тому, що розглядає мораль як сферу внутрішніх мотивів індивіда, а право як сферу практичних дій у відповідності із зовнішнім стандартом, встановленим законом. Мораль, за Кантом, не може ґрунтуватися на досвіді, історії, благорозумності чи доцільності. Філософ настоює на тому, що обґрунтування справедливості вимоги про підкорення законодавцям лежить у сфері природного чи морального закону. Для Канта норма моралі є абсолютною сама по собі. Моральні обов’язки виникають із вимог совісті. Ці вимоги є універсальними, ясними й абсолютними. Походження права є чисто раціональним. Це означає, що дійсний зміст законів може бути визначений виходячи із чисто логічних чи формальних принципів. Трансцендентальному він приписує суто раціональний і позачасовий характер. Кантівський ідеал свободи є лише одним із суспільних ідеалів, або як теоретична можливість, або як історична практика. Позитивне право має справу тільки із зовнішнім боком людських дій. Кантівське обґрунтування примусу виходить із того, що в суспільстві існують індивіди, які володіють свобідною волею, і що примус є законним, оскільки він знешкоджує перепони на шляху здійснення свободи. Вчений похвальним чином констатує пояснення індивідууму як просто особистості, на відміну від людини як громадянина, і він робить державу зобов’язаною дотримуватись закону, який є наслідком обставин [12, с.126-130].

Зазначене вище є лише частиною теорії Канта, яку піддає критиці Синха Сурія Пракаш. На нашу думку, помилка Сурії полягає в тому, що він не бачить взаємозв’язку людини з Космосом, не вважає людину мікрокосмосом, не аналізує законів світобудови та їх впливу на людину, не вбачає того, що людина своїми думками може порушувати природне право.

Людина наділена свобідною волею, яка повинна проявлятись в межах природного права, в межах вищої абсолютної моралі, яка має властивість імперативності у формі совісті та сумління. Позитивне право повинно сприяти цьому, допомагати формувати природно-правову концепцію думок, почуттів і дій людини. Навіть мораль, сформована на досвіді, теорії та інших чинниках, не завжди відповідає природному праву. Тому з моралі, яка навіть схвалюється людством, не потрібно робити культуру, не вважати її всесильною. Люди можуть визнавати і мораль, суперечливу природному праву, але певний період не усвідомлювати цього. Лише згодом така моральна норма обов’язково "відімре". Мораль у свідомості, в думці людини, яка узгоджена з природним правом має право на імперативність і правомірність.

Держава зобов’язана своїм існуванням людині, громадянинові, а не навпаки, оскільки більше справедливості людина проявляє до держави, ніж держава до людини. Така "невдячність" держави є наслідком нехтування законодавцем норм природного права.

У філософсько-правових поглядах німецького філософа Йогана-Готліба Фіхте (1762-1814) вихідним було питання про свободу. У свободі він убачав не безпричинний акт, а дію, яка ґрунтується на пізнанні необхідності. Філософ ставив міру людської свободи в залежність не від індивідуальної мудрості людини, а від рівня історичного розвитку суспільства, від епохи, до якої належить індивід. Кожен індивід повинен реалізовувати особисту свободу в межах загальної свободи, але, щоб його устремління не виходили за межі загальної свободи, необхідна правова спільність людей, в основі якої лежить правовий закон [126, с.136].

Правову спільність утворює природне право, а кожний природний закон є тільки правовим. Загальна свобода – це допустима межа свобідної волі людини, акмеологія свобідної волі. Кожна людина має власну акмеологічну точку, перевершення якої неможливе, а у випадку намагання такого вчинку наступає природно-правова санкція. Тому виправданим є вислів Фіхте, що яку хто вибере філософію – це залежить від того, яка ця чи інша людина [140, с.462]. Але вища мета людини – повна згода з самим собою і, – щоб вона могла перебувати у згоді з самим собою, – узгодження всіх речей поза нею з її необхідними практичними поняттями про них, про ці речі поняттями, які визначають, якими вони повинні бути. Цю згоду Кант називає вищим благом [131, с.13].

Але вищий закон людства і всіх розумних істот – закон повної згоди з самим собою, закон абсолютної тотожності, оскільки він шляхом застосування до природи стає позитивним і матеріальним, вимагає, щоб в індивідуумі всі задатки були розвинуті однаково, всі здібності проявлялись би з можливо великою досконалістю – вимога, предмет якої не може бути реалізований одним тільки законом, тому що виконання залежить не від одного тільки закону, не від нашої тим самим кінцево визначаючої волі, але від вільної дії природи [131, с.28].

Природне право Фіхте розуміє як проміжну ланку між природною стороною людини та її моральністю. Право, на його думку, повинно з’єднати необхідність природи і свободу духу. Тим самим воно сприяло б породженню людиною її "другої природи" – світу об’єктивної свободи, де вона перебувала у самій собі. Сама держава, згідно Фіхте, є природним станом людини, а її закони не повинні бути нічим іншим, як реалізацією природного права. Тут з’єднуються ідея права та ідея справедливості, норма моралі і норма юридична. З точки зору Фіхте, не існує природного права і природного стану як чогось закладеного від природи, але існує ідея права, ідея справедливості, що розкриває смисл позитивного права [56, с.185].

Тобто природне право як ідея, як проміжна ланка між людиною і її моральністю впливає на свобідну волю людини, сприяє її визначенню і усвідомленню нею свого онтологічного призначення. Раціональне розуміння природного права призводить до позитивного права, яке повинно сприяти повній реалізації людини в суспільстві. Позитивне право повинно бути синхронним до природного права. Абсолютної тотожності досягнути між ними неможливо. Але намагання жити у злагоді з природою, її законами принесе те вище благо, якого часто люди хочуть досягнути. На жаль розум людини, на думку Фіхте, завжди перебуває з природою в постійній боротьбі [131, с.30]. Ця вічна проблема породжує проблеми позитивного права у регулюванні суспільних відносин.

В доктрині Фіхте тенденція до зведення природного права до розумного права конкретизується і приймає остаточні форми, як мінімум в період зрілості, а саме тоді, коли він замінює назву своєї роботи "основи природного права" на "Вчення про право". Соціалістична концепція Фіхте пов’язана не з його теорією природного права, а з мораллю дії і філософії праці. З Фіхте починається та реакція проти природного права котра своїх граничних виразах була ініційована історичною школою юристів (остання в свою чергу в певному значенні піддалась впливу фіхтеанства).

І, навпаки, американська і французька декларації прав і свобод людини повністю базувалася на послідовному дуалізмі природного і позитивного права; з ідеологічної точки зору найближче вони були пов’язані з теорією Локка. Ці декларації є найбільш грандіозними і вражаючими історичними пам’ятниками, коли-небудь зведеними вірою в природне право [37, с.303–304].

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) – один із найбільш великих представників німецької класичної філософії досліджував філософію права, яку вважав саме філософською, а не юридичною дисципліною. Тобто у нього позитивна юриспруденція є складовою частиною філософії [34, с.488].

Це питання принципове, яке часто породжує дискусії між філософами і правниками, навіть філософами права (є дві спеціальності: право і філософія). На нашу думку, слід віддати належне античним дослідникам, які вважали правомірною таку послідовність наук: фізика, етика, математика, філософія, а потім інші науки. У кожній з цих наук об’єктом дослідження є природні закони. Фізика найпершою почала їх досліджувати, оскільки на них "тримається" світ. Фізичні процеси – це дія природних законів, без людей, а етика це духовні процеси, що стаються з людьми. Моральні норми повинні бути синхронними з нормами фізичних процесів, а це вже філософія права з юридичним ухилом, але з використанням філософської логіки. Тому філософія права може бути філософською наукою, але лише для філософів, а для юристів вона є і повинна бути юридичною наукою, оскільки потрібно використовувати норми природного права для формування норм позитивного права. Це зможе робити тільки юрист.

Гегель (як чистий філософ і богослов) природне право ототожнював з філософським правом. Під природним правом він розумів філософію позитивного права як права розумного за своїм поняттям [34, с.489]. У нього не йдеться про природно-правові норми, а лише про філософське обґрунтування позитивного права, що він і називав природним правом.

Наука природного права, зазначає Гегель – істотна частина філософії. При цьому він розрізняє три способи наукового трактування природного права: емпіричний (Гоббс, Руссо), формальний, (Кант, Фіхте), абсолютний (власна конструкція). Два перших підходи він піддає критиці, вважаючи їх односторонніми при характеристиці природного стану природи людини чи рефлексивними у насильстві суб’єктивної волі з боку загальної волі. Абсолютний підхід відображає абсолютну мораль, яка є всезагальною, як дух народу. Справжня моральність подана всезагальною, органічно цілою, а окремий індивід, його мораль, право отримують свій моральний смисл лише як моменти тотальності [88, с.20-21].

Тим самим Гегель, розвиваючи свою філософію права в загальному руслі природоправових ідей, в той же час явно недооцінював внесок своїх попередників (філософів і особливо юристів) в розробку проблем філософії права (в рамках як філософії, так і юриспруденції). Він критикував як античні ідеї природного права, так і природно-правову думку Нового часу [88, с.97-121].

Основну мету філософії права Гегель вбачав в очищенні її від ідей природного права XVII-XVIII ст. Він заперечував протиставлення природного права позитивному. На його думку, природне (чи філософське право) – це найбільш розумна основа позитивного права, але з одним важливим уточненням: природне право не повинно ототожнюватися з доктринами Гуго Гроція і його послідовників, який трактує природне право як щось від віку дане й застигле. Таке розуміння природного права призвело до його падіння, оскільки теорія Гегеля оголосила війну природному праву, тобто вічному праву розуму. Додатковий внесок у розвіюванні класичної доктрини природного права внесло і порівняльне правознавство.

У вступі до гегелівської "Філософії права" міститься положення німецького вченого: "Все дійсне розумне, все розумне дійсне". Це положення викликало у свій час і продовжує викликати великі суперечки. Одні вбачають у цьому вислові філософську згоду деспотизму і поліцейської держави. Інші оцінюють його цілком інакше, закликаючи розуміти історію як процес [47, с.296, 299].

Головна метафізична гіпотеза Гегеля про те, що лише розумне насправді стає "дійсним", має дуже мало сенсу. Воно хибує насамперед з точки зору практичного критерію: як можна відрізнити "розумне" право від просто "випадкового" або "розумні державні структури" від "випадкових"? І де потрібно вести пошуки справедливості "форм та справ розуму"? Чи ми повинні вважати розумним просте існування народної правової свідомості? [88, с.103].

На нашу думку, цю гегелівську тезу потрібно проаналізувати з позицій позитивного права і з позицій природного права, поставивши запитання: що є дійсним і що є розумним?

Перша позиція безсумнівно призводить до критики, оскільки позитивне право хоча і є дійсним, але не завжди розумним. Хоча й тут можна вести дискусію про те, що шкідливі норми позитивного права, які суперечать здоровому глузду та природному праву не є довговічними, тому й можливо не дійсними, а також й нерозумними. Але дійсність не визначається часом, вона відображає реальність незважаючи на те скільки існувала негативна правова норма. Вона визначається тим, чи реально вона була, піддавалась реалізації, хоч ефекту в регулюванні суспільних відносин не приносила. Тобто в абсолютному аспекті ця норма не дійсна, а у відносному аспекті – дійсна і законодавцеві; державі в цілому вона видається розумною. Цей випадок свідчить про фальшиву дійсність і фальшиву розумність.

З позицій природного права означена теза заслуговує уваги, оскільки природне право є дійсним і розумним (і навпаки). Однак позитивістам не так легко довести дійсність природного права. Вони твердять, що його не існувало і не існує, бо ніде не зафіксовано, не санкціоновано і т.д. Для цього посилаються на Гегеля.

Так, Гегель зазначає, що існують закони двоякого роду: закони природи і закони права. Закони природи абсолютні і мають силу так, як вони є: вони не допускають обмеження, хоча в деяких випадках можуть бути і порушені. Щоб знати, в чому полягає закон природи, ми повинні осягнути природу, оскільки ці закони правильні: фальшивими можуть бути лише наші уявлення про них. Мірило цих законів перебуває поза нами, і наше пізнання нічого їм не дає, ні в чому не сприяє їм: глибше може стати тільки наше пізнання їх [34, с.57].

Звичайно, закони природи прямо назвати правом не можна. Це різні речі. Але треба враховувати вчення про закони природи, які здійснюють різні науки: фізика, хімія, астрологія, біологія та багато інших. Ці закони є правилами Природи, Всесвіту, які Природа сама встановила і санкціонувала. Тут є і сила примусу. Людина мусить коритися природі, а не навпаки. В окремих випадках людина змінює закони природи, руйнує їх, але це стосується лише допустимих меж. Закони природи закріплені офіційно в наукових відкриттях (у галузях наук). Це свого роду нормативно-правові акти, на яких літають штучні супутники Землі, космічні кораблі, людина виходить у космічний простір і т.д. Незнання чи недотримання цих "нормативно-правових актів" – зафіксованих офіційно законів природи, не забезпечувало б цивілізацію суспільства, його науково-технічний прогрес. Таким чином, сукупна система діючих загальнообов’язкових нормативних "приписів" природи, вчення про ці "приписи" утворює природне право, яке насильно регулює всі явища природи, але врегулювати насильно суспільні відносини не може, оскільки людина онтологічно наділена свобідною волею, розумом, який не завжди підкоряється природному праву, його законам.

Розглядаючи "закони права" Гегель змішує закон з правом, що є істотною помилкою багатьох не юристів, навіть зі світовим іменем. Звичайно, він розумів під цим терміном нормативно-правові акти, закони як зовнішній вираз права.

Те саме стосується і поняття правових законів, де філософ вважає їх законами, які йдуть від людей [34, с.57]. Закон має право називатись правовим, якщо він узгоджений з Конституцією (позитивний варіант) і узгоджений з природним правом (природно-правовий варіант). Тому природне є і воно постійно діє, причому діє розумно і справедливо.

Таким чином, безспірний авторитет Гегеля вніс (або підсилив) серйозну дискусію про природне право, що негативно відбилося на вірі у всесильність позитивного права, його можливостях досконало врегулювати суспільні відносини.

Бентам Ієремія (1748-1832) – англійський філософ і теоретик права та моралі є родоначальником теорії утилітаризму. У його теорії містяться філософські ідеї попередників у вигляді чотирьох постулатів: 1) отримання задоволення та виключення страждання складають смисл людської діяльності; 2) корисність – найбільш значний критерій оцінки всіх явищ; 3) мораль створюється усім тим, що орієнтується для отримання найбільшого щастя для найбільшої кількості людей; 4) максимізація всезагальної користі шляхом встановлення гармонії індивідуальних та суспільних інтересів [67, с.359].

Бентам відкидав теорію природного права, вважаючи, що вона веде до обґрунтування анархії [147, с.222]. На його думку, поняття "природне право" двозначне (бо означає право взагалі і тим самим скасовує конкретне право), фігуративне (оскільки жодні права не передують правлінню, і з цієї точки зору, зокрема, теорія суспільного договору, яка передбачає наявність у індивідів прав, які відчужуються, позбавлена історичних обґрунтувань і шкідлива; адже правління встановлюється або як результат історично складених обставин, або шляхом застосування сили) і має анархічні наслідки (оскільки передбачає свободу від примусу, зокрема від правового: адже природне право передувало б встановленню закону). Права можуть бути тільки конкретними, вони повинні існувати, якщо вони корисні для суспільства, і скасовуватися у випадку їх шкідливості [88, с.237].

У розумінні права Бентам – послідовний юридичний позитивіст. Для нього право – аж ніяк не ідал, не справедливість, а свобода, воля суверена. Суб’єктивне право – основа закону, тоді як природне право – анахронізм, у якому закладено ідею неповаги до чинного права. З великою кількістю уточнень Бентам ладен був визнати концепцію природного права ідеалом, який визначає загальні принципи, але категорично виступав проти об’єднання, змішування природного права і позитивного права [126, с.153].

Природне право не може призвести до анархії, оскільки на ньому побудований світ, онтологічні засади. Але для людини зі свобідною волею воно виглядає хаотичним. Природний хаос не може призвести до анархії, оскільки всі життєві процеси самореалізовуються. Основне, щоб людина глибше "прислухалася" до природного права. Тому в одній з основних праць Бентама "Деонтологія, або наука про мораль" він виводить принцип внутрішнього імперативу обов’язку людини, який ґрунтується на природному праві, але виступає у формі морального обов’язку.

Саме слово "деонтологія" Бентам ввів несвідомо із природного права, де фігурує "онтологія". Фактично "деонтологія" означає життєдіяльний процес під кутом зору природного права. Життя людини складається з суцільних обов’язків. Виконати їх можна у полі позитивного права і у просторі природного права. Але у першому випадку якість буде нижчою, ніж у другому. Тому більше користі у другому випадку. Ось і бентамівський утилітаризм (користь) полягає у внутрішньому імперативі обов’язку, як природному обов’язку людини.

Вчення про внутрішній імператив обов’язку випливає у Бентама із моральності законодавства. Зокрема, він повчає: "багато людей часто говорять про "закон природи", чи природний закон, а потім повідомляють вам свої думки про те, що добре і що погано, і ви повинні розуміти, що ці думки є саме глави і відділи закону природи. Замість виразу "закон природи" ви маєте інколи "закон розуму", здоровий розум, природну справедливість, добрий порядок. Всі вони однаково добрі". При цьому Бентам наголошує про існування неприродних звичаїв як "моральне почуття", "як здоровий глузд", як неприродні дії [22, с.24-25]. Тобто у Бентама теорія природного права розвивається на "тіньовому принципі". Він вдається до розвитку природно-правового вчення, але затьмарений юридичним позитивізмом, формулює непослідовні думки, не вникає у глибинну сутність природи.

Отже, поява юридичного позитивізму в Західній Європі є закономірним явищем, оскільки поява великої кількості видатних філософів у період бурхливого розвитку капіталістичних відносин, масових відкриттів у фізиці, біології, астрології, хімії сприяли раціональному поясненню природного права. Не знаходячи аналогічних відкриттів у природному праві, філософи почали обґрунтовувати позитивне право, яке швидко розвивалось і не встигало за летом технічного і суспільного прогресу XIX століття. Тому появилося філософське право, яке не заперечуючи природних законів, досліджувало ідею позитивного права. При цьому надавались пріоритети етичним постулатам, моральним законам та імперативам щоб доповнити позитивне право, не доводити його до повної неспроможності регулювати суспільні відносини. Існувала лише апріорність природного права, яку зводили до моралі, ідеї без метафізики. Пізніше усвідомлення природного права поступово змінює ситуацію з його розумінням на більш кращу.

12 Следующая ⇒