Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Місце природного права у пізньому періоді класичного позитивізму

Кінець XIX століття характеризувався підвищеним інтересом до природознавства не тільки філософів, а й юристів, біологів, лікарів та ін. науковців. Дослідників почали більше цікавити будова світу, фізіологія людини, зв’язок людини з природою. Особливе місце займала дарвінська теорія, еволюція людини, матерія та її форми.

Тому праці Канта, Фіхте, Гегеля, Бентама, в яких теорія та філософія права мала яскраво позитивістський зміст, філософи та юристи не наважувалися заперечувати. Нова течія – емпіріокритицизм ще не сформувалась, але корені класичного позитивізму почали руйнуватися. Цьому сприяла історична школа права, нова "позитивна" філософія, право сильного і слабкого, антропологічні закономірності тощо.

Природне право яскраво не заперечувалось, але критикувалось, хоча й досить обережно. Напади на природне право були стриманими, тому появились різні філософсько-світоглядні підходи до його тлумачення: історичне, позитивістське, біологічне, соціальне та ін.

Так, Густав Гуго (1764-1844) – німецький юрист, засновник німецької історичної школи права, спираючись на філософію Канта та ідеї Монтеск’є, доводив односторонність природно-правового вчення, його невідповідність реальній правовій дійсності. Держава і право, на його думку, є не продуктами різноманітних умовиводів, а результатом буття конкретних норм, які залежать від ряду чинників (кліматичного, етнічного, політичного та ін.) [8, с.271].

Займаючись, головним чином, з’ясуванням процесу утворення права, історична школа поставила на перше місце питання про те, як виникає право, а не про те, чим воно має бути і в чому воно полягає. Юристи історичної школи, критикуючи доктрину природного права, вказали на два пункти: вчення про довільне встановлення права; та існування систем норм, придатних для всіх часів і народів. Пізніше було зазначено і третій суттєвий недолік доктрини природного права: намагання надати суб’єктивним правовим ідеалам безпосереднього юридичного значення [47, с.308-309].

Однак, критикуючи стару школу природного права, Гуго не зумів здійснити справжньої філософської критики. Його критичні зауваження були випадковими, не проникнуті певною точкою зору, вони не виходили із єдиного критичного принципу. Визнати все однаково віддаленим від істинного ідеалу і потім виправдовувати – не свідчить про його критичні здібності [92, с.41].

Німецький юрист Фрідріх Карл фон Савіньї (1779-1861) був главою німецької історичної школи права. На відміну від представників природно-правової школи Савіньї розглядає право не як сукупність абстрактних законодавчих правил, а як "живе єднання правових інститутів у їх органічному зв’язку один з одним". Для визначення сутності права він вводить поняття "переконання народу", яке потім замінив "народний дух" [90, с.284].

Критику природного праворозуміння Савіньї будував на особливому розумінні теорії історії, яку він розглядав не просто як суму прикладів, а як єдиний спосіб отримати істинне знання про умови людського існування; саме історія, згідно з його поглядами, є джерелом знань про розвиток права. Навіть більше, будь-яке право, правова система не можуть існувати незалежно від історичного розвитку суспільства, національного та культурного духу народу [126, с.155].

Надаючи перевагу історичним чинникам у формуванні позитивного права, Савіньї підкреслював цінність ролі звичаїв, традицій та інших надбань нації. Саме звичаєве (як усне, так і письмове) право він вважав природним правом. Проти такого права критика не здійснювалася, а, навпаки, висловлювались рекомендації щодо його активного використання. Такі рекомендації стосувалися, зокрема, римського права, яке Савінь’ї також вважав до деякої міри природним правом.

Типовий представник німецької історичної школи права Георг Фрідріх Пухта (1798-1846) критично оцінював спроби природно-правової школи вивести все право із людського розуму. Він розвивав ідею про право як продукт історичного розвитку народу, розрізняв невидимі джерела права і видимі [90, с.278]. Намагався піднести авторитет звичаєвого права, показати його зв’язок з народним духом і, як наслідок, його практичну силу. Якщо Савінь’ї говорить про утворення права як про загальну (загальнонародну) справу, то у Пухти мова йде про природний саморозвиток права, яке розвивається як рослина із зерна, із народного духу [47, с.314].

Існує різниця, як зазначає Пухта, між позитивним і філософським правознавством. Позитивне правознавство має справу з дійсним правом, тобто з позитивним та історичним. Філософське правознавство займається правом, яке не існує у дійсному житті, яке, навпаки, воно само виводить із постулатів всезагального розуму, тобто з правом, яке не має історії, але постає вічно незмінним із законів незмінного розуму. Це право називається природним, а також розумним правом. Ця філософія права, наскільки вона була послідовно вірна собі, в дійсності не мала предметом своїм права, яке здатне мати свій початок тільки у свободі, але вона також не була і філософією, оскільки тільки те що має історію, може бути предметом філософії. Суперечки між юристами і філософами довели філософію до ворожого відношення до позитивного права, перетворили її в невинну іграшку. Справжнє завдання філософії права – дослідити право як члена вищого організму, для чого особлива наука не має засобів [56, с.377-378].

Таким чином, німецька історична школа права критикувала раціоналізм, який панував у попередньому столітті. У Німеччині позитивне право було не в силах регулювати суспільні відносини. Тому Гуго, Савіньї, Пухта та інші почали звинувачувати природно-правову школу, заперечувати природне право. Натомість почали підвищувати роль народного духу, звичаєвого права, але при цьому сліпо вірили у власні традиції, не досліджуючи їх природи. Адже звичаї і традиції можуть бути й негативними, оскільки їх також творили люди. Очевидно, критерієм, орієнтиром для позитивного права повинні бути ті норми, за якими розвивається не суспільство, а Природа, Всесвіт.

Найбільш сильний удар філософській ідеї природного права був нанесений науковим духом XIX ст., історичними, соціологічними та еволюційними поглядами на людське суспільство і закони його розвитку. Все давало підстави думати, що природне право остаточно здало свої позиції, але цілком несподівано під кінець XIXст. воно раптом проявило всі ознаки життя [47, с.319].

Так, німецький юрист Рудольф фон Ієрінг (1818-1892), виховавшись на традиціях історичної школи, дуже швидко звільнився від їх впливу і дійшов висновку, що право створюється не природою і не випадком, а розумною метою. Він вважав, що неможливо обійтись у житті одним законом і говорив про необхідність користуватися в окремих випадках вказівками вищої справедливості, яка стоїть над законом, щоб привести покарання у відповідність до почуттів права. Дорікаючи природному праву за зневагу до історії, Ієрінг зазначає, однак, що його основна проблема ніскільки не ліквідована наступним розвитком науки. Але він віддає перевагу природному праву, яке, у правильному усвідомленніцієї риси Нового часу, проголошувало своє вчення про незалежну від коливань часу і місця всезагальність права. У цьому контексті природно-правова школа була настільки близька до ходу нової історії, наскільки історично від нього віддалена [92, с.112-139].

Тим самим Ієрінг доводить, що самого природного права для регулювання суспільних відносин недостатньо. Необхідно творчо використовувати соціальні факти, культурні надбання, певні інтереси народу та інші чинники. Але історію права необхідно використовувати у співставленні її з природним правом.

Німецький філософ Фрідріх Вільгельм Йозеф фон Шеллінг (1775-1854) – засновник ідеї нової "позитивної" філософії. У зв’язку з проблемами філософії права почав розробляти натурфілософські аспекти. Він доводить, що природа єдина не як деякий механізм, а як певний всезагальний організм що розвивається. Кажучи його словами, природа – це застигла речовина, не продукт Божого творіння, а процес продуктивної діяльності, сама продуктивність, безпочаткова продуктивна діяльність [47, с.300-301].

Важко однозначно погодитися з Шеллінгом, оскільки не все у природі розвивається. Якщо розвиток отримують нові види рослин чи породи тварин, то цього не можна сказати про астрологічні закони, закони фізики, хімії і т.д. Тобто частина законів природи є змінною, а частина незмінною. При цьому змінність природи має допустимі межі, які досліджує природне право.

Шеллінг стверджує, що будь-яке право стає для людини природним, тобто таким, яке вона стверджує тільки за законами природи і в протистоянні з яким будь-яка сутність є для людини тільки природною сутністю [56, с.218].

Видається, що філософ під природним правом розуміє вчення про природні закони разом із вченням про дух права, який сприймає людина, що, на нашу думку, є різними поняттями. Дійсно, будь-яке право (позитивне) отримує у свідомості людини свій відбиток, своє розуміння, свій варіант, який є інтелектуальною власністю. Людина, таким чином, формує норми на підставі будь-якого права (природного і позитивного) у своєму дусі. Але це не природне право взагалі, це може бути "індивідуальне природне право" кожної людини, тому його доцільно називати духовним правом.

Природне право у своїх наслідках, наскільки воно перетворюється в право на насильство з необхідністю руйнує себе. Тобто воно знімає всяке право, оскільки останнє, чому воно довіряє збереження права, є фізичною зверхвладою [56, с.218].

Природне право поглинає позитивне право (знімає всяке право), але поглинає лише ті норми, які не суперечать природі. Суперечливі норми позитивного права з природним правом є неправом і поглинанню не підлягають. Це фальшиве право. Воно володіє такою ступінню насильства, яка понад міру обмежує свобідну волю людини, яка встановлена онтологією людини. Але природне право себе не руйнує, руйнації піддається неправо, фальшиве право, яке претендує на фізичну зверхвладу у формі тоталітарних режимів. Природне право має духовну зверхвладу, супервладу. Ця влада не заважає людині проявляти свобідної волі, але при перевершенні допустимих меж карає. Крім того, природне право довіряє позитивному праву у випадках узгодженості. Таке позитивне право володіє природно-правовим принципом – збереження, оскільки воно не руйнує цілісності Всесвіту, а навпаки, "допомагає" природному праву своєю наявною реальністю регулювати поведінку людини так, як цього вимагає Природа.

Основоположник "філософії життя", німецький філософ Фрідріх Вільгельм Ніцше (1844-1900) стверджував, що справжнє природне право – право війни і переможця, аристократично – кастовий порядок. Право – результат договору: або між переможцем й переможеним, або – між вододіючими рівною силою противниками. Тому право у Ніцше має у своїй основі силу (владу) і деякого роду рівність положення [8, с.450].

Філософ зводить природне право до права сильного, до волі до влади, до переважання, що відповідає інстинктам людини. Воля до влади є останнім з відомих людиною чинників. Лише той, хто панує, встановлює зрештою "справедливість", тобто вимірює речі своєю мірою [135, с.97].

Антропологічна теорія природного права фактично спотворена Ніцше. Він надає перевагу таким природним інстинктам: сила, влада, панування, підкорення, диктаторство і т.д. Такий природний прагматизм характеризує людину, але здебільшого з негативного боку. Тому вважати це природним правом абсурдно, оскільки воно відображає однобічну природу людини, де потрібно приділяти особливу увагу вихованню.

Видатний німецький вчений-правник Георг Єллинек (1851-1911) виступав з критикою програми державно-правового позитивізму, доводячи її непридатність для наукової розробки права. Він, на відміну від представників формального позитивізму, намагався розробити юридичну конструкцію з використанням філософського, історичного і соціально-політичного інструментарію [47, с.327].

У праці "Соціально-етичне значення права, неправди і покарання" підняв питання про співвідношення права як моральності; вперше запропонував розглядати право як частину моралі, як етичний мінімум [8, с.465].

Тобто Єллинек як юрист вбачав у юридичному позитивізмі обмеженість і нездатність повністю регулювати державні відносини. Він закликав використовувати принципи природного права, природно-правові ідеї рівноцінності окремих особистостей, правову природу міжнародних договорів. На думку вченого право повинно бути життєдіяльним. Таку життєдіяльність позитивного права забезпечує етичний мінімум, що є мінімальною природною вимогою.

Юрист Карл Бергбом (1849-1927) – один з ведучих представників юридичного позитивізму Німеччини, виступав проти визнання правом будь-якого позапозитивного права і закликав "вирвати з корінням сварливу травлю природного права", яке зводить право до суб’єктивних уявлень про те, яким воно повинно бути. Він заперечує природне право не тільки як реальність, але і як ідею, що утверджує вічно новий зміст права, ідею як регулятив і як максимум. Бергбом не тільки критикує концепції природного права, але й відкидає, як метаюридичні світогляди історичної школи права. Санінь’ї та Пухти, які, на його думку (особливо поняття "народний дух"), проникнуті замаскованим природно-правовим підходом. І взагалі, у його розумінні юридичний позитивізм – це теорія, яка заперечує природне право і спекулятивну матеріалістичну філософію права з її положеннями про природу, причину, сутності права [8, с.493-494].

Звичайно, кожна критика або заперечення природного права має і позитивне забарвлення. Чомусь існує у деяких дослідників боязнь визнати його, тому називають його суб’єктивним маренням чи спекуляцією філософськими підходами, видумками і т.д. Тобто заперечується весь життєвий досвід людини, її дослідження від античності до сучасності, де лише одиниці не визнавали природне право, а всі інші надавали йому перевагу, обґрунтовували його існування. На нашу думку, таке відсторонення природного права має релігійне підґрунтя, вигідне світобачення, корисність формувати позитивне право у бажаному (для нової мети) руслі без орієнтирів на закони світобудови. Це міна сповільненої дії, яка може призвести до катастрофи, оскільки стояти осторонь і скеровувати державні процеси на "чистий, яскравий позитивізм" це загибель держави і демонстрування неспроможності будівництва справді правової держави.

Елементи природного права у людині, яка схильна скоювати злочини, вбачав італійський психіатр і кримінолог Ломброзо Чезаре (1835-1909) – родоначальник "позитивістської" школи кримінології. Використовуючи експериментальні методи (антропометрію), доводив, що свобідна воля людини не є причиною злочинності. Джерело злочину полягає у відхиленні від норм анатомічної, фізіологічної і психічної організації людини. Тим самим він розвинув теорію вродженого злочинця, який запрограмований на злочин. Основними ознаками потенційного злочинця є нерозвинутий черепно-мозковий апарат, пукате чоло, виступаюча нижня щелепа, асиметрія обличчя, низький поріг больової чутливості, повна анестезія моральної чуттєвості і т.д. Але Ломброзо погоджувався з тим, що "вроджений злочинець" під впливом сприятливих умов може і не скоювати злочину [8, с.505-506].

Антропологічні стигмати, біосоціальні теорії злочинності Ломброзо часто піддавалися критиці, і піддаються тепер. На нашу думку, теорія Ломброзо заслуговує уваги, але не в повній категоричній мірі. Справа в тому, що на формування тіла має вплив спочатку дух, а потім душа. Наприклад, тіло справді інтелектуальної людини має свої особливості. Пальці музиканта (скрипаля) відрізняються від особи, здатної до гри на скрипці, який займається тяжкою фізичною працею. Тобто вроджені стигмати існують, їх формує дух батьків душа матері, як дія природного права, його незмінної частини законів. Але у процесі життя людський дух змінюється, змінюється й частина душі, що породжує деформацію вродженого тіла (кісток). Тому навіть високоінтелектуальні особи можуть мати залишки вродженої деформації тіла. Саме їх свобідна воля була скерована та таку позитивну деформацію, не враховуючи факторів фізичних вправ, спорту, масажу тощо.

Крім того, сучасний період характеризується активізацією "інтелектуальних" злочинців. Зовнішній вигляд їх не містить жодних патологій, деформацій, але дух скерований на скоєння тяжких злочинів. Звичайно, під час життя людини вплив "злочинного" духу також впливає на тіло (через душу). В результаті появляються патологічні ознаки, але вони не так помітні, оскільки тіло дорослої людини (кістки) повільніше піддаються деформації, ніж в утробі матері. Тобто біологічні стигмати можливі, але не вони є визначальними у життєдіяльності людини, а дух людини, який повинен формуватися згідно норм природного права.

Зрештою, Ломброзо не є категоричним у проявах вродженого злочинця. Він доводить, що цивілізація може щоденно створювати нові злочини, які навіть є більш характерними, ніж попередні. Але там, де цивілізація досягає свого апогею, вона разом з тим знаходить засоби заліковування тих ран, які сама наносить [8, с.512]. А апогей цивілізації можливий тоді, коли суспільство намагається максимально використовувати природно-правові норми для свого розвитку.

Отже, класичне право у пізньому періоді класичного позитивізму трактувалося неоднозначно. Різні філософсько-світоглядні підходи зводилися не стільки до категоричного його заперечення, скільки до визнання його невидимим явищем, яке важко дослідити. Наголошувалося на корисності природного права, оскільки воно відображає абстрактні правила поведінки, формує суб’єктивні правові ідеали, забезпечує умови людського існування. Вважалося, що природне право народжується у людській свідомості, яка породжує народну свідомість, народний дух, що тим самим призводило до змішування його з людським (позитивним) правом. Критика природного права полягала в тому, що воно не має історії, не вникає в історичні процеси життєдіяльності за винятком звичаїв і традицій, що також іменувалось природним правом. Така різнобічність породжувала нові течі у правознавстві, зокрема теорію "вродженого злочинця", заперечуючи тим самим онтологічне призначення людини.

⇐ Предыдущая 12