Проблеми відсутності гарантій захисту прав осіб в провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Перелічені вище недоліки адміністративного деліктної процедури тією чи іншою мірою стосуються порушення прав, свобод і інтересів осіб. Але, крім цього, відсутні достатні гаранти захисту прав осіб, які притягуються до адміністративної деліктної відповідальності. Невизнання матеріальним правом презумпції невинуватості особи має наслідком незакріплення обов'язку адміністративного органу доказувати винуватість особи у вчиненні проступку. Особа повинна вважатися невинуватою (непричетною до вчинення порушення) до моменту, поки її винуватість не буде встановлена в рішенні органу, яке набрало законної сили. А в Кодексі про адміністративні правопорушення особа, яка тільки підозрюється у вчиненні певного правопорушення внаслідок складення протоколу, йменується «порушником» (стаття 256). Це з самого початку провадження змушує особу виправдовуватись і доводити свою невинуватість (непричетність до порушення).

Адміністративна деліктна процедурна характеризується, крім того, нерівноправністю її сторін. Надання стороні захисту права призначати експертизу, самостійно залучати свідків означатиме зрівняння обох сторін у їх процедурних правах та запровадження своєрідного принципу змагальності в адміністративне деліктне провадження. Вважаємо, що розвиток законодавства повинен йти шляхом якнайширшого забезпечення прав людини. Норми права мають передбачати рівні та змагальні права для особи, яка притягується до відповідальності, а вирішення питання про використання цих можливостей має бути віддане на її розсуд.

Велике значення для впровадження належних процедурних гарантій, зокрема, для осіб в провадженнях у справах про адміністративні правопорушення має пілотне рішення у справі «Василь Іващенко проти України» від 26 липня 2012 року (заява № 760/03). У зв’язку з незабезпеченням заявнику державними органами можливості отримати копії документів, яких він потребував для обґрунтування своєї заяви до Європейського суду, останній дійшов висновку, що Україна не виконала свої зобов’язання за ст. 34 Конвенції щодо створення усіх необхідних умов для заявника з метою забезпечення належного та ефективного розгляду його заяви Європейським судом.

З огляду на свої висновки за статтею 34 Конвенції у цій справі, а також у справі «Найден проти України» (див. рішення у справі «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine), ЄСПЛ дійшов висновку, що ця проблема виникла внаслідок відсутності чіткої та конкретної процедури, яка давала б ув’язненим особам можливість отримувати копії документів з матеріалів справи або переписуючи їх власноруч або за допомогою відповідного обладнання, або шляхом покладання на державні органи обов’язку робити такі копії. Хоча існували національні нормативні акти, які передбачали допуск громадян до документів, що зберігаються державними органами, включаючи матеріали судових справ, національні судові органи не вважали себе зобов’язаними допомагати ув’язненим особам, враховуючи їхнє особливе становище, отримувати такі копії. Немає також інформації про те, що пенітенціарні установи, на які згідно з правилами виконання покарань покладалось таке завдання, дотримувались цих вимог.

Враховуючи особливу важливість права на подання індивідуальної заяви, закріпленого статтею 34 Конвенції, для ефективного функціонування системи контролю, встановленої Конвенцією, Європейський суд зобов’язав Україну негайно вжити заходів законодавчого та адміністративного характеру з метою забезпечення доступу осіб, які перебувають в умовах несвободи, до документів, необхідних для обґрунтування їхніх скарг до Європейського суду[1].