Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Філософсько-теологічне обґрунтування природного права неотомізмом, тейярдизмом

Стр 1 из 2Следующая ⇒

НУ «Львівська політехніка»

Інститут права та психології

Кафедра теорії та філософії права

ЛЕКЦІЯ

Тема:

Феноменологічні підходи

До гносеології природного права

Час: 2 години

Лектор: доцент кафедри ТФП,

к.ю.н., доц., Романова А.С.

Львів – 2013

Тема: Феноменологічні підходи до гносеології природного права

План

Вступ

1. Феноменологічні та персонолітичні підходи до гносеології природного права.

2. Філософсько-теологічне обґрунтування природного права неотомізмом і тейярдизмом.

3. Світова панорама інших ідей та тенденцій у природному праві. Висновки.

1. Феноменологічні та персонолітичні підходи до гносеології природного права

Різноманітні філософські течії XIX-XX століттях посіяли розгубленість, нерішучість серед дослідників. Цей період можна назвати етапом наслідування філософських концепцій, визнаних авторитетними вченими. Пізніші течії минулого століття хоча й були неоднорідними, проте скеровані проти революційного позитивістського розуміння світу.

Поступово зростало намагання філософів відновити філософські знання, але не в наївному, некритичному розумінні, побудованому на догматизмі, потрібно було подолати зброєю радикального сумніву скептичне безвір’я. Тому філософія XX ст., подібно до давньогрецької, – це спроба людини зрозуміти себе саму, а її історія – історія боротьби за "сенс людини". Адже "дух позитивізму", який оволодів свідомістю європейської людини, точніше, вимога об’єктивності (об’єктивної істинності), що висувалася до науки і наукового результату, спричинла кризу європейської культури та європейців. Цивілізація "по-європейськи" призвела до того, що людина досягла відносного суверенітету від природи й була поневолена власними "продуктами" [51, с.391, 424-425].

Приблизно в той час (поч. ХХ ст.), коли виник прагматизм у США, а бергсоніанство – у Франції, в Німеччині з’явився напрям, відомий як феноменологічна філософія (феноменологія). Він дуже відрізнявся від прагматизму та бергсоніанства, інколи виступав, разом з ним, проти мінімалізму попереднього покоління. Обстоював апріорне знання та ідеальні предмети всупереч учорашньому емпіризмові та раціоналізмові. Ініціатором створення феноменології був німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859-1938) [120, с.260].

Філософська концепція Е. Гуссерля є однією з найскладніших для розуміння та дослідження. Це зумовлено тим, що мислитель ставить перед собою завдання подолати опозиції, альтернативи, які склалися в європейській філософії. З-поміж опозицій найбільш значущою Е. Гуссерль вважає натуралістичну установку, яка протиставляє буття й свідомість. На його думку, ця установка характерна не тільки для повсякденної свідомості, але й для всієї попередньої науки і філософії. Він вносить суттєві корективи у філософську мову: виключає зі своєї теоретичної конструкції частину традиційних термінів, замінює їх новими, використовуючи філософські поняття – він то наділяє їх звичним змістом, то надає їм нового значення [58, с.427].

Термін "феномен" неоднозначний він існував і до Гуссерля. Так, німецький філософ Йоган Ламберт (1728-1777) був першим, хто ввів фенеменологію як наукову дисципліну. Він розглядав її як теорію ілюзій, оскільки феномен, на його думку, є позначенням ілюзорних сторін людського досвіду. І. Кант надав цьому терміну ширше значення, поділивши всі об’єкти й події у світі на ноумени і феномени. Ноумени є речами в собі або об’єктам і подіями, які існують самі по собі, незалежно від пізнавальних форм. Феномени – це об’єкти й події, які людина бачить завдяки досвідові. Тільки феномени певною мірою можуть бути пізнаними. Геґель не погоджувався з Кантом і вважав, що дух (чи свідомість, феноменологія духу) розвивається, проходячи різні стадії – від рівня, де він розуміє сам себе як феномен, до вершини свого повного саморозвитку, де він пізнає себе таким, яким він дійсно є, тобто як ноумен. В середині ХІХ ст. термін "феномен" означав усе, що могло потрапити у сферу спостереження. Тому феноменологія стала суто описовою процедурою вивчення об’єкта дослідження [111, с.227-228].

Гуссерль прагнув будувати філософію на непорушних наукових фундаментах. Але яка наука могла б їх дати? Адже він відкинув думку, що її основою може бути психологія. Він був переконаний, що такої науки ще немає, що її треба створити. Цю нову науку назвав феноменологією. Вона повинна була бути отою "першою наукою", підставою для всіх інших, про які віддавна мріяли філософи, зокрема Декарт. Феноменологія повинна була мати такі властивості: наука без засновків (зректися будь-яких гіпотез, конструкцій і обмежитися ствердженням того, що не викликає сумнівів), "ейдичний" характер (досліджувати не явища у конкретному формуванні, а тільки їх сутність). Методом філософствування вчений обрав "трансцендентальну редукцію" ("феноменологічну редукцію"), що дозволяла відкидати всі сумнівні дослідження [120, с.265-266].

Зрозуміло, що Гуссерль обрав незалежний шлях дослідження, щоб інтуїтивно висловлювати апріорні судження про світобудову. Заперечувати хибні твердження різноманітних течій, на його думку, означало потрапити у заплутану науку про природу, тож власні висновки не матимуть логічної структури. Апріорні закони необхідно виводити з власних почуттєвих якостей, тоді вони будуть простими і зрозумілими, відображатимуть очевидні явища, будуть математично точними, реабілітуватимуть заідеологізовані моральні норми, духовні цінності.

Використовуючи метод феноменологічної редукції ("повернення назад"), Гуссерль створював процедури зміни спрямованості свідомості з зовнішнього світу на внутрішній, на "чисту свідомість", звільнену від зовнішнього, емпіричного [16, с.230]. Йдеться про необхідність досліджувати природне право, яке не пов’язане з вченням про позитивне право. Правова свідомість у сфері природного права є звільненою від позитивістської правосвідомості. Але для формування позитивістської правосвідомості, буденної правосвідомості необхідно володіти внутрішнім аспектом правосвідомості, який відображає незалежні знання про природне право. Тобто людина повертається назад для того, щоб йти вперед, вдається до онтології, щоб отримати деонтологію.

У дослідженні феноменологічної редукції Гуссерль розглядає два стани: ейдичну та трансцендентальну редукції (трансцендентально-феноменологічну редукцію).

Під ейдичною редукцією він вважає звільнення свідомості від емпіричного змісту і відмову від наукових суджень, що базуються на емпіричному матеріалі. Трансцендентальна редукція – це власне феноменологічна редукція, яка полягає у звільненні суб’єктивного "Я" від рис, що пов’язують його зі світом, для спрямованості в чистий потік свідомості [16, с.230].

Ці етапи є свідченням того, як людина повинна будувати процес пізнання природного права: спочатку відчути суб’єктивне "Я", абстрагувавшись від земних проблем, людських законів, а потім інтуїтивно, за допомогою розвинутого інтелекту, пізнати істину, виробити почуття переживання за неї. Адже пізнати природне право раціонально, зосереджуючись на діях позитивного права, не можливо. Потрібно передусім створити ірраціональну ситуацію, подивитися на земні проблеми абстрактно, "зверху", створивши особливий стан свідомості. Тим самим феноменологія допомагає проникнути у таку сферу, яка недоступна емпіричним дослідженням.

Створена Гуссерлем феноменологічна установка не суперечить природній установці, яка властива простій людині, позиції "здорового глузду", або, точніше, не виключає її [51, с.363]. Але природну установку слід перевірити на абсолютну істинність. Тобто здоровий глузд людини ще не означає, що людина мислить природно-правовими категоріями. Необхідно з’ясувати її онтологічні установки, засадничі поняття світобудови і лише тоді можна вважати природну установку за феноменологічну.

Феноменологія ніколи не була єдиним і однорідним феноменологічним напрямом. Але про неї можна говорити як про "феноменологічний рух" (Г. Шпігельберг), як про феноменологію в ширшому значенні цього слова. Феноменологія Німеччини виникла паралельно з феноменологією Гуссерля, й зазнала її впливу. Згодом вона вплинула на екзистенціальні, онтологічні, етичні, історико-наукові та інші дослідження [91, с.177].

Філософське наступництво Гуссерля здійснювалося у мюнхенському та геттингенському гуртках, учасниками якого були Олександр Пфендер (1870-1941), Макс Шеллер (1874-1928), Адольф Райнах (1883-1917), а також Моріс Мерло-Понті (1908-1961), Мартін Гайдеггер (1889-1976), Жан-Поль Сартр (1905-1980) та багато інших.

Згідно з Шеллером, сутність людини – не мислення чи воля, а любов. Людина за своєю суттю – любляча істота. Будь-яке пізнання, будь-яке прийняття цінностей людиною ґрунтується на її здатності бути причетною до буття, яке міститься саме в любові. Порядок цінностей і діяльності, яка приймає цінності, роблять з людини моральний суб’єкт. Мерло-Понті підкреслює нерозривний зв’язок свідомості й тіла в людській істоті. Тілесні переживання, "випробовування нашої плоті" демонструють неліквідовану двоїстість, оскільки людська плоть, звичайно ж, не "чиста річ" і тим більше не "чиста свідомість" [51, с.407-409].

Ці та інші вчення мають велику цінність для теорії природного права. Саме сприйняття природно-правових норм можливе завдяки любові. Людина повинна любити все, що у Всесвіті створене не нею. Навіть не розуміючи деяких явищ природи, вважаючи їх негативними, людина природно повинна любити їх. Це характеризує феноменологічну теорію цінностей. Адже те, що можливо, не приємне для тіла, необхідне для душі. Саме з позицій двоїстості людини потрібно виходити у поясненні любові людини до природи. Особливо слід наголошувати на духовних цінностях, применшуючи роль матеріальних. Саме надання переваги духовному над матеріальним свідчить про прихильність людини до природного права.

Таким чином, феномен, за Гуссерлем, багатопластовий, включає: мовну оболонку, різноманітні переживання, предмет, який осмислюється у свідомості, смисл, який є інваріантною структурою і змістом мовних виразів (останні два пласти феноменів пов’язані з інтернаціональністю свідомості). Така багатопластовість допомогла сприяла значній еволюції Гуссерля. Відштовхуючись від свого первинного розуміння науки як науковчення, в 20-30-ті роки він доходить висновку, що основним об’єктом філософського аналізу повинен стати "життєвий світ" [58, с.433-434].

Отже, феноменологія досліджує філософські проблеми природознавства. Фактично феноменологія об’єднана з теорією природного права, тому природне право отримало від неї підкріплення, реальні феномени переведені у природно-правові інститути. Норми, які регулюють свідомість людини є абстрактними імперативами, що узгоджуються і одобрюються природною, моральною поведінкою людини. Наявність духовно-правових компонентів життя є очевидними речами, які обґрунтовує природне право. Людина, зберігаючи підсвідомо свою таємницю, приречена постійно за допомогою природного права шукати себе у світі. Тому феноменологія доводить існування мікрокосмосу, науково обґрунтовує природно-правову конструкцію світу, математичне природознавство. Особливо сприяє цьому феноменологічна онтологія, послідовне проведення аналізу феноменів, ейдичний опис життєвого світу з метою не забуття, а постійного нагадування про добру волю та благорозумність людини. Прирівняння природної свідомості до феноменологічної утворює своєрідну європейську геометрію, де теорія простору пов’язана зі світом почуттєвого досвіду, з трансцендентальною свідомостю. Така свідомість абстрагована від людини і суспільного середовища, спрямована на об’єкт, утворюючи інтенційність та феноменологічну етику, яка сприяє кращому, природному переконанню людей. Взагалі феноменологія, її єдність здійснює природно-правовий аналіз почуттєвого змісту, систематизує роботу думки людини.

Значний внесок у пізнання природного права внесли американський і французький персоналізм ("особистий", "особа"), який основну увагу приділяє Людині, особі, персоні.

Персоналізм – теїстична тенденція у філософії, в якій особа та її духовні цінності визнаються вищим змістом земної цивілізації. Вважається, що термін "персоналізм" уперше вжив німецький теолог і філософ Фрідріх Ернст Даніель Шлейєрмахер (1768-1834) [90, с.222]. Він писав, що людина включена в Божий природний зв’язок, і тому між моральним законом і законом природи немає радикальних відмінностей. Кожному індивідууму притаманне власне значення, так що кожен індивід покликаний розвивати власний прообраз [128, с.520].

Персоналізм – означає сучасне філософське вчення, згідно з яким визначне місце у світопорядку належить духовно-особистнісним засадам [20, с.357]. Для цього філософського напряму людина є не тільки думаючою істотою, оскільки, все що діє, займає певну позицію. Формою прояву персоналізму можна вважати філософську антропологію. Під персоналізмом у вузькому значенні розуміють і персоналістичне перетворення прагматизму. В етиці персоналізм – утвердження переважно індивідуальних цінностей перед іншими матеріальними цінностями [128, с.339].

Американський персоналізм започаткував Борден Боун (1847-1910) у Бостонському університеті. Він сповідував думку, що світ складається із множини вільних осіб, над якими є нескінченна особа, котра їх створила. Після Боуна "персоналізм" став назвою багатьох доктрин, які значно різняться між собою, але спільним для них було переконання, що природа світу є особистісна, творча, вільна, моральна та суспільна. Це означає, що індивідуальні осередки свідомості, є найвищою формою існування; вони є активними та творчими: Бог створив світ, але далі перетворюють його вони; вони є вільними, і, через це, відповідальними; підлягають моральним принципам; є суспільними та роблять із світу моральну систему. З усіх форм філософського ідеалізму та спіритуалізму ця найбільше відповідала не філософуючим, а релігійно орієнтованим людям [120, с.184-185].

Основною характеристикою американського персоналізму є те, що Всесвіт складається з духовних субстанцій (реальностей) особистісного характеру: духовні явища – це не просто сприйняття, уявлення, думки, емоції та воля конкретних індивідуальних "Я". Крім того, Всесвіт – не просто сукупність духовних реальностей, а вся його реальність, духовна і особистісна за своєю природою [16, с.233].

Із американського персоналізму випливає, що у природному праві містяться закони Космічної душі, які адекватні законам людської душі, й задовольняють її природні потреби, оскільки у людині (як фундаментальній онтологічній категорії, як першоелементі буття) закладена природна норма ставлення до світу, до іншої людини і до самої себе. Ці норми є природними законами деонтологічної мети, потреб духу людини. Людина, пізнавши природне право, має можливість визначити більш-менш чіткі життєві орієнтири. Але самого пізнання мало, оскільки це діяльність лише інтелекту. Людина стає особою лише тоді, коли в неї розвинуті не лише інтелект, а й закони любові, фактичне ставлення до Всесвіту. Закони любові є основними законами природного права, які не встановлюють меж, що допомагає особі долати різноманітні бар’єри, проявляти творчу активність.

Повнота проявів активності особи визначає сенс життя, в якому духовні цінності мають пріоритет над матеріальними. Згідно з нормами природного права, людина повинна спочатку досягти духовних цінностей, які породжують відповідну порцію матеріальних цінностей. Інакше відбувається конфлікт цінностей (між духовними і матеріальними) у самій людині, а потім цей конфлікт переноситься на відносини людини з суспільством (державою), оскільки порушується природно-правова гармонія. Будова Всесвіту і людини завершена, але поряд з вольовою активністю людини у здобутті цінностей існує відповідальність. Тому для збереження гармонії Всесвіту необхідне духовне і моральне виховання, підтримання досконалості тілесно-душевної частини людини шляхом приведення духу людини до єдності з Природою, з Космічною душею, постійного діалогу зі Всесвітом. У цьому основна суть американського персоналізму, відмінного від прагматизму.

Французький персоналізм, засновником якого був філософ Емануель Муньє (1905-1950), – це філософська доктрина, яка в осмисленні сучасного світу виходить з проблем "тотального" розвитку людини на основі примату (першості) духовних цінностей [16, с.237]. Цей вид персоналізму має чітке антикапіталістичне спрямовання. Муньє вважав, що при капіталізмі влада грошей перевертає ввсе верх ногами – людині важливіше "мати", ніж "бути". Але марксистський комунізм йому також не подобався: він породження матерії. Філософ закликає до "персоналістської та общинної революції". Результатом цього духовного й економічного оновлення повинна бути община, в якій подолані тоталітарні та індивідуалістичні тенденції [1, с.260]. Особа в персоналістському трактуванні виступає як єдність трьох основних характеристик: екстеріоризації, інтеріоризації і трансценденції. Екстеріоризація – це створення особистості ззовні; інтеріоризація – внутрішня зосередженість особистості, її духовний світ. Й екстеріоризація, й інтеріоризація, перебуваючи в глибинному взаємозв’язку, захоплені рухом трансцендирування, націленим на вищі, Божі, цінності – істину, красу, благо. Персоналісти акцентують увагу на виховній функції особистісної філософії, вбачаючи у ній педагогіку, спрямовану на пробудження особистісних засад у людині. Велике значення в цьому контексті відводиться проблемам особистісного спілкування, в якому прихильники персоналізму вбачають мету та призначення людського існування [90, с.223].

Основна увага французького персоналізму зосереджена на внутрішньому світі людини – основному предметі філософії і серцевині не тільки людського існування, а й системи "людина – світ" – як свідомості індивіда (особи). Внутрішній світ має три рівні: несвідоме (дає існування з позиції задоволених чи невдоволених емоцій, а несвобода – в залежності особи від емоцій); свідомість (розуміє існування з позиції істини чи Хиби, а неістинна свобода – в досягненні відносної істини); дух (осмислює існування з позиції Добра і Зла, а істинна свобода – у спрямуванні до Абсолютної істини, до Верховної Особи – Бога) [16, с.239].

Отже, пізнання природного права у французькому персоналізмі зводиться до відродження духовних традицій античної та середньовічної філософії, до внутрішньої зосередженості людини, а не гонитві за матеріальним. Несвідомість, свідомість і дух – головні категорії внутрішньої зосередженості й визначають основні засади природного права як естетичну домінанту, "логіку серця" та культуру емоцій духу. Оскільки людина почала втрачати природно-правову орієнтацію через зовнішнє буття (матеріальним потребам), необхідно включатися в колективне життя, завдяки чому вона шляхом спілкування, виховання долає труднощі, знаходить істину і справедливість, налагоджує взаємодію з Природою. Дієвий характер особистісного спілкування застерігає, збагачує духовні потреби і забезпечує, підтримує центральне місце людини в Космосі.

Філософсько-теологічне обґрунтування природного права неотомізмом, тейярдизмом

У середні віки християнська філософія мала переважно вигляд схоластики, тобто була авторитарною, вважала, що не треба до всіх істин доходити людським розумом, бо які дані в об’явленні; їх треба тільки раціонально сформулювати і пристосовувати до них інші істини. Об’явлені істини – що є Бог, що душа є безсмертною – були для неї непохитними, все інше у філософії було відкрите. Світська філософія після 1830 р. увійшла в нову – мінімалістську, антиметафізичну еру. Через півстоліття позитивістська, арелігійна, ахристиянська позиція філософії утворила щільний фронт як із філософів, так і з широких мас інтелігенції. Щоб мати спрямованість боротися з єдиним фронтом противників, католицька філософія мусила сама створити єдиний фронт, програму, метод. Проявом цієї потреби й одночасно головним стимулом до відновлення стала знаменита енцикліка папи Лева ХІІІ. Ця енцикліка становить межу між двома періодами католицької філософії. Від неї починається нова схоластика, новий томізм [120, с.289-291]. Таким чином, появився неотомізм як центр неосхоластики, скерований проти Реформації, позитивізму.

Традиція, на яку спирається неотомізм, нараховує сім століть. Вона виходить до вчення середньовічного схоласта Хоми Аквінського. Причому неотомізм не замикається у вузькому колі професійних філософів, а отримує значне поширення [58, с.471]. Основними представниками неотомізму (ортодоксальна філософія) були французи Етьєн Жільсон (1884-1978), Жак Марітен (1882-1973), швейцарець Юзеф Бохенський (1902-1995) та інші.

Неотомізм є складною теоретичною системою, яка охопила основні розділи філософії – онтологію, гносеологію, антропологію, філософію історії, етику та ін. Головним принципом неотомістської філософії вважається положення про гармонію віри і розуму. Цей принцип дозволяє, з одного боку, використовувати раціональні докази для обґрунтування тези про надприродну реальність, а з іншого – достатньо успішно вести діалог зі сучасниками, які живуть у вік великих наукових відкриттів. Джерелом віри визнається Бог, а джерелом раціонального пізнання є людина. При всій недосконалості свого розуму їй все ж багато доступно. Вона здатна осягати властивості природних явищ і вникати у зміст відносних істин. Адже добуті раціональним шляхом знання вимагають постійного контролю з боку віри, істини якої отримані надприродним чином [58, с.472].

Тобто, неотомісти вважають, що філософія повинна служити меті теології, розкривати та обґрунтовувати її істини засобами розуму. Робляться спроби примирити віру і розум. Однак проголошується, що віра повинна вести, скеровувати розум. Чисте буття (нескінченне та трансцендентне) протиставляється сущому (скінченому буттю) [1, с.315].

Для пізнання природного права необхідний як і розум, так і віра. Адже дію природного права, сприймання його санкцій може осягнути кожна інтелектуально розвинена людина. Завдяки своєму розумові можна побудувати досить чітку логічну систему природного права, обґрунтувати його ідеальну справедливість і т.д. Але, коли людина задумається, як виникло природне право, хто створив світ, звідки появилася перша людина і таке інше, то раціональним розумом цього осягнути неможливо. Оскільки людина не може мислити трансцендентально, то вона повинна повірити у надприродні явища та закони. Тому природне право піддається раціональному осмисленню людиною, а надприродне право – ірраціональному, тобто вірі, причому віра повинна бути первинною, а розум не повинен брати під сумнів віру чи намагатись змінювати онтологічні принципи світобудови.

У розробці онтологічних проблем теоретики неотомізму спираються на установки, традиційні для арістотелівсько-томістської традиції. Бажий подих невимовний за допомогою категорій і фіксується лише специфічними надкатегоріальними визначеннями – трансценденталіями, до числа яких належать основні його образи – єдність, істина, благо і краса [1, с.71]. Бог створив світ, залишив сліди свого Буття, які свідчать про Його дійсне існування. Основа для такого висновку – універсальна подібність, подібність всіх відмінних між собою речей – свідчення єдиного плану будови всього сущого і т.д. [108, с.210].

Тобто, прийнявши на віру виникнення природного права, людина своїм розумом може проаналізувати, що рослинний, тваринний світи і тіло людини розвиваються за єдиними законами. Деякі відмінності свідчать про призначення у світі того чи іншого організму. Дух людина формує сама для себе. Але з метою недопущення порушення норм природного права потрібно, щоб закони розвитку, формування духу були синхронними до законів функціонування тіла. Крім того, людина інколи підсвідомо, конструюючи різні прилади, предмети, побутові речі, використовує ці природні закони. Чим глибше використані природні закони, тим досконалішою є культура діяльності людини. Наприклад, якісний літак так чи інакше максимально наближений до конструкції птаха, механізм автомобіля – до організму людини і т.д.

Боже творення світу – не одноразовий акт, а неперервний процес виникнення, зміни, розвитку і зникнення – процес набуття і втрати форм. У такому процесі первинною причиною є Божа Воля, яка визначає форму, а природні причини (наявність матеріальних можливостей для формування предмета) є вторинними, похідними від неї [16, с.241].

Вимальовується картина, де сама світобудова ціннісна, організована. У запропонованій концепції викликає інтерес положення про те, що речі, події і явища не просто існують, ще й володіють певним смислом. Звідси робиться висновок, згідно з яким вони не зводяться до того, що безпосередньо для нас існують. У них є ще інший, невидимий зміст. Чуттєво сприймаюча оболонка подій і явищ – це тільки символ, який вказує на наявність у них іншої, захованої від прямого погляду людини. Наприклад, ліс у своєму природному існуванні є деяким біоценозом. Але він же – місце відпочинку, об’єкт естетичної насолоди, джерело деревини і т.д. Бог створив природу заради людини, суворо визначив роль кожної її частини у житті людей [58, с.473].

Важко збагнути чи природа створена для людини, чи навпаки – людина для природи, чи одне і друге. Адже природа існувала дуже довго без людини. Поява людини на світ не означає, що природа повинна коритися людині, скоріше навпаки. Але людина використовує дари природи, примножує її і т.д. При цьому дії людини повинні бути природними (а не штучними), що підкреслює недопустимість порушення норм природного права. Щоб людина могла жити у злагоді з природою, у ній містяться всі без винятку екстракти природи, які є компонентами крові. Ці екстракти формують душу людини і якщо їх не вистачає, чи вони зникають з крові, то людина вдається до природи, шукаючи відповідних компонентів у вигляді ліків. Тому різні недуги прийнято лікувати народним, природним методом. А для підтримання життєдіяльного тонусу людина вдається до відпочинку, наприклад, перебування на "природі", в лісі тощо. Тут відбувається природна ресоціалізація духу людини. Людина своїми думками, почуттями виводить себе із напруженого режиму життя із незавжди потрібної гонитви за матеріальним у природний стан. Думки синхронізуються з тими захованими впливами природного права, і людина набирає онтологічного стану, що називається "відпочила", "набралася" сил та енергії. Тобто людина повинна завжди утримувати свій дух у природному стані, приділяючи достатню увагу й природній їжі.

Тому представники неотомізму вважають, що, хоча Бог існує за межами тілесного світу, ми все-таки можемо про Нього судити, спостерігаючи за речами, які Він створив. Це має назву аналогічного пізнання [58, с.473]. Людина завжди пізнає світ у порівнянні, але за зразок доцільно брати не людське творіння, а природні закони, витвори природи, онтологічні засади. Звичайно, осмислити природні взірці людина не може, оскільки є таємницею, тому слід вникати в суть абсолютної таємниці (яку ще ніхто не розкрив), а пройнятися почуттям віри і діяти згідно з природним права.

Неотомісти твердять, що душа людини керується природним законом уникати зла і наближатися до добра. Саме так вони підходять до проблеми самовизначення людини. Їхня філософія виявляється перед необхідністю пояснення мотивів людських дій. При вирішенні повсякденних питань збуджуючими імпульсами визнаються відносні цінності – передусім духовного змісту. Суб’єктом ціннісних відносин у цьому випадку є сама людина. Володіючи свобідною волею, людина цілком здатна розрізняти добро і зло та робити моральний вибір. Однак пагубні спокуси та порочні пристрасті нерідко перемагають, і індивідуальний вибір людини не йде на користь її душі. Шлях до вищих духовних цінностей пов’язаний з самообмеженням і свідомим контролем власної поведінки. Неотомізм підкреслює велику цінність обов’язку миролюбства, безкорисливості, милосердя, справедливості і любові [58, с.475].

Прямуючи до блага, особа набирає сукупності інтелектуальних, моральних і теологічних доброчесностей, культивувати які і покликане суспільне життя. Суспільство трактується як об’єднання особистостей і одночасно як "надособа"; у своїй еволюції йому належить слідувати вічним ціннісно-нормативним принципам, які можуть набрати різних тлумачень і звучань залежно від контексту соціальної ситуації [90, с.72].

На цьому шляху представники неотомізму вбачають необхідність хаосу сучасного життя, набуття ясності, відродження духовних цінностей. Особа самоцінна; всі люди мають однакову моральну цінність, незалежно від їх соціального походження, положення в суспільстві, національності, кольру шкіри і т.п. [68, с.207].

Фактично людині надано необхідну ступінь моральної свободи (свободи вибору) і морального самовизначення для формування моральної відповідальності за виконання своїх моральних обов’язків і дотримання моральних норм, визначених Святим Письмом. Земні блага і цінності, як тлінні блага і цінності, мають не тільки не заступити духовних і вічних цінностей, а й бути своєрідним засобом (випробуванням) підготовки людини до вічного життя. Тому Зло не є необхідним атрибутом життя, а є відсутністю його протилежної ознаки – Добра. Зло проявляється від невміння користуватися дарованою свободою. Завдяки наявності Зла і страждань, які воно приносить, людина вдосконалюється, наближається до свого ідеалу (Ісуса Христа), а також глибше розуміє смисл життя – долає конечне тілесне Зло заради вічного духовного Добра [16, с.244].

Отже, ортодоксальна філософія неотомізму, незважаючи на різні напади з боку інших течій, міцно стояла на позиціях реанімації вчень Фоми Аквінського, на засадах солідаризму, на єдності релігії і науки. Причому неотомізм дає підстави стверджувати, що пізнання природного права не можливе самим лише розумом. Це призводить до переоцінки можливостей розуму, до хибних теорій, до відносної істини, до гордині. Природне право слід пізнавати двома потоками: релігією і наукою, які доповнюють одна одну, повніше описують емпіричний матеріал, більше наближаються до абсолютного пізнання. З неотомізму випливає онтологічне обґрунтування природного права (задум Божий) і логічне (пізнавальна діяльність людини). Звідси випливає, що природне право, пізнане у тандемі філософії і релігії, охороняє абсолютні цінності світобудови, його жорстку структуру, скеровує людину на пошуки земних засад людської святості, пошук власної душі, яка губиться часто у матеріальних життєвих проблемах. Тому природне права скеровано на переорієнтацію потреб людини, на вдосконалення її внутрішнього світу та способу існування, на духовно-практичні відносини. Збереження духовності людини шляхом дотримання норм природного права є щоденною життєвою проблемою. Здійснюючи посильну працю як обов’язковий вид діяльності в існуванні (безробітниця таїть у собі велику духовно-природну небезпеку), людина своєю свобідною волею повинна володіти принципами індивідуалізму, колективізму і солідаризму одночасно. У цих принципах поєднуються вимоги як і природи, так і суспільства, що обґрунтовується метафізикою, натурфілософією про такі можливості людини.

Неотомізм ще раз довів існування надприродного права. Адже кожна галузь виконує свої гносеологічні функції, але філософія природи,природна теологія, синтезують дослідження всіх наук і доводять, що буття є абсолютним і відносним. Абсолютне буття – трансцендентальне, ірраціональне, безсмертне, а відносне – практичне,раціональне, смертне. Звичайно, доведення безсмертності душі не є прерогативою позитивістських наук. Але достатньо того, що у крові людини є компоненти (екстракт) живої Природи, Всесвіту, які після смерті людини повертаються назад у Природу (людина є мікрокопією Природи), тому можна стверджувати, що душа людини (екстракт Природи) вічна, буде існувати стільки, скільки й сама Природа. Тому Боже буття є надприродним і самодостатнім, безумовно досконалим, що й досліджує надприродне право.

На позиціях неортодоксального філософсько-теологічного вчення перебував відомий французький вчений – антрополог, палеонтолог, природодослідник Тейяр де Шарден П’єр (1881-1955). Його вчення не було схоластичним, спиралося на ідею християнської еволюції, гуманізму.

По суті тейярдизм – це така модернізація християнського вчення, яке виходить за рамки релігійної догматики, християнських канонів [16, с.244]. Тейяр вважав, що у світі все народжується, перебуває у безперервному становленні і зростає в почергових фазах. У видимих речах людина бачить найглибші протилежності світу – це етапи еволюції, яка спричинила до того, що світ радикально змінився вперше, коли у ньому з’явилося життя, а вдруге – коли з’явилася людина, а з нею свідомість. Від того моменту еволюція змінила свою природу, стала свідомою еволюцією, яка користується суспільною та моральною свободою й вибором. Свідомість людини зробила останню відповідальною за дальший перебіг еволюції. Тому людина не повинна зрікатися світу, а має співдіяти з Богом у його вдосконаленні [120, с.297].

Тобто у космогонії Тейяра провідною є ідея всезагального становлення. Всесвіт еволюціонує від хаотичної невизначеності до впорядкованої структури космосу. Первинну основу світу утворює духовно-енергетична субстанція, яка втілює себе у багатообразності предметних форм. Космічним процесом становлення і впорядкування управляють не об’єктивні закони а Бог (точка "Омега" – Христос). "Омега" служить і спонукальним чинником і притягальним ідеалом. Вона подана в кожній частині універсуму у вигляді особливої енергетичної субстанції, яка є рушійною силою еволюції світу та людини. Стрижнем еволюції є розвиток духу, ноосфера. Поява і розвиток людини – це не завершення еволюції, а лише засіб самовдосконалення світу [108, с.210].

Теорія космогенезу Тейяра заслуговує певної уваги. Еволюцію світу він розглядає у двох періодах: до появи людини на Землі і після її появи, причому не вбачає у цьому дію природного права, вдаючись до існування хаосу у природі.

Зауважимо, що у Всесвіті дійсно відбувалася і відбувається еволюція, але жодного хаотичного випадку не існує. Наявність досконалих природних законів не "дозволяє" Всесвіту набувати хаотичного розвитку. Період існування Всесвіту без людини характеризує еволюцію під впливом астрологічних та інших законів. Це не безладдя, хоча існували зміни структури ґрунту, гір, лісів, і т.д., а закономірний результат дії природних законів. Дія цих законів не призведе до знищення Всесвіту і не можна сказати, що призведе до досконалості. Просто весь процес еволюції Всесвіту без людини був досконалим, хоча появлялися видозміни.

Поява людини на Землі призвела до іншого темпу соціалізації та інших видозмін. Людина своєю свобідною волею, інтелектом зазіхнула на вседозволеність. Думка, слово і дія людини почали активно впливати на Всесвіт як у позитивному плані, так і в негативному. Позитивний варіант – це збереження цілісності Всесвіту, негативний – його руйнування. Але однаково це не хаос. Природне право не дозволить хаотичного розвитку. Всесвіт має самозахисні, амортизаційні варіанти, запасні виходи. При збільшенні порушень норм природного права людина більше включає аварійні системи Всесвіту для самозбереження. Навіть у випадку знищення Всесвіту неправомірною поведінкою людини у природно-правовому просторі це не буде хаосом, а закономірним результатом дії природного права. Зрештою, на таке знищення (також закономірної еволюції) Всесвіт сподівається. Час залежить від нагромадження зла, що перевершить допустиму дозу, порушить природну рівновагу.

Тейяр описує три складних етапи еволюції, які він називав "переджиття" (формування літосфери, де відбувається становлення речовин, галактик, оболонки Землі), "життя" (формується біосфера, де виникають усі форми живих організмів – від найпростіших до людини), "думка" (феномен людини, формується ноосфера як духовна оболонка Землі, де формування людини переходить у формування людства), а також намагається прогнозувати четвертий етап, який називається "наджиттям". Тобто перші три етапи – це постійне ускладнення матерії, яке призводить спочатку до появи життя, а потім до виникнення нормальних істот. Змістом кожного з цих етапів є безперервне ускладнення і поява все більш досконалих форм. На всіх етапах розвиваюча матерія завжди є єдиною системою, однак розвиток полягає також і в постійному рості її консолідації [91, с.24].

Розглядувані етапи не слід вважати скачками, а плавними переходами з одного стану в інший. Тут до одних природних законів додаються інші. Дія "нових" законів з "старими" є синхронною (точна взаємна відповідність періодів перебігу змінюваних процесів), без жодних колізій, зіткнень чи прогалин. Кожний етап еволюції світу вносить додаткові закони, які стають єдиним світовим правовим механізмом, що запущений в рух лише один раз. Правовий механізм світу не знає збоїв, зупинок чи ушкоджень: еволюція продовжується.

Прогнозований Тейяром четвертий етап еволюції стане результатом стрибкоподібного переходу ноосфери в такий стан, коли її єдність буде досконала. Після цього моменту всі тенденції до розпаду і уособлення будуть подолані, а людство перетвориться в єдиний розумний організм, який перебуватиме в абсолютній гармонії із світом. Тобто Тейяр намагається угледіти тенденції до єднання людства, до виникнення колективного розуму і до гармонізації відносин з оточуючим середовищем [91, с.24].

Можливо, четвертий етап і буде стрибком, але цей стрибок буде природно-правовим, він очікується і відтягується до тих пір, коли остаточно буде порушена природно-правова краса. Це буде не загибель світу, а перехід на якісніший етап життя людини, де відбудеться єднання розуму і віри.

На думку Тейяра, в основі світу є енергія двох видів: "тангенціальна" і "радіальна". Перша пов’язує воєдино однорідні предмети (наприклад, річка – море – океан). Другий вид демонструє нарощування складних явищ (наприклад, сприйняття – відчуття – інтелект – геній). Радіальна енергія – це те ж, що і Божа благодать [57, с.351]. У "тангенціальній" (від матем. "тангенс" – дотичний до кола) енергії діє закон збереження енергії і принципи ентропії (розсіювання енергії через її перетворення в теплову і подальший рівномірний розподіл тепла між тілами). Тому фізична енергія спадає в процесі еволюції за законом ентропії. "Радіальна" (від матем. "радіус") енергія діє у вигляді променя, спрямованого по радіусу кола (енергія – духовна енергія), яка поширюється на всі елементи світу і цілеспрямовує її рух вперед і вверх, забезпечує поступальний розвиток. Закон збереження енергії і принципи ентропії не тільки не діють, а й переходять у свою протилежність – духовна енергія не тільки не спадає, не розсіюється в процесі еволюції, а зростає, нагромаджується – аж до концентрації в "точці Омега" (в завершенні еволюції) [16, с.246].
Тому для найдовшого життя людини необхідно творити найбільшу порцію добра, щоб максимально наблизити значення кута? до 45⁰. Таке тангенціальне пояснення природного права доводить, що шлях до досконалості людини залежить від самої людини, її думок, слів та дій. Радіальність природного права здійснюється під кутом 0⁰, тобто по радіусу. Причому радіальне природне право тягне за собою тангенціальне. Тобто еволюція розвитку світу (природи) без людини "запрошує", "пропонує" досконалий шлях еволюції життя людини (навіть "чекає" відповідних дій людини). Зустріч двох еволюцій відбудеться у точці?, і наступне життя людини буде здійснюватись по колу (досконалій геометричній фігурі), яке складається з множини досконалих точок. Причому вад якості життя людини залежить якість соціалізації світу.

Отже, в людині еволюція усвідомлює саму себе, тому на людині лежить моральна відповідальність за успіхи та невдачі еволюції, найвища моральна риса – не смирення, не покірливість, а активна співучасть в еволюції світу [91, с.247-248].

12 Следующая ⇒