Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Світова панорама ідей і тенденцій у природному праві

Філософія є засобом критичного аналізу епохи, усвідомленням універсальних процесів і проблем, вирішення яких визначає рівень і темпи суспільного розвитку. Тому не дивно, що з огляду на бурхливі, а часто й трагічні події XX століття від філософії вимагалось пояснення причин різноманітних протистоянь між народами і всередині народів, обґрунтування перспектив розвитку людства в цілому й індивідуального сенсу людського існування зокрема.

Крім соціальних потрясінь пов’язаних зі світовими війнами, на формування радикальної зміни у філософському осмисленні світу вплинули також розчарування в результатах використання науки і техніки, дисгармонія між соціальним та біологічним у людині, невиправданий оптимізм щодо її високої духовності.

У філософії права ці зміни проявлялись у загостренні проблеми визнання чи невизнання природного права, протистоянні, незважаючи на органічну взаємодію та взаємовплив, матеріалізму і позитивізму, заглибленні в онтологію людини і природи.

При цьому урізноманітнення філософських концепцій і течій стало характерним явищем XX століття, закономірним виразом його суперечливої сутності. Філософська і транспереональна антропологія, неомарксизм, структуралізм і постструктуралізм, деконструктивізм, постмодернізм і постпозитивізм, езотерична й аналітична філософія – всі ці та інші філософські напрями були відображенням складності і суперечливості суспільних процесів.

Філософія права, зокрема теорія природного права перебувала у взаємозв’язку з названими філософськими течіями та проявляла себе як наслідок їхнього впливу. Виявити міру цього впливу, охарактеризувати цей взаємозв’язок і є метою нашого аналізу.

Наголосимо, філософський плюралізм XX ст. свідчив про те, що людство переживає затяжну кризу, що в системі "природа – суспільство – людина" актуалізувались нестандартні проблеми, які вимагають нестандартних рішень, і, що вирішення цих проблем виходить далеко за межі можливостей класичної філософії [108, с.183].

Так, філософська антропологія у широкому розумінні є філософським вченням про людину, її "сутності" і "природу"; в цьому значенні вона охоплює різні філософські напрями наскільки у їх межах подані ті чи інші способи осмислення людини, і пронизує собою всю історію філософії [91, с.241]. Ця течія виникала в Німеччині на початку XX ст. внаслідок заклику "назад, до людини". Засновниками течії слід вважати Макса Шелера (1874-1928), Арнольда Гелена (1904-1976), Гельмута Плеснера (1892-1985).

Однак, замість синтетичної концепції, філософська антропологія склалась у вигляді окремих антропологічних теорій біологічної, психологічної, релігійної та інших скерувань. У цілому прихильників філософської антропології поділяють на фізикалістів, соціобіологів і структуралістів [3, с.261-262]. Фактично кожна з названих філософських течій в тій чи іншій мірі має відношення до філософської антропології, по-своєму розвиває і доповнює її. Хоча не всі антропологічні теорії висвітлюють людину як досконалу частину Природи, мікрокосмосу. Не було також єдності розуміння ними триєдиної антропологічної будови людини (тіло, душа, дух).

Досліджувати теорію природного права немислимо без філософської антропології. Адже духовність людини є її властивістю сприймати дух природного права. Ступінь сприймання відповідає ступеню досконалості (за умови дотримання прийнятих природно-правових норм). Тому дух людини є недосконалим, що впливає й на ступінь досконалості душі. Досконалим у людини є лише її біологічний організм, тіло, яке людина часто несвідомо псує. Тому природне право для антропологів має дати відповідь на питання про природу людини, смисл її життя й існування, відмінність людини від інших живих істот, а також їхні подібності. Ці проблеми є вічними і трактуються по-різному.

Трансперсональна антропологія виникла у США всередині XX ст., основними засновниками якої були Карл Грос (1861-1946), Уільям Джеймс (1842-1910) та їх послідовники. Цей напрям визначає себе як "четверту силу в психології та антропології", що відтворює односторонність попередніх трьох проектів: психоаналізу, біхевіоризму і гуманістичної психології. Трансперсональна антропологія вивчає свідомість у широкому спектрі її проявів: множинність станів свідомості, духовна криза, білясмертні переживання, розвиток інтуїції, творчості, вищі стани свідомості, особистісні ресурси, парапсихологічні феномени. Вона спирається на цілісне бачення людини в перспективі її духовного зростання, класичну і неокласичну філософську антропологію, світові духовні традиції, різноманітні способи самопізнання і психотерапії (медитація, холотропне дихання, тілесно-орієнтована психотерапія, терапія мистецтвом, робота зі сновидіннями, активна уява, самогіпноз та ін.) [91, с.91].

Дотримання норм природного права має своєрідний терапевтичний потенціал, завдяки якому людина завжди перебуває у здоровому стані. І навпаки, при кожному порушенні цих норм наступають відповідні хвороби, недуги тощо. Поява духовної кризи як наслідок відвертого нехтування нормами природного права призводить до тяжких захворювань. Людина зобов’язана жити, зобов’язана діяти активно, щоб підтримувати гармонію Всесвіту, але при цьому дотримуватись норм природного права. У протилежному випадку наступають сигнали – попередження у вигляді хвороб чи бід, а в результаті – заміна одного "зіпсованого" мікрокосмосу іншим, що означає смерть.

У філософській теорії марксизму розроблена чітка система пріоритетів: суспільного над особистим, загального над індивідуальним, соціального над природним, матеріального над духовним, інтернаціонального над національним [16, с.277]. Зрозуміло, що така система пріоритетів була скерована явно проти природного права, його визнання. Зміни в суспільному розвитку вимагали "спасіння" марксизму, його оновлення, пристосування до сучасних вимог. У 20-і роки XX ст. у філософській та суспільній думці Заходу заявило себе таке явище, як неомарксизм. Основоположниками його вважалися Дьордь Лукач (1885-1971) і Карл Корш (1886-1961).

Неомарксим є філософсько-соціологічним напрямом, який тлумачить положення класичного марксизму з позицій сучасних філософських шкіл (неогеґельянства, філософії життя, екзистенціалізму, неофрейдизму, неопозитивізму) [16, с.253]. Не дивлячись на те, що неомарксизм – явище неоднорідне, в ньому можна виділити два напрями: діалектико-гуманістичний і сцієнтичний.

Представники першого напряму, зокрема Ернст Блох (1885-1977), вважають, що центральною проблемою в будь-якій філософії є проблема людини. При цьому людина розуміється як суб’єкт історичної дії, тому проблема буття людини у структурі суспільства стає пріоритетною. Другий напрям в нео марксизмі – сцієнтичний – виражений, зокрема, поглядами Луї Льтюсера (1918-1990), в концепції якого чітко проглядається вплив структуралізму. Згідно з його "теоретичним антигуманізмом", конкретний індивід – це не вихідний пункт теоретичного аналізу, а його кінцевий результат, синтез множини визначень, тому в соціальній філософії людина не може бути пояснюючим принципом. Незалежно від волі та свідомості індивіда існують сили, на які не поширюється його влада і перед якими він об’єктивно беззахисний. Коло таких безособових сил достатньо широке: соціальні процеси, мова, сфери духовної діяльності, сфера безсвідомих бажань і т.д. [58, с.501,505].

До природного права неомарксизм ставився досить стримано. Незважаючи на намагання здійснювати реальну інтерпретацію природи (звільнившись від лише економічних обґрунтувань), її єдності з суспільством, осмислювати світ і визначати місце в ньому людини, новітні марксисти все ж ратують за насилля, вважаючи, що класова боротьба є природним явищем, а явища природи бувають суперечливими. В цьому полягає їхня діалектика як основний метод пізнання. Природного обґрунтування набувають в неомарксизмі також суспільна власність на засоби виробництва, планове ведення господарства, диктатура пролетаріату. Прихильники неомарксизму все природне право зводять до суспільно-економічних законів, вважаючи, що ці закони і закони природи збігаються. Природне поняття свободи людини так чи інакше вони пов’язують з соціалістичним, комуністичним розвитком суспільства, де людина повинна почуватися природно. Таким чином, сутнісні сили неомарксизму були скеровані на виправдання марксизму з метою уникнення кризовості його наукових концепцій. Вважаючи, що свідомість є відображенням світу, неомарксисти пропагували власне розуміння природного права, вигідне для своєї політичної мети.

Структуралізм не всі дослідники вважають за філософську течію, а швидше за наукову методологію для дослідження світогляду людини, ідею у філософсько-правових категоріях. Він виник у Франції (20-і роки XX ст.). Засновником був швейцарський мовознавець Фердинанд де Сосюр (1857-1913), який не вважав себе філософом. Продовжувачами даного напряму були французький філософ, антрополог Клод Леві-Стросс (1908), французьки філософ, історик, теоретик культури Мішель-Поль Фуко (1926-1984) та інші.

Базовим поняттям структуралізму є структура як комплекс законів (відносин), що визначають зв’язки між об’єктами, специфіку їх поведінки та розвитку. Це поняття вже давно використовувалось у природничих і гуманітарних науках (говорили про структуру молекул, структуру клітини, соціальні структури і т.п.) [1, с.318]. У філософському відношенні структуралізм протистоїть атомізму. З точки зору атоміста людина є атомом суспільства, а суспільство є сутністю цих атомів. З точки зору структураліста слід починати з міркувань про суспільство, яке виступає сукупністю відносин між людьми; окрема людина є виразом, вузлом цих відносин. Людина, наприклад, отримала національність не тому, що народилась такою, а тому, що втягнена в систему відносин, характерних для даної нації [59, с.133].

У структуралізмі, а також і в атомізмі є спроба відшукати природні закони, що дадуть можливість розвинути вчення про природне право. Адже існують духовні зв’язки між людьми, які склалися як свідомо, так і несвідомо. Природній потяг до спілкування з однією людиною можна пояснити наявністю схованих структурних зв’язків. Тобто визнається, що відносини між людьми є до певної міри структуралізовані. Очевидно, що причиною цього є атомічна будова душі людини (у крові містяться мікроелементи всього Всесвіту). Ці мікроелементи й виконують притягуючу чи відштовхуючу функцію, подібно до різнополюсних і однополюсних магнітів. Тому спілкування між людьми має природно-правовий характер, який не завжди вдається помістити в поле позитивного права.

Послідовні етапи методу структуралізму виглядають так: визначення деякої множини об’єктів, які, наприклад, можуть мати єдину структуру; поділ множини об’єктів не елементарні частини, в яких різнорідні пари елементів пов’язуються повторюваними відносинами; встановлення варіантів перетворення між елементарними частинами, їх систематизація і будова абстрактної структури; виведення зі структури всіх можливих наслідків та їх практична перевірка [1, с.318-319].

Названі етапи підказують дію природного права, а також його вплив на взаємостосунки між людьми, між людиною і Природою. При цьому необхідно провести структурний аналіз, визначити природні засади кожного суб’єкта правовідносин, оцінити ймовірні наслідки. У практичному житті людина вдається до такого аналізу, хоча часто на підсвідомому рівні.

Починаючи з глибокої давності, люди виділяли серед інших людських якостей здатність говорити (і тим більше писати). У мові завжди визнавали щось надприродне; вона була "даром богів". Але таке тлумачення мови було чимось подібне до простої констатації фактів, в ньому не бачили жодної проблеми. Практичний розум ХІХ-ХХ століть побачив у цих властивостях мови не диво, а феномен природи, який можна і потрібно було з’ясувати; його слід було проаналізувати, щоб тим самим пояснити [51, с.610].

Дійсно, мовні знаки, мовні феномени мають природний зміст (ментальність), хоча багато залежить від якості соціалізації, впливу зовнішніх чинників. Людина, яка виросла в одній місцевості, розмовляла однією мовою під час переїзду в інший регіон хоча й набуває нових мовних феноменів, проте її природна мовність у вигляді акценту, міміки, жестів зберігається до кінця життя. Можливо цей природній феномен буде дещо розмитим, не чітко проявленим, але він зберігається. Таким чином, за спадковістю, системою виховання та іншими чинниками він стає своєрідним природним кодом, що передається через покоління як закономірний зв’язок.

Отже, у мові існує щось насправді людське, якимось чином надбудоване над тілесною, біологічною природою людини [51, с.611], що засвідчує: структури безсвідомого – це і є сховані механізми функціонування знакових систем, це структури інтелекту, які мають загальнолюдський характер. Відіграючи роль апріорних форм, вони обумовлюють об’єктивність пізнання. Ці сховані закономірності, яким безсвідомо підкоряється людина, є глибинними пластами культури, їх причини слід шукати в глибинних змінах самих об’єктивних структур, в надрах самої культури [58, с.521]. Тому етнолог, на відміну від етнографа, не тільки передбачає знакову природу феноменів культури, але і ставить перед собою завдання вивести на світ те, чого "на поверхні" не видно: те, про що говорять танці, звичаї, татуювання, орнаменти, деталі одягу, малюнки на обличчі і тілі і т. д. Йдеться не тільки про підсвідоме в одиничних людських суб’єктів, але також про те, що сховано за поверхнею "об’єктивованої" культури етносу, чого більше сфотографовано чи записано на магнітофон; ці культурні об’єкти є знаками чогось іншого, вони володіють таємним змістом, і притому цей зміст виявляється втаємниченим не тільки для стороннього спостерігача, але і для людини, що сама в цій культурі живе [51, с.615].

Можна стверджувати про природно-правовий вигляд людини, колір її шкіри, характер зморшків, лінії на пальцях, розміри пальців, очей, носа, вух і т. д. Деякі природно-правові закономірності використовує й позитивне право (відбитки пальців, запах тіла). На цьому часто спекулюють різні ворожбити, екстрасенси. Іншими словами, структуралізм, структурна антропологія вносить досить багато цінного для дослідження природного права і підтвердження його існування. Адже всі антропологічні зміни людини є результатом впливу природних законів.

Як самостійний напрям (явище) у філософії 70-80-х років у Франції (частково у США) сформувався постструктуралізм. Його представниками є: Жак Дерріда (1930 р.), Жиль Делез (1926-1995), Жан Бодрійяр (1929 р.) та інші.

Постструктуралізм не має органічної єдності і спільної програми, однак у нього є специфічне проблемне поле та свій підхід до вирішення поставлених проблем, що дозволило йому у 80-і роки набути концептуальної самостійності [58, с.522]. Постструктуралізм – безумовна реакція на структуралізм у сфері, яка не є ні наукою, ні філософією, але ґрунтується на схрещенні форм і жанрів. Перехід від структуралізму до постструктуралізму був феноменом у параді інтелектуальних мод. Постструктуралізм не намагається об’єктивно пояснити стан справ, не залежний від суб’єкта: головне для нього – розкріпачення бажань і пошук задоволення в будь-якому життєвому акті [90, с.300]. Ідея нелінійності мислення стає однією з головних у постструктуралізмі: мислення не рухається від думки до думки, від слова до слова на основі певних правил, воно хаотично перескакує з одного на друге. Мислення – це не процес, підвладний логіці, а швидше всього процес гри. Нелінійність мислення не може бути адекватно відображена лінійним письмом як знаковим оформленням будь-якої реальності, коли знання послідовно вибудовуються в ланцюжок [58, с.523]. Тобто постструктуралізм – це яскрава реакція на ситуацію, в якій традиційні способи філософствування позбавлені життєвого смислу [90, с.301].

Дійсно, природа мислення людини не відбувається згідно з лінійними законами. Навіть письмовий текст людини містить у собі таємницю підтексту (свідомо або несвідомо не висловлених думок), завдяки чому виявляється дух автора. Навіть дух позитивного права можна виявити, якщо думати нетрадиційно, нелінійно. Тим самим зрозуміло, що природне право діє нелінійно, що воно не поміщається в межах правового поля, зате існує у правовому просторі, в якому є нескінченною кількість причин, пов’язаних з конкретністю думки, слова чи поведінки. Незважаючи на це, людина повинна природно задовольнятися дією всіх природних законів, а не намагатися їх сформулювати лінійно, раціонально.

Стверджуючи принципи "методологічного сумніву" і "делегітимації" універсалістських позитивів, настанов, переконань, постструктуралізм культивує уважне ставлення до всього локального, нестабільного, випадкового, суперечливого, фрагментарного. Досліджується усе неструктурне у структурі, виявляються джерела апорій і парадоксів, які виникають у процесі лінгвістично опосередкованого освоєння світу, людини, соціуму; активізуються пошуки нових моделей смислоутворення; висміюються стереотипи структуралістського мислення. Своє натхнення постсруктуралісти черпають не у царині розуму, а в позасвідомому [129, с.502-503]. Постструктуралістів цікавить вже не сама структура, а те в ній, що дозволяє вийти за її межі, тобто її "зворотний бік". Тому вони намагаються передусім виявити та осмислити суперечності, які виникають при спробі використовувати мовні структури для отримання об’єктивного знання про людину і суспільство. Зворітний бік більше характеризує факт наявності бажаннь, які визначають все неструктурне у структурі. Для людини реальність – це "буття бажань", задовольняти які вона намагається всіма силами. Самі бажання народжуються у безсвідомому. Справжнє безсвідоме не може бути символічним, не може містити в собі механізми знакових систем [58, с.523].

Отже, постструктуралізм досліджує ті правові явища, які виникають несистематично, парадоксально, у вигляді життєвих "сюрпризів". Ефективна стратегія даної тенденції дозволяє створювати такі метафізичні універсали, які дають змогу здійснювати неструктурні підходи до пояснення природного права, висловлювати сумніви щодо позитивних правових явищ. Йдеться про пошук причин суперечностей між свідомістю і підсвідомістю, стабільністю і нестабільністю, які виникають здебільшого в підсвідомій зоні. Підсвідома зона – це кодова програма правової поведінки людини, це неструктурне природно-правове явище, яке раціонально пояснити неможливо. Процес отримання нових знань шляхом дискурсу про природу людини, поведінку призводять до дискурсу про природне право, яке існує в ірраціональних структуризованих системах, а для Інтелекту людини природне право міститься в неструктуризованій підсвідомій і свідомій зонах.

Дуже близьким за змістом до постструктуралізму є деконструктивізм, засновником якого є Ж. Дерріда. Їх об’єднує практично однакова методологія, скерована на певні структури або утворення нових структур.

Деконструкція – це не критика, не аналіз і не метод, художня транскрипція філософії на основі даних гуманітарних наук, мистецтва й естетики, метафорична етимологія філософських понять: свого роду структурний психоаналіз філософської мови, симультанна деструкція і реконструкція, розбір і збір. Деконструкція пов’язана з увагою до структур і в той же час процедурою розшарування, розбирання, розкладання лінгвістичних, логоцентричних, моноцентричних структур. Йдеться не стільки про руйнування, скільки про реконструкцію заради досягнення того, як була сконструйована деяка цілісність. Руйнуючи звичні очікування, дестабілізуючи та змінюючи статус традиційних цінностей, деконструкція виявляє теоретичні поняття, які вже існують в захованому вигляді. Основними об’єктами деконструкції є знак, письмо, мова, текст, контекст, читання, метафора, безсвідоме та ін. Дерріда порівнює деконструктивістський підхід з метушливою поведінкою птаха, який намагається відвести небезпеку від пташенят, що випали з гнізда [88, с.614-615].

Філософська парадигма деконструкції асоціюється зі сприйняттям людиною природного права. Так, природній потяг людини до матеріального збагачення відвертає її увагу від духовного росту. Внаслідок цього людина, нічого не підозріваючи, отримує життєві неприємності, клопоти зі здоров’ям, безвихідні ситуації, які часто називає іронією долі чи природною несправедливістю. Вона часто не підозрює, що іронічного забарвлення життя можна уникнути, якщо зосередити свою увагу на духовному, а деконструкція (в уяві людини) "спрацює" на матеріальне. Таким чином, дію природного права людина повинна розуміти деконструктивно, як те, в чому проявляється не зосередженість, скерована бажаннями, а незавершеність, що є таємницею і правовою природною гармонією. Отже, природне право не передбачає появу нової події у свідомості людини, воно стає самодостатнім, щоб самому обертатися в подію.

Спосіб мислення, світосприйняття та світовідчуття деконструктивізму є характерним і для іншої філософській ідеї – постмодернізму. Поява під кінець XX ст. такого духовного явища, як постмодернізм також завдячує основним ідеям і тенденціям постструктуралізму. Засновником постмодерну вважається французький філософ Жан-Франсуа Ліотар (1924-1998).

Філософ застосував поняття постмодернізму до аналізу проблем розвитку філософії, визначаючи сучасну філософію як "філософію постмодерну". На його думку модерн є епохою панування "великих метарозповідей" ("діалектика духу", емансипація людини", "герменевтика смислу" тощо), які намагалися набути статусу універсально легітимних. Епоха постмодерну – це епоха недовіри до метарозповідей, їх делегітимації, вивільнення "мікронаротивів", що не зазіхають на загальновизнаність і використовуються лише ситуативно [129, с.333]. Ініціатори постмодернізму шукають вирішення філософських проблем, що стосуються перспектив самозбереження посттоталітарної соціальності, – проблем, заповіданих нашій цивілізації добою Модерну. Головними ознаками постмодерну є: занепокоєність сучасних інтелектуалів глобальними негативними наслідками (планетарне отруєння грунту, глобальне забруднення атмосфери, світового океану, озонові дірки); світоглядне розчарування у найпрекрасніших колективних сподіваннях, мріях, прагненнях; девальвація ідеології фундаменталізму, зростання інтересу до розмаїтих форм виявлення шпоральності, нелінійності, індетермінізму, дисенсусу та ін. [129, с.501].

Філософія постмодернізму не існує як щось цілісне, подане в систематизованому вигляді. Пояснюється це не тільки тим, що серед її провідних представників немає концептуальної єдності, але й тим, що самі вони виступають проти філософії як особливого виду інтелектуальної діяльності зі своєю специфікою, а також протиєдиних світоглядних і теоретичних засад [58, с.525].

Для природного права постмодернізм має позитивне значення. Адже йдеться про те, що позитивізм та його наближені течії довели Європу до духовно-моральної кризи, яка переросла в інші кризові явища. Парадигмальний спосіб мислення, надія на культуру, постійне відставання теорії від події, диктаторство цивілізації та інші чинники дійсно призвели людство до хворобливого стану. Але на цій підставі відмовлятися від філософії не слід. Це закономірні процеси, які відбуваються у філософсько-правовому осмисленні світу. Поява різного роду ідейних течій, жорсткий режим ринкової економіки, домінування права сильного та у зв’язку з цим знецінення природного права – це все тимчасові явища, після яких наступить етап нового Відродження. Напевно, все більше стає зрозумілим, що тільки ті держави, те суспільство, ті науковці, які наближаються до здорового глузду, сповідують природні норми, стають справді незалежними від господарських та політичних інститутів, є справді внутрішньо вільними. Зараз, за таких великих темпів розвитку подій, як ніколи раніше, потрібні нові поняття, нова європейська ідеологія, новий стиль мислення, якнайшвидший відхід від господарських та політичних стереотипів. Потрібно досягти домінування в людській свідомості не матеріального, а духовного, бо, як свідчить соціальна практика, матеріальна культура випереджує духовну і ставить останню на межу її існування.

Тому правильно зауважив Ж. Делез, що такий стан суспільної свідомості можна назвати шизофренією, якій передувала колективна параноя, що містила в собі інтегративну основу. Але за людину ніхто не подолає її страхіття, жахи, оскільки вони додаються не разом, а поодинці [58, с.529]. Люди як "атоми" суспільства розташовані на перетині прагматичних, тобто життєво важливих для них зв’язків. Ці зв’язки здійснюються в умовах протиборства, агностики. На заміну логіці універсальних, стійких принципів прийшла паралогіка (логіка з відхиленням), прямування до піднесеного [59, с.136]. Це призвело до того, що багато етнічних груп травмовані психологічно і бунтують проти пануючих психологічних норм [90, с.298]. За цих умов сподіватись залишається на природний розум людини, на повернення її до онтології самої себе і світу, на природне право.

Більше століття в Європі, а також на інших континентах панував позитивізм. Однак раціональні методи пізнання світу не досягли успіху. Тому ряд філософських концепцій призвели до появи постпозитивізму, засновниками якого були австро-британський філософ Карл Поппер (1902-1994), англійський філософ, історик науки Імре Лакатос (1922-1974), американський історик і філософ наук Томас Семюел Кун (1922-1996), американський філософ Пол Карл Феєрабенд (1924-1996) та інші.

Постпозитивізм прийшов до плюралізму методологій, до ідей принципової шкідливості будь-яких спроб "втиснути" історію науки в якусь єдину методологічну схему, нарешті, до зведення завдань методолога до опису конкретних прийомів, умов, якими скеровуються науково-дослідні дії, що призводять вчених до успіху. Тим самим постпозитивізм відмовився бачити в методологічних нормах універсальні критерії наукової раціональності [90, с.299]. Постпозитивісти особливу увагу приділяють "лінгвістичному повороту" у філософії та ініційованому ним оновленню методологічної культури. Появився гострий інтерес до методології таких "наук про складність", як синергетика, хаосологія, теорія катастроф, якісна теорія нерівноважних фазових переходів та ін. [129, с.502].

Фактично постпозитивізм пропонує нові раціоналістичні теорії, здійснюючи агонію опонентів позитивізму. Заміна однієї позитивістської теорії іншою веде згодом до заміни першої. Цей процес нескінчений і безрезультативний, оскільки підтвердити ту чи іншу позитивістську теорію немає чим, а заперечити завжди можна. Знаходження виходу зі складної ситуації завдяки вивченню історії розвитку наукового пізнання, синергетики, теорії катастроф та інших доводить, що постпозитивісти шукають критерії раціональності. Однак ці критерії не є абсолютними, а відносними, тимчасовими, для пояснення "ізольованих" природних явищ. Позитивістські парадигми змінюють одна одну безрезультатно.

Єдина стабільна парадигма, яка є абсолютним критерієм у правовідносинах, – це природне право. Це доводить й історія розвитку вчення про природне право, це підтверджують природничі, фізико-математичні науки, а також практичне життя багатьох незаідеологізованих народів. Метафізики застарілої не буває, а "теологізм", "міфологізм" (як часто скептично називають позитивісти) слід сприймати стримано, без вбачання їх гносеологічної шкідливості. Потрібно використовувати метафізичну методологію, розуміти трансцендентальність як спосіб пізнання.

Зазначимо, що з еволюцією від неопозитивізму до постпозитивізму пов’язана зміна деяких світоглядних установок філософії науки – розчарування в безумовних, раціоналістично трактованих орієнтирах культури (в т.ч. домінуючої ролі науки і наукового знання) і схильність до мозаїчного, калейдоскопічного і плюралістичного бачення світу і місця людини в ньому, акцент на відносності, історичній обумовленості пізнавальних цінностей та результатів [90, с.299]. Звичайно, рано чи пізно позитивістська наука визнає природне право, що дасть можливість активно й успішно здійснювати філософські, філософсько-правові дослідження.

Важливо розглянути й філософську концепцію езотерики. Поняття "езотеричного" охоплює явища культури, які відкриті небагатьом обраним – еліті, що пройшла духовну ініціацію, однак може й не мати чіткого соціального оформлення. Протилежним поняттям є "екзотеричне", яке окреслює ті феномени культури, що відкриті для масового сприйняття. Поділ культури на езотеричну та екзотеричну стосується насамперед релігійної царини, проте з Нового часу, в умовах поширення процесу секуляризації, ці явища характеризують культуру в цілому, а тому корелюють із поняттями елітарної та масової культур [129, с.185].

Езотеричне вчення вважають ще й таємним вченням, що доступне тільки посвяченим, якіне мають права поширювати його далі. Таємними вченнями вважають, наприклад, єврейську каббалу, давньогрецькі містерії, гностичні вчення. На даний час таємними є вчення масонів, теософів і антропософів [128, с.447].

Езотеричні знання вимагають особливого, специфічного ставлення до себе. Та дійсність, яку воно утверджує, – це не дійсність, подана в науковій картині світу з її незмінними, вічними законами; це дійсність духовна і вітальна. Езотерична істина на відміну від природничих наук з їхньою практикою, інженерною орієнтацією, яка спрямована внутрішньо на природу, адресована самій людині і тільки через неї – зовнішньому світові [58, с.530].

У вченні про природне право є езотеричні аспекти. Фактично сприйняття природного права є внутрішньою культурою кожної людини. Сприймати природне право можуть люди, які мають достатньо розвинутий інтелект і почуття віри. Тому у природному праві суб’єктом є не офіційна еліта (лише особи з високою інтелектуальною культурою), а духовно-інтелектуальні особи, які здатні сприймати вічні закони і застосовувати їх у життєвій діяльності. Причому формування такої природно-правової культури здебільшого відбувається таємно, для себе. Лише окремі фрагменти, як правило, обнародуються, щоб не запідозрювалась якась фанатичність, дивакуватість тощо.

Сучасна теософія набула значного поширення завдяки діяльності російського релігійного філософа Олени Блаватської (1831-1891), яка здійснювала аналіз непояснюваного в природі і людині та розвиту понадчуттєвих сил останньої. Вона намагалась привнести духовність і мораль у науку. Згідно з її теорією, кожна людина народжується з певними можливостями духовного розвитку (різні ступені можливості). Така нерівномірність можливостей пояснюється кількістю зусиль, затрачених людиною для досягнення духовності не тільки в її нинішньому втіленні, але і в попередніх життях. Оскільки в природі не пропадає жодне добре (направлене до духовності) починання чи зусилля, кожна людська особистість може мати в духовному плані тільки те, що вона заслужила власними зусиллями щодо подолання прив’язаності до матеріальності і скерованості у сферу Духу. За законом причинності, будь-яка причина в цьому світі має наслідок, незважаючи на міру її значущості. Добра думка, благородні наміри зовсім не такі безсилі, як це може видатися на перший погляд, і неминуче призводять до певних результатів, які ми, щоправда, можемо тільки визнати, але не проаналізувати. А страждання – це доля людини у багатьох її земних втіленнях. Пережите страждання допомагає розумінню того, що ці страждання не що інше, як наслідок пережитих причин, дії яких можуть бути ослаблені, змінені людськими вчинками та діями [58, с.531-533].

Іншими словами, природне право існує повсюдно, воно завжди встановлює справедливу, абсолютну істину за скоєне людиною добро чи зло. Природно-правові санкції наступають навіть за думки і слова. Час настання санкцій мають свій термін: вони впливають на людину негайно або через деякий час, залежно від ступеня і міцності духовної захищеності людини. Але якщо людина зуміє подолати свою егоїстичність шляхом вибачення, природно-правова санкція не наступить або вона "зніметься". Причому "зняття" може бути безслідним або потягне за собою покращення стану здоров’я чи появу успіхів у життєдіяльності.

Важливу роль в езотеричній філософії відіграє антропософія, засновником якої є німецький філософ Рудольф Йозеф Лоренц Штайнер (1861-1925). Світоглядним центром його антропософської доктрини є вчення про людину як жителя трьох світів – фізичного, душевного і духовного. Її тіло підкоряється законам спадковості, душа – долі, створеній нею самою (кармі), а дух – закону перевтілення ("повторювані земні життя"). "Ефірний двійник" є "дублікатом" фізичного тіла. В ньому перебувають психічні центри, які вбирають психічну енергію Космосу і передають її тілу. Астральне тіло є "організмом душі", яка є зв’язною ланкою між тілом людини та її духом і бере активну участь у житті як фізичного тіла, так і духу. Найбільш тонким і складним утворенням є дух людини. Духовна оболонка є особливою частиною людської істоти, яка відділяє дух людини від єдиного духовного світу, що робить людину самостійною істотою. Духовна істота людини проявляє себе в мисленні. Взагалі, антропософія вважає, що макро- і мікрокосмос, світ і людина – аналоги. Структура світу ідентична структурі людського тіла [58, с.534].

Людина повинна коритися природному праву, оскільки вона є мікрокопією природи. Зокрема ферменти душі (астральне тіло) – це матеріальне відображення небесних світил, зірок, сяйва зірок Чумацького Шляху. У вигляді кванту сузір’я ці ферменти попадають у кров людини, в якій містяться "атоми" всієї природи. Після смерті людини ці "атоми", очевидно, відправляються на своє попереднє місце і чекають подальшого "розпорядження" надприродної сили. Пізнання природного права виробляє почуття власної душі, способи проникнення в невидимі надфізичні світи і перетворення аури, орієнтацію на внутрішнє духовне життя, сприяє глибшому пізнанню людського буття.

Продовженням теософських традицій займалася філософ, публіцист, культуролог Олена Реріх (1879-1955) разом зі своїм чоловіком філософом, художником, письменником Миколою Реріхом (1874-1947), (обоє вихідці з Россії), які створили духовне вчення, що носить назву Агні – Йога (або Жива Етика).

Жива Етика приділяє велику увагу внутрішній роботі людини над собою, детально розглядає процес її самовдосконалення і підняття до більш високих форм буття та свідомості. Вставши на цей шлях, людина повинна відмовитись від шкідливих звичок та негативних якостей (ненависті, сумніву, недовіри, нетерпіння, лінивства, скупості та ін.). Важливим аспектом перетворення життя є утвердження в земних умовах загальнолюдських цінностей. Виконання етичних принципів Живої Етики розглядається як магістральний шлях духовного і фізичного підняття людини по щаблях космічної ієрархії [58, с.536].

Глибокі духовні вчення дають можливість пізнати природне право в категоріях енергетичної світобудови, зрозуміти і засвоїти норми етичного Космосу, його закономірну еволюцію. Природне право завдяки синтезу науки і релігії скеровує людину на природну еволюцію шляхом духовного осмислення буття. Духовна досконалість, зменшення матеріальних інтересів створюють таку надкультуру (суперкультуру), яка утримує Всесвіт, не допускає його до руйнування. За дії норм природного права відповідає людина, її еволюційна та революційна діяльність. Особливо це стосується її духу та сприйняття космічних енергій, де основну роль відіграє думка, свідомість і почуття.

Одним із видів езотеричних вчень є вчення "Роза Світу", сформованого російським поетом і мислителем Данилом Андреєвим (1906-1959). На його думку, у Природі існують чотири незмінні, вічні закони. Перший закон – це закон творіння (Бог творить монади – неподільні активні духовні субстанції). Другий закон – це підтримання принципу свобідної волі. Третій закон – закон життя кожної монади. Четвертий закон – це закон боротьби світлих сил з темними. На нашій планеті боротьба світлих сил з темними проходить досить драматично [58, с.537].

Так, у природному праві існують змінні та незмінні закони. Чотири незмінні закони, які сформульовані в Розі Світу є швидше групами незмінних законів. Кожна група містить незлічену кількість інших законів, які регулюють світові процеси, здійснюють одухотворення Природи. Будова світу складна, її пізнання є метакультурологічним. Тільки завдяки філософії кожного виду культури можна більш точно простежувати дію природного права, його незмінних законів, які утримують єдиний природно-екологічний організм.

Американський письменник і філософ Карлос Кастанеда (1925-1998) організував школу езотеричного бачення: змінити саму природу сприйняття людини, навчити її глибшому пізнанню Світу, який не скований зовнішніми, буденними його атрибутами, і тим самим дати учневі можливість оволодіти магічними силами цього Світу; скерувати людину на шлях набуття істинної свободи. Щоб зрозуміти, що розуміється під набуттям істинної свободи, необхідно звернутися до міфу про Орла. Весь Всесвіт – це еманація орла, який уявляється у вигляді незліченної кількості заповнюваних весь простір яскравих ниток, що біжать у всіх напрямках і переплітаються найбільш немислимим чином. Із них побудований весь матеріальний Всесвіт. Люди, володіючи свідомістю, також складаються зі смуг, в які зібрані нитки – еманації, вони зв’язані у вузол та оточені яскравим коконом. Людська смерть – це руйнація кокону. "Правило Орла" відоме тільки тим, хто може бачити. Головна мета людини – набуття особистої сили (енергії). Основним джерелом постійного використання людської енергії є наслідування почуття власної гідності в соціумі, намагання піднятися по щаблях соціальної ієрархії. Саме на це витрачає енергію людина, яка живе у складній соціальній системі [58, с.538-539].

Така інтерпретація природного права досить переконливо доводить зв’язок людини з Космосом. У людині є вся повнота світу. Онтологічні закони світу є онтологічними законами людини. Тобто біологічний розвиток людини здійснюється за єдиними законами функціонування світу. Але людина наділена свобідною волею, тому необхідно, щоб закони волі людини збігалися з законами світу чи власного організму. Смерть (біологічна) людини не означає зникнення мікрочастин світу, які в ній перебували. Мікрочастини не є видимі, але існують так, як розум існує в мозку (адже при трепанації черепа людини хірург бачить мозок, а не розум). Тому для підняття соціального статусу людини в соціумі необхідно дбати спочатку про власну духовну культуру.

Одним із найбільш оригінальних положень Кастанеди є ідея "точки збирання". У кожної істоти, яка володіє свідомістю та езотеричним коконом, є на цьому коконі невелика яскрава пляма, оточена більш тлінним ореолом. Ті світлові лінії – нитки – нитки "еманації Орла", які входять в кокон, через цю пляму збираються в пучки і теж світяться яскравіше, ніж інші. Саме з них і утворюється той світ, який сприймається володарем кокона як реальний. Тому дана пляма була названа "точкою збирання": вона "збирає", творить, утворює для кожної істоти її індивідуальний Світ. Змінюючи точку збирання, людина змінює і той набір "еманацій Орла", який через неї проходить [58, с.539-540].

Фактично йдеться про точку зору, з якої людина сприймає світ, його закони. Різні точки зору, їх зміна – це закономірна діяльність людини, але й різна якість, різна ступінь усвідомлення нею природного права. Змінюючи точки зору в бік адекватного розуміння природного права, людина володіє більшою природно-духовою силою, стає більш захищеною від негативних духовних впливів інших людей, стає активним механізмом великого світового годинника, більше пристосовується до земного життя і отримує за це заслужену частину хоча б матеріальних благ. Тобто вибір точки зору залежить від самої людини, хоча наслідки неправильно вибраної точки зору бувають різні.

У 20–60 роках ХХ століття на Заході виник такий філософський напрям (тенденція), як аналітична філософія, одними із засновників якого були англійський філософ, логік, громадський діяч Бертран Рассел (1872-1970), а також англійський філософ Джордж Едвард Мур (1873-1958).

Висловом "аналітична філософія" позначають таку тенденцію сучасної філософії, в якій існує підвищена увага до способу висловлення думки, до аналізу та уточнення значень і смислів [129, с.20]. Аналітична філософія наслідує традиції вивчення основ знання – як у його почуттєвій, емпіричній, так і в раціональній, логічній, концептуальній формі. Поле досліджень аналітичної філософії (логіка, епістемологія) поступово розширювалось, охоплюючи всі різновиди форм людського досвіду (етику, естетику, право та ін.) [88, с.98].

За Расселом, сутність філософського пізнання полягає не в поясненні філософської термінології, а в систематичному розумінні навколишнього світу. Логічний аналіз може сприяти філософському пізнанню тільки тоді, коли він спирається на науково обґрунтовану онтологію, з якою мусять бути узгодженні мовні засоби аналізу. Звідси виникає проблема побудови "логічно досконалої мови". Таке бачення взаємовідносин між логікою і онтологією базується на припущенні про дискретну "атомарну" структуру світу (доктрина логічного атомізму). Згідно з концепцією цього напряму, атомарні онтологічні факти утворюються з властивостей і стосунків індивідів, а пропозиції та пропозиційні функції лише виконують роль мовних виразів [129, с.538].

Онтологіка природного права є основою логіки природного права. Логіку створює людина, формуючи думку, слово. Тому досконале слово повинно бути онтологічним. Слово – це "атом" світу. Висловлене слово – це висловлений "атом" світу як "атом" другої культури. Якщо цей "атом" суперечить онтології, то він руйнує першу "культуру". Тобто спосіб висловлення означає те, як людина розуміє світ: систематично чи несистематично, логічно чи нелогічно. Природно-правове порушення за допомогою слова менш небезпечне, ніж природно-правове порушення думкою, але небезпечніше, ніж дією. Думки є таємничими, а слова можуть бути багатозначними, не завжди дієвими і, взагалі, слів існує менше, ніж думок. Тому повсякденні та професійні слова мають природно-правову природу. За порушення норм природного права у формі слова наступає як позитивно-правова санкція (рідше), так і природно-правова (постійно).

Отже, поява філософських ідей, тенденцій, напрямів створила більшу природну панораму для наукових досліджень права, його онтології. Ця панорама описує шлях людського буття у світі, який має природно-правовий характер, античне та християнське світосприйняття. Духовна експансія Сходу на Захід у другій половині ХХ ст. у формі релігійно-філософських систем значно піднесла метафізичне розуміння права. Метафізична правова культура, випробувана позитивізмом, стала більш високою, стабільнішою. Вчення про природне право знову набирає актуальності і цінності у формуванні цивілізованого суспільства.

Отже, такі філософські тенденції як антропологізм, неомарксизм, структуралізм, постструктуралізм, деконструктивізм мали великий вплив на формування світової панорами ідей про природне право. Ця панорама значно зміцнила відповідні правові вчення, а також збагатила філософсько-правову науку новими підходами у дослідженні природного права.

⇐ Предыдущая 12