Україна в повоєнний період 1945-1953 рр.

(самостійне вивчення)

ПЛАН.
1. Економічне і політичне становище України після ІІ Світової війни.

2. Загострення політичної боротьби у Західних областях України

3.Десталінізація
4.Нові методи управління народним господарством

5. Шестидесятники

1. Економічне і політичне становище України після Другої світової війни
У надзвичайно важких і несприятливих умовах відбувався процес повернення республіки до мирного життя.

В результаті Ялтинської конференції (лютий 1945 р.) Польща змушена була поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь. Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало і обмін населенням. Чехословаччина і Румунія також відмовилися від Закарпаття та Буковини. У січні 1946 р. в складі УРСР було створено Закарпатську область. Окрім неї, до західних областей входили: Волинська, Львівська, Ровенська, Тернопільська, Дрогобицька (1959 р. об'єднана із Львівською), Станіславська (1962 р. перейменована на Івано-Франківську), Чернівецька, Ізмаїльська (існувала у 1940—1954 рр., увійшла до складу Одеської області). На кінець 1945 р. територія України розширилася до 580 тис. кв. км. Проте зменшення населення дуже чутливо відбилося на соціально-економічному розвитку республіки. Завдання відбудови господарства були визначені у четвертому п'ятирічному плані (1946—1950 рр). Основними принципами, на яких проводилася відбудова народного господарства України, були: єдиний загальносоюзний план, що базувався на ідеї зміцнення воєнної могутності Радянського Союзу; пріоритетний розвиток галузей важкої промисловості; відношення до України як до сировинної бази. Крім того ігнорувався світовий досвід виходу з кризи, що передбачав стабілізацію національної валюти, відбудову доріг, шляхів сполучення і засобів зв'язку, розвиток сільського господарства, харчової і легкої промисловостей, реконструкцію і технічне переоснащення промисловості на базі прогресивних технологій і науки. Четверта п'ятирічка дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості (куди пішло 85%
капіталовкладень), принесли нечувані успіхи. До 1950 р. промислове виробництво в Україні на 15% перевищувало рівень 1940 р. На західній Україні, де до війни важкої промисловості майже не було, у 1950 р. промислове виробництво зросло на 230%. У 50-х роках Україна стала однією з провідних індустріальних країн Європи. За статистичними даними вона виплавляла на душу населення чавуну більше, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція. Проте ці вражаючі результати не привели до зростання рівня життя населення. Легка промисловість ледве досягла 80% воєнного рівня. Масштабна інфляція, різниця цін на товари промисловості і сільського господарства, високі ціни і мала зарплата, наявність в обігу великої знеціненої грошової маси та фальшивих купюр призвели до необхідності грошової реформи, яка відбулася 1947 р. Внаслідок цієї реформи було девальвовано карбованець і знищено особисті заощадження громадян.

В 1946-1947 рр. Україну охопив голод, до об'єктивних причин якого слід віднести посуху 1946 р., викликані війною скорочення посівних площ, ослаблення матеріально-технічної бази сільського господарства та нестачу робочої сили. Однак, були й інші — суб'єктивні причини — недооцінка сільськогосподарського сектора економіки, командно-адміністративні методи господарювання, надмірно високі плани хлібозаготівель, великий обсяг експорту хліба. Від голоду загинуло приблизно 800 тис. чоловік. Уряд, незважаючи на прохання про продовольчу допомогу, видав розпорядження з листопада при випіканні хліба в УРСР до житнього або пшеничного борошна домішувати 40% вівсянного, ячного та кукурудзяного. Фактично Україна стає сільськогосподарською лабораторією Радянського Союзу.

У 1947 р. М.Хрущов розпочинає у республіці проект, спрямований на “розв'язання” аграрних проблем. Він передбачав:

— об'єднання колгоспів у гігантські “агроміста”, що теоретично мало сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки, водночас, кожне з агроміст мало забезпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя;

— передбачалася ліквідація присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу частину продуктів харчування;

— вводився суворий контроль за сільським населенням.

Протести селян набули такого розмаху, що уряд був змушений відмовитися від цього проекту. Складним і суперечливим було суспільно-політичне життя республіки. З одного боку, зріс міжнародний авторитет України. Ще у березні 1944 р. було відновлено право зовнішнього представництва УРСР — утворено народний комісаріат закордонних справ України а чолі з Дмитром Мануїльським. В числі 51 країни світу Україна була одним з засновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй (ООН). Іа першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1945 р. УРСР було обрано членом Економічної й соціальної ради. У 1948—1949 рр. Україна була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки.
Але Україна була введена до складу ООН певною мірою штучно, з тактичних міркувань Сталіна — для пом'якшення негативного резонансу, що викликала серед міжнародної громадськості війна на західній Україні. Делегація УРСР брала участь у роботі Паризької мирної конференції 1946 р. та Дунайської конференції 1948 р., де Україна приєдналася до Конвенції про режим судноплавства на Дунаї.
З другого боку, на рубежі 40-х і 50-х років проводилася галаслива жорстока за своїми наслідками кампанія боротьби з “космополітами”, “низькопоклонниками”, “переродженцями” в історії, філософії, літературі й мистецтві. Тривали нападки на відомих українських письменників — О.Довженка, М.Рильського, Ю.Яновського. Цілі наукові напрями, які не відповідали вульгарно трактованому матеріалізмові, одержали тавро “ворожих” і тим самим втратили право на існування. Піддано анафемі і фактично заборонено генетику кібернетику, що на тривалий час унеможливило дослідження у пріоритетних галузях науково-технічного прогресу.
Нову хвилю нападок на представників творчої інтелігенції республіки спричинила публікація кількох редакційних статей «Правды», насамперед “Проти ідеологічних перекручень у літературі” липень 1951 р., в якій різко критикувався вірш В.Сосюри “Любіть Україну”, як прояв націоналізму. Механізм репресій працював на значних обертах, ламаючи тисячі людських доль.

2. Загострення політичної боротьби у західних областях

У 1944-1950 рр. в західних областях УРСР відбувалася прискорена радянізація. Швидкими темпами велася індустріалізація, запроваджувалися нові галузі виробництва — автобудівна, видобуток вугілля тощо. На відміну від індустріалізації, яка розпочалася одразу| ж після встановлення радянської влади, колективізація розгорнулася наприкінці 1948 р. і завершилася у 1950—1951 рр. Головним методом проведення політики колективізації було насильство. Жертвою насильства стала і греко-католицька церква. Якщо перед війною на західноукраїнських землях працювало біля 3 тис. священиків, то після війни їх залишилося біля 1,5 тис., завдяки масовим арештам та депортаціям. 8 березня 1946р. Львівський собор проголосив про скасування Берестейської унії 1596 р., що означало ліквідацію уніатської церкви в Україні. Це викликало обурення і опір місцевого населення. Рух опору ' тоталітарній системі очолювали ОУН та УПА. З другої половини 1945 р. за рішенням Центрального проводу ОУН великі підрозділи повстанців були переформовані у малі, добре згуртовані і озброєні загони, що дислокувалися у лісах. Виникла мережа підпільних “боївок” (по 10—15 осіб) у сільській місцевості. Загони УПА контролювали територію площею до 150 тис. кв.км. На противагу органам більшовицької влади вони намагалися утвердити нелегальні національно-державні структури. Це було криваве протистояння. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менше як 30 тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів, що співпрацювали з окупаційним сталінським режимом. Головні завдання вояки УПА вбачали у боротьбі проти сталінської репресивної системи, за створення незалежної української держави. У свою чергу комуністичне керівництво протидіяло ОУН-УПА, перетворивши боротьбу проти неї на справжній театр воєнних дій. У 1945—1946 рр. боротьба органів МВС-МДБ, армії, винищувальних загонів з ОУН-УПА («бандерівцями») досягла апогею. Здійснювалися прочісування величезних територій, арешти й депортації корінного населення, масові розстріли, провокації (Створення фальшивих «боївок» УПА із числа бійців НКВС та колишніх «упівців», що перейшли на бік окупантів. Ці загони тероризували мирне населення, намагаючись дискредитувати українських партизан). За офіційними даними, на західноукраїнських землях у 1944—1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. “бандерівців” — учасників ОУН, а також “бандпосібників”, під якими розумілися всі, хто підозрювався у зв'язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено до Сибіру понад 65 тис. родин.

УПА в 1944-1947 рр. користувалася сильною підтримкою і мала більше 2 тис. бійців на територіях населених українцями (лемки), що відійшли до Польщі. У 1947 р. партизани в боях з регулярними польськими військами убили популярного польського генерала Казимира Сверчевського, заступника міністра оборони Польщі. У квітні 1947 р. польській уряд за погодженням з урядом СРСР провів операцію під кодовою назвою “Вісла”. 30 тис. польських солдатів оточили бази УПА і в запеклих боях знищили їх. Майже всіх лемків (близько 150 тис. чоловік) було депортовано у Західні райони Польщі. Фактично відбулася полонізація Холмщини, Підляшшя та Посяння — етнічних українських земель. Боротьба на західноукраїнських землях по суті набула характеру громадянської війни і призвела до великих жертв серед українського народу. До 1952 р. ОУН-УПА, як масова організація, перестала існувати. Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який, як вони сподівались, міг би дозволити відродити державність України, не виправдалися.

3. Десталінізація

Смерть Сталіна (1953 рік.) відкрила нову добу в історії України, врятувавши партійне керівництво республіки від нової “чистки”. Проте ця подія поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. У центрі цієї боротьби постало національне питання. Остаточним переможцем став М.Хрущов. Україна одна із перших підтримала нового першого секретаря.
Кадрові зміни відбулися і в Україні. Керівником республіканської партійної організації став українець за походженням О.Кириченко. Уряд очолив Д.Коротченко, Раду Міністрів Н.Кальченко. Урядові посади дістали О.Корнійчук, В.Стефаник та ін.

Фізична смерть Сталіна не означала смерті тоталітаризму, але перші кроки по десталінізації суспільства було зроблено вже у 1953 р., що сповістило про наближення хрущовської “відлиги”. Почалася реабілітація незаконно репресованих людей, влітку перші з них почали повертатися із таборів.
На початку 1956 р. відбувся XX з'їзд КПРС, на закритому засіданні якого М.Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна. Ця критика була різкою, але недостатньо глибокою, оскільки не торкалася системних засад і фундаментальних причин режиму особистої влади. З'їзд не обговорював доповідь, лише прийняв колективну постанову, проте ця критика справила значний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. Після з'їзду почався глибокий і болісний переворот в суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. В липні 1956 р. було опубліковано відому постанову ЦК КПРС “Про подолання культу особи і його наслідків”. Засудження беззаконь, скоєних у сталінську епоху. Початок нового політичного курсу схвально зустріли в Україні.. Вже 3 липня постанову зачитали на деяких підприємствах Києва — “Ленінська кузня” та “Червоний екскаватор”. Перший мітинг на підтримку політики десталінізації відбувся у Київському педагогічному інституті.
За влучним виразом Б.Левицького становище України у складі Радянського Союзу в хрущовські часи було як “другої серед рівних”.

У 1954 р. святкували 300-річчя возз'єднання України з Росією. Ця подія відзначалася досить помпезно, проте головною подією стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ “Про передачу Кримської області із складу РРФСР у склад УРСР”, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом і Україною. За етнічним складом населення Криму у 1959 р. становило: 22,3% — українці, а росіяни — 71,4%.

Після початку десталінізації почали відбуватися відчутні зміни у житті країни: було послаблено ідеологічний тиск, що стало початком відлиги у культурному житті, потроху послаблювалася політика самоізоляції, більш прихованою стала політика русифікації, почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці.