Нові методи управління народним господарством

Саме на ці часи припадає спроба змінити методи керівництва економікою. У 50-х роках існувало 30 всесоюзних і 21 союзно-республіканське міністерство, що породжувало надмірну централізацію управління. Щоб зменшити витратність централізованого виробництва, уже з 1953 р. починається скорочення кількості всесоюзних міністерств і передача частини економічної влади республіканському керівництву. Якщо у 1950 р. в Україні 65% всього виробництва було підпорядковано центру, то у 1956 р. ця частка зменшилася до 24%. Решту контролювали республіканські міністерства. У 1957 р. Хрущов замість старої т. зв. міністерсько-вертикальної системи ввів нову — територіально-горизонтальну, яка засновувалася на радах народного господарства. Новоутворені органи управління господарством в окремих економічно-адміністративних районах перебрали на себе функції, які раніше належали союзним міністерствам. Ця реформа стала однією з найрадикальніших організаційних змін у радянській економіці. При цьому виходили з того, що в попередній період у керівництві промисловістю і будівництвом переважали відомчі інтереси, а це порушувало нормальні територіальні зв'язки між підприємствами різних галузей промисловості, розташованих в одному Економічному районі, часто не давало змоги оперативно вирішувати господарські питання, раціонально використовувати ресурси.
IV сесія Верховної Ради УРСР у червні 1957 р. прийняла Закон про створення у республіці 11-ти економічно-адміністративних районів на чолі з раднаргоспами, які провели певну роботу по мобілізації виробничих резервів, поглибленню спеціалізації й кооперації підприємств у межах економічних районів, активізації використання місцевих ресурсів. Таким чином під контроль раднаргоспів потрапило понад 10 тис. промислових підприємств і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97% заводів у республіці. Це надало можливість українським економістам почати проводити власну економічну політику. І хоча хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, вони все ж сприяли піднесенню рівня життя.

5. Шестидесятники

Лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення для розвитку української культури — вони принесли нову атмосферу в суспільство і розширили можливості для творчої діяльності. З початку 60-х років в Україні з'являється ціле покоління молодих літераторів і митців — т. зв. шестидесятників, до них належали Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Василь Стус, Віталій Коротич, Василь Симоненко, Григорій Тютюнник, Алла Горська, Валерій Шевчук, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний та інші.
Про ту добу, про грунт, на якому зросло це покоління, яскраво cказав сценарист Микола Вінграновський: “Наші юність і молодість мали подвійну сутність: одну офіційну, казенну, для вчителів і оцінок у школі, а другу— поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту і почалося “шестидесятництво”. Рух шестидесятників хоча і складав опозицію системі, але опозицію в рамках системи, відповідно до тих правил гри, які диктувалися “зверху”.