Поняття та ознаки держави як основного суб'єкта міжнародного права. Юрисдикція та імунітет держави.

Під державою в міжнародному праві розуміється країна з усіма притаманними їй ознаками суверенної держави. Проте не всяка країнаможе бути державою в міжнародно-правовому сенсі і суб'єктом міжнародного права (наприклад, колоніальні країни та інші геополітичні одиниці) 2.

Перша спроба кодифікації міжнародно-правових ознак держави була дана в Міжамериканської конвенції про права та обов'язки держави 1933 Згідно з ст. 1 цієї Конвенції держава як особа міжнародного права має володіти наступними умовами: 1) постійне населення; 2) певна територія; 3) уряд; 4) здатність вступати у відносини з іншими державами.

ознаки держави: 1) держава є об'єднання людей, над якими вона здійснює лічнос верховенство; 2) безперервність існування держави, під якою розуміється сама субстанція держави, - конкретний, який утворює його організований народ; 3) повне самоврядування або самостійність; 4) порядок суверенної держави утворюється безпосередньо на основі міжнародного права; 5) ефективність держави; 6) територіальне верховенство держави; 7) систематичне дотримання норм міжнародного права1.

Найбільш важливими ознаками держави є суверенітет, територія, населення і владу.

Суверенітет є відмітною політико-юридичним властивістю держави. Державний суверенітет - це властиве державі верховенство на своїй території і його незалежність у сфері міжнародних відносин. Такою властивістю володіють лише держави, що і зумовлює їх головні характерні особливості як основних суб'єктів міжнародного права. Суверенітет є фундаментом всіх основних прав держави.

Згідно зі Статутом ООН державам властива не тільки суверенність, але й незалежність. Всі члени ООН утримуються в їхніх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування проти політичної незалежності будь-якої

Територія є невід'ємною умовою існування держави.

Держави - учасники Заключного акту розглядають як непорушні всі кордони один одного, а такожкордони всіх держав у Європі, тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони. Вони утримуються також від будь-яких або дій, спрямованих на захоплення та узурпацію частини або всієї теорріторіі будь-якої держави-учасника.

Населення.

Влада. Публічна влада є одним з основних ознак держави. Воно в міжнародному праві є носієм організованою суверенної влади. У яких би відносинах ні виступали уряд держави та інші її органи, вони завжди діють від іменідержави. Держава в міжнародно-правовому змісті розуміється як єдність влади і суверенітету.

-Кожна держава має право на незалежність і тому на вільне здійснення, без диктату з боку будь-якихіншої держави, всіх своїх законних прав, включаючи право вибору своєї власної форми державного управління.

-Кожна держава має право здійснювати юрисдикцію над своєю територією і над усіма особами та речами, що знаходяться в ме межах, з дотриманням визнаних міжнародним правом імунітетів.

-Будь-яка держава зобов'язана утриматися від розпалювання міжусобиць на території іншої держави і попереджати на своїй території організовану діяльність, спрямовану на розпалювання такий міжусобиці.

-Держава зобов'язана відноситися до усім, хто знаходиться під її юрисдикцією особам з повагою до прав людини і основних свобод, без різниці щодо раси, статі, мови або релігії.

-Кожна держава зобов'язана утримуватися від використання війни як знаряддя національної політики і утримуватися від загрози силою або застосування її проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, або яким-небудь іншим чином, несумісним з міжнародним правом і правопорядком.

-Держава повинна виконувати свої зобов'язання, що виникають із договорів та інших джерел міжнародного права, і не може посилатися на положення своєї конституції або своїх законів як на виправдання невиконання ним цього обов'язку.

-Будь-яка держава зобов'язана підтримувати відносини з іншими державами відповідно до норм міжнародного права і відповідно до тим принципом, що суверенітет кожної держави підпорядкований (верховенства) міжнародного права.

В якості суб'єктів міжнародного права можуть виступати держави, різні за своїм унітарні та унітарна державабере участь у міжнародних відносинах як єдиний суб'єкт міжнародного права, і питання про міжнародну правосуб'єктність її складових частин у цьому випадку не виникає. Складними державами є федерації.

Особливе місце серед міжнародних договорів займає Європейська конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972 р. її особливість полягає у тому, що ця Конвенція вперше створила юридичні засади для уніфікації норм про імунітет держав від юрисдикції іншої держави, адже на її нормах ґрунтуються закони багатьох держав про імунітет.

Конвенція містить перелік випадків, у яких держава не користується імунітетом (спори з трудових контрактів, охорони патентів на товарні знаки, щодо нерухомого майна, відшкодування шкоди та інші).

Питання про імунітет держави може виникнути не тільки у зв'язку і під час укладення контракту між ТНК і приймаючою державою, але й стосовно виконання існуючих зобов'язань між ними. Транснаціональні корпорації вправі вимагати від приймаючої держави відмови від юрисдикційного імунітету в разі надання цією державою явно вираженої згоди на таку відмову після виникнення спору (пп. "с" ст. 2 Конвенції); а також якщо судовий розгляд стосується: 1) патенту на винахід, креслення чи промислової моделі, виробничого чи товарного знаку, фірмового найменування чи іншого аналогічного права, стосовно якого у державі - місці судового розгляду, була подана чи зареєстрована заявка, чи яке охороняється іншим чином і стосовно якого держава є заявником чи володільцем; 2) недотримання державою у державі, де відбувається судовий розгляд, згадуваного права, яке в ній охороняється і належить третій особі; 3) недотримання державою в державі - місці судового розгляду, авторського права, яке в ній охороняється і належить третій особі; 4) права використання назви фірми у державі, де відбувається судовий розгляд (ст. 8); 5) права держави на нерухоме майно, на володіння чи на користування таким нерухомим майном державою; чи зобов'язання, що покладається на державу або як на володільця права на нерухоме майно або як на володільця чи користувача цим нерухомим майном і якщо нерухоме майно знаходиться на території держави - місця судового розгляду (ст. 9 Конвенції) та в інших випадках, передбачених Конвенцією.

Загалом статті 1-14 Конвенції передбачають випадки, в яких держава не користується імунітетом від юрисдикції у судах іншої держави. Зі ст. 15 Конвенції випливає, що неявка у цих випадках держави до суду не звільняє суд від розгляду справи.

Правове значення мети діяльності чи угоди полягає у тому, що її встановлення дозволяє визначити імунітет як функціональний. Для з'ясування об'єктивних критеріїв, використовуваних для розмежування дій держави, вчинюваних dе jure imperii (пов'язані зі здійсненням суверенної влади) та dе jure gestionis (як приватна особа), слід звернутися до нормативно-правових актів та судової практики держав із зазначених питань. Йдеться про практику, яка передувала прийняттю актів про імунітет держави та її власності, а також про ту, що згодом була зумовлена застосуванням прийнятих норм. З них випливає необхідність прийняття до уваги такого критерію для розмежування видів імунітету як юридична природа діяльності особи чи юридична природа окремої угоди.

Базельська конвенція 1972 р. не вказує чітких критеріїв розмежування сфери дії її норм. Вона вказує не тільки на дії держави так званого комерційного характеру, але й взагалі на приватноправовий характер цих дій. Вирішення питання про невизнання імунітету залежить також від територіального зв'язку, що необхідний для встановлення юрисдикції держави.

Конвенція не визначає змісту понять "торговельний", "комерційний", "промисловий", "фінансовий" стосовно характеру дій чи угод.

Отже, міжнародні договори з питань імунітету держави містять різні критерії для розмежування дій держави як суверена і як приватної особи. Це означає, що критерії для розмежування видів імунітету різні й не завжди чіткі та визначені у цих же конвенціях.

У випадках встановлення наявності торговельного контракту, укладеного за участю держави, чи якщо діяльність держави кваліфікуватиметься як така, якій властивий торговельний характер,- імунітет державі не надається (держава не користується імунітетом).

В юридичній літературі справедливо зауважується, що законодавство про імунітети держав інших країн не використовує терміни "істотні контракти" і "прямий ефект" для визначення характеру діяльності суб'єкта права. А тому питання юрисдикції суди вирішують відповідно до норм цивільного процесуального законодавства.

Імунітет не надається, якщо встановлено торговельний характер діяльності суб'єкта, тобто презюмується можливість її проведення приватною особою. Питання про надання імунітету у справах, в яких йдеться про контроль над природними ресурсами, іноді вирішується з врахуванням мети угоди.

Пропонована до приєднання Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 2 грудня 2004 р. має в основі теорію функціонального імунітету. вона містить перелік випадків, у яких іноземна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції іншої держави при розгляді комерційного спору. При цьому використовується термін "комерційний" стосовно характеру угоди. У п. 2 ст. 2 Конвенції містяться два критерії, які використовуються для встановлення комерційного характеру. Насамперед, слід враховувати природу контракту чи угоди. Потім слід враховувати мету: а) якщо сторони домовилися про це; б) якщо відповідно до практики держави суду ця мета мас стосунок до визначення некомерційного характеру цього контракту чи угоди.

Отже, Конвенція пропонує чіткі критерії для встановлення комерційного характеру угоди, які застосовуються у певній послідовності. Поняття "характер угоди" чи "характер контракту" охоплюють їх природу, а також мету.