Класифікація та загальна характеристика міжнародно-правових актів про права людини.

У міжнародному праві, так само як і в національному праві, існують різні підходи до класифікації прав і свобод. Залежно від змісту прав і свобод та порядку їх реалізації права і свободи умовно можна поділити на дві групи:

1) громадянські і політичні права, які кожна людина повинна мати можливість реалізувати, незалежно від того, в якій країні вона проживає. У зв’язку з цим і норми міжнародного права, що закріплюють такі права, мають імперативний характер;

2) економічні, соціальні та культурні права, реалізація яких залежить, перш за все, від економічних можливостей держави їх забезпечити. Тому норми міжнародного права, що закріплюють ці права, мають в основному рекомендаційний або декларативний характер.

Крім наведеної класифікації прав і свобод у міжнародному праві істотне значення має їх поділ на універсальні та спеціальні.

Універсальні права та свободи – це такі права та свободи, які належать усім без винятку людям, безвідносно до їх належності до певної національної, релігійної, мовної, культурної чи іншої групи (спільноти).

Спеціальні права і свободи – це права і свободи, якими наділяються окремі групи (спільноти) населення чи їх представники. Основною метою закріплення таких прав та свобод є попередження дискримінації та ліквідація її наслідків, а також гарантування дотримання прав і свобод особами, які з тих чи інших причин не можуть їх реалізувати самостійно.

Існує значна кількість міжнародних договорів, що стосуються захисту прав людини. Залежно від мети прийняття та предмету регулювання можна виділити декілька групи цих договорів.

До першої групи слід відносити універсальні договори, що мають найбільш загальний характер. Перш за все, це т.зв. “Міжнародний біль про права людини”, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.;· Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.

Другу групу складають договори, спрямовані на попередження, припинення чи скасування дій, що посягають на права та свободи великих людських спільнот чи окремих осіб. Зокрема, до таких договорів відносяться:· Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.;· Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;· Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.;· Конвенція про рабство 1926 р. зі змінами, внесеними Протоколом 1953 р.;

Тертя група охоплює договори, що стосуються захисту прав і свобод окремих соціальних груп, наприклад, жінок, дітей, біженців, трудящих-мігрантів і т.п. Такими договорами, наприклад, є:· Конвенція про політичні права жінок 1953 р.;· Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.;· Декларація прав дитини 1959 р.;· Конвенція про права дитини 1989 р.;· Європейська конвенція про здійснення прав дітей 1996 р.;· Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 р.;· Конвенція про контакт з дітьми 2003 р.;· Конвенція про статус біженців 1951 р.;

До четвертої групи відносяться договори, що містять норми міжнародного гуманітарного права, тобто спрямовані на забезпечення прав індивідів та груп людей в умовах збройних конфліктів. В основі джерел міжнародного гуманітарного права лежать Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та Додаткові протоколи до них, прийняті у 1977 р.:· Конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р.;· Конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р.;· Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р.;

П’яту групу міжнародних актів у галузі прав людини складають конвенції Міжнародної організації праці, спрямовані не лише на вирішення питань організації праці, а й на забезпечення широкого кола соціальних та економічних прав людини. Найважливішими у цьому відношенні серед Конвенцій МОП є:· Конвенція про примусову чи обов’язкову працю № 29 1930 р.;· Конвенція про скасування примусової праці № 105 1957 р.;· Конвенція про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності № 100 1951 р.;· Конвенція про мінімальний вік для прийому на роботу № 138 1973 р.;· Конвенція про оплачувані відпустки № 132, переглянута у 1970 р.;· Конвенція про захист заробітної плати № 95 1949 р.

Окрему групу становлять регіональні міжнародні договори у сфері захисту прав людини. Особливістю цих договорів є те, що вони не повинні суперечити відповідним універсальним договорам і можуть встановлювати додаткові гарантії реалізації прав людини. До таких договорів відносяться:· Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та додаткові протоколи до неї;· Європейська соціальна хартія 1961 р.;· Американська конвенція прав людини 1969 р.;· Африканська хартія прав людини і народів 1981 р.;· Декларація СНД про міжнародні зобов’язання в галузі прав людини і основних свобод 1993 р.;· Конвенція СНД про права і основні свободи людини 1995 р.

28. Міжнародно-правові аспекти громадянства.

Громадянство – це стійкий правовий зв’язок між фізичною особою та державою, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Громадянство як стійкий правовий зв’язок держави та громадянина є, з одного боку, невід’ємним правом людини, а з іншого – необхідним атрибутом державного суверенітету. Міжнародно-правове значення інституту громадянства полягає, перш за все, у тому, що він є підґрунтям більшості внутрішньодержавних та міжнародно-правових механізмів захисту прав людини і громадянина, тому при вирішенні питань реалізації прав і свобод на національному та світовому рівнях необхідно розв’язувати на цих рівнях і проблеми громадянства.

Законодавство більшості країн світу передбачає два порядки набуття громадянства – загальний та винятковий.

Способами набуття громадянства у загальному порядку є:

· філіація (набуття громадянства за народженням);

натуралізація – це індивідуальний прийом у громадянство за клопотанням зацікавленої особи. Натуралізація може бути лише добровільною, примусова натуралізація суперечить нормам міжнародного права;

пожалування громадянства. Здійснюється за ініціативою органів державної влади та за згоди самої особи, як правило, за особливі заслуги перед державою або виходячи з політичних чи інших інтересів держави.

Винятковий порядок набуття громадянства, як правило пов’язаний з територіальними змінами, масовим переселенням людей та з іншими подібними подіями. Винятковий порядок при цьому діє протягом певного терміну, стосується певного кола осіб і регулюється спеціальними міжнародно-правовими або внутрішніми актами. Винятковими способами набуття громадянства:

оптація, тобто добровільний вибір громадянства при територіальних змінах, коли особа, за своїм розсудом, може зберегти або змінити своє громадянство.

трансферт – автоматичний перехід населення території, що змінює свою державну приналежність, у громадянство держави, якій вона передається.

реінтеграція – поновлення громадянства, яке має характер спрощеної натуралізації. Так, відповідно до ст. 10 Закону “Про громадянство України”, особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Припинення громадянства може здійснюватися в трьох формах: 1) автоматична втрата громадянства незалежно від бажання особи 2) вихід з громадянства 3) позбавлення громадянства здійснюється за рішенням компетентних органів як покарання за вчинення дій, що наносять шкоду державі.

Значна частина міжнародно-правових норм, що регулюють відносини громадянства, присвячені питанням множинності громадянства (поліпатризму) та безгромадянства (апатризму)