Державні інтереси, політика та міжнародне право

Поняття зовнішньої політики обіймає як завдання та цілі, які переслідують держави у відносинах з іншими держава­ми, міжнародними організаціями, так і методи та засоби, які вони використовують для забезпечення своїх особистих інте­ресів. Інтерес можна визначити як усвідомлену потребу. По­треби ж визначаються конкретними для кожної держави внутрішніми та зовнішніми умовами їх існування, такими, наприклад, як особливості географічного положення, розмір території, забезпеченість сировиною, рівень індустріалізації, продуктивність сільського господарства, національний склад населення, історичні традиції, місце в системі міжнародних відносин тощо. Усі ці чинники об'єктивно детермінують по­треби держави та визначають її інтереси.

Слід, однак, розрізняти:

а) державний інтерес (raisond'etat) як достеменно вивірену модель реальних потреб держави, тобто інтерес, який визначається в результаті достовірного наукового аналізу
сучасної міжнародної ситуації й екстраполяції на цій основі майбутнього курсу держави;

б) підміну державного інтересу вузьким інтересом, що випливає з тимчасових потреб політичної партії опозиції, якій для захоплення влади потрібна військова поразка своєї
власної країни в непопулярній війні або інші зовнішньополітичні провали партії влади.

На реальну зовнішню політику держав суттєво вплива­ють суб'єктивні й ідеологічні чинники: релігія, революційні та консервативні доктрини тощо. Як результат цих впливів складаються політичні доктрини, які певною мірою віддзер­калюють стратегічні напрями зовнішньої політики окремих держав. Згадаємо англійську політичну доктрину «блиску­чої ізоляції», європейську доктрину рівноваги сил, політи­ку легітимізму, сучасну доктрину загальнолюдських цінно­стей. Широко відомі численні американські доктрини: «доктрина Монро» (1823), «політика великої дубини» (1907), «політика відчинених дверей», «політика Ейзенха-уера». З практики Радянського Союзу назвемо «доктрину Брежнєва», за допомогою якої радянська дипломатія нама­галася виправдати військові інтервенції країн Організації Варшавського договору проти Угорщини (1956) та Чехос-ловаччини (1968).

Зовнішню політику держав визначають їхні інтереси. Інтереси держав неминуче співпадають і зіштовхуються. У світі немає двох держав, чиї інтереси абсолютно ідентичні. Безумовно, політика чинить суттєвий вплив на міжнародне право, міжнародне право — на зовнішню політику. Міжна­родне право — результат компромісу, погодження волі ок­ремих держав, його норми та принципи мають застосовува­тися незалежно від доцільності, вигоди для тієї чи іншої дер-жави¹. Політику кожної держави формують її інтереси.

Найсуттєвішу ознаку відмінності зовнішньої політики від сфери міжнародного права чітко визначив ще Гуго Гроцій: «Предмет юриспруденції — питання права та справедли­вості, предмет політичної науки — доцільність і користь».

Зовнішня політика є загальною орієнтацією держави в міжнародних справах. Найважливішим способом здійснен­ня зовнішньої політики є дипломатія. І зовнішня політи­ка, і дипломатична практика мають відповідати міжнарод­ному праву, яке встановлює певні правила. Міжнароднеправо відчуває на собі вплив державної політики. Дипло­матія є одним з інструментів створення норм міжнародно­го права. Але ні зовнішня політика держави, ні дипломатія не повинні суперечити загальновизнаним принципам міжнародного права.

Міжнародне право безпосередньо впливає на зовнішню політику держави, зобов'язуючи останню узгоджувати її дії із зобов'язаннями за міжнародним правом.

Розрізняють зовнішню політику захоплення чи посту­пок, агресії чи миролюбності, очікувальну та раптову, ре­акційну, революційну та ліберальну. Її можна класифіку­вати і за галузями управління (фінансова, митна, промис­лова, аграрна тощо). Бісмарк називав політику мистецтвом можливого. Але історія дає немало прикладів, коли політи­ки ставили перед своєю державою, народом, партією цілі, досягти яких було неможливо, але енергія, вдача, талант разом із обставинами давали можливість отримати владу (Олександр Македонський, Микола І, Ленін, Сталін).