Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Соціальна сутність сучасної держави та її роль у забезпеченні соціальних прав громадян

Соціальна сутність сучасних держав виражається у їх загальнонаціональних функціях щодо освіти, культури, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення та інших форм соціального захисту своїх громадян. Держава набуває соціальних ознак, якщо реалізація цих функцій відбувається на основі панування права, створення гарантій прав людини, дотримання демократичних принципів здійснення соціально-економічної політики.

Соціальна держава спрямовує свою політику в напрямі розвитку ринкової економіки, соціальної справедливості, соціальної захищеності, соціального партнерства і соціальної солідарності членів суспільства. її основними завданнями визнаються досягнення стабільності рівня життя населення, захист та здійснення прав і свобод громадян, створення сучасних систем охорони здоров'я, освіти, соціального забезпечення, підтримки злиденних та бідних соціальних верств, попередження і вирішення соціальних конфліктів.

Поняттям «соціальна держава» у науковій літературі почали оперувати ще в середині XIX ст. під впливом філософії Гегеля. Один з основних розробників теорії соціальної держави німецький державознавець Лорен фон Штейн виходив з того, що завданням такої держави має бути досягнення суспільної рівності й особистої свободи, а також створення умов для піднесення бідних і слабких класів до рівня багатих і сильних. Держава, вважав він, повинна втручатися в економічне життя суспільства з метою перерозподілу доходів на користь трудящих та зниження соціальної нерівності.

Найбільш повно концепцію соціальної держави обґрунтував наприкінці XIX ст. відомий німецький економіст А. Вагнер. Він охарактеризував шляхи перетворення буржуазної держави на державу «загального благоденства», яка за своїми ознаками відповідає параметрам сучасної соціальної держави.

Після завершення Другої світової війни розпочався новий етап у розвитку теорії соціальної держави, який позначився піднесенням основних положень про неї до рівня конституційних норм. Поняття «соціальна держава» дістало своє закріплення у Конституції ФРН 1949 р., Конституції Франції 1949 р., Конституції Іспанії 1978 р. та конституціях багатьох інших держав.

Переважна більшість сучасних держав визначає у своїх Основних Законах місце і роль держави у регулюванні справедливого розподілу доходів між працею і капіталом, у забезпеченні рівності і свободи громадян та турботи імущих та працюючих про неімущих і непрацюючих, для досягнення соціального миру і злагоди у суспільстві.

Основний Закон нашої держави у ст. 1 проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою. При цьому наголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. А права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Вона відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком нашої держави. Отже, основною метою соціальної держави є максимальне задоволення постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб громадян, послідовне підвищення рівня життя усього населення та зниження соціальної нерівності, створення максимальних можливостей для доступу до основних соціальних благ — якісної освіти, медичного і соціального обслуговування тощо.

Ідея соціальної держави з її орієнтацією на розвиток людини, створення для неї гідних умов для життя дістали своє закріплення й у нормах Загальної декларації прав людини, схваленій Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1948 р. У ній, зокрема, наголошується, що всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності і кожна людина повинна мати усі права і свободи, проголошені у Декларації, без будь-яких обмежень.

Такими правами є, зокрема, визначені у ст. б Декларації економічні, соціальні та культурні права людини, у тому числі і право на соціальне забезпечення, на працю і вільний вибір роботи, на життєвий рівень, необхідний для підтримки здоров'я і благополуччя, на освіту, на участь у культурному житті тощо.

Ці ж права пізніше були відтворені й у інших важливих міжнародно-правових актах світового та європейського рівня: Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966), Європейській соціальній хартії (Рада Європи, 1961) та Переглянутій соціальній хартії (Рада Європи, 1996).

Конституція України у розділі другому проголосила основні права і свободи людини та громадянина, у тому числі й у соціальній сфері. При цьому ст. 22 Основного Закону наголошує, що всі ці права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції, не є вичерпними, а здійснення їх гарантується державою.

Обравши статус соціальної держави, наша країна тим самим визначила для себе не лише проголошення основних соціально-економічних прав і свобод громадян, а й взяла зобов'язання забезпечити їх здійснення та реалізацію в умовах ринкової економіки. Для цього держава як гарант соціальних прав і свобод своїх громадян проводить відповідну соціальну політику, що представляє собою систему адміністративно-правових заходів, спрямованих на забезпечення гарантій здійснення громадянами проголошених прав і свобод. Основна суть цієї соціальної політики полягає у тому, що держава з допомогою спеціальних правових механізмів, які зазвичай базуються на відповідному економічному підґрунті, бере на себе додаткові обов'язки для забезпечення соціального захисту тих громадян, які в силу об'єктивних обставин неспроможні самостійно чи без підтримки держави здійснювати свої конституційні права. Наприклад, як потенційно слабшу ланку у трудових правовідносинах держава захищає найманих працівників, гарантуючи їм 40-годинний робочий тиждень та мінімальний розмір оплати праці. Особам, що втратили роботу і не можуть самостійно працевлаштуватися, вона сприяє у пошуку підхожої роботи і на період безробіття гарантує виплату допомоги по безробіттю. Тим своїм громадянам, які досягли похилого віку або з інших причин (хвороба, каліцтво) втратили працездатність, держава зобов'язується забезпечити виплату пенсій чи надання інших соціальних пільг для неімущих та непрацездатних. За рахунок держави громадяни вправі реалізувати свої соціальні права на освіту, охорону здоров'я, житло. Отже, здійснюючи притаманну їй соціальну функцію, держава тим самим забезпечує соціальний захист своїх громадян у сфері суспільних відносин.

Соціальний захист є одним з головних завдань соціальної держави. Більше того, соціальний захист особи має відношення і до такої категорії, як мораль. Вважається, що з огляду на стан соціальної захищеності особи у суспільстві визначаються його моральні засади, тобто соціальний захист є своєрідним критерієм зрілості суспільства і самої держави.

Соціальний захист у широкому значенні цього терміна являє собою окрему ланку суспільних відносин, що існують у державно організованому суспільстві з метою забезпечення достатніх можливостей особи для її всебічного розвитку та нормальної життєдіяльності. Як об'єкт правового забезпечення, ця сфера суспільних відносин є предметом регулювання різних галузей права — адміністративного, трудового, екологічного, соціального забезпечення, судового та ін. І Суб'єктами соціального захисту виступають усі громадяни, а \ не лише ті, що в силу об'єктивних обставин втратили роботу (безробітні), пенсіонери, хворі, інваліди тощо. Проголошуючи, наприклад, право громадян на безпечне і здорове довкілля (ст. 50 Конституції України), держава тим самим гарантує соціальний захист кожному громадянинові, а не тільки тим, що постраждали внаслідок техногенних катастроф. Або ж, створюючи можливості здобуття освіти своїм громадянам, держава піклується про кожного з них, забезпечуючи гарантії соціального захисту права на освіту (ст. 53 Конституції України).

Соціального захисту потребують особи, які працюють, займаються підприємницькою діяльністю, служать у війську, правоохоронних органах тощо. У разі порушення законних прав і свобод людини держава гарантує соціальний захист ними своїх прав шляхом звернення до суду, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і навіть до відповідних міжнародних судових установ чи до інших органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України).

Отже, соціальний захист є поняттям досить містким та широким на відміну від іншого терміна, яким доводиться оперувати при характеристиці соціального захисту як системи суспільних відносин і який має своє власне значення та зміст. Йдеться про поняття соціального забезпечення.

Термін «соціальне забезпечення» вважається більш поширеним та відомим, аніж попереднє поняття — «соціальний захист». Досить часто і на практиці, і в літературі ці два поняття ототожнюються, що є, однак, не зовсім правильним. Насправді ми маємо справу з двома різними за змістом поняттями, які опосередковують собою дещо відмінні між собою суспільні явища, котрі співвідносяться як частина і ціле.

Існують декілька варіантів наукового визначення поняття «соціальне забезпечення». Зокрема, воно розглядається як: форма розподілу, що гарантує громадянам нормальний рівень життєвого та культурного стандарту понад винагороду за працю з настанням старості, втрати працездатності чи годувальника; система матеріального забезпечення і обслуговування громадян за віком, через хворобу, інвалідність, безробіття, на випадок втрати годувальника, виховання дітей та в інших випадках, передбачених законодавством; спосіб розподілу частки валового внутрішнього продукту шляхом надання громадянам матеріальних благ з метою вирівнювання їхніх особистих доходів у разі настання соціальних ризиків за рахунок засобів цільових фінансових джерел в обсязі та на умовах, встановлених державою для підтримання їх повноцінного соціального статусу.

Тобто соціальне забезпечення як явище суспільного порядку трактується доволі неоднозначно. Його називають формою, способом або системою розподілу матеріальних благ. Очевидно, що такий неоднозначний підхід до визначення одного й того ж поняття не може вважатися прийнятним для подальшого його з'ясування і характеристики як об'єкта правового регулювання. Дещо інше визначення поняття соціального забезпечення знаходимо у працях Н. Б. Болотіної. Вона, зокрема, визначає його як «організаційно-правову діяльність держави щодо матеріального забезпечення, соціального утримання, обслуговування, надання медичної допомоги за рахунок спеціально створених фінансових джерел осіб, які зазнали соціального ризику, внаслідок якого втратили здоров'я та (або) засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців».

Тут уже акцент робиться не на функції держави щодо розподілу матеріальних благ поміж особами, які цього потребують в силу об'єктивних обставин, про що йдеться у попередніх визначеннях соціального забезпечення, а на тому, що це є організаційно-правова діяльність держави. Очевидно, такий підхід можна вважати більш правильним, оскільки держава справді є неодмінним учасником відповідних суспільних відносин та гарантом соціальних прав громадян.

Тим не менше, держава, беручи участь своїми організаційними та правовими заходами у сфері соціальних відносин, не є єдиним їх учасником і не здійснює своєї соціальної функції лише задля власного іміджу. Зрозуміло, що вся її (держави) «організаційно-правова діяльність» спрямована на забезпечення соціальних прав та інтересів інших неодмінних суб'єктів соціального забезпечення — громадян. Тому, коли розглядати соціальне забезпечення як суспільне явище, то необхідно виходити з того, що ми маємо справу з певним видом суспільних відносин. І ці відносини передбачають наявність взаємних прав і обов'язків суб'єктів з приводу матеріального забезпечення осіб, які в силу об'єктивних обставин втратили роботу, здоров'я, працездатність, а разом — і засоби до існування та не можуть себе матеріально забезпечити.

Якщо соціальний захист у суспільстві досягається завдяки здійсненню державою своєї соціальної функції і зрештою ми отримуємо певну сферу суспільних відносин, то соціальне забезпечення — всього лиш елемент, складова соціального захисту і окремий вид суспільних соціально-захисних відносин, які дістали назву соціально-забезпечувальні відносини і стали об'єктом правового регулювання.

Стаття 46 Конституції України, проголошуючи право громадян нашої держави на соціальний захист, передбачає, що воно включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Як бачимо, законодавець до соціального захисту відносить соціальне забезпечення і при цьому робить наголос на окремих його видах, що традиційно розглядаються у науковій та навчальній літературі саме як різновиди соціального забезпечення. Однак для повного і об'єктивного визначення соціального забезпечення важливе значення має і друга частина цитованої статті Основного Закону. Тут, зокрема, наголошується, що «це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. А отже, соціальне забезпечення — це не тільки заходи держави як основного соціального гаранта, спрямовані на матеріальну допомогу непрацездатним, хворим, інвалідам, безробітним тощо, а й створення спеціальної мережі соціального страхування з метою мобілізації коштів (страхових внесків) роботодавців, найманих осіб для забезпечення гарантій соціального захисту громадян. Тобто, якщо визначати відносини соціального забезпечення, то норма ст. 46 Основного Закону України цілком адекватно відображає сутність цих суспільних відносин, з відповідними суб'єктами, об'єктами та характером змісту. Поза сферою соціального забезпечення залишаються інші види соціального захисту: медична допомога і медичне страхування, соціальне житло, екологічна безпека, обов'язкова освіта, соціальне партнерство тощо.

Таким чином, соціальне забезпечення можна визначити як систему суспільних відносин для створення завдяки мережі соціального страхування, бюджету та іншого фінансування достатніх умов для життя і діяльності осіб, які з незалежних від них обставин втратили засоби до існування.

Визначення соціального забезпечення саме як системи суспільних відносин має не лише теоретичне, а й важливе прикладне значення. З огляду на необхідність створення належних гарантій додержання прав громадян у сфері соціального захисту населення соціальне забезпечення як самостійний вид суспільних відносин об'єктивно потребує своєї законодавчої регламентації, тобто цілком закономірно стає об'єктом правового регулювання. У правничій літературі такі відносини дістали назву соціально-забезпечувальні відносини.

Теоретичні засади формування системи соціально-забезпечувальних відносин вперше дослідив В. С. Андрєєв. У 1966 р. він, з огляду на тоді ще радянську систему соціального забезпечення, обґрунтував особливості цих відносин: 1) аліментарний характер; 2) специфічний суб'єктний склад (громадяни та державні органи); 3) фінансове джерело — суспільні фонди; 4) підстава виникнення — особа не працює через непрацездатність або звільнена державою від цього обов'язку.

Згодом у галузевій правовій літературі з'явилось декілька концепцій обґрунтування сфери соціально-забезпечувальних відносин, кожна з яких доводила необхідність формування на їх основі окремої галузі права. Найбільш відомими вважаються чотири концепції: непрацездатності, соціальної аліментарності, індивідуальної форми розподілу та соціального ризику.

Автори концепції непрацездатності В. С. Андрєєв, Я. М. Фотель виходили з того, що відносини соціального забезпечення — це відносини щодо надання допомоги за рахунок суспільних фондів лише непрацездатним громадянам. Непрацездатність розглядалась ними як неспроможність людини самостійно здійснювати суспільно-корисну діяльність за станом здоров'я, за віком та з інших причин.

Ця концепція була однією з найперших, а тому цілком закономірно, що в сучасних умовах вона не зовсім повно відображає систему соціально-забезпечувальних відносин. Адже за рахунок соціальних фондів також здійснюється фінансування соціальних виплат і працездатним громадянам. Зокрема, ця теорія залишає поза сферою соціально-забезпечувальних відносин ті з них, що стосуються забезпечення сімей з дітьми державними допомогами; надання населенню субсидій, матеріальної адресної допомоги малозабезпеченим сім'ям, допомоги по безробіттю тощо.

Концепція соціальної аліментарності (А. Д. Зайкін, Р. І. Іванова) базується на тому, що соціально-забезпечувальні відносини мають аліментарний характер, тобто матеріальне забезпечення та послуги за рахунок державних позабюджетних фондів соціального призначення, державного чи місцевих бюджетів здійснюється безоплатно та поза зв'язком з трудовою діяльністю чи сплатою страхових внесків, безеквівалентно, але з урахуванням трудового (страхового) стажу, чи частково нееквівалентно, як правило, на недоговірній основі.

Незважаючи на те, що соціальна аліментарність все ще є переважаючою, вона тим не менше не може бути визначальною ознакою соціально-забезпечувальних відносин, а тому її не можна покласти в основу виокремлення останніх з-поміж інших суспільних відносин соціального захисту. Спираючись на концепцію соціальної аліментарності, не можна обґрунтувати, наприклад, природу відносин по наданню державних допомог та відносин у сфері державної форми навчання.

За концепцією індивідуальної форми розподілу (В. Ш. Шайхатдінов) відносинами соціального забезпечення вважаються відносини щодо безпосереднього матеріального (грошового) забезпечення конкретного громадянина (наприклад, надання пенсії). Але таке обґрунтування відносин соціального забезпечення теж не беззаперечне. Індивідуальна форма розподілу не може бути визначальною при з'ясуванні соціально-забезпечувальних відносин, оскільки одним із видів соціального забезпечення вважається також соціальне обслуговування. А воно зазвичай передбачає колективні форми споживання соціальних фондів (сюди належать: соціальне обслуговування громадян у будинках-інтернатах, будинках для людей похилого віку тощо), а отже, зрозуміло, що форма споживання (індивідуальна чи колективна) не може бути визначальною при виділенні соціально-забезпечувальних правовідносин.

І, нарешті, остання концепція визначення соціально-забезпечувальних відносин базується на доволі поширеній тепер теорії соціального ризику. Більшість вчених у сучасній галузевій літературі (Н. Б. Болотіна, О. Є. Мачульська, В. Д. Роїк) вважають, що саме соціальні ризики — події, внаслідок яких особа втрачає засоби до існування через незалежні від неї обставини, є тим визначальним критерієм, завдяки якому можна найбільш повно і об'єктивно окреслити сферу соціально-забезпечувальних відносин.

Такий підхід до визначення соціально-забезпечувальних відносин, з огляду на об'єктивний характер тих критеріїв (соціальні ризики), які покладені в основу виникнення у особи права на соціальне забезпечення, можна вважати найбільш прийнятним для характеристики одного з важливих видів суспільних відносин, що складаються у сфері соціального захисту населення. Разом з тим, потрібно мати на увазі, що соціальне забезпечення як суспільні відносини щодо матеріальної підтримки осіб, які зазнали соціального ризику (події), полягають у виплаті пенсій, допомог, наданні пільг і соціальних послуг, в основі свого існування мають конкретні, визначені законодавством обставини (дії), а учасниками таких відносин виступають, крім того, спеціалізовані страхові фонди, державні органи, комунальні та приватні заклади, що покликані надавати допомогу та догляд таким особам. Тому соціально-забезпечувальні відносини не можна визначати лише з огляду на соціальні ризики, які лежать в основі виникнення у особи права на соціальне забезпечення. Фактично такі відносини матимуть місце при здійсненні (реалізації) особою цього права на соціальне забезпечення.

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒