 |
Місце проблеми управління суспільством в античній філософії
|
|
|
|
Місце проблеми управління суспільством в античній філософії
1. Управління як особлива форма діяльності людини в античній філософії докласичного періоду
Наука управління суспільством виникла одночасно з формуванням філософського знання і в своєму розвитку спиралась на ці знання. Вже в Піфагорійському союзі, створеному відомими мислителем Піфагором (571-497 pp. до н. е. ), доводилось, що кожне суспільне явище детерміноване певними світоглядними характеристиками, спирається на ті чи інші філософські засади. В людських стосунках, вчив Піфагор, завжди існує панування і підкорення. Це явище може мати зовнішній характер, коли воно сформульоване у вигляді діючого, і внутрішній — на рівні відчуття зверхності і підлеглості. Проте і в першому і в другому випадку, зазначав мислитель, люди, покликані до управління, відчувають необхідність підкорення своєї волі космічному порядку, чітко не визначеному, але поза всяким сумнівом існуючому. В основі науки управління людьми, вчили піфагорійці, повинно бути містичне покликання до керівництва з раціональним його обгрунтуванням. Люди, вчив Піфагор, не можуть жити, коли вони певним чином не організовані і коли відсутні ті, хто бере на себе відповідальність за управління суспільством і його структурами. Якщо людина підпорядковує себе комусь, то цим самим вона підпорядковується Логосу. Найгіршим є те суспільство, вважали піфагорійці, де панує безладдя. Тому кожна людина повинна вибрати своєю філософією філософію поваги до іншого, покори до вищих в ієрархічній структурі суспільства, а в сім'ї — батькам.
Управлінці, вважав Піфагор, складають групу людей, яка вигідно відрізняється від інших і краща не тільки тим, що вона має аристократичне походження, але моральними та інтелектуальними якостями. Тож той, хто хоче працювати з людьми, мусить постійно тренувати свою волю, інтелект, бути доблесним, благородним. Тому так важливим є, окрім навчання молоді, ще і її виховання.
|
|
|
Піфагорійці пропагували особливий стиль життя молодих громадян суспільства, в основі якого була відмова від марнування часу, натомість наполегливе навчання музиці, гімнастикування, оволодівання природничими науками. Правда, після смерті Піфагора його школа розкололась на два напрямки — " акузматиків ", які сконцентрували всю увагу виключно на релігійно-містичних питаннях, та " математиків ", які займались, в основному, вирішенням природничо-наукових проблем, але питання управління державою, суспільством були підхоплені пізніше Гераклітом, Сократом, Платоном і Арістотелем.
Геракліт, цілком погоджуючись з Піфагором, що керування людьми передбачає у керуючого високі моральні якості, а саме: доблесть, інтелект, благородство, заявляв прямо, що управляти суспільством повинні аристократи. У піфогорійців це право – Природне- іноді завуальовувалось. Вони, стверджував Геракліт, мають до цього як природне, так і суспільне — тому, що вони з походження аристократи, суспільне — тому, що вони з дитинства формувались в атмосфері управління людьми. Аристократи, вважав Геракліт, — це високоякісна верства суспільства, якій з дитинства закладають почуття шляхетності, гідності, орієнтації в суспільних ситуаціях. Вони краще від представників інших верств населення підготовлені до управління. Аристократи — вже готові управлінці, інших ще потрібно довго вчити науці керування. " Для мене, — заявляв Геракліт, — один вартий десяти тисяч, якщо він кращий". " Кращими" для старогрецького мислителя були представники давніх аристократичних родів.
|
|
|
Незадовго до Пелопоннеської війни (431-404 pp. до н. е. ) в Афінах серед філософів помітно виділяється філософська діяльність Сократа (469-399 pp. до н. е. ). Від цього мислителя в історії філософії датується перехід від " фізики" до антропології — від філософування про природу і її явища до вивчення людини і її діяльності. ДляСократа змістовним було те, що можна підвести під загальне. Як зазначав Арістотель, Сократ у багатоманітності явищ, процесів, подій і т. д. шукав загальне і перший з філософів античності намагався визначити його зміст.
Сократ нічого не писав. Про його погляди ми знаємо від його учнів — Ксенофонта і Платона. Вихідним пунктом філософії Сократа було положення: " Я знаю, що нічого не знаю". Суттю цього положення є твердження, що чим більше людина знає, тим ширші її горизонти, тим більше вона бачить проблем, які вимагають свого вирішення.
Для Сократа важливим було не стільки відкриття законів буття, а перш за все вивчення поведінки людей в різних ситуаціях, щоб навчити їх жити доброчесно. Жити по-людському, вважав він, — це діяти так, щоб не зробити боляче іншому, і, разом з тим, це цілеспрямованість, вміння не відступати від своєї мети. Людина повинна знати, що мета тоді може бути успішно реалізована, коли вона співпадає з загальною метою, яку поставило перед собою суспільство. Слід мати на увазі, зазначав Сократ, що на всіх рівнях існує певна ієрархізація цілей. Тож коли ми здійснюємо певну акцію — в торгівлі, на виробництві і т. д., слід спочатку ретельно визначити, як і наскільки дана акція співпадає безпосередньо з інтересами моєї організації, моєї групи, а інтерес останніх — з інтересами суспільства в цілому.
Сократ вчив, що корінь зла — у неосвіченості людей. Він був переконаний, що якби всі були освічені, виховані, зла було б значно менше. Адже той, хто досягає успіху нечесними шляхами сьогодні, повинен знати, що це рано чи пізно буде виявлено і він понесе за це кару в сфері права чи моралі.
Свої етичні погляди Сократ сформулював у трьох тезах: 1. Благом для людини є чеснота. На відміну від софістів, які вважали, що розуміння чесноти є одне у жінки, інше в чоловіка, одне в літньої людини, інше в молодої, Сократ рішуче виступив проти такої релятивістської інтерпретації об'єктивного змісту понять. Він вважав, що справедливість, відвага, панування над своїми пристрастями і т. д. є, поза всяким сумнівом, характерним для всіх людей незалежно від віку, статі, освіти.
|
|
|
2. Чеснота тісно пов'язана зі щастям і вигодою. Але вигоду Сократ розглядав не в індивідуальному, утилітарному значенні, а як добро, яке приносить щастя не тільки окремій людині, але і суспільству в цілому.
3. Чеснота є вираженням рівня знання. Всяке зло є результатом неусвідомлених дій, незнання суті справи. Неосвічений управлінець більше приносить зла, ніж користі. Його дії непередбачені, думки хаотичні, алогічні, їх важко визначити через зміст загального.
Управління людьми, вчив Сократ, є " царське мистецтво". До нього можна допускати лише тих, хто оволодів основами усіх знань, добре вихований, має схильність до керівництва, визначається чеснотами. Справжніми царями й іншими правителями є не ті, хто тільки носить ознаки царської влади або вибраний ким попало, чи згідно жеребкування, чи добився влади насильством, а ті, хто хоче і вміє управляти відповідно до загальноприйнятих норм і принципів не тільки в умовах конкретно взятого суспільства, але і людства в цілому. Управлінець, вчив Сократ, може бути різного рівня — від керівника групи з кількох осіб до управителя провінцією і навіть царством, але загальною рисою всіх ступенів і рангів повинна бути доброчесність, вміння критично оцінити самого себе, прагнення до здійснення всезагального блага. Сократ був першим, хто виходячи з поняття загального, проголосив принцип універсального управлінського процесу.
|
|
|
