2. Працівники як суб’єкти трудових правовідносин

Головним суб’єктом трудових правовідносин є працівник за умови наявності в нього трудової правосуб’єктності. Працівником може бути тільки фізична особа: громадянин України, іноземний громадянин чи особа без громадянства.

Статусу працівників громадяни набувають з факту укладення трудового договору. Тому очевидно, що до юридичного оформлення трудових відносин, а також після їх припинення цілком прийнятним може бути і термін громадяни. І хоча громадянство є категорією іншої галузі права й визначає постійний правовий зв'язок особи з державою, застосування цього терміна цілком правомірне й у трудовому праві. Тим більше, що для цього є певні законні підстави. Йдеться насамперед про випадки, коли суб'єктами трудових правовідносин є громадяни інших держав чи особи без громадянства.

Відповідно до Закону України від 4 лютого 1994 р. " Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці мають рівні з громадянами України права та обов'язки у трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами, учасником яких є Україна.

Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування.

Бути учасниками трудових правовідносин іноземці, як і громадяни нашої держави, можуть лише за наявності у них правосуб'єктності, що визначається настанням трудової дієздатності по досягненні певного, визначеного законом, віку. Згідно з КЗпП заборонено приймати на роботу осіб віком до 16 років. Водночас ч. 2 ст. 188 КЗпП передбачає, що за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть як виняток прийматися на роботу особи, які досягли 15 років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої праці, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними 14-річного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

Законодавець, хоч і встановлює мінімальний вік прийняття на роботу, водночас передбачає різний обсяг трудової дієздатності осіб, які не досягли 18 років, і повнолітніх працівників.

Трудове законодавство, встановлюючи мінімальний вік, з якого допускається прийняття на роботу, не може встановлювати граничного віку, до якого можна працювати за трудовим договором. Законом України від 16 грудня 1993 р. " Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" " забороняється відмова у прийнятті на роботу і звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з мотивів досягнення пенсійного віку".

Ще однією ознакою, яка характеризує правосуб'єктність працівників за трудовим правом, є стан здоров'я працівника.

Стан здоров'я як ознаку суб'єкта трудових правовідносин беруть до уваги і враховують тоді, коли негативний стан здоров'я працівника може небажано позначитися на здоров'ї інших осіб під час виконання таким працівником функцій з обслуговування населення.

Для виконання конкретної роботи, що визначається сторонами, працівник повинен мати належний стан здоров'я. Закон не встановлює межі непрацездатності працівника. Маючи певні вади здоров'я, наприклад слабкий слух, зір, нездатність відрізняти кольори тощо, працівник стає нездатним виконувати певні роботи. Але це не виключає його здатності до праці взагалі. Є велика кількість робіт, де суворі вимоги щодо зору, слуху не ставляться. Тому до виконання таких робіт громадянин може приступати і виконувати їх досить успішно. Наявність необхідного стану здоров'я визначається висновком медичного освідчення. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свій кошт організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці, а також на роботах, де є потреба у професійному доборі, наприклад пов'язаних з рухом транспорту, а також щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. Ці медичні огляди проводяться з метою визначення придатності працівників до роботи, що їм доручається, і запобігання професійних захворювань.

Працівники підприємств харчової промисловості, громадського харчування і торгівлі, водопровідних споруд, лікувально-профілактичних і дитячих закладів, а також деяких інших підприємств проходять зазначені медичні огляди з метою охорони здоров'я населення. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному оглядові, термін і порядок його проведення встановлюються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

За певних обставин на реалізацію громадянами своєї правосуб'єктності має вплив судимість. Проте це відбувається тільки в тому випадку, коли вона настала внаслідок кримінального покарання за корисливі злочини і коли особа претендує на посаду, пов'язану з матеріальною відповідальністю.

Такими відповідно до чинного законодавства є ознаки, що більшою або меншою мірою впливають на трудову правосуб'єктність працівників. Ставши суб'єктом трудового права, громадянин-працівник набуває для себе цілого комплексу прав та обов'язків, які характеризують його правовий статус у системі суспільної організації праці.

Держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Обов'язком працівника визнаються сумлінна праця, додержання трудової дисципліни, дбайливе ставлення до майна власника підприємства, установи, організації.

Більш детально конкретизація прав і обов'язків працівника дається в Типових правилах внутрішнього трудового розпорядку, які, в свою чергу, знаходять відображення і подальшу розробку в галузевих і правилах внутрішнього трудового розпорядку конкретного підприємства, установи чи організації.

Типовими правилами внутрішнього трудового розпорядку до основних обов'язків працівників віднесено: працювати чесно і сумлінно; додержуватись дисципліни праці — основи порядку на виробництві, тобто своєчасно приходити на роботу, дотримуватись встановленої тривалості робочого часу, використовувати весь робочий час для продуктивної праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу тощо; підвищувати продуктивність праці, своєчасно і ретельно виконувати роботи за нарядами та завданнями, норми виробітку і нормовані виробничі завдання, добиватися перевиконання цих норм; додержуватись технологічної дисципліни, не допускати браку в роботі та поліпшувати якість продукції; повністю додержуватись вимог з охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці та протипожежної охорони, що передбачені відповідними правилами та інструкціями, користуватися виданим спецодягом, спецвзуттям і запобіжними пристроями; утримувати в порядку та чистоті своє робоче місце, а також дотримуватись чистоти в цеху і на території підприємства, передавати працівнику, який змінює, своє робоче місце, обладнання і пристрої у справному стані; берегти і зміцнювати власність, ефективно використовувати машини, станки, інструменти, дбайливо ставитися до матеріалів, спецодягу тощо; поводитись пристойно, додержуватись правил співжиття, утримуватися від дій, що створюють перешкоди іншим працівникам у виконанні їх трудових обов'язків; вживати заходів до негайного усунення причин та умов, що перешкоджають або утруднюють нормальне виконання роботи (простоїв, аварій). В разі неможливості усунути ці причини своїми силами негайно доводити про них до відома власника або уповноваженого ним органу; систематично підвищувати виробничу кваліфікацію.

Коло обов'язків, що виконує кожний працівник за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою, визначається тарифно-кваліфікаційними довідниками робіт і професій робітників, кваліфікаційними довідниками службовців, а також технічними правилами, посадовими інструкціями і положеннями, що затверджуються у встановленому порядку.

Трудовим договором або контрактом може передбачатися подальша конкретизація трудових прав і обов'язків працівника з урахуванням його трудових функцій, службового стану, повноважень, наданих працівнику власником або уповноваженим ним органом.

Передбачені нормативними актами та угодами права і обов'язки працівників встановлюють межі можливої та необхідної їх поведінки. Тому при визначенні поняття трудового договору ст. 21 КЗпП законодавче передбачає обов'язок працівника виконувати обумовлену з власником або уповноваженим ним органом роботу з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку.

Разом з тим чинне законодавство про працю встановлює гарантії здійснення працюючими своїх прав. Ці гарантії проявляються в створенні органів по забезпеченню зайнятості населення, встановлення квоти на роботу громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних конкурувати на ринку праці. Норми про квоту є обов'язковими для власника або уповноваженого ним органу, який повинен виділити визначену кількість робочих місць для цих громадян і заповнити ці місця за направленням органів по працевлаштуванню.

Забороняється необґрунтована відмова в прийнятті на роботу. В певних випадках, передбачених частиною 2 ст. 232 КЗпП, встановлена можливість оспорення безпосередньо в судовому порядку відмови в прийнятті на роботу. Переведення працівників на іншу постійну роботу можливе лише за їх згодою. Звільнення з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу обмежується підставами, вичерпний перелік яких визначається законом. При цьому таке звільнення попередньо повинно бути погоджене з профспілковим органом, уповноваженим на представництво інтересів трудового колективу.

Важливим чинником, що визначає зміст трудового статусу працівників, є відповідальність за виконання трудових обов'язків. Якщо суб'єктивні права відображають засади соціальної свободи, то юридичні обов'язки і відповідальність відображають соціальні вимоги до працівників з боку держави. В даному разі відповідальність слід розуміти не тільки як можливість застосування до працівника засобів стягнення, а як морально-правову категорію, що покликана забезпечити виконання працівниками своїх трудових обов'язків, здійснення своїх трудових прав відповідно з їх соціальним призначенням. Це свідчить про високий ступінь їх відповідальності.

Громадянинові, який досяг встановленого законом віку, належить право вільно і рівноправно вступати в трудові відносини. Ніхто не може примусити його іншим чином укладати трудовий договір. Ніхто також не може силою утримати працівника на роботі, коли він цього не бажає.

Тому, щоб громадянин став суб'єктом трудових відносин, необхідно погодження волі власника засобів виробництва або уповноваженого ним органу, з одного боку, і працівника — з другого. Працівник повинен виявити бажання взяти на себе права, обов'язок і відповідальність за виконання певної роботи, а у власника або уповноваженого ним органу повинна бути потреба у виконанні цієї роботи і можливість сплачувати працівнику винагороду за роботу, що виконуватиметься.

Для успішного виконання певної роботи працівник повинен мати професійну підготовку і трудовий досвід. Професійна підготовка набувається шляхом проходження певного курсу навчання у навчальному закладі або на робочому місці. Така підготовка буде успішною, якщо правильно обрана професія, саме така, яка відповідає індивідуальній характеристиці людини: стану її здоров'я, рівню і якості її знань, загальній і спеціальній здатності («можу») інтересам і нахилам, планам і намаганням («хочу»). Ці якості повинна виявити у громадянина професійна орієнтація, основи якої закладаються в сім'ї і загальноосвітній школі.

Професійна орієнтація -- комплексна проблема, яка має соціальний, економічний, психологічний, медико-фізіологічний і педагогічний аспекти. Вона повинна сприяти морально-психологічній підготовці учнів до праці, розширяти їх професійну обізнаність, виховувати інтерес до суспільне значущих професій, озброювати учнів методам самостійного пізнання різних професій.

Трудовий досвід визначається потребами конкретного трудового процесу, його умовами, ступенем складності робіт або трудових завдань. Працівник може мати тривалий трудовий стаж, досвід роботи за певною спеціальністю, що свідчить про його професійну підготовку. Але він може не мати досвіду для виконання саме тієї роботи, що необхідна власнику або уповноваженому ним органу. Тому при прийнятті на роботу може встановлюватись перевірка професійної відповідності працівника для виконання певної трудової функції.

Право займатися трудовою діяльністю відповідно до Закону України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців» мають також іноземці. Обсяг їх прав залежить від того, чи проживають вони в Україні постійно, чи іммігрували в Україну для працевлаштування.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю нарівні з громадянами України, мають рівні з ними права і обов'язки.

Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного дозволу на працевлаштування. Такий дозвіл оформляється за умови, коли в країні чи певному регіоні відсутні працівники, спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатнє обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців. Дозвіл на працевлаштування видається Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України.

Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на цю посаду або зайняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України.