Світове господарство як економіко—географічна система

Світове господарство — це не лише політико — економічна, а й економіко—географічна система, яка характеризується розвитком і територіальним розміщенням планетарного господарства, його галузей, а також окремих країн і великих регіонів. Географічна "модель" світового господарства, за В. П. Максаковським, складається із 10 соціально-економічних центрів. Найбільшою такою потугою вважається Європа (40% ВВП) і Північна Америка (30%), відтак — Японія (10%), Китай, країни Центрально-Східної Європи. Серед інших світових економіко — географічних центрів відчутних розмірів досягли Індія, Австралія, Бразилія, а також Південно-Західний, Південно-Східний макрорегіони Азії. При цьому окремий господарський об'єкт теж є в полі географічного вивчення, адже він бере участь у формуванні географічного ландшафту, в якому взаємодіє з навколишнім середовищем.

Найбільш переконливим аргументом єдності світового господарства є реальність міжнародного територіального поділу праці, спеціалізація господарства країн світу і формування єдиного світового ринку.

Міжнародний поділ праці — це спеціалізація окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг для задоволення потреб світового ринку. Наприклад, Аргентина і Австралія спеціалізуються на тваринницькій продукції; Німеччина і Великобританія — на виробництві машинної техніки тощо. Така спеціалізація може ґрунтуватися або на природних, або суто економічних передумовах, які пов'язані з меншими витратами на даний вид продукції порівняно зі світовими показниками.

Елементи міжнародного поділу праці проявилися ще в період формування колоніальних імперій (ХVI-ХVIII ст.) — британської, іспанської, португальської, французької, коли на загарбаних землях виробляли для потреб метрополій такі колоніальні товари, як бавовна, цукор, прянощі, кава тощо. Однак цей поділ базувався не на взаємовигідній основі, а на підневільній праці, яка не сприяла встановленню міжнародного поділу праці в цей період.

У зв'язку з розвитком товарного виробництва почався перехід до спеціалізації підприємств, які вже орієнтувалися на багатьох партнерів — постачальників сировини, комплектуючих деталей; на розширення районів збуту напівфабрикатів та готових виробів. Поглиблення суспільного поділу праці в окремих країнах дало змогу підвищити ефективність виробництва шляхом ввезення певних товарів з інших країн. Водночас країни — споживачі закордонних товарів намагалися компенсувати витрати на імпорт за рахунок власних товарів, що експортувались, у відповідь країнам — постачальникам. Таким чином, вузька спеціалізація національних економік перетворювалася на фактор міжнародного масштабу. Подальший розвиток суспільного поділу праці призвів до того, що на зламі ХІХ-ХХ ст. поступово утверджувався всесвітній поділ праці, який у середині XX ст. викликав розвиток міждержавних інтеграційних процесів. Прикладом такого поступу є Англія, яка упродовж XIX ст. була "майстернею світу", спеціалізуючись на поставках машин, устаткування. Розвиток її текстильної промисловості вимагав завозити бавовну з Єгипту, США, країн Вест-Індії. 35% пшениці Англія завозила з України. Отже, обмін англійських готових виробів на продукцію сільського господарства є прикладом загального поділу праці.

Становлення індустріальних суспільств у Німеччині, США та інших країнах світу сприяло тому, що Англія втратила монопольне становище економічного центру світу. А обробна промисловість зайняла провідні позиції в економіці багатьох розвинених країн. Наприклад, Німеччина почала експортувати сільськогосподарську техніку, залізничне устаткування, парові котли; Бельгія — зброю, інструмент; Франція — текстильні машини тощо.

Частковий міжнародний поділ праці утверджувався і в інших галузях економіки. Так, Голландія, Швейцарія та деякі інші, спеціалізуючись на експорті молочної сільськогосподарської продукції, імпортували збіжжя із сусідніх країн.

Отже, міжнародний поділ праці сприяв формуванню світового ринку, зародки якого сягають найдавніших етапів розвитку людського суспільства. Таким прикладом є виникнення торговельних держав (Фінікія, Венеція та ін.). Але зовнішня торгівля в цей період мала локальне значення, обмежувалася незначними регіонами впливу.

Як економічна категорія світовий ринок сформувався у першій чверті XIX ст. Уже в цей період провідні галузі промисловості Англії (металургійна, машинобудівна, текстильна) не могли функціонувати без імпортної сировини. Ринок розвивався вшир. Він втягував у міжнародну торгівлю колонії, а також держави, що вступали на шлях індустріального розвитку (Росія, Австро-Угорщина). На зламі двох століть виникло світове господарство, яке не могло обійтися без світового ринку як явища всесвітнього характеру.

Таким чином, світовий ринок, будучи складовою частиною всесвітнього господарства, виступає як сукупність національних ринків окремих країн, між якими відбувається обмін товарами, послугами, праці на основі фінансово-кредитних зв'язків та інших відносин, що диктуються територіальним поділом праці.

До товарів належать не лише матеріалізована продукція (верстати, тканини, устаткування, збіжжя тощо), але й результати інтелектуальної праці — світовий ринок патентів, "ноу-хау" і т. д., а також послуги, що включають працю у сфері туризму, фінансів, охорони здоров'я, освіти;, транспорту, зв'язку, посередницьких організаціях тощо. Відображення: руху матеріальних та нематеріальних наслідків праці є світовий кредитний та валютний ринки. У сучасних умовах господарювання функціонує також міжнародний ринок праці, свідченням якого є масова міждержавна міграція трудових ресурсів.

Налагодження взаємозв'язків між окремими товаровиробниками - одна з основних функцій ринку. Світовий ринок є важливою умовою підтримування зв'язків між національними або регіональними ринками, які є складовими частинами загальносвітової ринкової системи.

Пошук нових джерел енергії, сировини, прогресивних технологій втягнув у міжнародні економічні зв'язки країни з різним рівнем соціально-економічного розвитку, поглибив міжнародний поділ праці. Зв'язки між різними національними господарствами, що входять до світового ринку настільки зміцніли, що виникла світова господарська система.

Отже, формування світового господарства завершується створенням світового ринку капіталів, валюти, інформації, появою і зростанням транснаціональних корпорацій (ТНК). Найвищою формою міжнародного об'єднання стали економічні інтеграції країн світу. Класичним прикладом є Європейський Союз. Новими формами зовнішньоекономічних зв'язків стали вільні економічні зони, тобто території з пільговими режимами для зовнішньоекономічних зв'язків, спільні підприємства та фірми, зони прикордонної торгівлі тощо.