Еволюція світового господарства

Розвинені країни світу, особливо Європи, пройшли класичний шлях інтеграції у світове господарство. Це найкраще видно на прикладі розвитку мануфактурних виробництв, які на початках промислового розвитку концентрувалися в однорідних галузевих центрах — містах (XIV-XV ст.). Такі центри були слабо пов'язані між собою, але розміщались, як правило, у прибережних портових містах, пристосованих до ввозу сировини та вивозу продукції.

Мануфактурному періоду розвитку Європи відповідають початкові форми міжнародної економічної інтеграції, які сприяли появі промислових районів. Перші такі райони формувались у Фландрії (західна частина сучасної Бельгії).

Завдяки економічним зв'язкам із Фландрією в Англії теж у XIV ст. сформувалися центри переробки овечої вовни.

Прикладом раціонального розвитку промисловості у дофабричну епоху був Ліонський район Франції, що спеціалізувався на виготовленні шовку.

Перші гірничо-металургійні центри і райони виникли у Німеччині, Швеції, Росії, були спроби організувати їх в Українських Карпатах, тобто там, де були значні запаси деревини, що служило сировиною для отримання деревного вугілля — першого високоефективного палива, здатного підтримувати в металургійних печах температуру, при якій можна було плавити руду і кувати залізо. Таким центром був Бірмінгемський район металообробної спеціалізації в Англії, де виробляли дрібні металеві вироби — від цвяхів і замків до зброї, або швейцарський район годинникової промисловості з центром у Женеві.

Успішний розвиток мануфактури дав змогу здійснити первинне нагромадження капіталу, набути досвід підготовки кваліфікованих кадрів для наступного етапу розвитку промислового виробництва — фабричної машинної індустрії. Технічною передумовою такого переходу було впровадження парового двигуна. У цей період відкрито еру машинобудування — з'явились бавовнопрядильні машини, металообробні верстати та інші механізми. У металургії почали використовувати кокс.

Поява бавовнопрядильних машин стимулювала розвиток виробництва бавовняних тканин. Цьому ж сприяло ввезення дешевої сировини з колоній, що стало важливим чинником здешевлення виробництва високоякісної продукції, попит на яку невпинно зростав. Класичним прикладом промислового району бавовняної спеціалізації в Англії став Ланкашир. Саме тут було прокладено першу залізницю, яка з'єднала порт ввезення бавовни Ліверпуль з основним центром його переробки Манчестером.

Прискореними темпами розвивалася в Англії машинобудівна промисловість. Цьому сприяли територіальна близькість вугільних і залізорудних родовищ, первинне накопичення капіталу, розвиток торгівлі і, звичайно, підпорядкування колоній економічним цілям метрополії.

В інших країнах Європи формування районів машинної індустрії почалося пізніше. У Франції цей процес тривав з кінця XVIII ст. до середини XIX ст. У Німеччині розвиток таких районів розпочався лише в 40-ві роки XIX ст., але цей процес тут проходив швидко і завершився за двадцять років. Тут сформувався потужний Рейнсько-Вестфальський район важкої індустрії.

Важливим етапом на шляху індустріального поступу людства став транспорт. Відкриття двигуна внутрішнього згоряння у другій половині XIX ст., формування цілісної транспортної системи в Європі значно посилили розвиток промислових центрів, районів, держав. Зменшилася залежність промислових підприємств від сировинного чинника, який був до цього визначальним у розміщенні виробництва.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. промисловість розвинених країн досягла такого рівня розвитку, що вже не могла обійтися без кооперації не лише окремих виробництв, а й цілих галузей.

Машинний етап виробництв завершився на рубежі 20-30-х років. Йому на зміну прийшов етап з більш продуктивним потоково-конвеєрним, а згодом і автоматизованим потоково-конвеєрним способом виробництва, який найбільш повно проявився наприкінці 70-х та у 80-ті роки XX ст.

Входження країн, що розвиваються, в систему світового господарства було непростим. Більшість із них упродовж століть підпорядковувались іншим державам. Це не могло не вплинути на їх господарську діяльність. Адже колоністи намагалися нав'язати свою систему господарювання, що вело до зміни традиційного характеру виробництва.

Найкраще підготовленими до впровадження європейського стилю господарювання виявилися країни Середземномор'я, чимало областей мусонної Азії.

У доколоніальну епоху країни "третього світу" пройшли власний історико-географічний шлях формування господарських структур, які базувалися на первинних галузях виробництва. Виділяють чотири форми доколоніального господарювання: привласнювальну економіку, рухомепідсічно-вогневе землеробство; кочове і напівкочове скотарство, осіле землеробство.

Привласнювальна економіка була характерною для доколоніального періоду, особливо у вологих тропічних районах, де збереглася до нашого часу (Амазонія, басейн Конго, деякі острови Індонезійського архіпелагу). Тут люди пристосовувалися до природних ритмів життя, використовуючи для власних потреб дари природи. Жодних господарських структур ще не існувало.

Рухоме підсічно-вогневе землеробство було наступним етапом господарської діяльності людини. Воно ще збереглося в умовах вологих тропіків і найбільш характерне для Африки. Тут з місця на місце переміщувалися не лише люди, а й будівлі, тобто цілі поселення, що було викликане надмірним виснаженням використовуваних земель. Тому, наприклад, в Африці південніше екватора майже до XX ст. виникали тільки невеликі поселення з торговельними функціями і зовсім не було великих міст.

Кочове і напівкочове скотарство розвивалось у районах зі складними природними умовами, де не можна було впровадити постійне землеробство (пустелі, напівпустелі, гірські території). Такий спосіб господарювання сприяв географічному поділу праці і товарообміну між різними територіями. Власну продукцію кочові і напівкочові народи постачали на торгові ринки караванами верблюдів.

Осіле землеробство розвивалося переважно в долинах рік, що затоплювались у період паводків, і в районах мусонних дощів в Азії, тобто там, де було достатньо вологи.

У період колоніальної і напівколоніальної залежності територіально-господарська структура країн "третього світу", у першу чергу, залежала від того, яка із держав закріпилася на захоплених територіях. Англія, наприклад, була колискою індустріального поступу, що не могло не вплинути на економічний розвиток залежних від неї колоніальних країн світу. Натомість більш відсталі на той час Іспанія та Португалія, колонізувавши країни Латинської Америки, не змогли забезпечити їм високий рівень розвитку.

Важливим чинником диференціації колоніального світу стали зміни в етнічному складі населення. Деякі корінні народи (інки, ацтеки) майже повністю були знищені, а на звільнені землі масово переселились європейці. В інших краях відбувалося змішування туземців із прийшлим населенням, що особливо характерне для Латинської Америки. У деяких регіонах (Індія) колонізація майже не вплинула на зміну етнічного складу місцевих народів.

Індустріальний наступ європейських країн вимагав нових ринків збуту і щораз більше сировини. Створення спеціалізованих ареалів видобувної промисловості вплинуло на формування структури господарства колоніальних країн. Усе це мало вирішальний вплив на колоніальний експорт, точніше, на вивіз товарів. Якщо раніше з колоній в Європу вивозили переважно дорогоцінні метали, коштовності, продовольство, то з кінця XIX ст. почали масово транспортувати паливо, гірничорудну сировину тощо.

Розширення видобутку корисних копалин стимулювало виробництво обладнання для галузей важкої індустрії в самих колоніях і завезення сучасної техніки з метрополій. Однак чимало територій, які не володіли унікальними природними ресурсами чи були віддалені від транспортних магістралей, залишалися відсталими з архаїчними формами господарювання.

Під впливом метрополій і зацікавлених ділових кіл виникали нові форми господарської діяльності, що принципово змінювали стан розвитку і розміщення господарства у колоніях. Так, у Латинській Америці переважали великі сільськогосподарські підприємства поміщицького типу — латифундії, які володіли десятками тисяч гектарів землі. Їхні фільварки були центром соціального і суспільного розвитку.

Ранчове скотарство вважалося спеціалізованим варіантом латифундій. Воно розвивалось у районах із засушливим кліматом. Та вузька спеціалізація й екстенсивне ведення господарства не сприяли підвищенню ефективності цих форм господарювання (Венесуела, Кенія, Замбія, Зімбабве).

Найхарактернішою формою господарювання у тропічних районах стали плантаційні господарства. Вони не лише змінювали природні ландшафти, а й впливали на культуру землеробства: виникали господарства з великими площами земель, з високим рівнем товарної спеціалізації і з використанням найманої праці. Такі плантації створювались іноземними інвесторами, а продукція була зорієнтована на потреби світового ринку.

Новий тип господарств — фермерські господарства створювали в колоніях переселенці з Європи. Такі господарства в найбільш чистому вигляді формувалися в Африці. Вони виникали на найкращих землях і орієнтувалися на високотоварне виробництво. Отже, нові форми господарювання, хоч і ускладнили територіальну економічну структуру, але не ліквідували автохтонних (місцевих) багатоукладних господарств доколоніального періоду.

Найхарактернішою ознакою такої економіки стали значні диспропорції у розвитку територій. Так, плантаційні та фермерські господарства, займаючи родючі землі, освоювали території вздовж транспортних артерій, насамперед залізниць. Використовуючи найману працю, вони обезлюднювали малопродуктивні місцеві господарства, тобто розорювали дрібних власників.

На початку XX ст. розширювалось іригаційне будівництво, що дало змогу додатково залучити в господарський оборот землі прибережних районів Чилі, засушливої частини Пенджабської рівнини у Британській Індії. У результаті значно зросла щільність населення на обезлюднених до цього територіях. У Британській Індії, наприклад, в середині 20-х років минулого століття вона вже досягла 120 осіб/км2.

Невеликі автохтонні міста — поселення часто занепадали, і лише наприкінці XIX ст., коли туди почали проникати нові господарські відносини, вони поступово відновлювалися. Більшість міст у період колоніальної і напівколоніальної залежності були адміністративними і торговельно-транспортними центрами. Промисловість тут розвивалася слабо, хоч численним був сектор кустарів і ремісників. Створення фабричної індустрії відбувалося повільно, але на початку XX ст. спостерігається зростання кількості міст і чисельності міського населення, особливо в районах переробки і вирощування бавовнику, де організовувалися великі текстильні фабрики (Бомбей).

Пожвавлення економічної діяльності наприкінці ХІХ- на початку XX ст. сприяє посиленню руху за національну незалежність колоніальних країн. Отримали політичну незалежність колишні колонії в Азії та Африці. Особливо активізувався цей процес після Другої світової війни.