Главная | Обратная связь
МегаЛекции

Перебудова органів влади й управління в роки Великої Вітчизняної війни




Держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945).

Перебудова органів влади й управління в роки Великої Вітчизняної війни

Окупаційний режим. Спроби національно-державного будівництва. Рух опору

Зміни у правовій системі УРСР під час Другої світової війни

 

 

Перебудова органів влади й управління в роки Великої Вітчизняної війни

22 червня 1941 р. розпочався найгостріший, наймасштабніший етап Другої світової війни — фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз. Для народів Радянського Союзу ця війна, що принесла найчисленніші жертви й найстрашніші страждання, стала Великою Вітчизняною. Саме події на радянсько-німецькому фронті змінили увесь хід війни, саме тут гартувалась перемога над фашизмом.

Війна викликала посилення централізації управління, виникнення надзвичайних (неконституційних) органів влади. Уся повнота влади в країні зосереджувалась у створеному Постановою Президії Верховної Ради СРСР, РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 30 червня 1941 р. Державному Комітеті Оборони (ДКО). До його складу увійшла нечисленна керівна партійно-радянська верхівка на чолі з Й. Сталіним, який поєднував посади Генерального секретаря ЦК ВКП(б) та Голови РНК СРСР. Постанова зобов’язувала “усіх громадян, усі партійні, радянські, комсомольські та воєнні органи незаперечно виконувати рішення й розпорядження ДКО”.

Поєднання членами ДКО вищих партійних та державних посад ініціювало подальше зрощення партійної та радянської номенклатури на всіх рівнях державного управління. Цей воєнно-політичний орган мав надзвичайні повноваження і діяв як через конституційні органи влади та партійні органи, так і через створювані ним комітети, ради, комісії. На місцях для оперативного керівництва найважливішими військово-промисловими комплексами призначалися уповноважені ДКО. Діяли “штаби”, “оперативні групи”, “комітети” оборони в складі місцевих партійних і радянських керівників, представників військового командування. Так, у червні 1941 р. був створений штаб оборони Києва; під час оборони Одеси, у серпні 1941 р., створюються міська й районні оперативні групи з надзвичайними повноваженнями; у жовтні 1941 р. — міські комітети оборони у Луганську, Сімферополі, Севастополі та Керчі.

Стратегічне керівництво збройними силами здійснювала створена 23 червня 1941 р. Ставка Верховного головнокомандування. Керівництво цим військово-політичним органом також здійснював Й. Сталін, який до того ж 19 липня 1941 р. був призначений народним комісаром оборони. З 10 липня 1941 р. по 21 червня 1942 р. діяло Головне командування Південно-Західного напряму, якому підпорядковувалися розташовані на території України війська (Південно-Західний, Південний фронти та Чорноморський флот).

Указом Президії Верховної Ради СРСР “Про воєнний стан” від 22 червня 1941 р. широкі владні повноваження надавалися військовим радам фронтів, армій, військових округів, а там, де не було військових рад, — вищому військовому командуванню військових з’єднань. Цим указом на значній території СРСР, зокрема на всій території УРСР, вводився особливий правовий режим воєнного стану. Для потреб оборони військове командування отримало право застосовувати трудову, воєнно-квартирну, автогужову повинності, вилучати транспортні засоби, врегульовувати час роботи установ, підприємств та організацій (встановлювати комендантську годину), забороняти в’їзд чи виїзд з населених пунктів, застосовувати в адміністративному порядку виселення, позбавлення волі на строк до 6 місяців, штраф до 3000 рублів.

Накази, постанови й розпорядження відповідних військових інстанцій були обов’язковими для місцевих органів влади, державних і громадських організацій, усього населення місцевості. Винні у їх невиконанні притягувалися до кримінальної відповідальності за законами воєнного часу.

Потреби фронту спричинили структурні зміни й перебудову діяльності конституційних органів державної влади СРСР та союзних республік. Найважливішими напрямами їх діяльності стали забезпечення постачання армії, евакуація та перебудова промисловості на випуск військової продукції. Поряд із цим відбувалась інтенсивна мобілізаційна робота з формування військових частин, народного ополчення, винищувальних батальйонів, партизанських загонів. Відповідно до постанови ДКО від 17 вересня 1941 р. “Про загальне обов’язкове навчання військовій справі громадян СРСР” з 1 жовтня 1941 р. запроваджувалося військове навчання для усіх громадян чоловічої статі від 16 до 50 років. За роки війни сорокамільйонний український народ дав фронту понад 7 млн бійців і командирів. За питомою вагою воїни-українці та вихідці з України посідали друге після росіян місце в армії і флоті.

У зв’язку з тимчасовою окупацією німецько-фашистськими вій- ськами території України центральні органи влади республіки були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві. У лютому 1943 р. вони повернулися в Україну, спочатку до Харкова, а потім до Києва.

Верховна Рада УРСР, місцеві Ради, більшість депутатського корпусу яких перебувала на фронті та в партизанських загонах, припинили сесійну роботу. Продовжували діяти Президія Верховної Ради УРСР і, певною мірою, виконкоми місцевих Рад. Однак у роки війни тричі збиралися сесії Верховної Ради СРСР (червень 1942 р., січень — лютий 1944 р., квітень 1945 р.), на яких затверджувався воєнний державний бюджет, ратифіковувалися договори з країнами антигітле- рівської коаліції тощо.

Закономірно зросла роль Президії Верховної Ради СРСР, указами та постановами якої запроваджувався воєнний стан, проголошувалася мобілізація, затверджувалися зміни в законодавстві, адміністративно-територіальному устрої, створювалися наркомати, призначалися наркоми, ратифіковувалися міжнародні договори тощо. У зв’язку із закінченням у червні 1942 р. повноважень депутатів Верховної Ради УРСР ці повноваження Указами Президії Верховної Ради УРСР від червня 1942, 1943, 1944 р. щорічно продовжувалися.

У березні 1944 р. відновила діяльність Верховна Рада УРСР, яка на своїй шостій сесії розглянула питання про відбудову народного господарства республіки, а також внесла зміни до Конституції УРСР у зв’язку зі створенням союзно-республіканських наркоматів закордонних справ та оборони. На визволеній території України відновлювалася й діяльність місцевих Рад. На 1 червня 1945 р. діяли всі місцеві Ради УРСР (24 обласні, 253 міські, 824 районні, 16005 сільських та 453 селищні). Діяльність виконавчо-розпорядчих органів, спрямована на забезпечення потреб оборони, зазнала ще більшої централізації. На Раднаркоми СРСР і союзних республік покладалися основні функції із забезпечення виконання стратегічних рішень ДКО. Для керівництва забезпеченням потреб фронту в озброєнні створювалися нові наркомати (танкової промисловості — у вересні 1941; мінометного озброєння — у листопаді 1941 р.).

Відповідно до Постанови РНК СРСР від 1 липня 1941 р. розширилися повноваження РНК та наркоматів УРСР. Постановою РНК СРСР від 23 липня 1941р. РНК УРСР та обласним виконкомам надавалося право перерозподіляти робочу силу в інтересах потреб оборони.

Зазнала реорганізації структура державних та господарських установ республіки, скорочувалися й ліквідовувалися безпосередньо не пов’язані з оборонними питаннями управління й відділи. Водночас окремі функції органів державної влади покладалися на органи спеціального призначення. Так, у червні 1941 р. було створено загальносоюзну Раду (в Україні — комісію) із питань евакуації; на місцях діяли уповноважені Ради, при наркоматах та відомствах — комітети й бюро з евакуації. До кінця 1941 р. з України було евакуйовано 3,5 млн громадян, 550 найбільших підприємств, понад 400 МТС, велику кількість промислової та сільгосппродукції.

У перші дні війни при РНК СРСР був створений Комітет з обліку й розподілу робочої сили. Відповідні бюро діяли також при РНК УРСР та обласних виконкомах.

З визволенням українських земель уряд республіки розробив низку заходів, спрямованих на відбудову енергетики та видобутку вугілля, інших галузей промисловості, залізничного транспорту, зв’язку, сільського господарства, культурно-освітніх закладів. Було прийнято ряд спільних Постанов РНК УРСР та ЦК КП(б)У, зокрема “Про організацію видобутку вугілля й відбудову шахт Донбасу” від 15 лютого 1943 р., “ Про відновлення роботи шкіл у районах Української РСР, визволених від фашистських окупантів” від 27 лютого 1943 р., “Про відбудову Ново-Краматорського і Старо-Краматорського заводів” від 30 вересня 1943 р. та ін.

Значна увага приділялася житловому будівництву, для керівництва цією галуззю 10 серпня 1943 р. було утворено республіканський Наркомат житлово-цивільного будівництва. На підставі прийнятих Х сесією Верховної Ради СРСР Законів “Про утворення військових формувань союзних республік” та “Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин” 5 лютого 1944 р. були утворені союзно-республіканські Наркомати УРСР закордонних справ та оборони. Характерно, що право мати власного наркома оборони з усіх союзних республік реалізувала лише Україна. Проте робота цих наркоматів значною мірою була обмеженою. Коли остаточно з’ясувалося питання про вступ України в ООН, Наркомат оборони було фактично ліквідовано, а Наркомат закордонних справ виконував здебільшого “декоративну” функцію, його діяльність чітко дозувалася центром.

Відбулися й інші зміни в структурі урядових органів. Так, при РНК УРСР були створені Управління у справах поліграфії і видавництв (вересень 1943 р.), у справах архітектури (грудень 1943 р.), у справах сільського і колгоспного будівництва. У січні 1945 р. створюються Управління у справах кінематографії, Комітети у справах мистецтв та у справах культурно-освітніх установ.

До справи оборони країни і руху опору були залучені також церква, різні комітети, фонди, народні ініціативи щодо допомоги фронту, патріотично налаштоване зарубіжжя.

Наприкінці 1942 р. розпочалося відновлення місцевого владного апарату. З цією метою створювалися спеціальні оперативні групи з числа керівних партійних, радянських та господарських працівників, які входили у районні й обласні центри України разом із передовими частинами Червоної Армії. Через відсутність до 80 % депутатів місцевих Рад місцеві керівні органи формувалися на основі цих груп із залученням представників партійно-радянського активу. За прикладом центру застосовувалась практика прийняття спільних постанов партійних і радянських органів на місцях. Отже, характерною особливістю процесу відновлення місцевих органів влади стало об’єднання партійного і радянського керівництва.

В умовах війни відбулися значні зміни в діяльності судових та правоохоронних органів. Відповідно до Указу “Про воєнний стан” від 22 червня 1941 р. “усі справи про злочини проти оборони, громадського порядку та державної безпеки” передавалися на розгляд військових трибуналів. Крім того, воєнні власті могли на власний розсуд “передавати на розгляд військових трибуналів справи про спекуляцію, злісне хуліганство та інші злочини, передбачені Кримінальними кодексами союзних республік”.

Того ж дня Указом Президія Верховної Ради СРСР затвердила Положення про військові трибунали в місцевостях, де оголошувався воєнний стан, і в районах бойових дій. Згідно з Положенням військові трибунали створювалися при військових округах, фронтах і флотах, при арміях, корпусах та інших військових з’єднаннях і воєнізованих установах. У військові трибунали реорганізовувалися лінійні суди залізничного та водного транспорту. Положення визначало порядок комплектування, підсудність справ військовим трибуналам, порядок розгляду ними справ та оскарження вироків.

Діяли трибунали військ НКВС, які поділялися за територіальною ознакою на окружні та обласні. У прифронтових місцевостях, де запроваджувався стан облоги, з обласних та районних судів також утворювалися військові трибунали. Цивільні й деякі кримінальні справи розглядали встановлені Законом про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік (1938 р.) народні й обласні суди, які діяли до окупації відповідних територій ні-мецько-фашистськими загарбниками. Відразу ж після визволення районів та областей вони відновили свою роботу, спрямовуючи її на вирішення цивільно-правових спорів, що виникли внаслідок беззаконня й свавілля фашистів. Характерними для цього часу були позови про право на житлову площу, віндикаційні позови власників майна, яке опинилось у чужому володінні, позови про відшкодування збитків тощо.

Внаслідок запровадження воєнного стану на території України відбувалася воєнізація прокурорських органів. Прокуратури областей, районів і міст прифронтової смуги, а також транспортні прокуратури перетворювалися у відповідні військові. На визволених від німецьких окупантів територіях прокурорські органи спрямовували свою діяльність на відновлення радянського правопорядку, боротьбу із злочинністю, охорону прав військовослужбовців і членів їхніх сімей, інвалідів війни. За участю прокурорських працівників діяли міські, обласні та республіканська надзвичайні комісії з виявлення й розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їх спільників.

На початку війни відбулася ще більша централізація органів держбезпеки та внутрішніх справ. 20 липня 1941 р. НКДБ і НКВС СРСР були об’єднані в єдиний НКВС СРСР (перед війною НКВС поділили на два наркомати: внутрішніх справ і державної безпеки). На початку серпня відбулося аналогічне об’єднання органів дер- жбезпеки та внутрішніх справ УРСР.

Діяльність органів держбезпеки мала відверто репресивний характер. Уже протягом першого тижня війни, щоб не залишати ніяких “антирадянських елементів, потенційно корисних німцям”, вони здійснили масове знищення 15 тис. політичних в’язнів у тюрмах Західної України. Продовження подібних акцій “врегулював” наказ Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. Під час відступу Червоної Армії за наперед заготовленими списками здійснювалися арешти “неблагонадійних”, яким за блискавично сфабрикованими звинуваченнями військові трибунали виносили, як правило, смертні вироки. Тих, хтоухилявся від евакуації, арештовували, запідозрюючи у зраді.

Наказом № 227 від 28 липня 1942 р. Сталін санкціонував створення загороджувальних загонів військ НКВС, яким надавалося право розстрілу “у позасудовому порядку”. Крім репресивних функцій на органи НКВС покладалися функції охорони військових тилів, створення й керівництво винищувальними батальйонами, організація збройного опору в тилу ворога.

Після визволення від німецьких загарбників території Західної України на органи та війська НКВС було покладено завдання боротьби проти ОУН — УПА. Для проведення “чекістсько-військових операцій” крім військ НКВС та підрозділів Львівського військового округу залучалися сформовані з місцевого населення винищувальні батальйони та групи сприяння. За даними НКВС УРСР, у боях загинуло близько 100 тис. вояків УПА та близько 10 тис. осіб із радянської сторони. У 1944–1945 рр. на Західній Україні продовжувалися розпочаті ще перед війною масові репресії, внаслідок яких десятки тисяч громадян були депортовані до Сибіру.

В умовах війни з’явилися нові напрямки діяльності органів міліції, пов’язані із втіленням у життя наказів військового командування щодо забезпечення особливого режиму в місцевостях, оголошених на воєнному та облоговому стані. Серед них — охорона важливих об’єктів, боротьба з дезертирством, сприяння владі в залученні громадян до трудової повинності, у вилученні транспортних засобів для оборонних потреб тощо.

У відбудовний період міліція поряд з охороною громадського порядку та боротьбою зі злочинністю займалась ліквідацією дитячої безпритульності, вилученням зброї у населення та ін.

Визволення України завершилось звільненням 28 жовтня 1944 р. Закарпатської України від фашистських окупантів. На звільненій території створювалися тимчасові органи народної влади — народні комітети. 26 листопада 1944 р. у м. Мукачеві І з’їзд народних комітетів Закарпатської України прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Україною і вихід зі складу Чехословаччини, а також обрав Народну Раду Закарпатської України як єдиний орган державної влади. Наступного дня було сформовано виконавчий орган Народної Ради (уряд) у складі Президії Народної Ради та уповноважених з питань внутрішніх справ та держбезпеки, комунального господарства, фінансів, землеробства, промисловості й торгівлі, освіти, комунікації, охорони народного здоров’я, соціальної опіки. Відповідно до адміністративно-територіального поділу розпочалося створення місцевих органів влади й управління (окружних, міських і сільських народних комітетів), судових, прокурорських, слідчих органів, адвокатури та нотаріату. Для підтримання громадського порядку народними комітетами формувалися народна міліція та народна дружина. 29 червня 1945 р. був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною, згідно з яким Закарпатська Україна переходила до складу УРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. у складі УРСР була створена Закарпатська область. На підставі Указу Президії Верховної Ради УРСР від 24 січня 1946 р. на територію новоствореної області поширилася чинність законодавства України. Відбулося завершення історичного процесу об’єднання всіх українських земель.





Читайте также:





©2015- 2017 megalektsii.ru Права всех материалов защищены законодательством РФ.