Окупаційний режим. Спроби національно державного будівництва. Рух опору

Завоювання фашистською Німеччиною та її сателітами України тривало до 22 липня 1942 р., хоча вже в перші чотири місяці війни вони захопили майже всю її територію, крім Луганської та східних районів Харківської та Сталінської (Донецької) областей. “Нова східна територіальна політика” нацистів передбачала ліквідацію радянської державності й знищення 65 % українців. На “звільнені” землі плану- валося заселити 20 млн німців. Україну так само, як й інші загарбані радянські території, окупанти вважали частиною великонімецького “життєвого простору”. Вона мала перетворитися в колоніальний аграрно-сировинний додаток, джерело дешевої робочої сили для “Великої Німеччини”.

17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про передачу окупованих радянських земель у відання рейхсміністерства у справах зайнятих східних областей на чолі з А. Розенбергом. Нехтуючи національні прагнення українців, навмисно порушивши територіальну цілісність України, окупанти утворили на її території кілька адміністративних одиниць. Найбільша з них — “рейхскомісаріат Україна” з центром у м. Рівному — була утворена 20 серпня 1941 р. Рейхскомісаріат складавсяіз шести генеральних округів (Волинсько-Подільський, Житомирський, Київський, Дніпропетровський, Миколаївський, Таврійський), які поділялися на округи й райони. Очолив рейхскомісаріат відомий особливою ненавистю до слов’ян нацист Е. Кох. Усі важливі адміністративні та господарські посади належали виключно німцям. Нижні ланки управління в районах, містах і селах комплектувалися з лояльних до окупаційної влади місцевих жителів.

Однак іще 1 серпня 1941 р. німці утворили дистрикт “Галичина” з центром у Львові як п’ятий дистрикт Генерального губернаторства Польщі (генерал-губернатор Г. Франк). Він поділявся на округи та повіти на чолі з цивільною німецькою адміністрацією. Зважаючи на лояльніше ставлення українців до німецьких властей, їм, звичайно, віддавалась перевага перед поляками при призначенні на посади місцевого цивільного управління. За згодою Гітлера територія Чернівецької області була приєднана до королівства Румунії як губернаторство Буковина, територія Ізмаїльської області увійшла до губернаторства Бессарабія. Територія Одеської, південні райони Вінницької та західна частина Миколаївської областей були об’єднані у губернаторство Трансністрія, яке формально до складу Румунії не входило. Проте німці надали Румунії мандат на управління й економічне використання цієї території.

Адміністрація губернаторств складалася переважно з румунів, представники місцевого населення призначалися лише на низові посади. Території румунської зони окупації відділялися кордоном від інших українських земель.

Наближені до лінії фронту території Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської та Луганської областей перебували під управлінням військової адміністрації. Безпосереднє керівництво тут здійснювали комендатури оперативних тилових районів, які також залучали до співпраці в місцевих цивільних органах управління невдоволених радянською владою представників місцевого населення. Прифронтова зона відмежовувалась від рейхскомісаріату кордоном, переходити який дозволялося лише в певному місці за спеціальними перепустками.

На території України встановився режим “нового порядку”, який передбачав тотальний контроль військової влади й окупаційної адміністрації. Особливі функції щодо підтримання окупаційного режиму покладалися на гестапо, жандармерію, поліцію, спеціальні групита зондеркоманди. До співпраці у військово-поліцейських підрозділах гітлерівці залучали й місцеве населення. За даними західних дослідників, серед майже мільйона колишніх радянських громадян, котрі у 1944 р. носили німецьку форму, було близько 220 тис. українців.

До тих, хто воював на боці Німеччини з політичних міркувань, слід віднести сформовану у 1943 р. переважно на добровільних засадах дивізію СС “Галичина”. Охоронно-вартові, допоміжні, поліцейські підрозділи складалися здебільшого з військовополонених, які йшли на службу до німців через безвихідь. Сумнозвісними формами співпраці була участь у каральних акціях СС, знищенні нацистами євреїв. Механізм окупаційної влади діяв шляхом фізичного і морального терору, грабунку й масового знищення людей. Нацисти утворили на території України понад 180 великих концентраційних таборів, 50 гето. Упродовж кількох місяців вони знищили 850 тис. євреїв. Під час війни на українській землі були закатовані окупантами, вмерли від холоду, голоду, хвороб 3,9 млн мирного населення, а також 1,3 млн військовополонених.

Для усього українського населення встановлювалась трудова повинність і примусова праця. Згорталася система медичного обслуговування й освіти. Планувалося ліквідувати більшу частину української інтелігенції. Міста майже не постачалися продовольством. Так, Київ утратив близько 60 % жителів. Щоб вивозити до рейху устаткування, сировинні ресурси, було створено спеціальний апарат, численні “господарські інспекції” та “команди”. У збережених, лише дещо змінених за формою колгоспах окупанти нещадно експлуатували селянство. Повсюдно відбувалась експропріація продовольства. З України надходило 85 % усього про- дуктового постачання, яке Німеччина одержувала з окупованих радянських територій. Порушуючи елементарні норми міжнародного права, гітлерівці розробили й методично здійснювали програму поневолення населення окупованих територій. Новоявлені колонізатори найчастіше використовували українців як робочу силу — більшість остарбайтерів (2,3 млн) походили з України.

Закономірною реакцією на тотальний геноцид гітлерівців став партизанський спротив. Щоправда, спершу німецьким каральним підрозділам, вишколеним у боротьбі з рухом опору в уже завойованих країнах, певною мірою вдавалося блокувати дії поспіхом сформованих загонів радянських партизанів і підпільників. Організованих форм війна в тилу ворога набула зі створенням у Москві Центрального (травень 1942 р.) та Українського (червень 1942 р.) штабів партизанського руху. Партизани почали діяти скоординованіше, налагодилося постачання зброєю та боєприпасами за допомогою авіації.

Наприкінці 1942 р. радянський рух опору став масовим. У контрольованих партизанами районах Чернігівської, Сумської, Київської, Житомирської, Рівненської та Волинської областей відновлювалися органи радянської влади (виконкоми). Діяльність цих органів, а також командування партизанських з’єднань, що брало на себе певні функції місцевих радянських органів, мала надзвичайний характер. Незрідка вони вершили суд, вирішували воєнні, адміністративно-господарські питання. Подекуди існували спеціальні партизанські суди — надзвичайні “трійки”, до яких входили командир, комісар і начальник штабу загону. Іноді вироки надзвичайного суду затверджувалися загальними зборами партизанів. Серед відомих — з’єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, Д. Медведєва, П. Вершигори та ін. За підрахунками вітчизняних істориків, в Україні діяло 46 партизанських з’єднань і близько 2 тис. загонів та диверсійно-розвідувальних груп, в яких налічувалось майже 500 тис. чоловік. Втім, західні дослідники називають іншу цифру — близько 50 тис. радянських партизанів. Однак безперечний сам факт внеску партизанів і підпільників у розгром німецько-фашистських загарбників та їх прибічників.

Німецьку окупацію українських земель намагалась використати Організація українських націоналістів (ОУН), яка прагнула відновити Суверенну Соборну Українську Державу. Відомі кілька спроб створити українські представницькі органи на окупованих українських землях. Так, 30 червня 1941 р. у захопленому Львові похідна група ОУН(б) при підтримці батальйону “Нахтігаль” зібрала представників національного осередку міста і проголосила їх Національними зборами українців. Було прийнято Акт відновлення Української держави. У ньому зазначалося: “На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві з волі українського народу”; проголошувалося також призначення Я. Стецька головою Українського державного правління.

Незважаючи на заявлену готовність “тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації”, реакція німецького керівництва була різко негативною. Коли на вимогу німецької адміністрації С. Бандера та інші лідери ОУН(б) відмовились відкликати Акт про відновлення Української держави, їх було заарештовано, а згодом відправлено до концтабору. Невдалими виявилися й інші спроби відновити українську державність. Створену в липні 1941 р. у Львові Українську національну раду на чолі з К. Левицьким (колишнім головою уряду ЗУНР) гітлерівці примусили саморозпуститися. У жовтні 1941 р. в Києві з ініціативи О. Ольжича (Кандиби) ОУН(м) утворила Українську національну раду на чолі з М. Величківським. 17 листопада 1941 р. її заборонили, а понад 40 ініціаторів цієї акції, у тому числі — поетесу Олену Телігу, невдовзі розстріляли. У середині листопада 1941 р. була розпущена Українська повстанська армія — Поліська Січ (Т. Бульби-Боровця), що співпрацювала з гітлерівцями задля знищення у своєму регіоні залишків частин Червоної Армії.

Після невдалих спроб використати німецько-фашистську окупацію для відновлення української державності радикальні націоналістичні організації перевели основну частину своїх кадрів на нелегальне становище і нелегальні форми роботи. 14 жовтня 1942 р. була створена Українська повстанська армія (ОУН — УПА). На початку 1943 р. відбулися перші збройні виступи її підрозділів. Крім Волині та Полісся дії УПА поширилися на Галичину. Подекуди тут встановлювалась українська цивільна та військова влада, здійснювалися зе- мельна реформа та мобілізація до лав УПА.

З наближенням лінії фронту до Західної України на рубежі 1943–1944 рр. бойові дії ОУН — УПА, яка налічувала 60–80 тис. вояків, спрямовувалися переважно проти радянських військ та партизанів. На визволеній від фашистів українській землі воїни ОУН — УПА розгорнули активну партизансько-підпільну війну проти радянської влади. В 1944–1945 рр. вони здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, жертвами яких стали не менше як 30 тис. осіб, з них майже 4 тис. представників органів радянської влади. Поряд з цим з 1943 р. підрозділи УПА вели жорстоку боротьбу проти поляків на змішаних українсько-польських землях за територію, зводячи давні рахунки.