 |
Аналітична філософія. «Критичний раціоналізм»
|
|
|
|
Аналітична філософія
почала бурхливо розвиватись із 40 років в Англії, а пізніше в США. Передумови її були закладені Бертраном Расселом (1872—1970) і Джорджем Муром (1873— 1958), а наймогутніший поштовх був наданий працями Людвіга Вітгенштейна (1889—-1951) періоду 40—50 років. До цієї течії також належать їх послідовники Гілберт Райл (1907—1976), Джон Остін (1911—1960) — представники так званої кембриджсько-оксфордської школи.
У XX ст. аналітична філософія ( лінгвістичний аналіз ), набувши особливого поширення в англомовних країнах, стає однією з найвпливовіших течій. Аналіз мови як засобу, за допомогою якого виражається і набувається філософське знання.
Найсуттєвіша відмінність аналітичної філософії від неопозитивізму полягає в переосмисленні природи мови і, відповідно, природи значення. Мова розуміється ними не як штучна знакова система (на зразок наукової мови), значення виразів якої набувається через верифікацію, а як елемент життєдіяльності людини, вона функціонує як складова в різних життєвих ситуаціях. Цю мову, що є складником певної ситуації, Вітгенштейн називає «мовою-грою».
Буденна мова, на його думку, є множинністю таких ситуативних контекстів (ігор). Слова чи вислови не мають раз і назавжди заданого значення. Значення слова — це той чи інший спосіб вживання його в певному життєвому контексті (грі). Метафізичні проблеми, на думку представників аналітичної філософії, виникають тоді, коли значення слів, вироблені в одному контексті, переносяться на ці ж слова, але вживані в іншому контексті (іншій грі). Це, зокрема, стосується вживання філософських слів у науковому значенні. Намагання метафізики за взірцем науки схопити сутність речей за допомогою таких слів, як «знання», «буття», «об'єкт», «я» та ін., призводить до плутанини, псевдопроблем, які знімаються методом лінгвістичного аналізу. На думку Вітгенштейна, не існує єдиного значення цих слів, і для уникнення «метафізичної» плутанини необхідно зводити їх до буденної мови для з'ясування множинності їх значень. Тому метафізика не може бути наукою про «знання», «буття», «я» та ін. Метафізичне знання має право на існування, але не в науковому статусі (без претензії на науковість).
|
|
|
Отже, представники аналітичної філософії, як і неопозитивісти, також різко розмежували філософію і науку, але, на відміну від неопозитивістів, вони не заперечували традиційної філософії (метафізики) як особливої сфери знання.
«Критичний раціоналізм»
В дискусії з Віденським гуртком сформувалась і філософія відомого в XX ст. мислителя Карла Поппера (1902— 1994 ). Його концепція принципово відрізняється як від логічного позитивізму, так і від аналітичної філософії.
Вихідною її позицією є не емпіризм, а раціоналізм, тобто визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних утворень — ідей, гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних.
Фактом науки, на його думку, є не особистий досвід окремого вченого (в цьому випадку існує можливість прийняти суб'єктивну видимість за факт), а те, що визнане за факт науковим співтовариством. Факт конституюється не в психологічній, а в соціальній сфері. Тому недостатньо, щоб хтось із вчених зафіксував певне явище, фактом воно стає лише за умови його визнання науковою спільнотою.
Принципово відмінним від позитивістського емпіризму є і його розуміння співвідношення фактів і теорій.
На його думку, розум людини не є «чистою дошкою ». На будь-якому етапі наукового пізнання у вченого наявні певні гіпотези, упередження, ідеї. І він не може очистити розум від них, бо інакше неможливим стає сам процес пізнання. Навколишній світ безкінечно різноманітний, і те, що людина звертає увагу на одне, а не на інше (на їстивність плодів дерева, а не на колір, розмір листя), визначається певними упередженостями, попередніми знаннями. Людина завжди упереджена, має попереднє уявлення про все. Це стосується як буденного досвіду, так і наукового пізнання. Ці упередження визначають особливості спостереження. Чистих спостережень, позбавлених упереджень, а в науці ними виступають теоретичні компоненти (ідеї, гіпотези і т. ін. ), на думку Поппера, не існує. «Всі спостереження, особливо експериментальні, виконані в світлі тієї чи іншої теорії», — стверджував він.
|
|
|
Отже, за Поппером, досвід (сфера фактів) не конституює (не творить), а лише контролює, відбраковує теорії. Людина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпотези, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або вдосконалюються. При цьому вони ніколи не набувають статусу абсолютних істин, а залишаються гіпотезами, які завжди зберігають вірогідність заперечення.
На думку Поппера, скільки б фактів не свідчило на користь теорії, за наступного контролю вона може виявитись хибною. Теорія містить необмежену кількість висновків, а контролювати можна тільки обмежену їх кількість. Ця можливість заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю наукового знання від не наукового. На його думку, верифікацію можна здійснити за будь-якої теорії, зокрема філософської (можна підібрати факти, які свідчитимуть на їі користь).
|
|
|
