 |
ІІІ. Регіональні напрямки і особливості
|
|
|
|
ІІІ. Регіональні напрямки і особливості
геополітичної стратегії і зовнішньої політики України
Ефективна зовнішньополітична стратегія держави сучасного світу має бути, з одного боку, когерентною, непротирічною і самоузгодженою, а з іншого, “гнучкою” і достатньо диверсифікованою, тобто мати свою специфіку і особливості регіонального і функціонального характеру. Посилення регіоналізму і взаємозалежності сьогодні фактично набуло характеру загальносвітової тенденції. Національна держава у все більшій мірі вимушена координувати свою діяльність не тільки з своїм найближчим оточенням, але й з регіональними групами, союзами і наднаціональними структурами. Згідно базових геополітичних постулатів параметри навколишнього середовища - географічні, політичні, економічні та ін. - мають визначальний вплив на історичну долю і тенденції розвитку будь-якої країни.
Незважаючи на все своє історичне минуле, європейську національну ідентичність, намагання повернутися до європейського простору, від якого вона була примусово відірвана, Україна приречена на співіснування і тісну взаємодію з країнами і структурами свого найближчого оточення, багато з яких належать до евроазійських та азіатських цивілізаційних систем.
1. Північно-Східний вектор
а) Російська Федерація
Внаслідок постімперської історичної спадщини найбільші складності сьогодні викликають північний та північно-східний вектора української зовнішньої політики. Налагодження добросусідських відносин з РФ потребує нестандартних підходів. Позитивну роль тут повинні зіграти й історична роль України як колиски руського православ’я, й взаємовигідність розвитку виробничої кооперації. Адже “економічний націоналізм” вкрай неефективний для обох слов’янських держав. Завдяки географічному чиннику Україна здатна використати з користю для обох країн і чорноморські інтереси Росії. Перші кроки на цьому шляху вже зроблено. Особливо важливо остаточно вирішити центральне питання визнання кордонів, що призведе до суттєвого зміцнення політики самозбереження і самоствердження України не тільки на пострадянському просторі, але й при розбудові нового світового порядку.
|
|
|
Можна зробити попередній висновок, що Україна, як держава, розташована в фокусі інтересів країн Європи, з одного боку та РФ - з другого, має будувати самостійну політику, ясно усвідомлюючи значення й наслідки не тільки офіційно декларованих цими країнами політичних доктрин, але й тих, які продиктовані, так званими, “неартикульованими мотивами” та озвучені “політиками другого плану”.
Зрозуміло, між офіційними міркуваннями дипломатів та державних політиків та висловлюваннями “політиків другого плану”, при усій їх зовнішній різниці і, навіть, протилежності, існує кореспондентський зв’язок. І для того, щоб зняти уявні “нестиковки”, необхідно змінювати “оптику”, тобто спробувати розглядати їх у контексті більш широкого дискурсу – у просторі геополітики.
На сьогодні найбільшого успіху українська зовнішня політика досягла у у відносинах з європейськими країнами. “Україна крок за кроком послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, що відповідатиме вимогам наступного століття”, стверджує секретар її Ради національної безпеки та оборони Володимир Горбулін. Саме усвідомлення кардинальних змін у всіх сферах життя на рубежі не тільки століть але й тисячоліть зумовлює багатовекторність геостратегії України у постбіполярному світі.
|
|
|
При цьому особливо важливою стає роль України у геополітичному протистоянні планетарної демократії на чолі з США відродженню Російської імперії, яка під назвою “Радянської” нещодавно загрожувала усьому світу. Ще у середині ХХ століття відомий російський філософ Георгій Федотов стверджував, що “у світі вже немає місця старим імперіям”. Слід також усвідомлювати пересторогу Збігнєва Бжезінського: “Неможливо достатньо рішуче стверджувати, що без України Росія зрікається імперії, але з Україною заангажованою і потім підпорядкованою, Росія автоматично стає імперією”. Адже більше трьох століть тому Російська імперія почалась саме з “возз’єднання” з Україною, а з проголошенням її незалежності сім років тому за визначенням зробленим тоді у “Московских новостях” Г. Павловським: “Припинилась Росія – імперська унія, створена династією Романових Московського царства та Гетьманської України. Якщо не зловживати історичними претензіями, сьогодні в Європі існує як мінімум дві російські держави: російсько-московська та україно-руська”.
Ще в 1929 р. перший президент Академії наук України В. Вернадський в листі до сина відомого історика-євразійця, писав, що якщо Україна і Грузія вийдуть з СРСР, то ніколи туди вже не повернуться. Це дуже добре розумів Сталін і носіїв ідеї незалежності - інтелігенцію Грузії та України винищив за роки “великого перелому”. Георгій Федотов наприкінці своєї роботи “Доля імперій” у 1947 р. прогнозував, що після розвалу СРСР залишиться “Великоросія та ще й з додатком Білорусі (вірогідно) і Сибіру (ще надовго)... ”. Але скоріше всього, Білорусь вже не буде входити до складу РФ. Тим більше фантастично виглядає розширення російської держави за рахунок інших членів СНД.
Політика самозбереження і самоствердження України стає особливо важливою у відносинах з Росією. Тим більше, що деякі представники політичного істеблішменту РФ вважають, що Росія може піти навіть на глобальну дестабілізацію всього пострадянського простору з метою збереження контролю над Україною (А. Мигранян) і обгрунтовують її геополітичну декомпозицію, виходячи з того, що “існування України у нинішніх кордонах та нинішнім статусом “суверенної держави” є тотожним спричиненню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію” (О. Дугін).
|
|
|
Цитовані московські професори, один з яких є членом Президентської ради РФ, а другий – автором першого російськомовного навчального посібника з геополітики, не являються виключенням. Як наголошує Г. Кісінджер, “переважна більшість російських лідерів, хоч би якими були їхні політичні переконання, відмовляються визнати розпад Радянського Союзу і легітимність держав-наступниць, особливо України – колиски руського православ’я”.
Дуже важливим є не тільки аналіз, а й прогнозування сценаріїв розвитку подій на пострадянському просторі та участі в цих процесах України. Такі спроби робляться у РФ. Варіанти структурування пострадянського економічного простору у доступній перспективі розглянуто нижче послідовно за ступенем зростання вірогідності їх практичної реалізації.
1. Відновлення єдиної держави типу СРСР - самий малоймовірний вектор розвитку подій. Не тільки прибалтійські держави, але й Україна та інші держави СНД ні об’єктивно, ні суб’єктивно в цьому не зацікавлені. Приклад останнього Союзу з Білоруссю - це тільки підтверджує, незважаючи на політичний галас навколо цієї події.
2. Майже неймовірна реінтеграція України та держав СНД під російською егідою і опікою. Сподівання прихильників такого варіанту на нежиттєздатність і, в кінцевому рахунку, колапс нових суверенних держав, які через деякий час нібито опиняться вимушеними піти в економічну і політичну залежність від Росії, скоріш за все, ілюзорні. Це виключено, навіть при тривалому господарському животінні держав Співдружності, не говорячи вже про ситуацію, коли там з’являються перші ознаки економічного пожвавлення. Хоча в Україні поки що не спостерігається пожвавлення як господарюючих суб’єктів, так і економіки взагалі, повернення її під “руку Москви”, малоймовірно.
|
|
|
3. Практично неможлива і реалізація протилежного (вестернізаторського) варіанту розвитку з максимальним дистанціюванням Росії від країн “ближнього зарубіжжя” з тим, щоб, по-перше, позбутися від матеріальних витрат щодо їх підтримки і, по-друге, здобути вигоди від автономності інтеграції в світове господарство. Крім того, прихильники такого підходу демонструють явно завищені сподівання. Ідея преференціальності взаємних відносин нових держав пострадянського простору вже знаходить, а у найближчій перспективі знаходитиме ще більш помітне матеріальне втілення. Останній широкомасштабний договір України з Росією - одне з вагомих підтверджень такого висновку.
4. Загальна згода на взаємні преференції в торгово-економічних зв’язках і підписання чисельних “інтеграційних” документів не повинно вводити в оману: Реально працюють домовленості тільки на двосторонній основі. Навіть єдина функціонуюча сьогодні багатобічна конструкція - Митний союз, вже підлягає і різного роду випробуванням на розрив внаслідок неспівпадання інтересів окремих учасників. А вимоги економічної доцільності будуть і надалі поступатися тиску з боку сил національного партикуляризму. При цьому розвитку багатобічності в СНД не сприяє така об’єктивна обставина, як особливе місце Росії, на яку припадає 70% сукупного економічного потенціалу Співдружності. Хоча б з урахуванням одного цього факту важко уявити інтеграційне зрощування рівноправних і, взагалі, рівновеликих держав з поступовим звуженням національних суверенітетів, як це відбувається у сьогоднішньому Європейському Союзі, де сформувався механізм прийняття інтеграційних рішень забов’язувального характеру.
5. Найбільш імовірний вектор економічного співробітництва матиме реалізацію за рахунок розвитку двосторонніх взаємин. При цьому неминуче постійними будуть і різноманітні починання багатостороннього характеру. СНД як угрупування країн буде становитися все менш однорідним в тому розумінні, що одні держави почнуть відходити від Росії (навіть якщо економічні контакти з нею у короткостроковій перспективі інтенсифікуються), а другі - відчуватимуть потяг до неї, зберігаючи при цьому різноманітні інституціональні форми прив’язки до російського економічного і особливо політичного простору. Однак, якщо міркувати, виходячи не з час від часу виникаючих через суб’єктивні причини подій кон’юнктурної властивості, а з логіки стратегічного розвитку країн пострадянського простору, то можна прогнозувати безперспективність зазіхань Росії повернути на цьому просторі своє домінуюче положення. Слід усвідомлювати, що вектори політичної орієнтації нових державних утворень, направлені у протилежний від Росії бік. У цьому проявляється об’єктивна данина, що не залежить від суб’єктивних інтересів політичних лідерів пострадянських держав, змістом якої є геополітичні та економічні фактори.
|
|
|
В ситуації, що склалась, коли географічний простір на очах змінює свою геополітичну конфігурацію, Україні необхідно адекватно, з урахуванням власних інтересів, реагувати на неї.
Велика кількість експертів досить справедливо оцінюють рівень і характер міждержавних відносин між Україною і Російською Федерацією як невідповідні реальному потенціалу обох країн. Причому ця оцінка має відношення до вельми широкого спектру, що складає зміст всієї сукупної системи політичного, економічного і соціокультурного життя. В той же час, такі об’єктивні фактори як історія, економіка, соціальна стратифікація і культура двох суспільств, що визначають специфіку розвитку України і РФ, повинні були б суттєво впливати на зближення та активну міждержавну взаємодію обох країн. До об’єктивної низки факторів, що зближують Україну і Росію як суб’єктів міждержавних відносин, слід віднести також загальний українсько-російський кордон (2250 км), високий рівень кооперації у всіх сферах ВПК, а також значну взаємообумовленість транспортно-комунікаційних зв’язків.
Разом з тим, для повноти і об’єктивності картини слід враховувати і ті розбіжності, які відрізняють обидві країни одна від одної. Це, у першу чергу, відмінність конституційних устроїв обох держав. Якщо Україна конституційно є унітарною державою, то конституція РФ декларує принципи структури федералізму. Саме в силу цієї обставини постановка питання про етнічну близкість двох слов’янських етносів уявляється політично некоректним і етично неприйнятним, оскільки взаємнокомпліментарні відносини двох слов’янських етносів можуть викликати (і досить об’єктивно) доволі обгрунтовану настороженість з боку тих етнічних груп, котрі не ідентифікують себе зі слов’янським суперетнічним загалом.
До об’єктивного фактору неспівпадання політичних інтересів України і РФ слід віднести також і суттєву розбіжність в самоорієнтації кожної з країн в геополітичному просторі: якщо місце України в геополітичній системі координат – це Центральна Європа, то РФ – насамперед, Євразія, причому в більшій частині своєї території – Урал, Сибір, Далекий Схід та Крайній Північ. Ця обставина визначає характер та вектори геополітичного розвитку двох держав як у взаємонаправлених, так і діаметрально протилежних напрямках.
В контексті вищезазначеного концепція зовнішньополітичного розвитку, яка сьогодні формується, уявляється поки що мало і непереконливо артикульованою, оскільки в ній не бачиться ясно окреслених цілей та завдань, що визначають власний державний розвиток. Саме цією обставиною можна пояснити відсутність самостійних ініціативних акцій, в яких могла б проглядатись тверда та вивірена позиція України. Уявляється, що метод пошуку контр-аргументів у відповідь на ті чи інші державні претензії до України з боку РФ, деяка “гра чорними фігурами” ставить країну в позицію сторони, що захищається. Наприклад, проблема справедливого розподілу Чорноморського флоту, яка стала не просто “притчею во язицях”, але і причиною цілої низки політичних і економічних поступок, ніяк не ув’язується з проблемами розподілу Північно-Балтійського флотів, хоча і вони є невід’ємною частиною “сукупної власності” всіх союзних республік колишнього СРСР і, внаслідок цього, також підлягають справедливому перерозподілу між новими державними утвореннями, які вийшли зі складу колись єдиного СРСР.
Не менш характерні в міждержавних відносинах між Україною і РФ претензії, що часто зустрічаються з боку офіційних властей РФ, щодо “скорочення простору функціонування в Україні російської мови”. Однак навіть самий поверхній аналіз мовної ситуації показує зворотні тенденції – інформаційний простір України майже повністю належить РФ. І ця обставина формує маргінальний тип суспільної свідомості в країні, багато в чому зорієнтованої на ідеологію, що вироблена за її межами.
Ряд прикладів подібного роду можна продовжувати і далі – вони лише ілюструють незрілість і в’ялість зовнішньополітичної концепції України в частині тактичних і стратегічних інтересів і ініціатив країни, показуючи, одночасно, невизначеність державної політики в пошуку власного місця в пострадянському просторі у якості самостійного суб’єкта міжнародної спільності. Саме в силу відсутності стратегічної позиції власного національно-державного розвитку МЗС і департаменти зовнішньої політики в адміністрації Президента, Верховній Раді та Кабінеті Міністрів України почасти не готові принципово реагувати на експансію політичних випадів як з боку офіційних державних структур РФ, так і окремих груп і фракцій, будуючи логіку своєї діяльності на пошуках контраргументів, а не на дійсних інтересах, що визначаються цілісною концепцією історико-культурного і національно-державного розвитку власної країни.
З прискоренням становлення і розвитку державного суверенітету слід очікувати подальше дистанціювання і поглиблення розбіжностей в інтересах обох країн як цілком об’єктивне явище. Питання полягає не в оцінці того, погано це чи добре, а в осмисленні цього процесу з позицій об’єктивних і незалежних державних інтересів України, що витікають з самої логіки її стратегічного розвитку.
Ця обставина, на наш погляд, повинна ініціювати процес формування стратегічних цілей і завдань України, які адекватно відображають об’єктивний напрямок тенденцій центробіжного характеру між нашою країною та РФ в їх динаміці, з тим, щоб оперативно реагувати на них, виходячи з власних інтересів національно-державного розвитку.
До найбільш помітних змін в політичній архітектурі РФ належить прагнення суб’єктів федерації, що все більше посилюється, до самостійного формування власної економіки і зовнішньої політики. Причому процес цей посилюється не тільки серед національно-територіальних суб’єктів РФ (автономних республіках і національних округах), але й в адміністративно-господарських її одиницях (в краях і областях). Звісно, що цей процес має різну природу і різні швидкості, однак враховувати центробіжні тенденції в РФ у якості твірного ферменту, що визначає децентралізоване майбутнє країни, необхідно вже сьогодні. Особливо для України, якщо враховувати (хоча б віртуально, в найближчому або віддаленому майбутньому) потенційні можливості впливу на внутрішню та зовнішню політику суб’єктів РФ української діаспори. Висловлюючись прагматично, розстановка політичних сил і впливів в РФ, що змінюється, потребує від України активної роботи з українською діаспорою. Ще більш точно і прагматично – використання української діаспори в республіках і регіонах РФ у якості впливового політичного лоббі, цілеспрямоване формування такого лоббі.
Відсутність осмисленої і адресної політики у відношенні до представників української діаспори уявляється надто неприпустимою, оскільки етнічні українці, які мешкають практично в усіх регіонах та областях РФ, є законослухняними платниками податків і мають помітний електоратний вплив.
Прагматизація зовнішньої політики України у відносинах з РФ наскільки ж необхідна і в питаннях природньої конкуренції між обома країнами на внутрішніх ринках третіх країн, включаючи ринок зброї. Недавня проблема з контрактами на поставку Пакистану українських танків, на котрих, на умовах міждержавної кооперації, повинні були бути встановлені гармати, вироблені на військових підприємствах РФ, яскраве тому свідчення.
Вже сьогодні гостро стоїть проблема конкуренції між Україною і РФ за пріоритетні транспортно-комунікаційні коридори. У цій ситуації від України потребується неуповільненість в прийнятті досить об’ємного пакету рішень політико-правового, економічного і технологічного характеру, які стосуються не тільки РФ але й інших країн СНД.
|
|
|
