б) Стан і перспективи СНД.

СНД як об’єднання 12 держав пострадянського простору виникло після розпаду СРСР у відповідності з Мінською угодою, Алма-Атинською декларацією та Протоколом до Мінського договору. При створенні СНД було визначено, що Співдружність будується на принципах міжнародного права. Членство в СНД є добровільним і кожен з учасників має право призупиняти чи припиняти своє членство. Органи СНД мають суто консультативні та координуючі функції.

Розвал Радянського Союзу і створення СНД в 1991 році були тільки початком перебігу складних інтеграційних і дезінтеграційних процесів на терені останньої імперії світу. СНД виявилось політично і економічно неспроможною і нестабільною структурою. Неефективність функціонування Співдружності обумовлена його суперечливою природою, яка закладена в концепцію його існування. Власне СНД виникло як механізм розв’язання протирічь, що склалися в часи ‘перебудови’ ще за умов колишнього СРСР між союзним Центром і періферєю, складену з радянських республік. Боротьба відцентрових і центрострімких тенденцій розвитку призвела до утворення нових незалежних держав з власним розумінням своїх національних інтересів, тоді як функції ‘центру' зайняла одна з новоутворених держав - Російська Федерація, яка проголосила себе спадкоємницею СРСР і згодом почала спрямовувати свою політику в напрямку до відновлення нового Союзу, тобто знову ‘збирати землі’ навколо Москви. Зростаюча біполярність відносин в СНД по осі “РФ - Україна” фактично призвела до формування двох блоків країн, які мають протилежно різні погляди на роль, функції, організацію і майбутнє цієї структури.

 

Функції СНД та труднощі їх реалізації. Утворення СНД в цілому можна вважати історично виправданим на етапі становлення нових держав пострадянського простору, але в сучасних умовах, коли цей процес можна вважати закінченим, його існування стає проблематичним. Щоб розібратися, що є позитивним і негативним в діяльності СНД за останні шість років необхідно піддати аналізові реальні функції і цілі, що виправдовували її існування. Але слід наголосити, що кожна з функцій має також подвійну природу (відцентрову та центрострімку) згідно з різними концептуальними схемами бачення СНД.

а) Культурно-історична функція спирається на спільне минуле і полягає в підтримці відчуття солідарності народів пострадянського простору, яке склалося в умовах тривалого співжиття в межах Російської імперії та СРСР. Існує також певна гуманітарна єдність країн СНД, зокрема - подібні системи освіти, ‘російськомовність’, фамільні зв’язки, тощо. В цілому ця функція збережена в існуванні СНД, а отже у населення пострадянських країн був значно пом’якшений ‘шок’, викликаний розпадом СРСР. Було збережено режим вільного пересування через нові кордони, конвертованість документів про освіту і наукові звання, елементи спільного інформаційного простору, тощо. З іншого боку, в пострадянському просторі набула поширення ‘гуманітарно-інформаційна’ гегемонія РФ (вимоги щодо захисту ‘російськомовних’, введення подвійного громадянства тенденційність російських мас-медіа, тощо). Навряд чи справедливим можна назвати факт, що робочею мовою Співдружності проголошено російську.

б) Міжнародно-правова функція. Утворення СНД сприяло більш цивілізованому вирішенню проблем, пов’язаних із перетворенням колишніх радянських республік в незалежні країни ( механізм ‘розлучення’). Із закінченням цього процесу внаслідок укріплення національних держав, їх виходу на міжнародну арену, заключення двосторонніх міждержавних угод з РФ, тощо міжнародно-правова функція Співдружності в існуючому вигляді втрачає сенс і має отримати інше навантаження.

В ситуації, що склалася, Співдружність як об’єднання незалежних держав поступово трансформується в проросійську наддержавну структуру. Незважаючи на те, що ‘столицею’ СНД за Бєловезькими угодами було проголошено Мінськ, основні структури і органи СНД перебувають в Москві. РФ усіляко намагається закріпити в очах міжнародного співтовариства своє право на домінування в просторі СНД, про що зокрема, свідчить намагання закріпити статус СНД в ООН і під егідою цієї організації безконтрольно проводити свої інтереси. Цьому сприяють і широкі пропагандистські заходи росіян з метою відвернути увагу міжнародного співтовариства від нових незалежних країн або - для формування їх негативного іміджу.

Формування розаглуженої структури органів СНД можна вважати наслідком існування старих стереотипів бюрократичної свідомості радянських часів. В діяльність Співдружності були перенесені принципи радянської системи і це багато в чому спричинило її неефективність. Фактично рішення органів СНД мають необов’язковий характер і кожна країна-член дотримується лише тих з них, які для неї вигідні і узгоджуються з національним законодавством. Так Україна не підписала Статут СНД, і є лише його асоційованим членом, не бере участі в Митному та Платіжному союзах, не працює в органах військового співробітництва. В Міжпарламентській Асамблеї Україна має статус спостерігача

в) Економічна функція. При створенні СНД важливо було зберегти раціональні економічні зв’язкі, що сформувалися в умовах колишнього єдиного народно-господарського комплексу. Існує взаємодоповнювальність та взаємозалежність економічних систем країн-членів СНД, спільні проблеми в проведенні економічних перетворень, які можна було б вирішувати узгоджено.

Але очікувані сподівання на створення ефективаної моделі міждержавних економічних зв’язків так і не справдилися. В економічних органах СНД закріплено російське домінування. Митна угода в багатоьх випадках не спрацьовує, а в торгівлі РФ з країнами СНД існують значні протекціоністські бар’єри, дискримінаційни щодо членів Співдружності. Залежність економік країн СНД від поставок з РФ, остання використовує для підвищення своїх цін значно вище світових, або з метою політичного тиску вигід. Все це змушує ряд держав Співдружності шукати інші варіанти щодо реалізації власних інтересів економічного розвитку.

г) Військово-політична функція і проблеми безпеки. На початковій стадії існування СНД зберігалися елементи спільного військового командування та воєнної інфраструктури сил стратегічного призначення. З розбудовою національних збройних сил, з переданням ядерних озброєнь з України і Казахстану до РФ, з влагодженням ситуації навколо Чорноморського флоту ця функція поступово відмерла. Спроби її реанімації у вигляді Ташкентського пакту успіху не мали і фактично війскова співпраця переведена в площину двостороннього співробітництва. Функції захисту кордонів по зовнішньому периметру країн Співдружності (окрім України) перейняла на себе РФ, але з розбудовою національних прикордонних військ ця функція також поступово відмиратиме.

Прихильники реінтеграції пострадянського простору на засадах російського домінування вважають, що без військово-політичної присутності РФ в нових незалежних державах тут неодмінно виникатимуть міжетнічні та міжконфесійні конфлікти. Але практично, якщо ці конфлікти і виникали, то багато в чому не без участі самої РФ. Грузія висловлює незадоволення поведінкою РФ в ситуації Абхазії. Азербайджан аналогічно незадоволений російською підтримкою армянської сторони. Україна могла опинитися перед загрозою масштабного конфлікту в Криму, інспірованого з боку РФ. Чеченський конфлікт виник саме внаслідок неконструктивної позиції Москви, тощо. Отже теза про необхідність російської військової присутності в країнах СНД не витримує критики і відповідає скоріше геополітичним амбіціям Москви, аніж інтересам воєнної безпеки інших країн Співдружності.

Шість років існування СНД показали, що Співдружність, як інтеграційне об’єднання держав пострадянського простору, так і не склалося. Прийняті в межах СНД біля 800 документів фактично не діють. Координуючі інституції аж ніяк не впливали на розвиток економіки країн СНД. Якщо і виникали деякі елементи інтеграції, то це робилося за рахунок двосторонніх угод. Обсяги торгівлі вісьової країни СНД - РФ з іншими членами співдружності в 2, 5 рази меньше аніж з іншими країнами світу.

В цілому слід визнати, що Співдружність має тенденцію до перетворення в механізм реалізації виключно російських інтересів. Пануючи в робочих органах СНД. РФ фактично має можливості проводити такі рішення, які узгоджуються з її власними національними інтересами, але протирічать інтересам інших країн-членів. Домінування російських інтересів в СНД ажніяк не сприяло розгортанню того потенціалу співробітництва, який був закладений зпочатку. Це, зрозуміло, викликало певну занепокоєність і супротив з боку нових незалежних держав, які стрімкими темпами розбудовували власні державницькі структури і поглиблювали власне розуміння своїх національних інтересів.

У відносинах між країнами СНД та РФ накопичувалися економічні, політичні та правові протиріччя. Незадоволеність станом справ виявилася на останніх зустрічах голів держав СНД, де гострій критиці була піддана неконструктивна позиція РФ. Показовою є тенденція до утворення в пострадянському просторі, поза межами СНД особливих інтеграційних підструктур (Союз РФ та Білорусі, Митний союз 4-х, Центрально-Азіатський економічний союз, ГУАМ, тощо). Співдружність поступово перетворюється в багаторівневу структуру з різним ступенем участі в інтеграційних процесах окремих країн.

Основною причиною нежиттєздатності і нестабільності СНД є:

1. Нерівноправність відносин між країнами СНД і претензії РФ на політичне, економічне, інформаційне і соціокультурне домінування;

2. Намагання РФ розглянути весь пострадянський простір як зону “легітимних” життєважливих інтересів РФ;

3. Несумісність постійних вимог РФ стосовно координації зовнішньої і економічної політики країн СНД з повним ігноруванням РФ інтересів і пріоритетів країн-партнерів;

4. Постійні спроби РФ сформувати в рамках СНД новій військово-політичний блок чи систему колективної безпеки (для кого і проти кого? );

5. Стратегічний курс РФ на розбудову наддержавних структур СНД під її контролем і прогресуючу інтеграцію пострадянських країн в новий потужний геополітичний блок.

Політика РФ щодо СНД. Основні стратегічні пріоритети політики РФ по відношенню до СНД завжди визначались намаганнями використати цю структуру як знаряддя реінтеграції СРСР у тій чи іншій формі, як засіб просування і втілення у життя економічних, політичних, військових і територіальних амбіцій РФ далеко за її сучасними межами. Первісно сформований як об'єднання незалежних держав СНД поступово трансформувався в повністю підконтрольну Москві політико-економічну структуру. РФ не тільки хоче бути лідером і новим центром СНД, але й відкрито заявляє свої права на повне домінування у цій організації. Вперше представлена на жовтневому 1994 р. самміті у Москві російська версія СНД не могла бути охарактеризована інакше, як довгострокова програма реінтеграції СРСР. На порушення всіх попередніх домовленостей Москва стала центром усієї активності СНД. Всі ключові комітети і керівні органи СНД очолюються представниками РФ. Повністю зрусифікований комітет з питань оборони фактично перетворився в маріонетку, що формально затверджує військові операції РФ в країнах СНД. Міжнародний економічний комітет, в якому РФ “залишила за собою” 50 відсотків голосів є іншим приголомшуючим прикладом “рівності по-російськи”, що панує в СНД. Настирливі спроби РФ “закріпити” статус СНД в ООН потенційно можуть бути використані для вимог фінансової підтримки і санкціонування військових операцій РФ під виглядом миротворчої діяльності, перетворення СНД в потужнє знаряддя просування інтересів РФ на всьому геополітичному просторі колишнього СРСР і далеко за його межами.

Основні напрямки геополітичної стратегії РФ щодо країн СНД були задані у відомому указі Президента Єльцина № 940 від 14 вересня 1995 р.: “Стратегічний курс Росії по відношенню до країн-учасниць СНД”, в якому весь пост-радянський простір проголошувався “насамперед зоною інтересів Росії”. Розвиток цієї стратегії був здійснений Російською службою Зовнішньої Розвідки (СЗР) у доповіді “Росія і СНД: чи потребує зміни позиція Заходу? ”, яка стверджувала, що “об'єктивні” реінтеграційні процеси з неминучістю обумовлять реставрацію в рамках СНД “нової економічної, оборонної зони” під лідерством РФ. Ця доповідь пропонувала дві чітко означені альтернативи: або тотальна інтеграція у економічній і військовій сферах з формуванням “спільної оборонної зони”, об'єднаним командуванням і військовими підрозділами, що має гарантувати стабілізацію, демократизацію і просування реформ, або повна дестабілізація СНД, яка “являє загрозу всьому людству”.

Цілком очевидно тому, що РФ не має наміру будувати відносини у СНД на основах рівного партнерства і норм міжнародного права, поважати їх економічний і політичний суверенітет і територіальну цілісність. Оскільки “інтеграція”, необхідність і корисність якої широко декларується у документі, на практиці означає розмивання суверенітету країн - членів СНД, підпорядкування їх діяльності інтересам РФ, відрождення централізованої наддержави”.

 Доповідь під назвою “Чи відродится (Радянський) Союз у 2005 р. ? ”, підготовлена в Москві експертами впливової Ради по зовнішній та оборонній політиці теж прогнозувала створення на терені колишнього СРСР союзної держави спочатку на конфедеративних, а потім на федеративних принципах. До неї мають ввійти (повністю або частково) більшість республік колишнього СРСР (за вийнятком Прибалтики). Центром і основою цієї держави, звісно, має стати РФ, яка в своїх відносинах з сусідами, які не увійшли до нового Союзу, повинна виходити насамперед з своїх “життєво важливих інтересів”, тобто інтересів, як підкреслює документ, “на захист яких держава має бути готова застосувати всі засоби, в тому числі силові”.

Відповідно довгострокова стратегія РФ має включати до себе:

n реформу геополітичних пріоритетів і механізму зовнішньої політики РФ з метою посилення домінування і впливу Росії в кожній країні СНД;

n перенесення акценту в діяльності СНД з підписання угод на розроблення проектів зв'язків в політичній, соціальній та економічній сферах. Створення фінансово-промислових груп, митних союзів, бірж, спільних банків і кредитних спілок з метою входження і домінування там РФ. Особливу роль при цьому має відігравати російська мова і російська культурна і інформаційна експансія;

n формування широкої мережі формальних і неформальних контактів з економічними і культурними елітами СНД з метою створення умов для поширення і імплементації “зсередини” даної стратегії.

Аналогічні рекомендаціі містяться і в іншій доповіді Ради з оборонноі та зовнішньоі політики РФ “СНД: початок чи кінець історії? ” (1997), де зазначено: “треба визнати, що без жорсткоі терапіі російсько-українські відносини не одужають. Хоча розпад України - проблемний для Росіі варіант, проте краще сприяти йому, ніж терпіти постійний виклик України і ерозію наших зусиль в близькому зарубіжжі. ”

Таким чином, попри всі відмінності між представниками правлячої еліти РФ, різними партіями і політичними угрупуваннями, генеральна лінія Росії щодо України цілком відповідає двом основним програмним настановам:

1. Програма максимум. Дезінтеграція або повна субординація України, повернення України до колишнього напівколоніального статусу в складі нового Союзу, конфедерації чи федерації. Встановлення тотального контролю над зовнішньою, військовою і економічною політикою України.

2. Програма мінімум. “Фінляндизація України” в сфері “легитимної зони впливу” Росії. Прогресуюча економічна і соціокультурна експансія в Україну з метою тісної прив'язки її політики до національних інтересів РФ, забезпечення політичної слухняності і економічної залежності України.

Підтримання інтеграційних процесів в СНД було і залишається для Російської Федерації надзвичайно важливою проблемою з огляду на низку внутрішніх та зовнішніх чинників. Водночас політика " силової інтеграції" РФ країн СНД зазнала невдачі. Серед головних причин:

       - обмеженість матеріальних і фінансових ресурсів РФ, неможливість за таких умов проводити беззастережну експансіоністську політику;

       - збіг у часі процесів розширення НАТО на Схід та розшарування СНД, які істотно ослаблюють потенціал РФ як наддержави;

       - розширення і поглиблення відносин країн СНД з країнами Заходу та Сходу, їх поступове входження до інших економічних зон (ОЕС, ЧЕС, CEFTA).

За таких умов Москва вимушена терміново шукати нові моделі стосунків із своїми партнерами по СНД, в першу чергу з Україною.

Україна в СНД. З початку створення Співдружності Незалежних Держав з’ясувалися дві диаметрально протлежні ідеології щодо сенсу та перспектив розвитку цієї організації. Для України ставлення до СНД було насамепред як до механізму “цивілізованого розлучення” складових частин колишнього СРСР, як до організації, у якій Україна має знаходитися лише нетривалий термін до моменту остаточногї інтеграції до Об”єднаной Європи. РФ, навпаки, розгладала і розглядає СНД як посередню форму відновлення колишньої імперської державності, а в існуючому вигляді - як сферу домінування власне російських інтересів.

На погляд російських геополітиків орієнтація України на Захід і спроби від'єднатись від сфери впливу РФ приведуть неминуче до ство­рення перманентного джерела внутрішніх конфліктів. Не утруднюючи себе пошуком аргументів вони приписують українцям сподівання, що начебто вони спираючись на підтримку Заходу прагнуть" поступово вигнати частину росіян з України, українізувати решту росіян і російськомовних українців... " Власне такі уявлення скоріше віддзеркалюють спосіб мислення самих росіян (як би вони поступили на нашому місці), аніж спосіб мислення українців (яким це робити і не спадає на думку)

Для протидії ‘телурократичним’ амбіціям РФ, Україна вимушена проводити політику блокування пропозицій щодо створення над-державних структур у межах СНД. Необхідність останніх мотивувалося буцімто без таких органів координація економічних зв’язків та врегулювання гострих політичних проблем між членами співдружності та на терені їх самих стає практично неможливим, а рішення, що приймаються керівниками відповідних країн, не мають шансів бути практично виконаними. При цьому замовчувалися прагнення РФ забезпечити домінування власних інтересів у колективнизх органах Співдружності.

       В умовах поглиблення економічної кризи прибічники ідеї одержавлення СНД можуть спиратися на значну підтримку населення як РФ, так і в Україні і в інших нових незалежних державах, яке ще ностальгічно зберігає спогади про відносно стабільні економічні умови часів СРСР. Одночасно виявилося, що економічні (залежність від постачання із сходу енергоносіїв, відсутність альтернативних ринків збуту власної продукції тощо), соціально-політичні, міжособистісні, тощо) зв”язки на пострадянському просторі настільки вагомі, а альтернативи їм настільки непевні, що Україна протягом усього осяжного майбутнього приречена не просто зберігати, а й поглиблювати і розвивати зв”язки з колишніми складовими частинами СРСР.

       Україна зробила ставку на розгортання у межах СНД переважно двосторонніх, а не багатосторонніх взаємин. Підтримати позицію одержавлення СНД означало б працювати в логіці телурократичного принципу. Але і тут з’ясовувалося, що при взаєминах віч-на-віч з кожним із своїх партнерів по Співдружності РФ, як потужніша держава, нав”язує свою волю. Відсутність єдності між членами СНД (у тому числі і по відношенню гегемоніських намірів РФ) вигідна лише останній.

Інші держави пострадянскього простору частково вже обрали власну логіку існування - таласократичну (країни Балтії) або телурократичну (Білорусь), але в більшості, як і Україна, знаходяться в стадії пошуків. Доречі, як відомо, одним з чинників прискорення консолідації членів Європейського союзу було об”єднання Німеччини і побоювання її сусідів щодо перспектив германської гегемонії над сусідами. Відповідним чином свідома і послідовна політика України на зближення і координацію зусиль з Грузією та Молдовою, державами Закавказзя, країнами колишньої радянської Середньої Азії та, особливо, Казахстану сприяла б зміцненню її міжнародних позицій.

       Для України, Молдови та Азербайджану головна притягальна сила СНД полягала якраз у ліквідації центру. Ці країни категорично відкидають ідею створення нового центру в Москві. Саме тому Україна постійно наголошує на своєму статусі асоційованого члена і ретельно уникає тісної участі у політичному і військовому співробітництві. Молдова проголосила, що її участь обмежена виключно економічними сферами. Туркменістан та Азербайджан здебільшого утримуються або відмовляються підписувати угоди СНД ніж приймають участь у реальній кооперації. Більшість саммітів СНД теж закінчувалися провалом. Провідні міністерства України дійшли висновку, що підготовані у Москві пропозиції щодо митного і монетарного союзів разом з пропозиціями Російської Федерації по приєднанню України до запропонованного економічного союзу в якості повного члена є передчасними. Особливо беручи до уваги, що пропозиції України по захисту економічного суверенітету країн СНД не були враховані при підготовці відповідних документів.

Більше того, участь України в запропонованих союзах може бути сприйнята як зміна її зовнішньої політики і може зашкодити її сприянню країнами-членами ЄС як незалежної держави. Приєднання України до вищезгаданих угод може розглядатися Росією як привід для тиску з метою подальшого втягування України в інші наднаціональні військові і політичні структури під егідою СНД.

Таким чином повне членство України у наведених структурах може тільки призвести до її політичного і економічного відчуження від центральноєвропейських країн.

       Незважаючи на те, що стратегічну політику України щодо СНД важко назвати послідовною і оптимальною ( з точки зору національних інтересів) в 1991-1997 роках. Україні все ж здебільшого вдавалося протистояти спробам РФ нав'язати своє економічне і політичне домінування, чому немалою мірою сприяв самопроголошений статус асоційованого членства в СНД і постійний тиск національно-патріотичних сил всередині країни.

       Проте певні наслідки підписання широкомасштабних договорів з РФ в травні 1997р. і особливо наближення президентських виборів можуть докорінним чином змінити ситуацію, що склалася, і нанести непоправного удару по суверенітету, політичній і, особливо, економічній незалежності України.

В умовах провалу економічних реформ, дискредитації поточного внутрішнього курсу України як на Заході так і серед населення країни, існує реальна небезпека переорієнтації політичної еліти держави в бік більш щільної інтеграції з РФ. Така зміна орієнтирів, без сумніву, отримає підтримку політичної еліти РФ. Проте платою за це буде здача національних інтересів України в політичній, інформаційно-культурній і, особливо, економічній сферах. Потенційні наслідки цього можуть бути без перебільшення катастрофічними для суверенитету та національних інтересів України.

       Раціональна політика України щодо СНД повинна, по-перше, базуватися на національних, а не на кланових або корпоративних інтересах, а по-друге, бути спрямованою на закріплення і утримання альтернативного лідерства в цій організації і загалом в регіоні. Як вже відмічалося, СНД фактично вже має біполярну полюсну структуру. Формування угрупування ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) при лідерстві України і підтримці інших країн, які розуміють всі переваги і вигоди створення регіональних угрупувань, заснованих на принципах рівності і взаємної підтримки, були лише першою ознакою початку нових надзвичайно важливих інтеграційних процесів на терені бувшого СРСР. Кінцевим результатом цих процесів буде формування регіональних структур і союзів “без Москви” і Україна має і може претендувати на місце “першого серед рівних” в цих новоутвореннях.

       Січнева (1998 р. ) зустріч керівників країн Центральної Азії (Казахстану, Узбекистану, Туркменистану і Таджикистану) в Ашгабаді продемонструвала як зростаючу тенденцію до рівноправної взаємовигідної кооперації вищезгаданих країн, так і стрімку втрату стратегічних позицій РФ в цьому надзвичайно важливому регіоні. ГУАМ плюс країни центральної Азії - це вже дев'ять країн СНГ, які рішуче підтримують ідею створення нових рівноправних і взаємовигідних структур кооперації. Якщо до цього додати зростаюче співробітництво України з країнами Балтії і утворення в травні 1997 року Балто-Чорноморського Альянсу (Україна, Польща, Латвія, Естонія, Литва), то тенденції розвитку інтеграційних процесів на пострадянському просторі стануть цілком очевидними.

 

Майбутнє СНД. Неодноразове перенесення зустрічей на вищому рівні лідерів країн СНД свідчить про їх прохолодне відношення до майбутнього Співдружності. Фактично країни СНД мають між собою мало спільного, окрім історичного минулого. Вектори пріоритетних інтересів окремих країн СНД все більше набувають відцентрового від СНД спрямування. Зростає критика в бік РФ, яка намагається використати структури Співдружності у власних інтересах, зневажаючи інтересами інших його членів, що найбільшої гостроти набуло на останньому Кишеневському самміті лідерів країн СНД.

Найближчим часом слід виробити нову концепцію України щодо багатостороннього економічного співробітництва, яка враховуватиме нові реалії в пострадянському геополітичному просторі і відповідатиме структурі національних інтересів держави. Економічне співробітництво доцільно налагоджувати в субрегіональних системах, до яких включаються країни за власними сферами інтересів, а не за принципом існування в пострадянському просторі.

Створення в євро-азіатському просторі ще однієї спільноти на взірець Європейської навряд чи є можливим і доцільним з огляду на обраний Україною курс на інтеграцію в існуючі європейські структури. Жорстка прив’язка до нової ‘укріпленої’ моделі СНД назавжди означатиме відмову від самостійної європейської політики, а згодом і від будь-якої самостійності у звонішньополітичних і зовнішньоекономічних справах. Між двома системами неодмінно виникатиме конкурентна боротьба за геостратегічні і геоекономічні впливи, в якій Україна відіграватиме періферійну роль. Для України, важливо опрацювати шляхи, що ведуть до поступового перетворення всього Євро-Азійського геополітичного простору від Атлантики до Тихого океану в єдине інтегративне об’єднання суверенних держав без домінування якогось одного Центру. Україна зацікавлена як в прилученні до високо технологічного європейського ринку, так і в містких ринках на Сході, зокрема у виході до країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, шляхи до якого пролягають через РФ та Центральну Азію.

Проведення інтеграції країн пострадянського простору за європейським взірцем має відбуватися з одночасним розвитком механізмів інтеграції з Європейською спільнотою. Але цей процес має відбуватися за схемою конвергентного, а не паралельного або конфронтаційного руху. Це досить тривалий і тяжкий шлях, якщо подивитися на історію становлення Європейської спільноти. Це шлях розбудови нової системи ‘знизу’, з самого фундаменту, а не ‘зверху’, директивно, вольовими рішеннями. Принаймі можна очікувати, що тривалість розбудови такої системи є співмірною з тривалістю процесу входження України в європейські структури. Якщо ж Україні буде нав’язаний шлях ‘зверху’, то реально це означатиме повне нехтування її національними інтересами і призведе до економічної і соціальної катастрофи з наступним поглинанням України системою інтересів російського капіталу.

           

 

⇐ Предыдущая45678910111213Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: