 |
2. Євро-Атлантичний вектор. а) Країни Західної Європи і проблеми європейської інтеграції
|
|
|
|
2. Євро-Атлантичний вектор
а) Країни Західної Європи і проблеми європейської інтеграції
Одним із потенційних факторів сприяння розвитку стосунків України з провідними державами Західної Європи та її інтеграції до європейських структур співробітництва і безпеки є “стратегічна відкритість” обох партнерів. І Україна, і Європейська спільнота (інституції та національні держави) формують стратегії свого розвитку, намагаються визначити свої специфічні ролі та моделі виживання у майбутньому. Ці пошуки ідентичності у швидкозмінюваному середовищі надають можливість партнерам брати активну участь у визначенні цілей та пріоритетів один одного.
Такий процес відбувається вже сьогодні. Згадаймо, наприклад, зусилля України гарантувати нерозповсюдження ядерної зброї на території нових членів НАТО чи активність Ради Європи у переконуванні України відмінити смертну кару.
Однак, стратегічна відкритість і геополітична невизначеність можуть стати бар‘єрами на шляху інтеграції України у європейську спільноту. Більше того, внутрішні загрози безпеці України (у першу чергу - конфліктогенний процес формування і посилення національних та місцевих політичних і економічних еліт, нехтування демократичними нормами у повсякденному житті української влади й суспільства тощо) можуть відволікти увагу від “зовнішніх” зносин з державами Західної Європи, що не пропонують адекватних рішень для гострих внутрішніх протиріч України.
Щоб запобігти “відвертанню від Європи”, слід не лише підкреслювати геополітичне значенняя поглиблення двосторонніх зв’язків з країнами цієї частини континенту, посилення інтеграційних процесів, а й демонструвати практичну користність такої співпраці, перспективи адаптації європейського досвіду на українських теренах. Один із можливих сценаріїв поглиблення інтеграційних процесів запропоновано нижче.
|
|
|
Для оптимізації політики на західному напрямку варто було б повніше використовувати переваги поліархічної моделі, що склалася у двосторонніх стосунках держав Західної Європи. Суть моделі полягає в тому, що інтеграція в регіоні тісно поєднується з процесами децентралізації та регіоналізації. До того ж, міждержавні стосунки, наприклад, у ЄС, визначаються і формуються не лише державними бюрократичними інституціями чи органами самого Союзу. Усе більшої ваги набирають контакти між окремими громадянами, недержавними організаціями і структурами, прямі зв”язки між регіонами (федеральними землями, провінціями) різних країн.
Тому важливим для України було б розпочати диверсифікацію стосунків із західноєвропейськими державами, пріоритетно розвиваючи їх на недержавному рівні, залучаючи до співпраці якомога ширше коло акторів суспільства.
Не слід забувати і про структурно-організаційну багатоманітність європейської інтеграції, активним членом якої прагне стати й Україна. З одного боку, це процес блокування держав усередині Євросоюзу. Тимчасові (чи постійні) коаліції, односторонні ініціативи тієї чи іншої країни спрямовані на вирішення тих проблем, у сфері яких коаліції чи держави є лідерами, до розв”язання яких вони найбільше підготовлені. “Прорив” кількох веде за собою “підтягування” інших. Коаліції та альянси у рамках, наприклад, СНД спрямовані у першу чергу на дезінтеграцію, на блокування тих чи загальноінтеграційних інших ініціатив. З іншого боку, ЄС як осереддя європейських інтеграційних процесів є не єдиним механізмом зближення країн-членів. Ми можемо згадати численні інституції (Рада Європи, НАТО, ЗЄС тощо), які додають свою специфіку до всього інтеграційного комплексу.
|
|
|
Важливим при виробленні зовнішньополітичної стратегії було б і врахування того факту, що, попри багатолітні традиції співпраці, держави Західної Європи не розв”язали проблеми делегування державних повноважень наддержавним структурам. Найяскравіший прояв ця дилема знаходить у перипетіях розвитку спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС, у дискусіях про оборонну політику та щодо створення європейської армії. Це протиріччя, очевидно, ніколи не знайде свого повного розв”язання в рамках ЄС.
Тому європейська інтеграція набуває форми балансу національних інтересів держав та балансу відносин між державними та наднаціональними бюрократіями, який, забезпечуючи збереження національного суверенітету, при вмілому використанні стає одним із чинників прогресу більшості інтеграційних процесів. Україні слід було б ширше використовувати досвід держав-членів ЄС у відстоюванні власних національних інтересів, у пошуках взаємоприйнятних компромісів тощо. Стосунки з країнами регіону та європейськими інституціями не повинні перетворитися для України на ‘гру в одні ворота’, коли одна сторона нав’язує власні рецепти та сценарії іншій.
Поліархічна модель розвитку стала можливою в Європі і завдяки тому, що інтеграція зароджувалась і розвивалася спочатку в економічній сфері, поступово еволюціонуючи до рівня вироблення спільних політичних підходів. [i] “Первинність” економічної сфери, “диктат” її ринкової моделі, жорстка необхідність конкурувати зі США та країнами АТР зробили неможливим встановлення відносин політичного домінування якоїсь однієї держави. Той же принцип відтворила і бюрократична система Європейського Союзу, унеможлививши контроль однієї країни у якомусь комітеті, на якомусь напрямку інтеграції.
Інтеграційні процеси у Західній Європі ніколи не були предметом короткострокових політичних спекуляцій та маневрів, вона залишалася питанням стратегічної ваги. Прихильники та супротивники інтеграції мають сталі усвідомлені позиції, виважені усвідомлені стратегії і змушені адаптувати їх до умов навколишнього середовища. На теренах України часто відбувається щось протилежне: інтеграція стає поняттям декларативним, використовується як інструмент у політичній боротьбі, проте не є стратегічним усвідомленим пріоритетом. Використання лозунгів європейської інтеграції лише як певних козирів у внутріполітичній грі та як засобу одержання чергових порцій міжнародної допомоги відштовхне європейців від України, зробить державу ще менш привабливою для західноєвропейського капіталу.
|
|
|
Попри декларації про геополітичну значимість орієнтації на європейські держави та структури, Україна не виробила життєздатної стратегії європейської інтеграції, як на основі двосторонніх зв’язків, так і інституційної. Під поняттям “стратегія” ми розуміємо комплексну модель визначення значимості тієї чи іншої ініціативи, її цілей та пріоритетів, шляхів та засобів їх реалізації та ресурсів, необхідних для досягнення проголошеної мети.
З цієї точки зору, Україна не має загальнонаціональної, всеохоплюючої стратегії стосовно вирішення комплексних завдань європейської інтеграції. Десятки державних інституцій та формальних груп і комісій залучені до процесу прийняття рішень на цьому напрямку. Їх зусилля не скоординовані належним чином, сфери відповідальності та повноваження визначені умовно, тому значна частина рішень, які приймаються у надрах бюрократичного апарату, ніколи не реалізується на практиці.
Намагаючись встигнути на всіх напрямках інтеграції, Україна розпорошує інтелектуальні та матеріальні ресурси, часто займається другорядними, рутинними проблемами, полишаючи без належної уваги та ресурсного підкріплення дійсно важливі напрямки. Іншими словами, українська політика стосовно держав Західної Європи та європейських інституцій є занадто широкою та неструктурованою, щоб бути ефективною.
Екстенсивний підхід до інтеграції та двосторонніх відносин (коли кількість подій, поїздок та візитів, підписаних угод затіняє їх практичну віддачу, коли політичний символізм відволікає увагу від конструктивності та користі співпраці) повинен змінитися інтенсивним підходом. Розпочати таку “оновлену” діяльність можна було б на кількох пріоритетних напрямках:
|
|
|
1) Розробка Національної стратегії європейської інтеграції. Така стратегія мала б стати документом “основних кроків”, усебічно підкріпленим матеріально й інтелектуально планом дій, що чітко визначає повноваження й відповідальність тих чи інших органів, їх підзвітність тощо. Основною метою Стратегії відповідно до Указу Президента Кучми від 11. 06. 98 № 615 “Стратегія інтеграції України до ЄС”, можна було б вважати внутрішню адаптацію України до європейських реалій, перетворення інтеграції на потужний генератор внутрішніх змін у державі.
Для вироблення дієвої національної стратегії, з чіткими пріоритетами та реально очікуваними результатами, Україна мусіла б здійснити “ревізію” усіх інтеграційних аспектів та виокремити серед них життєвоважливі напрямки. Державні ресурси, яких завжди обмаль, повинні бути сконцентровані на вирішенні цих першочергових завдань. Для кожного із таких завдань має бути розроблена власна “міні-стратегія”, що забезпечила б досягнення поставленої мети, а не саме її декларування, як це прийнято нині.
2) Досягнення сумісності цінностей, норм та принципів внутрішнього політичного та соціального життя України з нормами та принципами євроспільноти. У цьому зв‘язку можна говорити про:
· демократизацію процесу прийняття державних рішень (через перенавчання чиновників, створення умов для ефективної діяльності ЗМІ та недержавних інституцій по контролю процесу творення та впровадження рішень);
· досягнення загальнонаціонального політичного консенсусу з приводу основних напрямків європейської політики України;
· створення механізмів громадянського контролю за державними інституціями;
· проведення широкої навчальної кампанії для учнів шкіл та студентів (з підготовкою спеціальної літератури), націленої на пояснення переваг та необхідності інтеграції у Європейську спільноту;
· налагодження молодіжного обміну на основі існуючих європейських моделей;
· виробленння державної політики навчання українських студентів/фахівців за кордоном з метою акумулювання конкурентноздатного інтелектуального потенціалу нації;
· організацію скоординованої довготермінової “рекламної євро-кампанії”, що, вміло використовуючи закони пропаганди та впливу на масову аудиторію, мала б на меті призвичаїти суспільство до вигідності та невідворотності інтеграції.
3) Пошук стратегічного партнера серед європейських держав. Як це не парадоксально, але головним “лобістом” України в Європі, а особливо у євро-атлантичних структурах, виступають Сполучені Штати Америки. Однак, беручи до уваги зростаючий політичний та економічний вплив ЄС у світі, прагнення європейців перебрати на себе лідерство у вирішенні проблем безпеки континенту, розвиток “конфлікту інтересів” між Європейським Союзом та США, особливо у випадку успішного проекту з введення “євро”, американська підтримка досить скоро перестане задовольняти ключові потреби України в Європі. “Європеїзація” українського лобі на континенті могла б розпочатися у сферах:
|
|
|
· інтенсифікації політичного співробітництва з країнами Західної Європи, заснування широкомасштабних діалогів експертів та науковців, які б сприяли зближенню політичних еліт України та Західної Європи;
· активної участі України у дискусіях щодо нової Стратегічної Концепції НАТО і ролі НАТО в Європі в цілому із акцентуванням уваги на посиленні європейського крила Альянсу;
· поглиблення діалогу з ЄС та ЗЄС у сферах зовнішньої політики та політики безпеки, оскільки саме ці інституції визначатимуть подальше майбутнє політики безпеки на континенті;
· поглиблення регіональної співпраці (зокрема, між прикордонними регіонами) та лідерство в ефективному розв‘язанні регіональних конфліктів;
· реалізації проекту “Європейського стратегічного транспортного літака”. Цей проект мав би отримати належну державну підтримку і символізувати здатність України виконувати складні високотехнологічні завдання. До того ж, успіх проекту означав би послаблення залежності європейців від стратегічної транспортної авіації США. Особливо принадливим новий літак видаватиметься країнам-учасникам Єврокорпусу, що вже має досвід використання українських “АНів” у стратегічних маневрах.
4) Створення умов для залучення європейських інвестицій. Цей напрямок, очевидно, вимагатиме найбільш серйозних зусиль, оскільки мова йде про кардинальні зміни умов українського економічного життя. Доки такі умови не створено, варто було б подумати про міждержавний патронаж інвестицій, про заходи, що запобігали б зловживанню чиновників, які “обслуговують” іноземні інвестиції в Україні.
З іншого боку, Україна могла б долучатися до стратегічних європейських проектів, таких як, приміром, “Трансєвропейські мережі” (розвиток комунікаційних систем континенту). Стратегічним інвестиційним партнером України могла б стати, передусім, Федеративна Республіка Німеччина, що має життєво важливі економічні інтереси у країнах Східної Європи.
Рівень та інтенсивність співробітництва України з державами Західної Європи є інтегральним показником наявності чи відсутності у керівництва країни політичної волі продовжувати політику європейської інтеграції, проводити економічні та політичні реформи, впроваджувати в українське життя демократичні норми та принципи.
Важливо також перетворити співпрацю із західноєвропейськими країнами на дієвий засіб забезпечення одного з найважливіших національних інтересів держави - виживання у конкурентному міжнародному середовищі та забезпечення добробуту і безпеки народу
б) США і Канада.
Після розвалу совєтської імперії і утвердження фактично монополярної структури світу головним геополітичним пріоритетом Заходу природньо стало закріплення перемоги, консолідація і глобальне поширення західних цінностей, демократичних принципів і інституцій, ліберально-демократичної ідеології. Характерно, що серед основних геополітичних пріоритетів євроатлантизму і насамперед США поряд з заходами по стабілізації і поширенню традиційних ліберально-демократичних цінностей і інституцій присутні досить жорсткі і прагматичні настанови на обмеження впливу суперників і укріплення стратегічного потенціалу на регіональному і глобальному рівнях. Першорядне значення приділяється також стратегічному, політичному і економічному укріпленню Римленду. Звідси випливають і поточна діяльність по поширенню НАТО на Схід, і плани по залученню до ЄС країн ЦЄ і Балтії, і надзвичайна важливість в геополітичному плані позиції України, і стурбованість Заходу політичними і економічними орієнтирами Закавказзя і Середньої Азії.
В фундаментальній доповіді “ Національні інтереси США” (1995), підготовленій Гарвардським університетом, РЕНД Корпорейшн і рядом інших аналітичних центрів США одним із найважливіших “життевоважливих” інтересів США на ХХІ століття проголошується “недопущення перетворення Росії в “регіонального гегемона” Євразії ворожого до США. До зони “надзвичайних” інтересів США включені також Україна і країни Балтії. При цьому підкреслюється виключна важливість “відвертання агресії, тиску чи шантажу Росії” по відношенню до цих країн.
В іншому основоположному документі “Стратегія національної безпеки на нове століття” підписаному Президентом Клінтоном в травні 1997 р. наголошується, що “незалежність суверенітет і територіальна цілісність 12 нових незалежних держав, в тому числі країн Балтії є особливо важливими для інтересів США”
Заступник Держсекретаря США Строб Талбот в липні 1997 р. підкреслив, що Закавказзя і Середня Азія сьогодні теж стали стратегічно важливим для США регіоном. Визначальну роль в цьому регіоні відіграє Туреччина як провідник поширення євроатлантичного впливу на противагу впливу ісламського фундаменталізму (Іран) і євразійства в цілому вздовж стратегічної вісі “Москва -Тегеран”. Таким чином є всі підстави говорити про формування Балто-Чорноморсько- Середньоазійської смуги інтересів США і євроатлантичної цивілізації в цілому.
Україна займає ключове місце на південно-західному фланзі Римленду і фактично контролює основні транспортні коридори між двома цивілізаційними просторами як в широтному, так і в меридіанному напрямках. Це надзвичайно важливе геополітичне положення України може бути ефективно використане (проте досі не використовується) для імплементації базових національних інтересів України і її прискореної інтеграції в європейський економічний і політичний простір і структури безпеки.
Без будь-якого перебільшення можна твердити, що входження, або правильніше сказати, повернення України до західної цивілізації помітно вплине на всю геополітичну структуру світу. Це одностайно визнають провідні західні аналітики. Пріоритетні орієнтації України на інтеграцію до ЄС, ЗЄЕ, політичних структур НАТО тощо, повинні супроводжуватись широкою програмою заходів по всебічному входженню в європейський соціокультурний простір, відкритістю країни не тільки до економічних інвестицій, але й до інвестицій культурних і інформаційних.
Політика щодо “головних стратегічних партнерів” на Заході як і на Сході) повинна бути ретельно переглянута. В геополітичному плані США залежать від України не набагато менше, якщо не більше, ніж Україна від США. До речі США це розуміють. Непогано було б, що б це зрозуміла і Україна і дала зрозуміти США, що вона це розуміє. Інакше неминуче повторення найкрупнішої помилки України з стратегічною і тактичною ядерною зброєю. Помилка полягала не в тому, що Україна віддала ядерну зброю. Це було єдино можливе і правильне рішення. Помилка в тому, що вона віддала її практично задарма. Хоча ті ж самі американські аналітики твердять, що за третій в світі ядерний потенціал Україна могла отримати набагато, підкреслимо, набагато більше. В тому числі у сферах економічної допомоги і трансформаційних перетворень.
Відносини України з США. Не викликає сумніву що майбутнє України значною мірою залежатиме від її відносин зі Сполученими Штатами, ті відносини, що існують зараз, мають розглядатися як початкові, навіть зважаючи на заяви обох сторін про те, що партнерство між двома державами є стратегічним. Причина цього полягає насамперед в невизначеності цих відносин, про які йдеться, і в непередбачуваємості кожної сторони для іншої. Невизначеність США щодо України проявляє себе насамперед в помітній непослідовності тактичного американсько-українського курсу. Так позиція адміністрації Дж. Буша після проголошення незалежності України була занадто обережною і фактично зводилася до скоординованої з Росією політики ядерного роззброєння України. Адміністрація Б. Клінтона, почавши з підтримки України і проголошення стратегічного партнерства, поступово помітно змінила свій курс і звернулася до відвертого використання України як розмінної карти у “грі” з Росією. Саме США спочатку підтримали ідею хартії Україна - НАТО, а потім зробили багато, щоб вона не була підписана у такому вигляді, як це цікавить Україну. Саме США відіграли провідну роль у істотному обмеженні зовнішнього фінансування України, попереду привчивши її як наркомана до голки допомоги.
Подвійний стандарт політики США щодо України і Росії чітко виявився під час підготовки і підписання Договору про обмеження звичайних озброєнь в Європі, в питанні україно-іранського співробітництва тощо. Доречно також згадати про помітну зміну відношення США до України навесні 1996 року після зустрічі у Гельсінкі президентів Б. Клінтона і Б. Єльцина.
Можна думати, що непослідовність тактичного американсько-українського курсу і є прямим наслідком того, що стратегічно США ще не мають повної ясності щодо України.
Українсько-американську стратегічну лінію теж виражено досить розпливчасто. Г. Удовенко, будучи керівником зовнішньоекономічного відомства України, виступаючи перед слухачами Дипломатичної академії, визначив такі, що вже стали традиційними, пріоритетні стратегічні напрями нашої зовнішньої політики: “... інтеграція в європейські структури; поглиблення трансатлантичного співробітництва; співробітництво з розвинутими країнами світу (“сімка”, країни Західної Європи); з РФ та іншими країнами СНД; співпраця з країнами Центрально-Східної Європи; з країнами Латинської Америки, Близького та Середнього Сходу, Африки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону, діяльність у міжнародних організаціях... ”. Таким чином як пріоритетні було названо напрями майже на всі країни і регіони. На жаль концентрування зусиль зовнішньої політики одразу на всіх напрямах неможливо, і Україна, як втім і всяка інша держава, має обмежені можливості, тим більш сьогодні, враховуючи всі наші негаразди. У згаданій вище тезі про пріоритети зовнішньої політики якось загубилася стратегічна лінія на США, яка соромливо захована у фразі про трансатлантичне співробітництво. За такою фразою можуть критися поруч з бажанням розвивати співробітництво і деякі невирішеність у намірах і невпевненість у можливостях. І ці невирішеність і невпевненість, а поруч з ними і, на жаль, непрофесіоналізм виявляють себе найбільш ясно у відомих всім тактичних похибках України щодо США. Створення чіткого уявлення про українсько-американські відносини потребує усвідомлення сенсу поняття “стратегічне партнерство”.
На сьогоднішній день окрім США стратегічними партнерами України оголошено Ізраїль, Німеччину, Польщу. Цікаво, що стратегічний партнер Польща, створюючи ВВП на два порядки менший, ніж у нашого стратегічного партнера США, мав, наприклад, у 1996 р. товарообіг з Україною, більший за товарообіг США, а обсяг інвестицій - усього у 2 рази менший. Певно відносини стратегічного рівня це відносини, від ходу і результатів яких залежить, чи досягають партнери відповідних стратегічних цілей. Якщо так, то можна говорити про несиметричність стратегічного партнерства України і США. Для з’ясування причин цього явища розглянемо національні інтереси України і США.
По переважній більшості напрямків ці інтереси в європейському регіоні співпадають або, щонайменше, не протирічать одні одним. (На відміну від ситуації з національними інтересами Росії). Це стосується і питань пов’язаних з можливістю формування в регіоні нової геополітичної потуги, опозиційної євро-атлантичній спільноті, і питань, пов’язаних з розширенням НАТО, і загальною структурою системи європейської безпеки, і потенційних коридорів транспортування каспійської нафти, і потенційних геополітичних орієнтацій України. Саме ці співпадаючі інтереси можуть служити основою українсько-американського стратегічного партнерства.
Проте існує і фундаментальна різниця підходів. Україна розглядає США як основного партнера в своїх зусиллях інтегруватися в європейські економічні та політичні структури і структури безпеки. Для Сполучених Штатів Україна - лише інструмент або навіть один із інструментів в великій геополітичній грі з Росією.
Серед аналітиків України, і не тільки України, популярною є теза про те, що зближення України і США відбувається тільки тоді, коли відносини Росії та США погіршуються, і навпаки. Багато може бути сказано супроти цієї тези.
Проте не викликає сумніву що головним призначенням України як інструмента політики США є сьогодні насамперед її використання для маніпулювання Росією. Так, Г. Кісінджер і З. Бжезинський, надаючи ролі України для США велике значення, розглядають наслідки появлення і існування незалежної України через призму Росії. З. Бжезинський писав: 1 “Її (незалежної України) появлення є однією із трьох найбільш важливих геополітичних подій ХХ сторіччя, оскільки воно ознаменувало кінець імперської Росії”. Г. Кісінджер визнавав роль України для США “Критично важливою”, бо “... після проголошення реформ Росія продовжує давати силу підстав для сумнівів в реальній здібності цієї країни і її керівників відмовитися від експансіоністських традицій минулого”2. Уся “сіль” маніпулювання США Росією полягає в тому, щоб, вигравши “холодну війну” і підірвавши імперську суть Російської Федерації, не дати останній втратити свою впливовість у Європі і Азії. Адже Європа з ЄС і Азія з Китаєм - це два важливіших геополітичних театри, де Сполучені Штати мають бути гравцями, відстоюючи свої теперішнє і майбутнє світові домінування.
Таким чином США це сьогодні єдина у світі держава, яка реально здатна здійснювати і здійснює багатосторонній прямий і непрямий (через міжнародні організації, Європу, Японію, навіть Росію тощо) вплив на Україну. Цілком логічно стверджувати, що стратегічне партнерство з такою - єдиною у світі державою - має стати пріоритетом номер один у зовнішній політиці української держави. І саме завдяки унікальним можливостям і ролі США першорядність нашого трансатлантичного пріоритету не тільки не буде протирічним нашій генеральний лінії на сильну регіональну політику, але й сприяти їй.
В геополітичному плані Україна має визначитися як гравець на боці США в Європі. Проте це ніяким чином не виключає необхідності підтримки і всестороннього розвитку рівноправних взаємовигідних відносин з Росією. Переслідуючи у відносинах з Росією інтереси укріплення нашого внутрішнього становища, не треба не забувати про зворотній вплив українсько-російських взаємин (і навіть самого факту існування України як незалежної держави) на процеси в Росії. Як підкреслює відомий німецький політолог Карл Гроббе “Орієнтована на Захід Україна могла б стати... джерелом поширення стабільності в інші “проблемні” регіони колишнього СРСР. Це було б вигідно Росії”.
Україна дійсно життєво важливий фактор формування нової геополітичної потуги на терені колишнього СРСР. Росія розуміє це і активно намагається перетягти Україну на свій бік. І що найбільш важливо, постійно переграє США, які постійно запізнюються. Поки США дискутують питання про заморожування допомоги Україні і сприяють блокуванню нових міжнародних кредитів., Росія активно і систематично нарощує свою присутність в Україні і намагається встановити прямий чи посередній контроль над усіма стратегічно важливими підприємствами і сферами виробництва. Причому навіть в тому випадку, коли це сьогодні для неї економічно збитково. Це стосується і нафто-газових транспортних магістралей, і стратегічно важливих об’єктів промислового виробництва, і ключових об’єктів військово-промислового комплексу. Посилюється тиск Росії по втягуванню України в тісне військово-технічне співробітництво з країнами Ташкентського пакту. Особливо тривожними є спроби Росії втсановити контроль над інформаційним простором України. На якомусь етапі ці процеси можуть набути незворотнього характеру. Президент Кваснєвський (Жешув, травень 1998 р. ) був абсолютно правий, коли казав, що залишилося дуже небагато часу, щоб допомогти Україні.
На сьогодні одним із найгостріших питань для Росії є питання стабілізації її територіальної цілісності. По населенню теперішня Росія поступається значним чином усім сусіднім країнам у ключових регіонах, які вона намагається збалансувати. Стан держави ускладнюється державною і соціальною нестабільністю, замішаною на економічній кризі. Державні інституції Росії досить слабкі і невпевнені. Збройні сили, як відмітив міністр оборони І. Сергєєв, є боєготовими “очагово”. Інститут оборонних досліджень (“Инобис”) Російської Федерації відверто рекомендує Раді оборони держави зробити тактичну ядерну зброю основою оборони Росії. Але застосування ядерної зброї проти сусідів (бо йдеться про тактичну зброю) є самогубством для країни, в якій ще до початку війни управління державою значною мірою розладнано.
Таким чином запорукою територіальної цілісності Росії у її нинішньому становищі може бути не сьогоднішній потенціал Росії (який є недостатнім), а наявність системи безпеки від Ванкувера до Владивостоку, з участю у цій системі Росії. Незважаючи на безодню, що розділяє НАТО і Росію, реалії життя штовхають обидві сторони до зближення. Зб. Бжезинський писав про зростаючий економічний потенціал Китаю як про мотив - перш за все, для Росії - такого зближення.
“Американський” вектор політики України не може не бути пов’язаний з політикою щодо НАТО. Сьогодні НАТО ще не перетворилася на всеєвропейську систему безпеки. А супротивника свого - СРСР і Варшавський договір - вже втратила. Не викликає сумніву що і програма Партнерства заради миру і розширення Атлантичної організації на Схід було ініційовано і просунуто США, бо альтернативою розвитку НАТО було її згортання. США пішли на розвиток НАТО насамперед заради того, щоб утриматися у Європі в політичному сенсі в умовах, коли зміцнення Європи, що інтегрується, створює для Сполучених Штатів відштовхуючий ефект. Таким чином НАТО відіграє сьогодні роль “якіра” для політичної (в тому числі і військової) присутності США в Європі. Якщо так, то всіляке зближення України з НАТО рівнозначно її зближенню з США. Тому є слушними рекомендації фахівців, які настоюють на тому, що Україна має проводити більш визначену політику відносно НАТО.
За будь-яких обставин стратегічне партнерство України і США, якщо воно є таким, повинно бути наповнене не деклараціями, а реальним змістом. Україна вже внутрішньо дозріла до реформ на всіх рівнях. Потрібен лише поштовх. Важко не погодитись з позицією Заходу, що потрібні реформи, а не розмови про реформи. Але для реформ потрібні гроші. На Заході ці гроші є і вони можуть бути надані у вигляді кредитів. Інакше реалізація так званого “Білоруського сценарію” є цілком ймовірною.
Не викликає сумніву, що втрата Білорусі була однією з найбільшших стратегічних помилок Заходу після закінчення холодної війни. Булорусь мала демократичний уряд і шукала допомоги та підтримки Заходу, проте так і не отримала їх. В результаті Білорусь була фактично втрачена для Заходу.
У випадку з Україною наслідки будуть значно серйозніші, беручи до уваги її можливу роль в трансформації Росії в нову імперію.
Потрібна більш активна підтримка Заходу, і зокрема США, зусиль України провести диверсифікацію джерел енергопостачання і забезпечити транспортування хоча б частини потоку каспійської нафти через Україну. Це, до речі, найбільш економічно вигідний шлях і альтернативний російському.
Адже для України диверсифікація джерел енергопостачання - це, насамперед, свобода політичного вибору, в тому числі і в сфері інтеграції в європейські економічні структури і структури безпеки.
І Україні і США потрібне прийняття рішучих кроків по забезпеченню взаємної прозорості політики. Особливо в сфері відносин з Росією. Неодноразово наголошувалось, що американську сторону турбують евні питання українсько-російського військово-технічного співробітництва. Але Україну не менш турбує завіса туману довкола американо-російських домовленостей щодо розподілу сфер інтересів в ЦСЄ і на терені колишнього СРСР.
І, нарешті, цілком очевидно, що якщо США - стратегічний партнер України номер один, то двосторонні відносини України з Америкою мають розглядатися як відносини першорядно важливі. У світі вимоги Президента Л. Кучми про економізацію наших зовнішньополітичних відносин, розвитку українсько - американського бізнесу має бути приділено адекватну увагу. Американський бізнес шукає можливості проникнути в Україну і пустити там коріння. Проте сучасна вітчизняна атмосфера для іноземного бізнесу аж ніяк цьому не сприяє. Налагодження ефективно діючих економічних (як втім й інших) двосторонніх відносин України з США потребує не тільки активізації і підвищення економічної цілеспрямованості дій українського посольства в Вашингтоні, чи замін тих чи інших посадових персон. Потрібні міри системного характеру, які комплексно поєднують законодавчі, економічні, господарчі, інформаційні, дипломатичні тощо, зусилля. Має бути розробленою концепція відносин з державою № 1 світу і всі складові цієї концепції підлягають узгодженому плануванню. Тільки таким шляхом можна перевести відносини з США від рівня початковості і невизначеності до рівня плідної довгострокової взаємодії, яка буде корисною “для всіх країн регіону”.
Канада на відміну від США є середньою (з її статусу у міжнародних відносинах) державою. Але, незважаючи на це, а також на її заокеанське місцезнаходження, налагодження дійових відносин з цією державою є вельми важливим для України. В цьому плані головним достоїнством Канади є не її економічні можливості. Бо функціонування канадського господарчого механізму чітко окреслено регіоном Північної Америки, куди інтегрується Канада на основі угод КАФТА і НАФТА. Дві ж зовнішні “заокеанські” функції канадської економічної організації - торгівля та вивіз капіталу, розгортаються в межах Західної Європи і Південно-Східної Азії, куди спрямовується більша частина позаконтинентального експорту. При цьому Центральна і Східна Європа посідає маргинальне положення і знаходиться поза сферою безпосередньої і прямої зацікавленості Канади. Таким чином, не слід чекати, що економіка Канади досягне високого рівня економічних зв’язків з “маргінальною” Центральною і Східною Європою, включаючи Україну. Специфічними сильними сторонами Канади (з точки зору важливості відносин з нею) є наявність чисельної української діаспори, активність у міжнародних організаціях і схильність до програм допомоги країнам Центральної та Східної Європи. Прикладом активності Канади у міжнародних організаціях є її участь у ОБСЄ, НАТО, “великій сімці”.
Так, в процесі надання допомоги Заходом Канада відіграє специфічну роль. На зустрічах голів “великої сімки”, міністрів фінансів і керівників центральних банків найбільших десяти фінансових донорів посткомуністичних країн, чи 24 розвинених індустріальних країн, Канада виконує роль посередника, координатора та ініціатора західної допомоги. Схильність же Канади саме до програм допомоги пояснюють саме те, що політичні і економічні відносини цієї держави з Центральною і Східною Європою не являються і не можуть стати в майбутньому тісними та активними. Так обсяг торгівлі Канади з Україною становив (по даним 1996 р. ) 8 млн доларів, тоді як розмір допомоги сягнув 56 млн доларів. Треба мати на увазі, що канадська допомога країнам Центральної та Східної Європи, взята відносно її власного ВВП, перевищує допомогу своїх партнерів по “великій сімці”. Програми технічної допомоги Канади Україні пов’язані з такими пріоритетами: демократичний розвиток, державне управління, розвиток приватного сектору, сільське господарство, охорона здоров’я та ядерна безпека (енергетика), екологія. Одною із важливіших умов надання і нарощування допомоги є успішне вирішення проблеми прав людини. Всі перелічені напрями відповідають національним інтересам України, тому мають бути всебічно підтриманими вітчизняним керівництвом.
Враховуючи активність і авторитет Канади у міжнародних організаціях, можна відзначити найперспективніші сфери співробітництва України з цією державою. Україна і Канада можуть активно співпрацювати на царині багатосторонніх міжнародних організацій. Передусім це стосується ОБСЄ та спільної участі канадської і української дипломатії у врегулюванні міжнародних конфліктів, особливо операціях по підтриманню миру. Україна, крокуючи до глибшої інтеграції в світову спільноту, має частіше звертатися до Канади як посередника. Канадська дипломатія може виступати зв’язуючою ланкою між Україною і державами “великої сімки”, сприяти налагодженню українсько-російських суперечностей, зблизити Україну з країнами НАТО, скласти протекцію Україні в міжнародних фінансових установах.
Важливішою сферою українсько-канадського співробітництва має стати запозичення канадійського зовнішньополітичного досвіду, оскільки власний український досвід у сфері міжнародних відносин не є
|
|
|
